Лекція з теми: «Синтаксична семантика»

План

1. Предмет семантики. Типологія значень. Типи значень за характером передаваної інформації

2. Поняття синтаксичного значення:

   1. Речення як об’єкт семантичного дослідження;

   2. Денотативний компонент синтаксичного значення;

   3. Сигніфікативний компонент синтаксичного значення.

3. Предикативність. Семантичні компоненти категорії предикативності.

4. Модальність. Синтаксичний час, спосіб, особа.

5. Основні компоненти плану значення речення:

   1. Пропозиційний компонент семантики речення;

   2. Комунікативний компонент семантики речення;

   3. Прагматичний (ілокутивний) компонент семантики речення.

Література

1. Основна

Алефиренко Н. Ф. Спорные проблемы семантики: Монография. – М.: Гнозис, 2005. – С. 244 – 285.

Кобозева И. М. Лингвистическая семантика: Учебник. Изд. 3-е, стереотипное. – М.: КомКнига, 2007. – С. 198 – 265.

2. Інтернет-ресурси

www.lib.semiotics.ru

3. Додаткова

Арутюнова Н. Д. Проблемы синтаксиса и семантики в работах Ч. Филлмора. // «Вопросы языкознания». – 1973. – № 1. – С. 28 – 41.

Арутюнова Н. Д. Предложение и его смысл. – М.: Наука, 1976. – С. 258 – 307.

Гулыга Е. В. О семантике предложения // Теоретические проблемы синтаксиса современных индоевропейских языков. – Л.: Наука, 1975. – С. 21 – 30.

Кобозева И. М. «Теория речевых актов» как один из вариантов теории речевой деятельности // Новое в зарубежной лингвистике.- М.: Прогресс, 1986. – Вып. 17: Теория речевых актов. – С. 17 – 21.

Кронгауз М. А. Семантика. – М.: Издательский центр «Академия», 2006. – С. 260 – 282.

Кубрякова Е. С. Возвращаясь к определению знака // Вопросы языкознания. – 1993. – № 4. – С. 18 – 28.

Никитин М. В. Основы лингвистической теории значения. – М.: Высш. шк, 1988. – С. 123 – 130.

Падучева Е. В. О семантике синтаксиса (Материалы к трансформационной грамматике русского языка). – М.: Наука, 1974. – С. 200 – 215.

Падучева Е. В. Высказывание и его соотнесенность с действительностью. – М.: Наука, 1985. – С. 48 – 78.

Русанівський В. М. Структура лексичної та граматичної семантики. – К.: Наук. думка, 1988. – С. 198 – 233.

Чесноков П. В. Семантическая структура предложения // Семантическая структура предложения. – Ростов н/Д: Изд-во Рост. ун-та, 1978. – С. 6 – 15.

4. Для самостійної роботи

Новиков А. И. Смысл: 7 дихотомических признаков // Теория и практика речевых исследований. – М.: Изд. Московского ун-та. – 1999. – С. 68 – 82.

http: // psycholing.narod.ru / monograf / novikov-4. htm

Сёрль Дж. Что такое речевой акт // Новое в зарубежной лингвистике. Выпуск 17. – М.: 1986. – С. 151 – 169.

http://www.superlinguist.com/index.php?option=com_content&view=article&id=657:-17-&catid=13:2009-11-23-13-39-31&Itemid=47

Штерн І. Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики. – К.: АртЕК, 1998. – С. 126, 130, 139, 140, 289.

1. Предмет семантики. Типологія значень. Типи значень за характером передаваної інформації. Семантика – це розділ семіотики, що вивчає значення. За Ч. Моррісом семантика – це відношення між предметом позначення і поняттям про предмет.

Лінгвістична семантика – розділ мовознавства, що займається значенням мовних одиниць і тих мовленнєвих утворень, які будуються з цих одиниць. Дискусії щодо статусу семантики різні, тлумачення її предмета пов’язано передусім із двома чинниками:

1. що розуміють під терміном «значення мовної одиниці»;

2. як саме вивчають значення мовних одиниць.

У багатьох мовах світу існує кілька слів на позначення смислу: смисл, значення, зміст, сенс. Таке послідове розмежування у свідомості носіїв різних мов, понять про зміст, свідчить про їхнє об’єктивне існування. І. М. Кобозєва витлумачує «зміст» як найбільш узагальнений і нейтральний. Значення і смисл – це дві іпостасі змісту. Тоді значення слова – це його словникове тлумачення, а смисл слова охоплює такі компоненти:

1. всі сутності, що позначені цим словом (екстенціонал), напр., омонімічні значення слова «ключ»;

2. визначення внутрішньої форми слова, його словотвірної мотивації, напр., укр. «лікарня» – там, де лікують;

3. уявлення у свідомості мовців, пов’язані зі словом, тобто асоціацій та конотацій, напр., піднесене або урочисте: керманич, держава.

Значення – це стійко закріплений за одиницею мови відносно стабільний у часі інвентарний зміст, об’єктивний і загальноприйнятий. Значення слів є обов’язковим складником знання мови.

Значення мовного знака – це його зміст, спільний для всіх членів певної мови.

Смисл – це змінна в часі нерегламентована інформація, що є суб’єктивною, і залежить від властивостей комунікантів. Наприклад, пісня – словесно-музичний твір, для співу – це значення (з електронного словника ABBY Lingvo 3); пісня – віршований твір, що призначений для співу – смисл.

