Павло Григорович Тичина

(1891 - 1967)

Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 року в селі Піски на Чернігівщині, в родині сільського дяка. У своєму щоденнику він згодом зро­бив такий запис: "Я тільки син бідного дячка з Пісок... Я - сьомий, а всіх - тринадцятеро. Я - посередині. До мене: Василь, Проня, Пелагія, Михай­ло, Ірина, Іван, після мене: Оксана, Євген, Кость, Олександра, Наталка, Сергій".

Як свідчать архівні документи, батько - Григорій Тимофійович Тичина прибув у село Піски влітку 1887 року у тридцятилітньому віці. Спочатку служив паламарем при храмі, а згодом був призначений дяком і водночас учителем грамоти для селянських дітей. Люди, які пам'ятали Григорія в молодості, твердили, що ця людина відрізнялася від міщан не тільки одягом (носив піджак, сорочку зі стоячим коміром, мав добротні чоботи), не тільки кра­сою, а й міськими замашками й неабиякою енергійністю.

У Пісках він познайомився з молодесенькою дівчиною-сиротою Марією Василівною Савицькою, яка вийшла за нього заміж у не­повні шістнадцять років. У них народилося тринадцятеро дітей. Батько любив дітей, однак зловживав спиртним і під гарячу руку міг жорстоко побити. Саме від таких побоїв і помер малий Костик, а його загибель заставила батька терпіти муки совісті й ще частіше заглядати в чарку. На виховання дітей і на рівень достатку впливало те, що батько все любив робити "на панську ногу". Він заставляв малих розчісувати волосся за панською модою, називав їх "по-панськи" Мішею, Ванею, Павлушею, Ксенею. Навіть дружину, хоч вона й противилась цьому, кликав Машею. Схиляння перед усім панським, а значить, не своїм, автоматично російсь­ким, призвело до того, що батько змінив прізвище на Тичинін і саме його носив Павло аж до закінчення семінарії, а потім мав неабияку мороку зі зміною документів на старе суто українське - Тичина. Родина дяка переби­валася з хліба на воду, у хаті були несказанні злидні, діти хворіли, але не те що на ліки, навіть на кращі харчі батько не міг спромогтися, через що малими дітьми пішли з цього світу три Павлові брати й сестра.

Григорій Тичина відзначався деспотичним характером. Уже зрілим поетом Павло Тичина напише:

...я той день не забуду,

як батько за коси тягав по долівці

мою любу матір...

Обмер тоді я весь. І скрикну я люто,

я кинувсь до лави - отам , де сокира,

мене стусаном п'яний батько одкинув.

А сам мов отямивсь - і вийшов із хати,

замовкли сестрички. Мов згасло і літо.

Діти у Григорія Тичини від природи мали унікальний слух, були дуже голосистими, співучими. Батько і в цій сфері вишколював їх по-своєму. Він любив похвалитися перед гостями домашнім хором, та репетиції про­водив оригінально. Як тільки приходив напідпитку, то навіть серед ночі будив дітей і заставляв співати пісню "Тече річка невеличка", а сам ди­ригував. З семи років кожен із синів уже допомагав батькові у церкві, співав у церковному хорі.

Початкову освіту Павло Тичина здобув у Новобасанівській сільській школі. Вчила Павла, як і інших Тичининих дітей, добра незабутня Сера­фима Морачевська. Ставши навіть академіком, Павло Тичина не забував регулярно висилати убогій учительці гроші, а в останні свої роки узявся й за написання поеми "Серафима Мо­рачевська", та, на жаль, не закінчив свою роботу.

Старші брати спонукали молодшого до науки, переповідаючи "Тараса Бульбу" Гоголя. Вони ціка­вилися родоводом, а в убогій хатині на стіні висіла примітивно написана лубочна картина "Переяславська рада". Батько любив хвалитися гостям, що на тій картині є його далекий родич. Уже сімдесятилітнім Тичина не тільки згадав батьківську оселю, але і її чи не єдину мистецьку оздобу й записав такий спогад: "Дома. На стіні картина "Переяславська рада". Пол­ковник Тичина нібито був такий, - батькам про це сказав хтось... І я довго дивився на картину і вгадував, а де ж той Тичина, наш предок". Та ко­зацькі реєстри нам підказують, що Тичина був не полковником, а полко­вим писарем. Є дані, що рід Тичини взагалі походив від Павла Полуботка.

