[22:52:13] Оля: ПРАВОВИ ОСНОВИ Ж-КИ

[22:52:19] Оля: Документована інформація як об’єкт інформаційних правовідносин

1. Правовий режим документованої інформації

2. Обов’язковий примірник документа як різновид документованої інформації

3. Правовий режим електронного документообігу

Правовий режим документованої інформації

До документованої інформації відноситься широке коло видів інформаційних об’єктів як відкритого, так і обмеженого доступу.

Основним призначенням даного інституту є правове регулювання процесів формування та використання інформаційних ресурсів документованої інформації з метою гарантій кожного на пошук та отримання документованої інформації, переважно із державних інформаційних ресурсів.

Правову базу даного інституту становлять інформаційно-правові норми КУ, які закріплюють права та обов’язки суб’єктів з приводу підготовки (формування), передачі та поширення документованої інформації та інформаційних ресурсів, а також надання інформації із інформаційних ресурсів споживачеві.

У ч. 2 ст. 34 КУ зазначається, що “кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.” Мається на увазі, що у даному випадку ці права поширюються і на документовану інформацію і що при цьому кожен має право створювати інформаційні ресурси у вигляді баз та банків даних, баз знань, інформаційних систем, інших різновидів інформаційних ресурсів та залучати їх у обіг.

У ст. 40 КУ говориться, що “усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.” Дана норма КУ зобов’язує державні органи і органи місцевого самоврядування створювати інформаційні ресурси у сфері їх діяльності та надавати з них інформацію суб’єктам, які звернулись із запитами.

Особлива увага в КУ звертається на відкритість екологічної інформації. Зокрема у ч. 2 ст. 50 зазначається, що кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. До того ж вказується, що така інформація ніким не може бути засекречена.

Діють також норми, які зобов’язують державні органи забезпечити формування інформаційних ресурсів, які містять персональні дані, і доступ до них в умовах конфіденційності. Так, у ч. 2 ст. 32 КУ вказується, що “не допускається, збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди…”. У ч. 3 цієї ж статті говориться, що “кожний громадянин має право знайомитись в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах та організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею”.

Як пам’ятаємо, у ЗУ “Про інформацію” інформація визначається як документовані або публічно оголошені відомості. Усі види інформації, які виділяє даний закон, зокрема, статистична, адміністративна, інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого самоврядування, правова інформація, інформація про особу, довідково-енциклопедична та соціологічна, крім масової інформації, визначаються через використання понять “офіційна документована інформація” або “офіційні документовані дані”. Джерелами згаданих видів інформації є, як зазначено у ст. 26 ЗУ “Про інформацію” передбачені або встановлені законом носії інформації: документи та інші носії інформації, які являють собою матеріальні об’єкти, що зберігають інформацію, а також повідомлення ЗМІ, публічні виступи.

Згідно із ст. 27 ЗУ “Про інформацію” документ – це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві.

У законодавстві документи поділяються на:

- первинні – це документи, що містять в собі вихідну інформацію та

- вторинні – документи, які являють собою результат аналітико-синтетичної та іншої переробки одного або кількох документів.

Інформаційні ресурси є об’єктами відносин фізичних та юридичних осіб, держави, захищаються законом нарівні з іншими ресурсами.

Правовий режим інформаційних ресурсів визначається нормами, які встановлюють:

- порядок документування інформації;

- право власності на окремі документи та окремі масиви документів, документи та масиви документів в інформаційних системах.;

- категорію інформації за рівнем доступу до неї;

- порядок правового захисту інформації.

Документування інформації – обов’язкова умова включення інформації до інформаційних ресурсів. Документування інформації відбувається в порядку, який встановлюється державними органами влади, які відповідають за організацію діловодства, стандартизацію документів та їх масивів.

Кожен документ набуває юридичної сили тільки після підписання його посадовою особою в порядку, встановленому законодавством України. Юридична сила документа, який зберігається, обробляється та передається за допомогою автоматизованих інформаційних систем, може підтверджуватись електронним цифровим підписом (ЗУ “Про електронний цифровий підпис” від 22 травня 2003 р.).

Юридична сила електронного цифрового підпису визнається при наявності в автоматизованій інформаційній системі програмно-технічних засобів, які забезпечують ідентифікацію підпису, і дотримання режиму їх використання.

Інформаційні ресурси як елемент складу майна і об’єкт права власності. Інформаційні ресурси можуть бути державними та недержавними і як елемент складу майна знаходяться у власності громадян, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, організацій та громадських об’єднань. Відносини з приводу права власності на інформаційні ресурси регулюються цивільним законодавством України.

