32. Близькосхідний конфлікт та спроби його врегулювання

            Більшу частину регіону Близького Сходу складають арабські країни. Арабський світ охоплює територію близько 20 держав, що розташовані на території Північної Африки, Аравійського півострова, Близького Сходу. Ці країни об`єднані спільністю етнічного складу, мови. Культури, традицій. У 1945 р. було утворено Лігу арабських держав (ЛАД). Основне багатство арабських країн – нафта (90% світових запасів). Більшість арабських держав є членами Організації експортерів нафти (ОПЕК), яка покликана захищати інтереси експортерів нафти. Арабські країни розрізняються за рівнем розвитку і державним устроєм. Кувейт, Саудівська Аравія, Об`єднані Арабські Емірати, Катар  мають найвищий у світі показник доходу на душу населення. В них передові технології, безкоштовна освіта, розвинута система соціального забезпечення поєднуються з сильними ісламськими традиціями, монархічною формою правління (абсолютна теократична монархія), патріархальними пережитками. Демократичні традиції відсутні. Інші арабські країни (Алжир, Лівія, Єгипет, Сирія) мають республіканський устрій і в повоєнний період  намагалися побудувати “арабський соціалізм”.

У повоєнні роки для арабських країн головною проблемою став арабо-ізраїльський конфлікт. Перша спроба миром врегулювати арабо-ізраїльський конфлікт була здійснена у 1951 р. королем Йорданії. Але після його вбивства до кінця 70-х років все вирішувалось на полях битв.

            У вересні 1978 р. на зустрічі президентів Єгипту та Ізраїлю в Кемп-Девіді, резиденції президента США Д.Картера, було підготовлено історичну угоду між двома країнами про початок мирних переговорів.

            26 березня 1979 р. у Вашингтоні Ізраїль та Єгипет підписали мирний договір. Президенту Єгипту А.Садату та прем’єр-міністру Ізраїлю М.Бегіну було присуджено Нобелівську премію за досягнення миру та припинення ворожнечі між двома державами. Спроба укласти подібний договір з Ліваном (1983 р.) була невдалою.

            Влітку 1994 р. подібний договір Ізраїль підписав з Йорданією.

Розпад СРСР, зміни у співвідношенні сил у світі, послаблення впливу арабських радикалів (після поразки Іраку у війні з Багатонаціональними силами (БНС)), економічна зацікавленість арабських країн, а також розуміння Ізраїлем подальшої неможливості утримувати захоплені території, які до того ж не гарантують йому безпеки (обстріл Ізраїлю іракськими балістичними ракетами, Інтіфада палестинців і т.д.) спонукало ворогуючі сторони до участі у Мадридській мирній конференції у жовтні 1991 р. На конференції було визначено структуру переговорів, необхідних для досягнення загального мирного врегулювання на Близькому Сході. Ця структура передбачала проведення двох окремих і паралельних переговорних процесів. Перший являв собою двосторонні переговори, метою яких було вирішення конфлікту між Ізраїлем та його сусідами: Сирією, Ліваном, Йорданією. А також між Ізраїлем та ОВП. Другий процес включав багатосторонні переговори спрямовані на побудову майбутнього всього регіону. Ці переговори включають в себе п'ять окремих форумів за ключовими для регіону питаннями. Такими як водяні ресурси, оточуюче середовище, контроль за озброєнням, проблема біженців, економічний розвиток. У них взяли участь всі Близькосхідні країни і представники світового співтовариства.

            Ізраїльський уряд, сформований Партією праці у 1992 р., пішов на прямі переговори з ОВП, яка на той час відмовилась від багатьох своїх позицій щодо не сприйняття Ізраїлю. У вересні 1993 р. в результаті таємних переговорів у Осло (Норвегія) між Ізраїлем і ОВП було підписано декларацію про принципи взаємовідносин. Угода передбачала надання палестинцям автономії на Західному березі р. Йордан і у секторі Газа протягом 5 років.

            Впровадження принципів декларації у життя почалося у 1994 р. з введенням автономії у місті Ієріхон і в секторі Газа. Палестинцям були передані повноваження у галузі освіти, культури, охорони здоров'я, соціального захисту населення, оподаткування і туризму. Восени 1995 р. була підписана угода про другий етап введення палестинської автономії. В угоді були визначені питання про майбутнє ізраїльських поселень, кордони і структуру палестинської автономії. Столицею автономії було обрано місто Рамалла.