Отже, за І. М. Кобозевою «значення Х-а – це інформація, що пов’язана з Х-м конвенціонально, тобто згідно із загальноприйнятими правилами як засобу передачі інформації». Відповідно в її концепції «смисл Х-а для У-а в одиницю часу Т – це інформація, що пов’язана з Х у свідомості. У період часу Т, коли У відтворює або сприймає Х як засіб передачі інформації».

Письменник Д. Данін порівнює смисл з луною, яка йде від слова і залежить від оточення соціального рельєфу життя.

Значення мовного знака (МЗ) є неоднорідним за кількома критеріями. На думку І. М. Кобозєвої основними параметрами, за якими протиставляються значення є такі:

• рівнева належність позначуваного;

• ступінь узагальнення значення;

• характер інформації, що передається знаком;

• тип знань, що використовується для ідентифікації значення.

Виділення рівневої належності позначуваного зумовлене функцією членування цілого на компоненти. Ця особливість втілюється у введенні в поняття рівня мовної системи. Кожен рівень має свій набір елементів і відношень між ними. Б. Ю. Городецький виділив 2 семантичні рівні: морфо-семантичний і лексико-семантичний.

Критерій ступеня узагальнення значення пов'язаний із дихотомією мови та мовлення. Та сама мовна одиниця може мати різні значення, залежно від того, як розглядається: одиниця мови як системи чи одиниця мовлення як діяльності. Виділяють три типи значень: віртуальне (словникове значення), актуальне (значення одиниці, що вжита у конкретній ситуації), узуальне (проміжний тип, сукупність омонімічних значень – це узуальні значення, що складатимуть віртуальне значення.).

За типом знань, що використовуються для ідентифікації значення, розрізняють наукову енциклопедичну інформацію про МЗ та екстралінгвістичну.

Детальніше розглянемо характер інформації, що передається знаком. Значення мовної одиниці – це складне структуроване утворення, що складається з компонентів, які також позначені терміном значення із додаванням уточнювальних компонентів: денотативних, сигніфікативних, конотативних. Для опису цих компонентів Б. Ю. Городецький пропонує виділяти чотири рівні (див. Схему 1):

Аспекти семіозису (функціонування знака)	Типи (рівні) значення за характером інформації
Семантика	Денотативне значення
	Сигніфікативне значення
Прагматика	Прагматичне значення
Синтактика	Синтаксичне значення

Схема 1. Типи семантичних значень

Денотативне значення – інформація про позамовну дійсність: світ може бути реальний та ірреальний (світ дискурсу). Виділяють:

Актуальний денотат мовної одиниці (референт) – це предмет або ситуація об’єктивного світу, яку має на увазі мовець під час вживання одиниці мовлення.

Віртуальний денотат (власне- денотат), екстенціонал або обсяг поняття – сукупність об’єктів позамовного світу, які можуть бути названі за допомогою цієї одиниці.

Наприклад, у реченні Мати спить денотат до матері – всі істоти, що можуть бути матерями, денотат до спати – всі множини ситуацій, що можуть бути названі цим дієсловом.

Про референт може йтися, коли буде відомий контекст, під час якого буде висунуто це твердження, напр., Мати спить (тому не може підійти до телефону). Референт виділяється тільки в іменній групі, тут – конкретна істота, яка є чиєюсь матір’ю. Дієслівна група референта не має.

Сигніфікативне значення – інформація про спосіб, за допомогою якого об’єкт або ситуація відображаються у свідомості мовця. У формальній логіці сигніфікат позначають як інтенціонал. Сигніфікат слова спати містить такі ознаки: фізичний стан істоти, форма відпочинку, з максимально можливим без шкоди організму відключенням його системи. Той самий денотат може бути позначений мовними виразами з різними сигніфікатами.

Прагматичне значення – це інформація про умови вживання МЗ, аспекти комунікативної ситуації, у яких його можна використати. Вказує на: відношення мовця до мовної одиниці (добре-погано); відношення між мовцем та адресатом (ступінь близькості, спільних знань); умови спілкування (офіційні / неофіційні обставини); мета мовця під час спілкування. На рівні речення прагматичне значення буде вказувати на мету повідомлення.

Синтаксичне значення (СЗ) – це інформація про відношення мовної одиниці та іншої мовної одиниці у складі мовного відрізка. Це вимоги різного типу, що висуваються мовним знаком до свого оточення. Для слова «батько» - це інформація: іменник, істота (див. Таблицю 1).

Таблиця 1

Зв'язок синтаксичного значення із семантичними компонентами речення

Денотативне значення	Сигніфікативне значення	Прагматичне значення	Синтаксичне значення
Ситуація дійсності	Певна інтерпретація мовця	Комунікативна мета	Організація будови, структура, послідовність мовного вираження
Співвідношення	Денотативне + Сигніфікативне + Прагматичне = Синтаксичне

Сигніфікат (інтенціонал)

Слово Денотат (екстенціонал, референт)

Значення

Схема 2. Семантичні компоненти мовного знака

Визначити семантичні компоненти для слова школяр. Референт (слово) – школяр; денотат (значення) – учень загальноосвітньої школи; сигніфікат (смисл) – впав у динитство (негативна конотація)

2. Поняття синтаксичного значення. Своєрідність СЗ є похідною з особливостей відношень синтаксичної форми до позначуваної дійсності. Семантика синтаксичної структури являє собою зв'язок між відповідною мовною структурою з вираженням денотативної ситуації. Якщо семантика словосполучень виражає різноманітні відношення – атрибутивні, об’єктні, обставинні тощо, то в семантиці речень виражаються (хоча й і приблизно) закономірності об’єктивної дійсності, до того ж і за змістом, і за формою.