Згідно із ст. 38 ЗУ “Про інформацію” підставами виникнення права власності на інформацію є:

створення інформації своїми силами та за свій рахунок;

договір на створення інформації;

договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.

Отже, фізичні та юридичні особи є власниками тих документів, масивів документів, які створені за рахунок їх коштів, набуті ними на законних підставах, отримані в порядку дарування або спадщини.

Держава є власником інформаційних ресурсів, які створюються, набуваються, накопичуються за рахунок коштів державного бюджету, а також отримана шляхом інших встановлюваних законом способів.

Суб’єкти, які надають в обов’язковому порядку документовану інформацію до органів державної влади та відповідних організацій, не втрачають своїх прав на ці документи і на використання інформації, яка в них міститься.

Інформація, створена кількома фізичними або юридичними особами, є спільною власністю її творців. Порядок та правила користування такою власністю визначається договором, укладеним між співвласниками.

Інформаційна продукція та інформаційні послуги громадян та юридичних осіб, які займаються інформаційною діяльністю, можуть бути об’єктом товарних відносин, які регулюються чинним цивільним та іншим законодавством. При цьому під інформаційною продукцією розуміється матеріалізований результат інформаційної діяльності, призначений для задоволення інформаційних потреб громадян, органів державної влади, підприємств, установ та організацій (ст. 40 ЗУ “Про інформацію”), а під інформаційною послугою розуміється здійснення у визначеній законом формі інформаційної діяльності по доведенню інформаційної продукції до споживача з метою задоволення їх інформаційних потреб (ст. 41 ЗУ “Про інформацію”).

Право власності на засоби обробки інформації на створює права власності на інформацію, яка належить іншим власникам. Документи, які обробляються в порядку надання послуг або при спільному використанні цих засобів обробки інформації, належать їх власнику. Належність та режим виробництва продукції, яка створюється у такому випадку, регулюється договором.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування створюють доступні для кожного інформаційні ресурси з питань діяльності цих органів та підвідомчих їм організацій, а також в межах своєї компетенції здійснюють масове інформаційне забезпечення користувачів з питань прав, свобод та обов’язків громадян , їх безпеки та іншим питанням, які становлять громадський інтерес.

Обов’язковий примірник документа як різновид документованої інформації

Правові засади функціонування системи обов’язкового примірника документів визначаються ЗУ “Про обов’язковий примірник документів” від 9 квітня 1999 року. За допомогою цього ж ЗУ здійснюється регулювання інформаційних відносин, пов’язаних із поповненням національного інформаційного фонду України.

Національний інформаційний фонд України – це сукупність інформаційних фондів (інформаційних ресурсів) держави: архівного, бібліотечного, стандартів, архіву друку, фонду фільмів, патентного та інших фондів.

Документ – матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації, зафіксованої на папері, магнітній, кіно-, фотоплівці, оптичному диску або іншому носієві.

Обов’язковий примірник документів – примірник різних видів тиражованих документів, який передає його виробник на безоплатній або платній основі юридичним особам, визначеним Законом.

До обов’язкового примірника документів належать такі їх види:

текстові, нотні, картографічні, образотворчі видання;

електронні видання;

видання, аудіопродукція та інші документи для сліпих;

аудіо-, візуальна, аудіовізуальна продукція (кіно-, відео-, фото-, фондодокументи);

нормативно-правові акти у сфері стандартизації, метрології та сертифікації;

патентні документи.

Норми даного Закону не поширюються на відносини, які виникають при виготовленні документів з обмеженим доступом, документів управлінського та особистого характеру, документів в одиничному виконанні.

Суб’єктами відносин, що виникають у процесі функціонування системи обов’язкового примірника документів є:

виробник документів – юридична особа незалежно від форми власності або фізична особа, яка виготовляє (в тому числі публікує) різні види тиражованих документів. На виробника документів покладається обов’язок у встановлені законодавством строки поставити обов’язковий екземпляр документів до відповідного одержувача.

одержувач обов’язкового примірника документів – юридична особа України, яка одержує обов’язковий примірник документів на безоплатній або платній основі та забезпечує його зберігання та використання.

Повна та оперативна доставка обов’язкового безоплатного примірника документів гарантує їх виробникам ряд прав. Зокрема виробники документів мають право на безоплатне:

опублікування одержувачами документів бібліографічної інформації про виготовлені виробниками документи у виданнях державної бібліографії і централізованої каталогізації сигнальної та реферативної інформації;

занесення бібліографічної інформації до автоматизованих банків даних;

отримання фактографічних даних щодо документів, які зберігаються одержувачами документів, та їх тимчасове використання з виробничою метою.