Ще в дитинстві Павло вирізнявся від своїх братів і сестер розумом та неабиякою пам'яттю. У сім'ї дяка часто лунала з уст батька старослов'янська мова, і маленький Павло одного разу несподівано заговорив нею без жод­них помилок, чим неабияк здивував усіх присутніх. Він сам твердив, що міг дещо згадати з того віку, коли ще був немовлям. У "Автобіографії" він згадує якісь світлі плями, кольорові враження від весняної днини, коли ще й розмовляти не вмів: "Пам'ятаю себе в дитинстві дуже рано: мене ще на руках носили. День. Теплінь. Світло-зелене віття звідкись нависає наді мною. Блищить вода... Підсвідоме відчуваю: щось навколо мене діється, але що саме і як - ще не міг я своїм розумінням охопити. Тільки одне вловлював: рух і звук, радісні обличчя і колір гілок, блиск і воду, що пахла свіжістю..." На­ступні спогади значно чіткіші: "Ясніше вже себе пам'ятаю в ті роки, коли пробував спинатися на ноги й ходити потроху - спочатку під столом, притримуючись за ніжки його, а потім і назустріч матері, захлина­ючись рясним сміхом, у широко розкриті, рідні материнські руки..."

Ще дитиною Павло Тичина мріяв стати малярем-іконописцем. Наприкінці 1900 року батько відвіз Павла Тичину до Чернігова, тут він навчатиметься у духовній бурсі. Роки навчання у бурсі (1900 - 1907) були не тільки часом страждань, голодування та безправ'я. Павло співав у хорах Єлецького, Ус­пенського, потім Троїцького монастирів та хорі Народного дому. Пізніше, маючи неабиякі навики, став регентом-керівником, семінарського хору, а теоретичні музичні дисципліни вивчав у самого О.Соловйова.

Усі сини Григорія Тичини навчалися у Чернігівській духовній семі­нарії. Для дітей служителів церкви навчання було безплатним. Цим ско­ристався й Павло, адже після смерті батька у 1906 році можна було покладатися лише на власні підробітки. Вважають, що перші спроби пера Тичини появилися десь у тому ж році, коли не стало батька, але це була ще не творчість, а наївне наслідування Шевченка.

Як і молодий Шевченко, Тичина прагне обрати фах художника. За ма­люванням його і побачив Михайло Коцюбинський, помітив, познайомив­ся, довідався, що юнак пише вірші й запросив до себе в гості. Там у при­сутності інших поетів-початківців Тичина прочитав вірш "Розкажи, роз­кажи мені, поле":

Розкажи, розкажи мені, поле:

Чого рідко ростуть колосочки?

- Ой дощів мені треба, дощів, а не поту,

Бо той піт прилипа до брудної сорочки,

Як плугатар кінчає роботу.

Розкажіть, розкажіть мені хмари :

Ви чого це тікаєте далі?

• Та хіба ми, нещасні та стомлені, знаєм?

Он вітри там женуться, кричать : " Ей ви, кралі!

Почекайте, бо ми вас кохаєм".

Розкажи, розкажи мені, поле:

Що ж тепер нам з тобою робити?

• Ех; хіба це уперше! Така моя доля.

Хоч кукіль та волошки я буду родити

Все ж плугатарю є щось із поля.

Своїм читанням він до сліз зворушив самого Коцюбинського, який радісно сповістив присутнім: "Поет між нами".

Така реакція відомого пись­менника для Павла Тичини була несподівана, але вплинула позитивно: "Це мене піднесло, обнадіяло, надало багато сил нових і заохотило до роботи над собою". За порадою М.Коцюбинського, Тичина надсилає кілька своїх віршів до редакції журналу "Літературно-науковий вісник".

У 1912 році появляється перша публікація - вірш "Ви знаєте, як липа шелестить":

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі? -

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі,

Кохана спить...

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? -

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі солов’ї...

" Я твій", - десь чують дідугани.

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

Та не лише поезія вабила семінариста, Павло грав на гобої та кларнеті, а ма­лювати вчився у М.Жука. Досить вправними, з точки зору спеціалістів. можна вважати Тичинин автопортрет, акварелі, пейзажі, малюнки олів­цем. Михайло Жук радив Павлові поступати до Петербурзької академії художеств, написав відповідні рекомендації, але у Павла не було грошей на таку далеку дорогу. Не без допомоги М.Коцюбинського та М.Жука Ти­чина налагоджує співпрацю з київською газетою "Рада", посилає туди нотатки про семінарське життя. Загалом, у юності Тичина дружив з багатьма пізніше відомими людьми. Ще у бурсі, наприклад, він вчився з майбутнім відомим композитором Григорієм Верьовкою. У хорі з Тичиною співали у майбутньому відомі В.Елланський, А. Казка, М.Подвойський. У Чернігові Тичина познайомився з М.Вороним. У Троїцькому монастирі був свій те­атр. Коди ставили п'єсу М.Кропивницького "По ревізії", Тичина грав роль Гараська, а у водевілі "Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка" - Шпоньку.