Є. В. Гулига пропонує синтаксичними значеннями називати тільки ті значення, які виражають речення, оскільки саме вони здатні позначати ситуацію, коли словосполучення називають лише окремі елементи ситуації. Речення, з одного боку, належить мові (граматична форма), а з іншого – мовленню (конкретний вияв, результат мовленнєвої діяльності). У семантиці конкретне речення передає конкретний індивідуальний смисл, інформацію, а речення як схема (модель) – певний тип думки, що складав основу синтаксичної семантики речення. Типова мисленнєва побудова називається логемою (за П. В. Чесноковим), складниками якої є:

1. предикативність – співвіднесення змісту думки з дійсністю;

2. модальність – розкриває характер цього співвідношення;

3. відносна завершеність мисленнєвого відображення ситуації.

Отже, розрізняють індивідуальний смисл речення як одиниці мовлення і значення речення як одиниці мови.

За визначенням Г. О. Золотової, синтаксичне значення – типове значення, що узагальнює комунікативні значення конкретних висловлювань, побудованих в мовленні за однаковими моделями. Наприклад, «предмет + його якість» – Студент старанний; його мислення нестандартне.

Комунікативні та синтаксичні значення взаємопов’язані подібно до того, як взаємозв’язані структурна схема речення і висловлення. Схема речення входить до конкретного висловлення як його конструктивної основи: у процесі породження висловлення така абстрактна-схема отримує свою оболонку, втілюючись у конкретне мовленнєве утворення за допомогою певних лексичних, інтонаційних та комунікативно- морфологічних засобів, які відповідають комунікативним намірам мовця. СЗ є важливим компонентом комунікативного значення, його фундаментом. Існують 3 напрями в інтерпретації семантики речення (див. Таблицю 2).

Таблиця 2

Напрями інтерпретації семантики речення

Представники	Л. Теньєр, А. Греймас, В. Гак	Н. Арутюнова, Н. Шведова, О. Москальська	Т. Шмельова
Підхід	Семантична структура ізоморфна щодо структури позначуваної ситуації. Речення – це «драма в мініатюрі» з певним набором учасників (актанти), відношень між ними, умовами дії (сирконстанти).	Розгляд синтаксичної семантики в межах логічної теорії. Одиниця семантичного моделювання – структура смислу речення, його семантична модель. Основу складає поняттєвий зміст.	Розмежування в реченні диктума і модуса. Розробка модальної рамки речення.

2.1. Речення як об’єкт семантичного дослідження. До середини 60-х років лінгвістична семантика практично зводилася до лексичної семантики і на рівні речення зовсім не розглядалась. Але тільки речення володіє здатністю виражати судження про будь-що, що співвідноситься з дійсністю, може бути оцінено як правда чи неправда. Слово ж виступає як будівельний матеріал для речення. Саме по собі слово не може передати намірів мовця. Усвідомлення центрального місця речення у функціонуванні мови як засобу спілкування призвели наприкінці 60-х-70-х рр. до того, що пізніше було названо «штурмом семантики речення».

Аби уникнути неоднозначності, розрізняють (див. Таблицю 3):

Таблиця 3

Розмежування семантичного значення на мовних рівнях

Мова	Мовлення
Речення	Висловлення
Значення	Смисл

Відповідно, на рівні речення значення будуть розташовані так (див. Таблиця 4):

Таблиця 4

Семантичні значення на рівні речення

Рівень	Ступінь узагальненості
	Мінімальний	Максимальний
слів	актуальне значення	віртуальне значення
речень	смисл	Значення

Слово як готову, відтворювану одиницю лексичної системи мови ми не оцінюємо як правильне або неправильне саме по собі. Про слово можна сказати лише те, що воно неправильно вжите у складі речення. Щодо речень така оцінка характерна. Причини їхньої неправильності й аномальності повинна пояснювати семантична теорія. Причинами аномальності є:

1. граматичні помилки: Він ходить по кімнаті дуже сувора;

2. невідповідність фактам дійсності (правда / неправда): Тарас Григорович Шевченко народився в Петербурзі;

3. відсутність смислу речення: Теперішній король Франції лисий;

4. логічне протиріччя (контрадикція): Чоловік Ірини одружений;

5. незнання культурної або соціальної належності: Хоча Марії було лише вісімнадцять, у неї було вже двоє дітей (для представників культур, де сімейне життя жінки починається раніше, ніж у Європі, речення буде незрозумілим).

Розглянуті аномалії не протипоказані природній мові, і навіть, якщо вжиті у певному контексті, здатні отримати «нормальну» інтерпретацію, напр., використання їх як стилістичних фігур: оксюморон Ненавиджу і люблю.

Отже, оцінка семантичної правильності речення залежить як від лінгвістичних, так і від екстралінгвістичних знань. Семантична теорія, у свою чергу, повинна містити словник, де кожному слову відповідає значення й умови вживання на семантичній метамові, правил композицій значень, які дозволять, виходячи із синтаксичної структури речення і значень, слів, що входять до нього, здійснювати усукупнення його семантичного вияву.

Ще одним завданням семантичної теорії є пояснення логіко-семантичних відношень між реченнями. Розглянемо речення: Старший син Ганни поїхав з Варшави до Лондона вчитися. Якщо речення є істинним, то істинними будуть такі речення:

1. У Ганни є син.