Постійне зберігання обов’язкового безоплатного примірника документів покладається на (ст. 8 ЗУ “Про обов’язковий примірник документів”):

Книжкову палату України, національні, у тому числі спеціалізовані, всеукраїнські бібліотеки, універсальні бібліотеки, органи виконавчої влади у галузі інформації, на які покладена функція державної реєстрації ЗМІ та ведення Державного реєстру видавців, виготівників та розповсюджувачів видавничої продукції – щодо видань;

державні центри науково-технічної та економічної інформації, всеукраїнські галузеві бібліотеки – щодо патентних документів;

державний фонд фільмів при центральному органі виконавчої влади в галузі кінематографії, Центральний державний кінофотофоноархів України, А також національні, в тому числі спеціалізовані, всеукраїнські, а також універсальні бібліотеки – щодо аудіо-, візуальної, аудіовізуальної продукції;

Національний автоматизований інформаційний фонд стандартів, Книжкову палату країни та всеукраїнські бібліотеки – щодо нормативно-правових актів у сфері стандартизації, метрології та сертифікації.

Одержувачі документів зобов’язані:

провадити реєстрацію (облік), наукову систематизацію обов’язкового примірника документів;

забезпечувати технічні, санітарно-гігієнічні умови для зберігання обов’язкового примірника документів;

надавати обов’язковий примірник документів юридичній або фізичній особі у тимчасове користування;

безоплатно публікувати на вимогу виробників документів бібліографічну інформацію про виготовлені ними документи у виданнях державної бібліографії централізованої каталогізації сигнальної та реферативної інформації;

створювати автоматизовані банки даних, електронні каталоги.

Правовий режим електронного документообігу

Відносини, пов’язані з електронним документообігом та використанням електронних документів регулюються:

ЗУ “Про електронні документи та електронний документообіг” від 22 травня 2003 р.;

ЗУ “Про електронний цифровий підпис” від 22 травня 2003 р.;

ЗУ “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р.;

ЗУ “Про захист інформації в автоматизованих системах” від 5 липня 1994 р.;

ЗУ “Про державну таємницю” від 21 січня 1994 р.;

ЗУ “Про зв’язок” від 16 травня 1995 р.;

ЗУ “Про обов’язковий примірник документів” від 9 квітня 1999 р.;

ЗУ “Про Національний архівний фонд та архівні установи” від

Електронний документ – документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа. Обов’язковими реквізитами електронного документа є обов’язкові дані, без яких він не може бути підставою для його обліку та не матиме юридичної сили.

Серед обов’язкових реквізитів електронного документу особлива увага приділяється електронному підпису, який використовується для ідентифікації автора та/або підписувача електронного документу іншими суб’єктами електронного документообігу.

Створення електронного документу завершується накладанням електронного підпису. Згідно із ЗУ “Про електронний цифровий підпис” електронний підпис – це дані в електронній формі, які додаються до інших електронних даних або логічно з ними пов’язані та призначені для ідентифікації підписувача цих даних.

Оригіналом електронного документу вважається електронний примірник документу з обов’язковими реквізитами, у тому числі з електронним цифровим підписом автора. У разі надсилання електронного документу кільком адресатам або його зберігання на кількох електронних носіях інформації кожний з електронних примірників вважається оригіналом електронного документу. Якщо автором створюється ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з документів є оригіналом і має однакову юридичну силу.

Юридична сила електронного документа не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму. Проте, є випадки, коли електронний документ не може бути застосований як оригінал:

свідоцтва про права на спадщину;

документа, який відповідно до законодавства може бути створений лише в одному оригінальному примірнику, крім випадків існування централізованого сховища оригіналів електронних документів;

в інших випадках передбачених законом.

Електронний документообіг (обіг електронних документів) – це сукупність процесів створення, оброблення, відправлення, передавання, одержання, зберігання, використання та знищення електронних документів, які виконуються із застосуванням перевірки цілісності та у разі необхідності з підтвердженням факту одержання таких документів.

Відправлення та передавання електронних документів здійснюється автором або посередником в електронній формі за допомогою засобів інформаційних, телекомунікаційних, інформаційно-телекомунікаційних систем або шляхом відправлення електронних носіїв, на яких записано цей документ.

Якщо автор і адресат у письмовій формі попередньо не домовились про інше, датою і часом відправлення електронного документа вважається дата і час, коли відправлення електронного документа не може бути скасовано особою, яка його відправляла. У разі відправлення електронного документа шляхом пересилання його на електронному носії, на якому записано цей документ, датою і часом..

