Стаття 322. Тягар утримання майна

Власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. 1. Власність зобов'язує. Тому власник майна не тільки має право на свій розсуд володі­ти, користуватися, розпоряджатися належним йому майном та здійснювати стосовно останнього будь-які дії^що не суперечать закону та публічному інтересу (див. коментар до ст. 13 ЦК), але й мусить виконувати певні обов'язки, передбачені законом. Одним з таких обов'язків власника є його обов'язок утримувати майно, що йому нале­жить. Це означає, що він має нести витрати, необхідні для збереженості майна, а також мусить вживати усіх заходів, пов'язаних із забезпеченням належного стану майна. Коментована стаття містить загальне правило щодо утримання майна, яке не забезпече­не якимось спеціальними санкціями. Однак це положення конкретизоване у низці спеці­альних норм. Так, ст. 352 ЦК передбачає, що коли власник пам'ятки історії та культури не утримує її належним чином, то така пам'ятка з дотриманням спеціальної процедури (по­передження, позов відповідного державного органу) за рішенням суду може бути викупле­на і переходить у власність держави (див. коментар до ст. 352 ЦК). Хоча за загальним правилом тягар утримання майна покладається на власника цього майна, однак інше може бути передбачене договором або законом. Наприклад, згідно з частиною 2 ст. 776 ЦК капітальний ремонт речі, переданої у найм, провадиться наймодав-цем за його рахунок, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, у даному випадку діє презумпція несення тягаря утримання майна його власником. Разом із тим, згідно з ч. 1 ст. 776 ЦК поточний ремонт речі, переданої у найм, провадиться наймачем за його рахунок, якщо інше не встановлено договором або законом. Таким чином, у цьому випадку встановлена презумпція несення тягаря утримання майна не його власником, а стороною у договорі найму, котра, однак, може бути спростована домовленістю сторін або приписом іншого закону (див. коментар до частин 1 та 2 ст. 776 ЦК).

Стаття 323. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна

1. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. 1. «Ризик» у цивілістиці трактується як двоїста категорія: суб'єктивна та об'єктивна. У об'єктивному сенсі ризик у цивільному праві — це загроза виникнення негативних наслідків майнового або немайнового характеру. У суб'єктивному сенсі ризик у цивіль­ному праві — це усвідомлення особою можливого виникнення шкоди внаслідок вчинення нею правомірних дій, спрямованих на досягнення корисного результату. «Ризик» у контексті положень коментованої статті слід трактувати як небезпеку, загрозу завдання шкоди майну, яке належить власнику. «Випадок» у цивільному праві розуміється як обставина, котру учасник цивільних від­носин не міг передбачити, а тому не міг відвернути її настання та наслідки. Варто зауважи­ти, що у коментованій статті поняття випадку трактується поширювально, охоплюючи як власне «випадок», так і непереборну силу, під якою зазвичай розуміють обставини, котрі неможливо відвернути, навіть якщо вони були передбачені. Пошкодження (псування) майна означає втрату ним частини споживчої вартості, яка, однак, не впливає на можливість обмеженого використання цього майна. Знищенням майна є таке його пошкодження, при якому майно не підлягає відновленню. Внаслідок дії чинників або псуванням речей визнається така загибель або псування, яке сталося не з вини учасників договору, а в силу випадкових причин і обставин (неперебор­ної сили, простого випадку). Таким чином, випадковим знищенням або пошкодженням майна у сенсі ст. 323 ЦК слід вважати повну або часткову втрату майном його споживчих якостей внаслідок дії чинни­ків, які трапились незалежно від волі та свідомості суб'єкта цивільних відносин. Ризик таких наслідків лежить на власникові відповідного майна. Покладення ризику випадкового знищення або пошкодження (псування) майна на власника означає, що відпо­відальність за це, за загальним правилом, покласти на іншу особу не можна. Проте власник може перекласти повністю або частково ризик майнових втрат на страхувальника, застра­хувавши своє майно. У силу того, що, за загальним правилом, право власності переходить до набувача в мо­мент передачі речі, то й ризик випадкового знищення або пошкодження також переходить в момент передачі речі, якщо інше не обумовлено договором або законом. Так, сторони можуть встановити, що ризик випадкової загибелі проданої речі перейде до покупця вже з моменту укладання договору купівлі-продажу, до передачі речі покупцеві, тобто до перене­сення на останнього права власності (див. коментар до ст. 668 ЦК). Прикладом перенесен­ня ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження майна може бути правило ст. 809 ЦК, згідно з яким ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження пред­мета договору лізингу несе не власник, а лізингоодержувач, якщо інше не встановлено договором або законом (див. коментар до ст. 809 ЦК).

