1. 2. Науково-дослідні традиції в соціальній роботі Перші наукові школи в соціальній роботі сша

Перші практичні кроки в сфері теоретичного усвідомлення соціальної роботи були здійснені феміністками в багатьох країнах західного світу - Алісою Соломон в Німеччині, Марією Галері у Франції, Єлизаветою Фрай у Англії, Джейн Адамс в США.

Але, найбільшого успіху в сфері теоретичних досліджень досягла М. Річмонд. Вона розробила метод індивідуальної роботи з незаможними людьми.

Першою працею М. Річмонд в сфері теорії соціальної роботи є фундаментальна книга "Дружній візит до бідняків: керівництво для працюючих у благочинних організаціях". Допомога і підтримка усвідомлювалися нею як дружня акція одного суб'єкта стосовно до іншого. При цьому, вплив, на думку автора, повинен бути спрямований не лише на людину бідну, але й на зміну ставлення соціального оточення, зазвичай, негативного до людей, які живуть в бідності та злиднях. Ця праця були видана в 1899 р. і стала, як було вище зауважено, першим посібником для соціальних працівників. У 1917 р. виходить друга праця під назвою "Соціальні діагнози", в якій М. Річмонд описує теоретичні і методологічні основи індивідуальної соціальної роботи.

Практика соціальної роботи з клієнтами складає і в наш час значну частину професійної соціальної роботи, поряд з іншими методами, про які мова йтиметься пізніше. Але на початку століття, коли виникла соціальна робота, метод індивідуальної роботи з клієнтами (case-work), обмежений рамками медичної моделі, тривалий час був домінуючим.

Адаптуючи до практики індивідуальної роботи медичні підходи діагностики і лікування, М. Річмонд розробила метод, який дозволяв аналізувати соціальні і психологічні проблеми клієнтів. До теорії соціальної роботи вводиться термінологія з медичної практики, така, як "діагноз", "лікування", "клієнт", але з новими семантичними значеннями.

Мері Річмонд зазначає, що в соціальній роботі важливим моментом в кожному конкретному випадку є оцінка, постановка діагнозу і вибір методу допомоги на основі цього діагнозу. Оцінки повинні бути науково обґрунтовані на різницю від тих моральних критеріїв, якими користувалися благочинні організації. "Вивчення, діагноз, лікування" - такий зразок, методика роботи з клієнтом.

Соціальний діагноз, на думку М. Річмонд, передбачає оцінку особистості клієнта і його соціальний стан. Соціальна допомога - це комплекс заходів, внаслідок дії яких повинен змінитися клієнт і його соціальне оточення.

Згідно концепції автора, входження ("інтервенція" в її термінології) з боку соціального працівника може здійснюватися директивними і не директивними лікувальними методами. В літературі їх, зазвичай, називають безпосереднім і опосередкованим методами.

"Директивне лікування" виявляється в безпосередній взаємодії - "розум на розум". Під цим терміном дослідниця розуміла складну процедуру взаємодій, які включають в себе: довірливі взаємини, певні позитивні почуття, які повинні виникати між соціальним працівником і клієнтом, активізація клієнта на вирішення його особистих проблем. Домінуючими техніками тут повинні бути переконання, навіювання, дискусія, а також вплив особистих якостей соціального працівника, таких як відвертість, чесність, співчуття тощо.

"Недирективне лікування" як опосередкований метод лікування зводиться до того, що процес надання допомоги ґрунтується на оточенні клієнта, на зміні середовища його існування.

Мета взаємодії клієнта з соціальним працівником виявляється в тому, щоб клієнт усвідомив об'єктивну інформацію щодо власної ситуації, особистісних і соціальних залежностей, стосунків в соціальних інститутах і суспільстві в цілому, що ускладнює його соціальне функціонування.

В індивідуальній роботі з клієнтом, зазначено в "Соціальних діагнозах", відслідковується відхід М. Річмонд від метода морального переконання і етичних альтернатив і визначається перехід до методів соціально-психологічного впливу і взаємодії. Вперше тут поданий процес взаємодії соціального працівника і клієнта. Процес відбувається як певна послідовність дій, як процедура, що підпорядкована визначеній логіці. В подальшому ця процедура була оформлена в метод індивідуальної роботи, що стало основоположним в технології соціальної роботи.

Принципи індивідуального підходу, які були розроблені М. Річмонд, рекомендувалися до використання в роботі з різними категоріями населення, а також почали застосовуватися в роботі з групами і загалами.