Церковні хори підробляли на похоронах. Тичині прийшлося співати жалібні пісні під час поховання М.Коцюбинського та І.Нечуя-Левицького. Коцюбинського взагалі ховали напередодні останнього Тичининого екзаме­ну. Незважаючи на заборону поліції та ректора появлятися на цьому похо­роні, Тичина не тільки прийшов, але й керував зведеним хором, що вже можна було розцінювати як причетність до політичної акції. Та ректор, людина інте­лігентна й розумна, прямий нащадок архітектора Боженова, не тільки не покарав свого улюбленого учня за "мазепинство", а й допустив до іспиту й наказав без зволікань видати Павлові Тичині випускні документи.

Закінчивши семінарію. Тичина переїхав до Києва і поступив на еко­номічний факультет Київського комерційного інституту. Такий вибір мож­на пояснити хіба тільки тим, що вихованців духовної семінарії до універ­ситету не приймали, а в духовну академію Тичина не мав бажання йти. Навчаючись, він підробляв помічником хормейстера у театрі М.Садовського, в конторі газети "Рада". Та влітку 1914 року почалася Перша світова війна. Тичина залишився без підробітків, бо газету "Рала" і журнал "Світло" закрили.

У 1917 році разом з Чумаком, Блакитним, Васильченком він переховувався від денікінців, які робили обшуки й розстрілювали усіх, кого запідозрили в нелюбові до "великой и неделимой России-матушки". Удень для патріо­тично налаштованих студентів притулком ставало Байкове кладовище. Виявилося, що сусіди, яким він колись грав на бандурі і які захоплювали­ся його грою настільки, що в усьому домі наставала абсолютна тиша, а самого автора, не вірячи, що таку музику можна видобути з "жебрацького" інструмента, не раз запитували, коли і за яку ціну він піаніно придбав, донесли денікінцям, що тут живе український поет. На щастя, В.Блакитному вдалося роздобути для Тичини звільнення від військової служби й липове посвідчення. Комерційний інститут перевели у Саратов, але сту­денти цього вузу приїжджали туди тільки здавати сесію. Павло збагнув, що такі поїздки не витримає його кишеня й занедбав навчання. Вищої ос­віти він так уже й не здобув.

Проголошення УНР Тичина сприйняв як найбільшу подію у своєму житті. Він відгукнувся на неї "Золотим гомоном", іншими високохудожніми творами. Але час УНР виявився коротким. У Київ увійшли криваві орди більшовика Муравйова. Дві революції зіткнулися у двобої, і жовто-сині стяги впали, здавалося, назавжди. Для Тичини це була трагедія надто ве­ликого масштабу, перший серйозний удар у саме серце. У 1918 році з передмовою А.Ніковського вийшла збірка, якою Тичина на весь світ оприлюднив свою геніальність. Народження "Со­нячних кларнетів" у літературному процесі стало сенсацією, подією сто­ліття.

У грудні 1919 року у Києві встановилася радянська влада. Поет ро­зумів, що треба жити, творити, працювати, а не тихо відсиджуватися у теплих закапелках, яких у нього, до речі, й не було. До того ж на перших порах Тичина сподівався, що більшовики виконають обіцянки, приведуть до земного раю. А може, вже й тоді сумнівався? Якщо й сумнівався, то тим більше не мав часу на роздуми, бо ще живими у пам'яті були ті дні, коли на вулицях Києва більшовицькі орди Муравйова розстрілювали кожного, хто насмілювався заговорити українською мовою або ж з'явитися у вишиванці.

Саме тому поетика двох наступних збірок „Замість сонетів і октав” (1920) і „Плуг”(1920) абсолютно різниться від поетики „Сонячних кларнетів”. Проте, щоб вижити, треба пристосовуватися, треба служити, а при цьому старатися зберегти себе, гідність, талант. Мабуть, саме з цих міркувань П.Тичина, автор віршів "На Аскольдовій могилі", "Хто ж це так із тебе насміяться смів", „Загупало в двері прикладом” та інших збірки "Замість сонетів і октав", погоджується стати чле­ном журі конкурсу на текст революційного гімну.

П.Тичина працює у студії Леся Курбаса, починає тісне співробітництво з редакцією журналу "Мис­тецтво", завідує літературно-художньою студією у Київському драматич­ному театрі імені Т.Шевченка, керує робітничим хором, разом з діяльним композитором Г.Верьовкою засновує Українську музичну школу. З капе­лою композитора Кирила Стеценка Тичина подорожує по Правобережній Україні, веде щоденник. Як митець він не пориває суто творчих пошуків, але вже відчуває , що світ його ловить і спіймає, на відміну від Сковороди, перед яким схилявся усе життя.