Стаття 324. Право власності Українського народу

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знахо­дяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, ви­ключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського на­роду. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права влас­ності Українського народу відповідно до закону. 1. У частині 1 коментованої статті відтворено положення ст. 13 Конституції України, в якій закріплено, що «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу». З врахуванням наведеного положення та загальної концепції права власності, сформованої у вітчизняній цивілістиці і відображеної у ЦК, право власності Українського народу може бути визначене як можливість народу через уповноважені державні органи або безпосередньо використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися тощо) майно, котре йому належить відповідно до Конституції України.  У зв'язку з тим, що в етнодержавознавстві іноді ставиться під сумнів існування такого феномену як «Український народ», виникає питання, чи можна взагалі вважати Україн­ський народ суб'єктом (учасником) цивільних відносин? Відповідь на це питання міститься у ч. 2 ст. 2 ЦК, яка передбачає, що учасниками ци­вільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Оскільки народ, хоча і з деякими застереженнями, може бути визнаний суб'єктом пуб­лічного права, то так само він має бути визнаний і суб'єктом цивільних відносин, а, отже, може бути і суб'єктом права власності. Оскільки Український народ визнається суб'єктом права власності нарівні з іншими учасниками цивільних відносин, виникає питання, чи не призведе це до «подвійного» пра­ва власності на такий об'єкт як земля? На думку одних авторів, Конституція України відображає ставлення до землі (право на землю) Українського народу як до території держави, як до об'єкта природи, а не до кон­кретних ділянок, розмежованих на земельній території держави для спеціального вико­ристання. Інші науковці пропонують розрізняти ті випадки, коли право власності на зем­лю торкається інтересів суспільства в цілому — тоді земля визначається як об'єкт права власності Українського народу (відповідно і держави), і ті випадки, коли, згідно з Консти­туцією, людині належить і гарантується право власності на землю. Відповідь на це питання певною мірою міститься у частині 2 ст. 324 ЦК, яка визначає порядок здійснення права власника Українським народом, фактично розрізняючи «право власності» та «управління власністю» Українського народу (див. коментар до частини 2 коментованої статті). 2. Частина 2 коментованої статті встановлює, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Отже, управління майном від імені народу здійснює відповідно Верховна Рада України і місцеві ради, а також уповноважені ними державні органи. При цьому органи державної влади та місцевого самоврядування не є власниками того майна, що належить до об'єктів права власності Українського народу. Повноваження цих органів визначені Конституцією України та іншими нормативними актами, але в цілому їх повноваження стосовно цього майна торкаються лише здійснення права управління зазна­ченим майном. Ведучи мову про здійснення права власності на майно, яке є власністю Українського народу, слід зазначити, що воно може відбуватися як через згадані вище органи, так і без­посередньо народом шляхом вирішення відповідних питань на всеукраїнському референ­думі. Наприклад, лише таким шляхом може вирішуватися питання про зміну кордонів дер­жави, тобто, передачу чи набуття частини її території — землі, яка належить Українському народу. 3. Згідно з частиною 3 коментованої статті кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону. Отже, кожен має гарантований Конституцією України та Цивільним кодексом доступ до користування природними об'єктами права власності Українського народу. Проте таке користування має відбуватися у порядку і межах, встановлених законом. Набуття права власності Українським народом має ті особливості, що у кожному разі може відбуватися лише на підставі спеціального вольового рішення уповноваженого на те органу державної влади. Таке рішення за своєю сутністю є актом публічної влади (актом управління) і має бути вчинене у формі, встановленій законом для відповідних актів (закон України, постанова Верховної Ради тощо).