2. У Ганни не менше двох синів.

3. Старший син Ганни деякий час перебував у Варшаві.

4. Старший син Ганни закінчив середню школу.

5. Старшому сину Ганни не менш, ніж 16 років.

Тож можна встановити наявність певного логіко-семантичного відношення між поданими реченнями за умови їхньої істинності. Метою ж семантичної теорії, об’єктом дослідження якої виступає ізольоване речення, є пояснення тільки тих семантичних здатностей, які визначаються виключно знанням поданої мови. Тому пояснення відношень між реченнями вимагає певних формальних правил, такий опис речень називається семантичним представленням (СемП). Для пояснення семантичних відношень застосовують логічні поняття: наслідку, імплікації, протиріччя, пресупозиції.

Значення речення – це та інформація, яку воно передає. Якщо, отримавши з вихідного речення деяку інформацію А, ми, не залучаємо ніяких додаткових відомостей, оволодіваємо інформацію Б, яку передає речення, яке пов’язане з вихідним відношенням наслідку, то це можливо тільки завдяки тому, що інформація Б складає частину інформації А. Отже, значення вихідного речення включає в себе значення речення, яке є його наслідком, імплікацією, пресупозицією. Дослідниця І. Беллерт визначає СемП висловлення як множинність наслідків, які можна виділити з нього. Наприклад, значення такого речення можна подати так: Марійка боїться, що отримає трійку на іспиті

1. «Марійка відчуває пасивно-негативний емоційний стан, причиною якого є така ситуація:»

2. Марійка вважає високоймовірнісним, що отримає трійку на іспиті

3. і Марійка вважає це поганим для себе

4. і Марійка вважає, що не може протистояти цьому.

Р ечення

Д енотативний компонент Сигніфікативний компонент

Пропозиційний компонент Суб’єктивний смисл

( актуальний денотат; референт)

Комунікативний компонент Прагматичний компонент

Предикативність Настанова Емоційність Вирогідність Відношення до

Дійсності

Модальність Синтаксичний час Синтаксична особа

Реальність / Нереальність

Схема 3. Семантичні компоненти речення

2. Денотативний компонент синтаксичного значення. Денотатом синтаксичного значення є типова ситуація або структура «учасників» позначуваної події, називають ще «стан речей», «подія», «препозиція», «факт» тощо. Структуру денотативної ситуації утворює координація матеріальних об’єктів та їхніх станів, тобто стабільний зв'язок і відношення між ними. Денотативна ситуація складає ядро СЗ. Семантична інтерпретація денотативної ситуації передбачає: а) учасників драми в мініатюрі; б) їхні позиції, стани, постійних та змінних властивостей; в) розгляд їхніх взаємовідношень і взаємодій, які надають драмі цілісного та динамічного характеру. Денотат СЗ являє собою вияв реального «стану речей» того фрагменту дійсності, який виражений реченням або іншою синтаксичною структурою. Та сама денотативна ситуація може бути виражена різними синтаксичними структурами.

Поняття «пропозиція» в семантичному синтаксисі інтерпретується як результат номінації типової події як семантичний об’єкт, що співвіднесений з реченням як адекватною формою свого вираження. Пропозиційне найменування пов’язане з вираженням смислових структур, тобто семантичних моделей. Семантична модель речення – це відображення у мовній свідомості мовця певної мови типової немовної ситуації. Синтаксичну структуру, яка слугує адекватною формою вираження семантичної моделі, В. Богданов називає елементарним реченням, яке складається з: а) непредикативних знаків (імен: іменники, та субстантивовані займенники: він, вона тощо); б) предикативних знаків, що позначають властивості та відношення. Предикати мають здатність (валентність) сполучатися з непредикатними знаками, утворюючи предикатне висловлення. Кількість можливих актантів залежить від рівня деталізації властивостей та відношень, які надаються «учасникам». Елементи предикатного висловлення, співвіднесені з реальними ситуативними об’єктами, називають актантами, а елементи просторової конкретизації – «релятемами». За принципом кількості приєднуваних актантів та релятем Л. Васильєв виділив 3 типи семантичних моделей речення:

1. семантичні моделі, що реалізуються предикатними висловленнями з одновалентними предикатами: а) «суб’єкт + буття» (Він є); б) «суб’єкт + фізичний / психічний стан (Він втомився; Мені сумно); в) «суб’єкт + змінний стан» (Діти дорослішають); г) «суб’єкт + здатність» (Солов’ї співають); д) «діяч + діяльність (Студенти вчаться); е) «джерело звуку + звучання» (Телефон дзвонить); є) «джерело світла + світіння» (Зірки мерехтять);

2. семантичні моделі, що реалізуються предикатними висловленнями з двовалентними предикатами: а) «суб’єкт + дія + результат дії» (Студенти набувають знань); б) «суб’єкт + відчуття + об’єкт» (Пацієнт відчуває біль); в) «суб’єкт + виявлення + об’єкт» (Подорожній знайшов дорогу); г) «суб’єкт (каузатор) + переміщення + переміщення + переміщуваний об’єкт» (Господарі переміщують меблі до іншої кімнати); ґ) «суб’єкт + буття + локатив» (Альпіністи знаходяться у горах); е) «суб’єкт + переміщення + напрям (Альпіністи відправились у гори); є) «суб’єкт + поведінка + оцінка (Він поводив себе мужньо); ж) «суб’єкт (власник) + відношення належності + об’єкт» (Батько придбав дачу);

3. семантичні моделі, що реалізуються предикатними висловленнями з тривалентними предикатами: а) «суб’єкт (інформатор) + повідомлення + повідомлюване + адресат» (Син телеграфував батькові про покупку); «суб’єкт + процес передачі + об’єкт + адресат» (Він подарував другу книгу); в) «суб’єкт + відношення оцінки + результат оцінки (почуття) + адресат» (Учні з повагою ставляться до вчителя).