У 1920 році виходить межова збірка П.Тичини "Плуг", за гонорар від якої Тичина купив цілу бібліотеку для своїх односельців. Та щирий і бла­городний жест виявився недоречним: піщани книги розтягли й скурили. Якщо у ''Сонячних кларнетах" автор був певний своєї радості, у "Замість сонети і октав" - свого сумніву, то у збірці "Плуг" - лунає-стогне лише болючий його сумнів щодо свого призначення у світі й призначення світу для добра взагалі. Тичина починає боятися, озиратися. Митець відчуває наближення чогось неминучого й страшного:

Стоїть сто розтерзаний Київ

І двісті розіп'ятий я.

У двадцятих роках Тичина вперше віч-на-віч стикається з системою як монстром. Арештують його брата-священика Євгена, який завжди стояв на позиціях патріота й державника й взявся організовувати незалежну від Московської Українську Автокефальну Православну Церкву. З Євгеном у Павла були особливо щирі стосунки. Цей брат був усього на рік молодшим від поета. Та Євген уже відбув військову службу в Туркестані й одружився з жінкою іншого свого брата Михайла Тетяною, щоб Михайлові діти не росли сиротами. Центральна Рада високо цінувала Євгена Тичину за чесність, порядність, глибоку віру. На прохання Євгена в часи УНР уряд надав можливість цьому священикові стати благовісником-організатором УАПЦ для поширення Христового благовісти українською мовою. Після приходу радянської влади брат Павла Тичини не припинив своєї діяль­ності. За це Євгена звинуватили в "участі у банді петлюрівського типу, що діяла з метою підриву радянської влади", в "українізації церкви" і у квітні 1923 року заарештували. Павло Тичина в цей час жив у Харкові і працю­вав у журналі "Червовий шлях", та не мав внутрішнього спокою, що вили­валося у віршах . За останніми даними дослідників, такі поезії, як "Роз­кривши Гомера" та "До кого говорить", були написані не в 1925, а якраз у 1921-1922 роках. Росія як символ новітньої тиранії у першому вірші по­стає зловісним образом:

Що ж, Росіє, немов Навсікая полощеш білизну.

Кажеш, ти хочеш робить ? Так я й повірив тобі.

Ні, ти рабинь одпусти, одпусти їх на волю!

Царськії звички забудь, годі визискувати нас!

Тичина таки спромігся на мужність, приїхав з Харкова до Чернігова й забрав брата з тюрми під розписку. У Харкові Тичина видав останню художньо цінну свою книжку "Вітер з України" (1924 р.). Особливу увагу в цей час поет приділяє вивченню іно­земних мов. Знав їх понад п'ятнадцять: турецьку, вірменську, башкирську, татарську, болгарську, азербайджанську, німецьку, польську, російську... До речі, на початку двадцятих років як посланець Радянської України Ти­чина прибув до Єревана і там прочитав свою доповідь чистою вірменсь­кою мовою. У складі радянських делегацій Тичина відвідав Білорусію, Чехословаччину, Туреччину.

У Харкові у журналі "ВАПЛІТЕ" у 1926 році Тичина надрукував фраг­мент з поеми, який називався "Чистила мати картоплю". Реакція на цей високохудожній і чесний твір поета не забарилася. На харківської конфе­ренції КП(б)У виступив В.Чубар і звинуватив автора у "протаскуванні на­ціоналістичного дурману". Тичині не залишалося нічого іншого, як писа­ти покаянного листа. Вважають, що саме в цей час поет і спалив поему. Та навіть уривок, який зберігся завдяки публікації, свідчить ще про виразну гро­мадянську позицію автора. Йдеться про вимираюче з голоду село, руйну­вання української сім'ї. Нещасна мати не має харчів для маленьких дочок, її голова зайнята тяжкими роздумами: радянська влада обіцяла землю - тепер і не надійся, сім'я, як це прийнято в Україні споконвіків, покладала­ся на дорослого сина, його заробіток, та син став комуністом й не зби­рається найматися на роботу, а батько записався у секту, у штунду, збоже­волів, оголосив себе Ісусом Христом й теж чекає на все готове. Розпач матері показано унікальне вдало. Важливо, що саму себе і свої страждан­ня селянка порівнює з Україною та стражданнями нації:

Син комуністом, батько, здурівши, у штунду пошився,

якби ще у штунду - Сусом Христом об'явив себе,

партію водить по селах!

Що ж, ісхажіть мені, що зостається?

Ну ріжте, ну бийте,

і гроб удавіть мене з дрібними дітьми,

нехай я вже буду вашим коліном придушена,

наче ота Україна...

Вперше в українській літературі в цьому уривку Ленін названий антихристом, й з уст матері звучить заклик боротися з ним:

Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти про тіяри -

Треба боротись: антихрист явився.

