Частина 1

1. Звичаї в міжнародному повітряному праві.

2. Правовий статус геостаціонарної орбіти.

3. Колізійна норма як метод правового врегулювання спорів при здійсненні міжнародних перевезень та їх види.

1.Питання

Вважається, що звичай не відіграє такої вагомої ролі, однак деякі звичаї існують поряд з договірними нормами аналогічного змісту. Деякі н-прав.норми можуть мати змішану природу і є свого роду звичаєво-договірними нормами.

Виокремлюють 3 звичаї в МповП:

1. Стосується принципу сувер.держав над їх територією. ПК-ЧК 1944 р. існування у формі звичаю Державу, що не є учасницями ЧК застосовують цей принцип у звичаєвому порядку. Саме кваліфікація п.п.як держ. Території має звич-правове походження.

2. Збереження державою її держ. кордонів юрисдикції щодо ПС занесеного до реєстру ПС цієїї країни. Юрисдикція держави реєстр. ПС призюмується з самоо початку і є основною юрисдикцією, хоча деякі міжн.угоди ( ТК, ГК, МК) встановлюють принцип конкуруючої юрисдикції. Реалізація цьоо звичаю виявл. поверн. ПС держ. реєстрації на її вимоу у випадку угону, катастрофи чи ін. авіац.події внаслідок якої ПС опинилося на територ. іноз. держави.

3. Допомоа ПС, що терплять лихо. В тому числі і визнання за ними праванесанкціонованого вльоту в межі іноз. держ. території.