Теоретичні розробки М. Річмонд мали провідне значення не лише для практики, вони також знайшли своє відображення в розвитку теоретичних шкіл і концепцій соціальної роботи. В історичному плані до найбільш відомих шкіл в теорії соціальної роботи належать діагностична і функціональна.

Діагностична школа (напрям) була пов'язана з коледжем Сміта в Нью-Йорку, в якому готували соціальних працівників для роботи в психіатричних службах. Потреба в таких фахівцях була значно велика, оскільки була значна кількість клієнтів -ветеранів війни, які мали різного чину психологічні проблеми.

В якості теоретичної основи навчання була запозичена модель Мері Річмонд. Але вона трактувалася не таким чином, як її висвітлювала М. Річмонд, тому що мова йшла не про клієнтів, які мали психологічні проблеми. Соціальна ситуація клієнта відходила на другий план. Акцент ставився на діагноз хвороби клієнта.

У практичній взаємодії соціального працівника і клієнта, як зазначали теоретики цього напрямку, доцільно приділяти особливої уваги набутому досвіду клієнта, його дитячим переживанням, схильностям. Оцінці особистості. То був час, коли була утворена теорія психоаналізу З. Фрейда, і представники діагностичної школи, порівняно з представниками інших напрямків, відчували на собі її найзначніший вплив. Взаємини між клієнтом і соціальним працівником визначалися як авторитарні. Завдання соціального працівника - лікування клієнта, розумілося як зміна його особистості, допомога в адаптації до навколишнього середовища.

Функціональна школа. Цей напрямок починає розвиватися в 30-х рр. в Пенсільванії. Клієнт знаходиться в центрі уваги соціальних працівників, але методику індивідуальної психотерапії представники цієї школи створюють на процесі допомоги, на тому, як цей процес доцільно організувати. В цей час в США зростає зацікавленість до соціального середовища і процесу надання допомоги, але не як до лікувального процесу, а, скоріш, як до послуг, які надаються в межах соціальної служби.

На погляди функціональної школи також значний вплив здійснив психоаналіз, але більш пізній. Зокрема, були сприйняті ідеї О. Ранка, австрійського психоаналітика, який зазначав на те, що клієнт сам бажає змінити свою власну ситуацію, і він здатен сприймати допомогу. З теорії Дж. Дьюі було запозичене поняття "самовизначення", так би мовити, право клієнта вирішувати за себе особисто.

Тому функціональна школа менше уваги приділяла раннім дитячим враженням і визначенню діагнозу. Для них став більш важливим початок процесу зміни клієнта. В межах цієї школи була запропонована методика щодо організації допомоги: її подання і сприйняття. Акцент визначався на створенні правильних взаємин клієнта та соціального працівника.

Функціональна школа ґрунтувалася на принципі "тут і зараз", коли під час процесу взаємодії соціального працівника і клієнта актуалізується наявний досвід клієнта, його почуття та емоційні переживання. Звідси провідне завдання визначалося в тому, щоб допомога була усвідомлена і прийнята клієнтом. Для цього між соціальним працівником і клієнтом встановлювалися партнерські взаємини. Вони обидва несуть рівноцінну відповідальність за зміну ситуації. Провідне, як зазначав теоретик функціональної школи Дж. Тафт, усвідомлення і розвиток технік і методик надання допомоги клієнту.

Таким чином, відбувається, так би мовити, перехід до сучасного розуміння сутності соціальної роботи і відмова від формальних і авторитарних стосунків між соціальним працівником і клієнтом. Представники функціональної школи вважали також, що на розвиток людини здійснює вплив і соціальне оточення, котре перешкоджає або сприяє цьому процесу. Окрім соціального оточення, значну роль мають і економічні, культурні фактори. Разом з тим, індивід має особисто прагнути власної самореалізації. Йому доцільно досягти балансу між особистим індивідуальним розвитком і тим, що він одночасно є членом певного суспільства або групи. При взаємодії з оточенням індивід створює певні моделі поведінки, які мають тенденцію зберігатися протягом життя. Вивчення цих моделей необхідно для розуміння того, як може зростати і розвиватися індивід. Соціальний працівник, вибираючи ті, або інші форми роботи, повинен забезпечити рух в тому напрямку, в якому клієнт прагне змінитися.

У 30-40 рр. теоретики діагностичної та функціональної шкіл продовжують розвивати метод індивідуальної роботи, відбуваються дискусії щодо пріоритетів і методів підтримки незаможних, формуються підходи до групової роботи і роботи в общині (коммьюніте).