Настав 1929 рік. Поета було обрано дійсним членом Академії наук УРСР, а жителі Харківщини висунули, звісно, за вказівкою партії, Тичину кандидатом у члени Всеукраїнського Центрального Вико­навчого Комітету. Як бачимо, розпочалося широкомасштабне полювання на душу поета. Це й розуміли всі, а Микола Вороний, прочитавши у свіжій газеті один зі скоропостижних віршиків новоспеченого дійсного члена Академії "Нехай Європа кумкає", з сумом зробив висновок: "Ну, що ж? Це останній твір поета і перший твір академіка". 7 лютого 1930 року керівник ДПУ В.Балицький поставив своє „затверджую” у справі СВУ. За свідченнями очевидців, Тичина подає перші приклади фізіологічного переляку, од якого він так і не зможе звільнитися. Як казав М.Холодний, - запахло Соловками. І Тичина, маючи геніальну інтуїцію, відчув це чи не найпершим.

Збірка "Чернігів" (1931) не додала жодного позитивного штриха до творчого здобутку П.Тичини. У 1932 році з’явилося вибране видання творів поета. В цій книзі, як стверджує В.Стус у своєму критико-публіцистичному дослідженні „Феномен доби”, були відсутні 11 поезій збірки „Сонячні кларнети”, вся збірка „Замість сонетів та октав”, 9 віршів із збірки „Плуг”, 2 вірші з „Вітру з України” – і тільки збірка „Чернігів” була вміщена без скорочень.

У 1933 році, коли Україна корчилася в агонії штучного голодомору, Тичина пише свій фатальний вірш "Партія веде".

З однієї сторони, цей опус гарантував йому життя, привілеї, конкретне ма­теріальне забезпечення, псевдославу. З іншої - саме за цей вірш Бог по­карав Тичину найстрашнішою карою: забрав талант, за силою рівний хіба що Шевченковому. Бо все, що писав Тичина після одіозного "Партія веде", поезією навіть не пахло. Римовану абракадабру було негайно надрукова­но українською мовою (!!!) в центральній російськомовній газеті "Прав­да", її називали тичининською поезією номер один, а назва на довгі роки стала популярним радянським афоризмом. Очевидно, після "Партія веде" Тичині писалося надзвичайно тяжко, бо 1934 році він вида­вав лише мільйонними тиражами збірку під такою назвою та книжечку для дітей "Ку-ку!" У такому підборі заголовків справді було щось від гомеричного реготу: "Що це - випадковість? Самовпевненість ? Але в тогочасному офіційному розумінні високе "Партія веде!" - і невідступ­не, явно комедійне на його тлі "Ку-ку!" Якщо Тичина дійсно іронізував, то, безперечно, ризикував як ніхто інший. Хіба він не знав, чим закінчив Сократ і чому чашу цикути прийшлося випити й Хвильовому? Якщо ж не іронізував, а лизав п'яти системі, то падіння Тичини тим страшніше й цинічніше, адже зміст збірки говорить сам за себе: „Партія веде”, „Пісня Червоної Армії”, „Пісня комсомольців”, „Пісня трактористки”, „Пісня кузні”, „Як упав же він з коня”, „На майдані...”, „Перше травня на великдень”, „О ні ми не кинемо”, „Повітряний флот”, „Ленін”, „Народи йдуть”. До певної міри це теж було вибране видання: 2 вірші з „Плугу”, 2 вірші з „Вітру з України”, 2 вірші з „Чернігова” і кілька нових, уже абсолютно правильних поезій.

Хто знав правду про голод 1933-го, не міг не дивуватись, як поет, переступаючи через трупи, заговорив не про народну трагедію, а заспівав гімн натхненнику і організатору нечуваного в світовій історії геноциду – більшовицькій партії.

У 1935 році вийшло друге видання збірки „Партія веде”, куди додались: „Друга пісня трактористки”, „Пісня про Кірова”, „Комсомолія”, „Країна героїв”, „Пісня під гармонію” та інші.

Якщо зарубіжна критика до збірки "Чернігів" та горезвісного опусу "Партія веде" Тичину вважала одним з найталановитіших поетів світу, то написане на замовлення партії спричинилося до того, що Маланюк назвав "Чернігів" психопатологічною збіркою автопародій, а Олександр Олесь відізвався цілим віршем-докором:

І ти продався їм, Тичино,

І ти пішов до москаля?

О, бідна мати Україно,

В журбі головонька твоя,

В кривавім морі по коліна

Стоїть без сорому в очах

Поет колишній наш, Тичина,

І прославляє смерть і жах.

Прилюдно б’є катам поклони,

Катів оспівує в піснях.

А з-під землі ідуть прокльони

Борців, розп'ятих на хрестах.

Іудо.Ти шляхетний, жиде, -

Пішов, повісивсь а самоті.

Павло Тичина... цей не піде -

Вій сам розіпне на хресті.