Предикатні висловлення з чотирма-, п’яти-, шестивалентними предикатами мають факультативний характер.

Семантична модель відображає в узагальненому вигляді об’єкт синтаксичної номінації. Найменування ситуації, за І. Распоповим, – це найменування і поєднання в одне структурне ціле, співвідносне у нашій свідомості з логічною пропозицією, дію та її «учасників».

2. Сигніфікативний компонент синтаксичного значення. Сигніфікативний компонент семантики речення формується на другому ступені відображення та пізнання дійсності. На першому ступені пізнання відбувається відображення лише безпосередньо до сприйнятої денотативної ситуації без виявлення зв’язків між «учасниками» ситуації. Денотативні відношення представляють відношення між елементами ситуації, координацію матеріальної субстанції, утворюючи таким чином реляційний каркас для логіко-смислової структури речення, для його сигніфіката. Сигніфікативний компонент СЗ своєю появою зобов’язаний судженню. Він має дворівневу природу. Нижній рівень – це пропозиційна функція, що відображає об’єктивні зв’язки та відношення, що існують між елементами денотативної ситуації. Другий рівень структури судження як сигніфікат СЗ має суб’єктно-предикатну організацію. Основні елементи тут – це логічний суб’єкт і логічний предикат. Перший виражає поняття про предмет думки, другий – поняття про ознаки, які надаються цьому предмету думки.

На першому рівні (рівні реляційної структури) фіксується відповідна денотативна ситуація («учасники» та їхні зовнішні відношення). На другому рівні судження відображаються результати пізнання тієї ж ситуації і сам перебіг пізнавального процесу у формі суб’єктно-предикатних відношень. Судження, яке передається реченням, не змінюючи своєї пропозиційної функції, здатне видозмінювати суб’єктно-предикатну структуру, тобто представляти пропозиційну функцію в різноманітних суб’єктно-предикатних відношеннях: Художник створює картину → Картина створена художником. Різноманітні денотативні ситуації у процесі їхнього осмислення узагальнюються та групуються в ситуації абстрактні, які містяться у мовній свідомості і виражають властивості й ознаки денотатів, а також відношення до них мовців. У мовній свідомості ці абстрактні (сигніфікативні) структури оформлюються глибинними мовними утвореннями, постаючи стимулятором породження відповідних семантико-синтаксичних структур.

2. Предикативність. Семантичні компоненти категорії предикативності. Поняття предикативності у семантиці є невизначеним. Одні вчені визнають предикативність як основний засіб семантичної структури речення (В. Виноградов, Н. Шведова), а деякі, навпаки, повністю заперечують зв'язок предикативності з реченням (Г. Райхель). Отже, виходячи з попередніх тверджень, предикативність – це така властивість, завдяки якій речення стає реченням і яке відрізняє його від усіх інших синтаксичних утворень. Та серед протиріч щодо поняття предикативності, одна з її сутностей розуміється однозначно – це віднесеність змісту речення (думки) до дійсності, оскільки тільки речення може виражати предикатне відношення між двома предметами думки – семантичним предикатом і семантичним суб’єктом (у двоскладному реченні предикатні відношення виражаються його головними членами).

П. Чесноков вважає, що предикативність полягає у «мисленнєвій вказівці на наявність відношення думки до будь-якого факту дійсності…». В. Панфілов: «Предикативність – це властивість думки, і, тією мірою, якою вона має певні мовні показники, властивість речення, що виражає цю думку». Предикативність – це властивість судження як суб’єктно-предикатної структури думки і властивість речення на рівні його логіко-граматичного членування. Відповідно розрізняють предикативність логічну та лінгвістичну. Логічна предикативність – віднесення ознак (предикатів думки) до предметів (суб’єктів думки). У семантичному синтаксисі під предикативністю розуміють вираження мовними засобами відношення змісту думки до дійсності. За способом мовної репрезентації розрізняють категорійну та інтегральну предикативність. Перший тип (предикатність) визначається як засіб ознакових (предикатних) знаків виражати динамічну ознаку предмета думки. Другий тип (предикативність) – властивість предикатних висловів, тобто віднесення думки до дійсності посередництвом з’єднання предикатного і не предикатного значення.

Лінгвістична предикативність – це властивість мовних утворень, які складаються з предикатного і непредикатного знаків, що виражають відповідно семантичний предикат, семантичний суб’єкт і відношення між ними.

На думку В. Юрченка, предикативність створюється єдністю змістових та формально-граматичних компонентів речення (аспектів):

1. синтагматичного – співвідношення елементів структури на лінійній осі реального часу ;

2. семантичного – означуване мінімальної структурної схеми речення;

3. модального – відношення змісту речення до позамовної дійсності з погляду мовця (категорії синтаксичного часу і синтаксичного способу).