[22:54:34] Оля: Перелік залікових питань до спецкурсу “Правові основи масових комунікацій” для студентів 3-го курсу заочної форми навчання

1. Роль інформації в житті особистості, суспільства, держави.

2. Інформаційне суспільство. Стадії становлення.

3. Хартія Глобального інформаційного суспільства (Окінава).

4. Державна політика у галузі формування інформаційного суспільства.

5. Інформація як основний об’єкт інформаційної сфери та системи права.

6. Класифікація інформації по ролі, в якій вона виступає в правовій системі.

7. Класифікація інформації за доступом до неї.

8. Юридичні особливості та властивості інформації

9. Поняття та види інформаційної діяльності

10. Інформаційно-правові норми.

11. Поняття та види інформаційних правовідносин.

12. Суб’єкти інформаційних правовідносин.

13. Об’єкти інформаційних правовідносин.

14. Зміст інформаційних правовідносин

15. Інформаційне законодавство – основне джерело інформаційного права. Структура та склад інформаційного законодавства.

16. Інформаційно-правові норми міжнародно-правових актів.

17. Інформаційно-правові норми Конституції України.

18. Інформаційні права та свободи – фундамент інформаційного права.

19. Правовий режим доступу до інформації.

20. Процедура реалізації права на доступ до інформації.

21. Оскарження і відповідальність за порушення прав на інформацію

22. Правовий режим документованої інформації

23. Обов’язковий примірник документа як різновид документованої інформації

24. Правовий режим електронного документообігу

25. Форми правового регулювання відносин в галузі створення та використання інформаційних систем, інформаційних технологій та засобів їх забезпечення.

26. Правовий режим інформаційних систем, інформаційних технологій та засобів їх забезпечення

27. Форми правового регулювання відносин у галузі інформаційної безпеки. Загрози безпеці в інформаційній сфері.

28. Правовий захист від загроз впливу інформації на особу, суспільство, державу.

29. Правовий захист інформації та інформаційних систем від загроз несанкціонованого та неправомірного впливу сторонніх осіб.

30. Інтернет та право. Віртуальне середовища обігу інформації та інформаційних правовідносин.

31. Особливості реалізації інформаційних правовідносин в Інтернеті.

32. Особливості правового регулювання відносин при реалізації права на пошук, отримання та використання інформації в Інтернеті.

33. Питання правового забезпечення інформаційної безпеки у середовищі Інтернет.

34. Особливості регулювання інформаційних відносин інститутом авторського права при виробництві, передачі та поширенні інформації

35. Особливості інформаційних правовідносин, що виникають при виробництві, поширенні та споживанні масової інформації.

36. Правові гарантії свободи масової інформації.

37. Правові форми організації діяльності засобу масової інформації.

38. Ліцензування діяльності ЗМІ.

39. Роль держави в діяльності ЗМІ. Державна підтримка ЗМІ.

40. Правовий статус журналіста.

41. Правове регулювання висвітлення діяльності органів державної влади ЗМІ.

42. Опублікування в ЗМІ нормативно-правових актів.

43. Правове регулювання відносин в галузі виробництва та поширення реклами як різновиду масової інформації.

44. Особливості інформаційних правовідносин, що виникають при виробництві, поширенні та споживанні бібліотечної інформації.

45. Права та обов’язки громадян та інших суб’єктів в галузі бібліотечної справи.

46. Обов’язки держави в галузі бібліотечної справи.

47. Правові умови збереження та використання культурного надбання України в галузі бібліотечної справи.

48. Особливості інформаційних правовідносин, що виникають при формуванні архівів, поширенні та споживанні архівної інформації.

49. Правовий режим архівів.

50. Державно-правове управління архівною справою в Україні.

51. Комплектування, зберігання та облік архівних фондів.

52. Правова регламентація порядку доступу до архівних фондів та використання архівних документів.

53. Правове регулювання інформаційних правовідносин, що виникають при виробництві, передачі та споживанні інформації, яка становить державну таємницю.

54. Перелік відомостей, що становлять державну таємницю. Відомості, які не можуть відноситись до державної таємниці.

55. Процедура віднесення відомостей до державної таємниці та їх засекречування. Розсекречування відомостей та їх носіїв.

56. Право розпорядження відомостями, які становлять державну таємницю. проблема власності у зв’язку з інформацією, яка становить державну таємницю.

57. Державно-правовий захист державної таємниці. Контроль та нагляд за забезпеченням державної таємниці.

58. Особливості інформаційних правовідносин, які виникають при виробництві, передачі та поширенні персональних даних.

59. Правові основи роботи з персональними даними.

60. Права суб’єкта персональних даних.

[22:56:48] Оля: Документована інформація як об’єкт інформаційних правовідносин