У Мюнхені Ю.Семенко видав книжку літературних нотаток і статей. У ній був такий висновок: "Комунізм - жахлива система. Поета Павла Тичину, Україні Богом даного, золотокларистного, Москва спотворила, перемучила у двістірозтерзаного совєтського віршороба Дичину". Б.Антоненко-Давидович сказав, що Тичина - геніальний поет з душею страхополоха". Але чи є у всіх цих висновках об'єктивність? У останньому - навряд, адже факти свідчать, що коли всесильний Каганович викликав Тичину і вимагав від нього посвідчити проти М.Рильського та Ю.Яновського, звинуватити їх у буржу­азному націоналізмі. Тичина злякався не за себе, а за них, подумав, що з Рильським або Яновським може статися те, що з Аркадієм Казкою, і відмо­вився бути учасником брудної справи. Правда, в "Літературній газеті" таки з'явилися подані від імені Тичини фрази, які поет не і висловлював. Обуре­ний Тичина звернувся за роз'ясненням до Кагановича, але той грубо обі­рвав його, оскільки сам й був режисером розправи і дав вказівку писати в газеті те, що було вигідно й потрібно партії.

Тичиною маніпулювали й за кордоном. У 1935 році у складі делегації радянських письменників Павло Григорович репрезентував Україну на міжнародному конгресі захисту культури у Парижі. Іноземні журналісте хотіли взяти у нього інтерв'ю, але Тичина не сказав ні слова, через що зарубіжна преса охрестила автора "Сонячних кларнетів" глухонімим .

Коли у страшних 1937-1939 роках репресії в СРСР набули кульмінативного етапу, заарештували й Тичининого брата Івана. Безпартійний поет-академік використав усі зв'язки, щоб врятувати рідну людину. У той же час Тичина був свідком, як гинуть десятки талановитих, обдарованих, знайомих і незнайомих йому людей, а він не може нічим їм допо­могти. Коли репресії торкнулися науковців Інституту літератури імені Т.Шевченка, Тичина не витримав і подав заяву з проханням звільнити його від обов'язків директора цього закладу.

Заставивши Тичину озиватися поетичним твором на кожну подію в СРСР, партія пильно стежила, щоб поет був міцно прив'язаний. Для цього викорис­товували, образно кажучи, і пряник", і "нагайку". На початку сорокових років і в роки війни більшу користь приносило заохочення, а тому за вірш "Чуття єдиної родини", дійсно досить непоганий на тлі того, що Тичина написав у останні роки, поетові не забули вручити Сталінську премію. У 1938 році виходить поетична збірка під одноіменною назвою. У 1939 році виходять „Вибрані твори” поета. З цього видання було вилучено 10 поезій збірки „Сонячні кларнети” („Іще пташки...”, „Світає”, „Туман”, всі чотири поезії циклу „Скорбна мати”, „По блакитному степу”, диптих „Війна”), всі 23 вірші збірки „Замість сонетів і октав”, 13 віршів з „Плугу”, збірка „Вітер з України” була скорочена на 11 поезій (диптих „Плач Ярославни”, „Голод”, „Хмари кругом облягли” та інші), 2 вірші з „Чернігова” і тільки збірка „Партія веде” була вміщена повністю.

На початку війни друкується збірка „Сталь і ніжність” (1941). Ти­чину евакуювали у столицю Башкирії - Уфу. З туги за Україною Тичинин талант на якийсь час відродився, появилося кілька справді високохудожніх і вистражданих віршів. Влітку 1943 року під час поранення внаслідок нальоту німецької авіації під Харко­вом Тичина потрапив у лікарню й під наркозом несподівано почав віршувати. Так народилася одна з кращих його поезій "Я утверждаюсь".

Після війни Тичина перебував на високих посадах Міністра освіти, депутата Верховної Ради СРСР та УРСР. Саме Тичина домігся, щоб школи з викладанням українською мовою перевели з околиць Києва у центр. Відстоював поет українську мову і на депутатських зібраннях та при прийнятті важливих державних рішень. Протестуючи проти нав'язаного народові закону про школу, за яким націо­нальну мову й літературу дитина мала право й не вивчати, П.Тичина несподі­вано для всіх демонстративно пішов з посади Голови Верховної Ради УРСР та заступника Голови Ради національностей Верховної Ради СРСР. На такий вчинок тоді треба було мати велику мужність. Тичина ж також виявився тим єдиним депутатом, який не побажав голосувати за такий закон. Цього йому не забули: не дали Ленінської премії, не дозволили стати лауреатом Нобелівсь­кої. До речі, Тичину двічі висували на Нобелівську премію, і кожного разу з-за кордону вперше - Асоціація англійських учителів (Великобританія), вдруге - Гарвардський університет (США). З Радянського Союзу у відповідь йшли тільки відмови й самовідводи: Тичина добре знав, що з ним станеться, якщо він погодиться на розгляд його кандидатури. Візьмімо до відома, що з п'яти російських (не українських!) письменників-лауреатів цієї премії тільки один Шолохов догодив партії, а всі інші - Бунін, Пастернак, Солженіцин, Бродський - виявилися "отщепенцами". Та якщо в російській літературі "отщепенство" - трагедія для конкретної людини, то українець - „отщепенец” - лихо для всієї національної літератури, бо тоді появляється нагода для боротьби з "буржуазним націоналізмом", небезпека "чисток" і переслідувань не тільки лауре­ата, а й не причетних до його нагороди митців.