У системі мови моделі, схеми та формули речення (і синтаксичні і семантичні) репрезентують його у статиці, оскільки вони не реалізують категорій часу та модальності. Звідси, предикативність – властивість висловлення виділяти вихідний предмет відношення, протиставити йому усі інші елементи висловлення і таким чином описувати властивості вихідного елемента (за Т. Ломтєвим). Тут предикативність постала як засіб мовного оформлення суб’єктно-предикатних відношень, переведення їх на рівень комунікативно-мовленнєвих структур, тому що у смислових зв’язках компонентів висловлення виявляється мовна сутність предикативності під час опису позамовної ситуації, розкривається зв'язок екстралінгвістичного з лінгвістичним, встановлюється відповідність відображального характеру. Здатність висловлення встановлювати і виражати зв'язок між позамовними ситуаціями, що відображаються у нашій свідомості, і мовними структурами є предикатністю. Предикативна одиниця – це синтаксичне утворення, у якому граматичними засобами виражені синтаксичний час та об’єктивна модальність, а також обов’язково будь-яка логічна ознака або будь-які логічні відношення (предикатність).

У реченні (висловленні) предикативні одинці можуть виконувати різноманітні функції: а) функцію наповнення структурної схеми речення словоформами (приїдуть гості); б) функцію вставної або вставленої структури у простому реченні (Ви, я думаю, звикли до цих картин); в) функцію члена простого речення (Від його привітного «Я на вас чекав» вона повеселішала).

Предикативність – це граматичне значення предикативної одиниці, що складається із сукупності форм синтаксичного часу, особи та модальності. Оскільки предикативна одиниця – утворення мовне, то і предикативність – властивість мовленнєвих синтаксичних побудов. На відміну від суб’єкта, предикату властива сигніфікативна функція. Компонентний склад категорії предикативності знаходять у функціонально-синтаксичних засобах її вираження, що пов’язується з підметово-присудковим зв’язком, бо саме присудок містить думку про підмет.

2. Модальність. Синтаксичний час, спосіб, особа. Другим за значенням компонентом категорії предикативності є модальність, визначення якої теж відрізняється у поглядах багатьох вчених. Узагальнене значення виглядатиме так: виражає відношення (погляд) суб’єкта – мовця до тої денотативної ситуації позначуваного речення-висловлення (Ш. Баллі, Т. Алісова). До часткових модальних значень відносять: а) значення реальності / нереальності; б) значення оцінки достовірності або ймовірності події; в) значення необхідності, можливості, бажання, які пов’язані з позначенням тієї або іншої події. В. Виноградов та його послідовники додають такі складники: 1) значення зумовлені різноманітними видами комунікації (питання, повідомлення, спонукання тощо); 2) ствердження / заперечення; 3) емоційне ставлення мовця до дійсності; 4) інтенсивність або тривалість. Тобто, модальність – це як саме думає, розуміє, кваліфікує мовець своє повідомлення, як ставиться до дійсності.

Синтаксичне членування дозволяє виразити об’єктивні зв’язки між елементами реальної ситуації (об’єктивно-модальні значення) лексично: могти, повинні, треба, дійсно, можливо. Граматичні засоби – форми дієслівного способу.

Лексико-граматичне членування – основа формування суб’єктно-модального значення речення, що відображає суб’єктну оцінку достовірності змісту повідомлюваного. Основні засоби: окрім лексико-граматичних репрезентаторів предиката, інтонація, вставні слова, частки, форми виду, часу, способу, повтори, вигуки, порядок слів.

Разом з комунікативною настановою мовця та його емоційним відношенням до повідомлюваного суб’єктно-модальне значення складає прагматичний зміст речення.

Змістом категорії предикативності є усвідомлення того, що думка відноситься до певної денотативної ситуації; зміст категорії модальності – в оцінно-характеристичному відношенні мовця до повідомлюваного, у визначенні ним ступеня достовірності повідомлюваного. Взаємозв’язок цих категорій полягає в тому, що предикативність вказує на віднесеність думки до ситуації, модальність – характеризує, оцінює цю віднесеність з погляду мовця. Предикативність та модальність – взаємопов’язані категорії, які виражають суб’єктивні думки змісту висловлень. Оскільки основою семантики речення є денотативна ситуація, то предикативність і модальність накладаються на об’єктивні відношення, які мають місце в ситуації.

Синтаксичні ірреальні способи пов’язані з вираженням часової невизначеності, тобто призначені формувати і виражати об’єктивно-модальні значення ірреальності (Нехай луна світить – ніч темна).

Об’єктивно-модальні значення реальності / ірреальності – час та спосіб – виражаються різноманітними засобами: формами часу і способу дієслова, схемою речення, частками, і навіть в окремих випадках, порядком розташування головних членів речення. Для формування об’єктивно-модальних значень, у тому числі і синтаксичного часу, важлива роль відводиться дієслову-присудку. Але категорія дієслівного часу може і не брати участі у вираженні часової визначеності висловлення.

Синтаксична особа виражає співвідношення між суб’єктом предикатної ознаки і однією з трьох граматичних осіб. Ця категорія є компонентом системи: «реальна дійсність – суб’єкт комунікації – зміст висловлення». Синтаксична особа може виражати три типи значень:

1. дейктичне – яке відмежовує співрозмовника і «третю» особу від мовця (займенники, займенникові прикметники, іменники, дієслівні форми): І скоро я розлучуся з вами;

2. суб’єктивне – відношення мовця до повідомлюваного (вставні слова та вислови, частки, вигуки, порядок слів, особливості структурної схеми речення): Упіймати велику рибину – таке блаженство!