            Проте процес становлення Палестинської автономії йде важко і суперечливо. Пов’язано це з багатьма факторами:

– з обох сторін залишається взаємна недовіра щодо планів мирного урегулювання;

– екстремістські угруповання "Хамаз", "Хезболлах", "Ісламський джихад" та інші ведуть активну терористичну діяльність проти Ізраїлю, часто це відбувається з території Палестинської автономії (терористи здебільшого вбивають мирних жителів, влаштовують вибухи в транспорті, інших громадських місцях). Також Ізраїль стверджує, що Я.Арафат причетний до терористичних актів на території Ізраїлю. У свою чергу палестинці розгорнули Другу інтифаду (2000 р.). Як наслідок, зрив переговорного процесу, початок справжньої війни між Ізраїлем і Палестинською автономією (особливо напружене становище склалося взимку 2002-2003 рр.);

– фактично не відмовились від планів збройного протистояння проти Ізраїлю Сирія, Ірак, Іран, деякі інші арабські держави, які активно підтримують діяльність терористичних угруповань;

– не приймають миру й ізраїльські радикали, які вбили прем’єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабина – ініціатора арабо-ізраїльського діалогу.

            Ситуація на Близькому Сході залишається важкою і суперечливою. У будь який час може відбутись ескалація протистояння, наслідки якої неможливо передбачити.

            Незважаючи на спротив ворожих сил як в арабському світі,так і в Ізраїлі близькосхідний мирний процес продовжує розвиватися. Вагомим його результатом стало укладання мирного договору між Ізраїлем і Йорданією. У результаті угоди були врегульовані проблеми кордонів: Ізраїль повертав частину прикордонних територій, але на яких зберігались ізраїльські поселення  строком на 25 років. Також Ізраїль погоджувався передавати Йорданії 50 млн. кубометрів води у рік із своїх ресурсів. Мирний договір також означав відновлення у повному обсязі міждержавних відносин.

            Складно розвивається переговорний процес з Сирією, які обіцяють бути тривалими. Головною проблемою двосторонніх відносин є повернення Ізраїлем Голанських висот, захоплених у війні 1967 р.

            Також вагомим наслідком близькосхідного врегулювання є скасування арабськими нафтодобувними країнами з 1 жовтня 1995 р. бойкоту компаній, які мали торгівельні стосунки з Ізраїлем (бойкот було введено у 1947 р.).

            Повалення режиму С.Хусейна (2003 р.) відкриває нові перспективи врегулювання Палестинської проблеми. Наполегливі дипломатичні кроки щодо вирішення цієї проблеми розгорнули США. У червні 2002 р. вони запропонували сторонам план мирного врегулювання, який отримав назву «Дорожня карта» (або «Дороговказ»). На відміну від всіх попередніх планів кожний наступний крок робиться тільки після виконання попереднього; визнається існування Палестинської держави.

            Згідно плану передбачалося вирішити палестино-ізраїльський конфлікт до 2005 р. головною метою плану проголошувалося створення Палестинської держави. Реалізація плану мала відбуватися у три етапи. На першому етапі передбачалося відновити становище, що існувало до початку Другої інтифади (28 вересня 2000 р.) і обрати першого прем`єр-міністра Палестинської автономії, яким став Махмід Аббас (Абу Мазен).

            На другому етапі (орієнтовно до кінця 2003 р.) передбачалося проведення вільних виборів у Палестині та створити Палестинську державу з “тимчасовими кордонами і деякими атрибутами суверенітету». Тим часом міжнародні посередники мали б організувати міжнародну конференцію з питання надання економічної допомоги новій державі.

            Третій етап мав завершитися ще однією міжнародною конференцією, яка мала б оголосити про розв`язання конфлікті. Будуть укладені угоди про постійні кордони, Єрусалим, біженців, ізраїльські поселення на палестинських територіях. Сирія і Ліван дадуть згоду на укладення миру з Ізраїлем.

            На теперішній час сторони не можуть вирішить питань першого етапу. Палестинці продовжують терористичні акти, у відповідь Ізраїль робить акції відплати (вбито провідників ХАМАСу, загинуло 400, поранено 20 тис. палестинців), розпочав будівництво стіни, яка б відділила його від палестинської території. Прем`єр-міністр Ізраїлю Шарон запропонував повністю вивести ізраїльські поселення з сектору Газа. У Палестині вже змінилося декілька прем`єрів.

            Шиназ Амурі (або Вафа Ідріс) (1980-2002). Палестинська студентка, яка першою перетворила себе на живу бомбу. 29 січня 2002 р. дівчина підірвала себе в Єрусалимі, вбивши одну людину і поранивши близько 150. С.Хусейн наказав поставити їй пам`ятник у Багдаді. Її приклад надув широкого поширення серед терористів. «Шахіди», як їх стали називати вже стали звичним явищем.

            Після Другої світової війни було завершено процес деколонізації арабського Сходу. Самостійний шлях розвитку країн регіону виявився непростим. Економічні і політичні експерименти з побудовою «арабського соціалізму, кровопролитні війни, політична нестабільність, тероризм перетворили регіон у найбільш болючу точку планети. В той же час деякі країни регіону спираючись на величезні прибутки від експорту нафти зуміли досягнути рівня життя провідних країн світу, проте це супроводжувалось консервацією відносин у політичній сфері, культурі, моралі.

            Найвагоміших успіхів у модернізації країн Близького Сходу досягла Туреччина, яка на теперішній день є кандидатом на вступ до Європейського Союзу.