Партія пильно слідкувала й за хворим на цукровий діабет, уже літнім й безпомічним поетом. За півроку до кончини Тичина став Героєм Соціа­лістичної Праці. А ще мав аж 5 орденів Леніна та 2 ордени Трудового Червоного Прапора. У кінці життя Тичина все частіше почав приходити до висновку, що змарнував свій талант.

Існує легенда, що в 60-ті роки тодішній секретар ЦК КПУ з ідеології А.Скаба пропонував Тичині виступити із засудженням молодих українських поетів. Нащо Тичина начебто з гнівом відповів: „Не буде цього! Ви знищили нашими руками поетичне покоління 20-х, а тепер хочете і 60-х! Не буде цього”. Сімдесят п’яту річницю свого народження поет зустрічав в опалі, без нагород.

Він ще пробував завершити поему-симфонію "Сковоро­да", очолював комісію з роботи з молодими літераторами у Спілці пись­менників України. Те, чого він боявся і про що знати не хотів у попередні роки, тепер ставало для нього необхідністю. Коли у Київ приїхав Мікулаш Неврлий зі Словаччини, Павло Григорович запросив цього братиславсько­го гостя до себе додому й почав наполягати, щоб той напам'ять зацитував йому вірш Є.Маланюка, в якому с рядки про пофарбовану дудку. Неврлнй довго відмовлявся, бо не хотів справедливими, але досить жорсткими сло­вами травмувати Тичину. Проте автор "Сонячних кларнетів" умовив Неврлого й уважно вислухав Маланюків присуд. А потім „Павло Григорович гірко посміхнувся, нервово оглянувся і притишеним, майже розпачливим голосом відповів: "Миколо Ярославовичу, він єдиний мене зрозумів, він єдиний сказав мені правду... А інші мені кадили... Так воно й сталося... Від кларнета мого пофарбована дудка осталась... Всі мені кадили, а він один сказав мені правду”. Помер Тичина 16 вересня 1967 року. Похований митець на Байковому кладовищі у Києві. По його смерті було засновано літературну премію „Чуття єдиної родини”. У наш час є крайня необхідність перечитати, переос­мислити автора „Сонячних кларнетів”, щоб збагнути його долю і велич та призначення не тільки для рідного краю, а й усієї земної цивілізації. Василь Стус підсумовуючи свою критико-публіцистичну роботу „Феномен доби” констатував: „Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею – їхня фізична смерть не означала духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування, як духовний мрець. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна в світі сила. Доля Тичини звинувачує і застерігає”.

Мотиви та образи збірки «Сонячні кларнети».

Невелика (29 творів) поетична збірка П.Тичини "Со­нячні кларнети" була опублікована наприкінці 1918 року тиражем 1000 примірників з передмовою А.Ніковського. Її народження у літературному процесі стало сенсацією, подією сто­ліття. Час написання віршів, які склали збірку, був надзвичайно тяжкий для української літератури: Перша світова і громадянська війни, смерті, видат­них митців Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського... На чорному тлі розрухи, депресії, зневір'я поява такої світлої книжки була подією. Найкраще її сприйняла молодь, ті, хто належав до одного покоління з Тичиною. "Ніколи не забуду - писав Микола Бажан, - тієї безсонної ночі, коли мій друг приніс мені книжку з рясними соняшниками на обкладинці. Ми... і читали, і п'яніли, і кричали з радості, насолоджуючись красою українсь­кого слова, яке з такою, не чуваною нами досі, музичністю грало, співало, бриніло, гриміло, лилося зі сторінок незабутньої тієї книги... Для нас тоді над усім світом заколивалися сонячні кларнети..." Збірка поезій Тичини суттєво відрізнялася від усіх попередніх поетичних книг інших авторів. Тичина заявив про себе як про першого поета-оптиміста в українській літе­ратурі. Цієї однієї книги було достатньо, щоб увійти в літературу назавж­ди, тому аж ніяк не цинічною видасться така думка М.Шалати : "Грішно сказати, але якби небо забрало Тичину в середині 20-х років, він би для історії не був меншим, скоріше навпаки, - був би авторитетнішим". Між віршами цієї вагомої, повноцінної збірки, та попередньо надрукованими в періодиці теж була прірва, адже "Сонячні кларнети" засвідчили про прихід у літературу метра, а не початківця. Причиною такого раптового й стрімкого висхідного шляху Василь Стус вважає політичні умови в Україні: "Може б, Тичина так і залишився на... елегійно-філософському рівні учорашньо­го ченця, здібним співцем душевних резиґнацій, коли б не світова війна, що невдовзі розродилася революцією... Тичина... був підхоплений лагід­ною повінню українського Березня, національної провесни, повної споді­вання". До того ж "Сонячні кларнети" були музикою віри, впевненості, молодості.