3. агенсне / неагенсне – вказує на діяча: На кухні увімкнули світло.

Отже, речення як семантичний об’єкт має багаторівневу структуру. Перш за все – це план вираження і план змісту.

Таблиця 5

Багаторівнева природа речення

(за В. Адмоні та І. Сусовим)

Формальні аспекти (план вираження)			Семантичні аспекти (план змісту)
Речення на комунікативному рівні	Синтаксична структура	Речення на синтаксичному рівні	Комунікативне значення	Структура ситуації	Синтаксичне значення
	а) конструктивно-синтаксична структура			а) реляційна структура
	компонентний аспект
	юнкційний аспкет
	б) лінійно-синтаксична структура			б) предикаційна структура
	Лексичний склад			2. Номінативний аспект
	Аспект комунікативно-морфологічних засобів			3. Аспект локалізації повідомлення:
				модальності
				ствердження-заперечення
				персональності
				темпоральності
				цільової настанови
	Аспект інтонаційного оформлення			актуального членування
				Емоційно-експресивний аспект

2. Основні компоненти плану значення речення. ПЗ речення, як і ПЗ слова, складається з компонентів, які розрізняються за характером інформації. Це пов’язано зі структурою процесу семіозису та з виконуваною мовою функцією. Одна з основних функцій мови – це бути засобом моделювання позамовної дійсності (називають когнітивна, денотативна, референтна, дескриптивна, репрезентативна, ідеаційна). Цій функції мови відповідає пропозиційний компонент ПЗ речення.

   2. Пропозиційний компонент семантики речення. Розглянемо речення:

1. Петро їде.

2. Петро їде?

3. Їд, Петре.

4. Якщо б ти поїхав, Петре.

Попри різні значення цих речень, вони всі містять спільну частину. Усі називають певний об’єкт та приписують йому певну властивість. Цей компонент, що називає позамовну ситуацію, буде об’єктивним змістом, який називають пропозиційним компонентом речення.

Пропозиційний компонент смислу речення (за І. Кобозєвою) – це відображення певної ситуації, певного фрагменту дійсності. Таке відображення здійснюється завдяки тому, що основу пропозиції утворює структура, ізоморфна структурі ситуації – предикатно-аргументна або реляційна структура.

У загальному вигляді ситуація являє собою певну множинність об’єктів, яким властиві певні властивості і пов’язані певними відношеннями. Згідно з цим у структурі пропозиції виділяють 2 основних типи складників – терми (назви), що називають сутності, об’єкти, учасників ситуації, та предикати, що позначають властивості об’єктів та відношення між ними. У пропозиції речення Іван продає Петрові лижі за 10 гривень терми – Іван, Петро, лижі, 10 гривень і предикат – продавати. Терми, що позначають обов’язкових учасників ситуації, визначуваної предикатом, називаються актантами цього предиката. Також до структури входять сирконстанти, що позначають різноманітні обставини ситуації.

Терми за своєю семантичною сутністю поділяються на такі типи:

1. терми, які безпосередньо відсилають до конкретних індивідуальних об’єктів (особові займенники): Він кохає її;

2. власні назви, наприклад Іван, нуль;

3. дескрипції – іменні групи типу мій садок, дім, який з збудував Джек, вершиною яких є загальне ім’я,що називає множину, до якої належить об’єкт.

Предикат з його аргументами утворюють концептуальну основу, каркас пропозиції.

Розглядаючи пропозиційний компонент семантики речення, звертаємося до зовнішьоситуаційного аспекту, який уміщує інформацію про тип ситуації, належність її учасників до певних категорій. Він втілюється у вигляді предикатно-аргументної, або реляційної структури, будівельними елементами якої виступають сигніфікати слів, що входять до складу речення. Як будь-який знак, речення характеризується певними відношеннями зі світом, дійсним чи уявним, що називаються референцією, або денотацією (референт (актуальний денотат) мовного вираження – фрагмент світу, який має на увазі мовець, вживаючи цей вислів у мовленні). Референт речення – це ситуація, або стан речей.

2. Комунікативний компонент семантики речення. Пропозиційний компонент семантики речення вміщує в собі основний інформаційний зміст речення, що відображає певну ситуацію у світі дискурсу. Але не треба вважати, що будь-яка ситуація дійсності однозначно відображає ту або іншу пропозицію. Наприклад, ту саму ситуацію дійсності можна по-різному подати (сучасні заголовки журналів і газет як піар). Тому ситуація дійсності – це елемент недискретного людського досвіду, а пропозиція – це результат інтерпретації, або концептуалізації людиною цього недискретного досвіду, виділення в ньому певної кількості тих або інших дискретних елементів, підведення їх під певні поняттєві категорії. Конкретна ситуація-екземпляр інтерпретується людиною як представник деякої узагальненої ситуації-типу, а інтерпретувати ту саму ситуацію кожен може по-різному, залежно від цілого ряду чинників – і, перш за все, від того, що в ній для вас є важливим. Суттєвим для аналізу постає, як саме мовець виділяє важливий для себе компонент речення. Виділення, підкреслення певного елементу ПЗ речення досягається за допомогою різноманітних засобів:

1. порядок слів + інтонація = лінійно-інтонаційна структура;

2. вибір однієї з корелятивних лексичних одиниць;

3. вибір однієї з синтаксичних конструкцій-трансформів (конструкцій, пов’язаних тією або іншою синтаксичною трансформацією).