2.Питання

Особливе значення має частина космічного простору, відома як геостаціонарна орбіта (ДСО). ДСО являє собою просторове кільце на висоті близько 36 тис. км в площині земного екватора. Запущений у цей простір супутник здійснює обороти з кутовою швидкістю, що дорівнює кутовий швидкості обертання Землі навколо своєї осі. У результаті цього феномена супутник постійно перебуває в практично нерухомому стані щодо поверхні Землі, як би зависаючи над певною точкою. Це створює оптимальні умови для деяких видів практичного використання супутників (наприклад, для здійснення безпосереднього телевізійного мовлення).  Це вимагає врахування трьох моментів. По-перше, супутник, що знаходиться на геостаціонарній орбіті, постійно залишається нерухомим щодо певної точки на земній екваторі (як би зависає над поверхнею Землі), по-друге, це явище корисно для розміщення на ДСО супутників зв'язку і, зокрема, супутників систем безпосереднього телевізійного мовлення (сигнал з такого супутника не вимагає стежить приймальної антени на Землі і може бути прийнятий на стаціонарну антену, в тому числі і на побутову), по-третє, в геостаціонарній просторі можна розмістити лише обмежена кількість супутників, оскільки при знаходженні один від одного на дуже близькій відстані їх радіоапаратура буде створювати взаємні перешкоди.  Все це стало причиною того, що в 1976 році на нараді екваторіальних країн (через території яких проходить земної екватор) в Боготі (Колумбія) була підписана декларація, в якій Колумбія, Конго, Еквадор, Індонезія, Кенія, Уганда і Заїр заявили свої претензії на сегменти ДСО, що відповідають їх територіям по екватору.  Ці домагання були відкинуті як суперечать принципу непрісвоенія будь-яких частин космосу. Декларація не отримала підтримки інших держав, тому екваторіальним країнам пізніше довелося дещо змінити свої позиції щодо цього питання. У 1984 році Кенією, Колумбією, Індонезією та Еквадором до Комітету ООН з космосу був представлений проект, в якому йдеться вже не про їх суверенітет над відповідними сегментами ДСО, а про деякі преференційних правах, схожих з правами у виняткових економічних зонах у морському праві, про встановлення для цього унікального району космічного простору режиму sui generis (особливого роду), що забезпечує його раціональне використання на благо всього людства.  Разом з тим Міжнародний союз електрозв'язку в своєму статуті від 22 грудня 1992 р . (Ст. 44) зафіксував таке положення:  «При використанні смуг частот для радіозв'язку Члени Союзу повинні враховувати те, що радіочастоти і орбіта геостаціонарних супутників є обмеженими природними ресурсами, які належить використовувати раціонально, ефективно та економно відповідно до положень Регламенту радіозв'язку, щоб забезпечити справедливий доступ до цієї орбіти і до цих частот різним країнам чи групам країн з урахуванням особливих потреб країн, що розвиваються і географічного положення деяких країн ».  Однак питання про правовий режим ДСО продовжує залишатися на порядку денному Комітету ООН по космосу.  В основі правового режиму ДСО лежить договір з космосу 1967 року. Разом з тим діяльність з використання ДСО нерозривно пов'язана із застосуванням радіочастот, необхідних для управління геостаціонарними супутниками, передачі на Землю корисної інформації і т.д. Тому важливу роль у правовому регулюванні такої діяльності відіграють також правила, прийняті Міжнародним союзом електрозв'язку (МСЕ). У 1973 році на черговій конференції МСЕ орбіта геостаціонарних супутників і частоти, які виділяються для її використання, були оголошені обмеженим природним ресурсом, який повинен застосовуватися ефективно та економно відповідно до потреб і технічними можливостями держав. З 1973 року Міжнародний консультативний комітет по радіо отримав право давати консультації відносно не тільки раціонального використання спектра радіочастот але і оптимального розміщення супутників на ДСО, а Міжнародний комітет реєстрації частот отримав право реєструвати частоти в орбітальних позиціях геостаціонарних супутників. У 1979 році в рамках МСЕ був прийнятий Регламент радіозв'язку (періодично переглядає) - документ, що являє собою сукупність процедур, норм і рекомендацій, які складають юридичну і технічну основу використання різних засобів радіозв'язку.  Прийнята МСЕ процедура розміщення супутників на ДСО піддається критиці з боку ряду країн, що розвиваються через побоювання, що цей унікальний район космосу виявиться фактично поділеним між провідними космічними державами на шкоду інтересам країн, що розвиваються.  Іншою проблемою, пов'язаною з ДСО і викликає серйозну стурбованість міжнародного телекомунікаційного співтовариства, є намітилася з середини 80-х років тенденція заяви низкою країн - членів МСЕ орбітальних позицій не з метою розгортання власних супутникових систем, а перетворення їх на предмет «купівлі-продажу» ( так звана проблема «паперових супутників»). Підвищена увага до цієї проблеми виникло після того, як у середині 80-х років Королівство Тонга - держава, розкидане на островах Тихого океану, в суворій відповідності до прийнятої МСЕ процедурою заявило сім орбітальних позицій із зоною покриття Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Спроби не допустити переуступку цих позицій яких-небудь міжнародним супутниковим операторам, масовано вжиті в рамках МСЕ, в першу чергу під тиском ІНТЕЛСАТ, не увінчалися успіхом. З 1992 року дві позиції спеціально створеної приватної компанії «Тонгасат» були передані для використання приватним американським оператором «Рімсат» (після банкрутства «Рімсат» ці позиції з 1998 р . використовуються іншим оператором).  В даний час в МСЕ йде інтенсивний процес вироблення міжнародно-правових механізмів, що не допускають заяви позицій на ДСО для «паперових супутників». Це питання докладно дебатувалося на Всесвітній радіоконференції ( 1997 р .) Та Повноважної конференції МСЕ ( 1998 р .) Серед рекомендованих та схвалених заходів, спрямованих у бік посилювання процедури заяви ДСО-позицій, можна виділити наступні: оформлення заявок в МСЕ на платній основі; скорочення до 7 років терміну дії заявки до закінчення її пріоритету (5 років на координацію і 2 роки на запуск; раніше діяв алгоритм 6 +3 року) та ін Очевидно, що в осяжній перспективі проблема перенасиченості ДСО ШСЗ та іншими об'єктами зажадає від міжнародного співтовариства прийняття нових нормативних правил, що регулюють заяву в МСЕ та використання радіочастотного ресурсу ДСО.