Такий спосіб організації пропозиційного змісту, що визначає порядок важливості елементів для наявної ситуації спілкування, складає зміст особливого компоненту семантики речення, який У. Чейф запропонував назвати «упаковка». «Упаковка» пропозиційного змісту – це те, як подається пропозиційний зміст, і лише потім вона пов’язана з тим, що являє собою цей зміст (наприклад, упаковка зубної пасти). Для позначення такого явища в семантиці використовують термін комунікативна організація смислу.

2. Прагматичний (ілокутивний) компонент семантики речення. ПЗ речення, окрім відображуваної пропозиційним компонентом ситуації, яку пакувальний компонент подає у певному ракурсі, містить також інший тип інформації, а саме інформацію про мовця, про його внутрішній стан, ставлення до співрозмовника, відношення до власного висловлення. Відношень між знаком та людиною, яка його використовує – відповідний компонент ПЗ речення називають прагматичним. Іноді цей компонент іменують як ілокутивний.

У теорії мовленнєвих актів Дж. Остіна мовленнєвий акт буде розглядатися на трьох рівнях (див. Таблицю 6).

Таблиця 6

Співвідношення семантичних та мовленнєвих актів

Рівень	Тип семантичного акту	Тип мовленнєвого акту
1.	Пропозиційний акт + комунікативна «упаковка» р еференція предикація До Градусова підійшов зачарований	Локутивний
2.	Мета, настанова, умови здійснення мовленнєвого акту (питаючи, відповідаючи, інформуючи, попереджаючи, критикуючи тощо). Тільки спробуй! (зрозуміле тільки в реальному контексті).	Ілокутивний
3.	Реакція адресата. «Тільки спробуй!» - загроза, залякування, глузування тощо. Залежить від контексту.	Перлокутивний

У семантичній структурі речення виділяється додатковий компонент – прагматичний, що характеризує умови вживання цього речення, і в першу чергу, – мету, з якою використовується. Виділяють такі типи інформації у складі прагматичного компонента семантики речення-висловлення:

• мета мовленнєвого акту;

• психологічний стан мовця (ментальний, вольовий, емоційний);

• співвідношення соціальних статусів мовця та слухача;

• зв'язок висловлення із зацікавленнями мовця;

• зв'язок висловлення з іншою частиною дискурсу;

• зв'язок висловлення з діяльністю у межах певних соціальних інститутів (таких, наприклад, як парламент, суд, церква);

• стиль здійснення мовленнєвого акту.

Одним з найпоширеніших способів опису прагматичного (ілокутивного) змісту речення-висловлення є характеристика умов його доречного вживання у мовленні, такі умови в теорії мовленнєвих актів називають умовами успішності:

1. умови пропозиційного змісту (Промовляючи висловлення Т. Г виражає думку про те, що Г здійснить дію Д у майбутньому);

2. підготовчі або попередні умови (1. Г здатний здійснити Д; 2. С надав би перевагу здійсненню Г дії Д її нездійсненню, і Г переконаний в тому, що це так; 3. Ні Г, ні С не вважають, що здійснення Г дії Д є щось саме собою викінчене);

3. умови щирості (Г має намір здійснити Д);

4. суттєва умова або умова призначення (Г має намір за допомогою висловлення Т зобов’язати себе здійснити Т).

Семантика речення у світі та в Україні почала інтенсивно вивчатися в середині ХХ століття внаслідок активного опрацювання синтаксичних теорій. Наприклад, синтаксична семантика практично не досліджувалася широко до середини ХХ століття. Роль стимулу для розвитку синтаксичної семантики відіграв штучний інтелект як науковий напрям. Найбільше на формальну семантику вплинула символічна логіка.

Прогрес лінгвістичної семантики, виникнення й розвиток поглядів на речення як знак відкрили нові перспективи у вивченні змістового аспекту речення. Вони пов'язані, зокрема, з вивченням семантики речення щодо позначуваної реченням ситуації. Виявилося, що мова не тільки служить формою існування думки (із чим пов'язані певні корелятивні відношення між структурою думки й структурою речення), але й моделює у властивих йому схемах ситуації об'єктивної дійсності, зводячи їх до кінцевого набору елементарних ситуацій. У цьому разі речення як семантична одиниця постає як складник номінації ситуації. Отже, якщо слова служать засобом номінації, насамперед  предметів й явищ, то речення — подій. Події можуть номінуватися й словами, але лише в реченні подія відбивається в структурованому мовою вигляді, як взаємодія й взаємовідношеня предметів й явищ. Відповідні семантичні схеми подання подій задаються мовою. Способи структурування є результатом тривалої пізнавальної діяльності людей.

Проблема семантики речення активно розвивається в працях як лінгвістів, так і фахівців у сфері інформатики. Під час моделювання семантики речення, насамперед, виникає питання про те, що вважати змістом речення. Однозначної відповіді немає і зараз, і відповідно виникають різні теорії, й існує багато невирішених проблем, як у лінгвістиці, так і в автоматичній обробці мови.

Паралельно із синтаксичною семантикою розвивається лексична семантика, що розглядає зміст лексичних одиниць. Лексична й синтаксична семантики тісно пов’язані, і проблеми їхнього моделювання повинні вирішуватися комплексно.

В основу моделювання семантики речення в цей час покладені 4 підходи, які визначають такі теорії: онтологоцентрична, концептоцентрична, синтактикоцентрична, антропоцентрична. Перші три підходи враховують елементи «світ – мислення – мова», а четвертий ґрунтується на прагматичному відношенні «мова – людина».