У першій половині XX століття "Сонячні кларнети" виходили чотири рази: у 1918 (Київ, «Сяйво»), 1920 (Київ, «Друкар»), 1922 (Берлін-Київ), 1925 (Харків) роках.

У своїй першій збірці на той час юний поет мав виразні риси імпресіоніста. Ліричний герой Тичини здивований, зачарований, заворожений красою, а сам автор, за принципом нового імпресіоністичного світогляду відтворюючи дійсність звільняє себе від усяких морально-етичних і естетичних зобов'язань, від усіх упе­реджень, що постають через прийняті заздалегідь концепції, теорії чи ідеології.

Уже перший вірш збірки "Не Зевс, не Пан..." є своєрідним ключем до по­етового світобачення картини Всесвіту, якою вона йому уявлялася. Хоч як по-новаторському звучать окремі рядки, але в основному вони не вступають у дисонанс зі Святим Письмом, де Бог - це Любов, Світло, а за Тичиною, - ще й Музика. В.Стус, аналізуючи "Сонячні кларнети", бачив макрокосм (душу поета) і мікрокосм (світ зовнішній) у кожній поезії книги. Тут панує діонісійська стихія, що не знає полярностей: і радість, і горе - майже тотожні речі, бо кожна із них виявляє тільки надмір вітальних сил, для яких і усмішка, і плач - тільки форми гри... У віршах "Сонячних кларнетів" схрещено золоті мечі двох поетових прагнень - неба і землі. У віршах цього циклу втілився миттєвий спалах радості від звершеної української національної революції і довгий розпач од її жорстокого заду­шення. Бардом Центральної Ради називав колись Тичину Валер’ян Полі­щук... Тільки щасливому поглядові захопленого Тичини, Тичини середини 1917 року, могло здатися, що почалася доба загальнонаціонального єднан­ня... Золота година національного звільнення закінчилась, так по-справж­ньому і не почавшись.

Тичина починав так, що крізь його "Сонячні кларнети" промовила збуд­жена душа нації і починав промовляти її дух". Так, будівництво українсь­ким народом власної держави поет сприймав як особисте щастя. Це висо­ке почуття ненаграного, справжнього патріотизму відбилося у вірші "Зо­лотий гомін", яким Тичина відгукнувся на проголошення УНР Першого універсалу (11 червня 1917 року Перший універсал було схвалено Цент­ральною Радою і Всеукраїнським військовим з'їздом і в Києві почалися велелюдні маніфестації, а 13 червня відбувся й той багатотисячний мітинг, який і ліг в основу "Золотого гомону"). У Першому універсалі було проголошено автономію України. Вперше за кілька століть українці заговорили про власну державу.

Тичина не був політиком. Його бачення політичного устрою України та її майбутнього суто інтуїтивне, а через це й пророче. Вже у вірші "Одчиняйте двері" образ революції та нареченої несподівано набирає темних тривожних барв. Це найкращий вірш про українське відродження, про перші наші ясні сподівання й почуття національного щастя та дальші соціальні й політичні бурі, анархію, кров:

Одчинились двері -

Наречена йде!

Одчинились двері -

Голуба блакить

Очі, серце і хорали

Стали,

Ждуть…

Одчинились двері -

Горобина ніч!

Одчинились двері -

Всі шляхи в крові!

Незриданими сльозами,

Тьмами

Дощ…

Подібні мотиви звучать і у поезії «По блакитному степу». А в циклі з 4-х поезій (тетраптих) "Скорбна мати" ясно звучить думка про неможливість України звільнитися (воскреснути), адже її райська земля - надто ласий шматочок для сусідів-окупантів. Поет використовує біблійні образи-символи. В іпостасі Марії постає Україна, а в образі Ісуса Христа виведено український народ. Трагічно звучать слова Богородиці:

Ідіте на Вкраїну,

Заходьте в кожну хату -

Ачей вам там покажуть

Хоч тінь його розп'яту...

Христос воскрес? Не чула,

Не відаю, не знаю.

Не буть ніколи раю

У цім кривавім краю.

Твір було присвячено матері поета – Марії Василівні. Мати Божа, вона ж Ук­раїна, і вона ж, можливо, покійна мати поетова, воскрешена силою його уяви, проходить полями країни наодинці зі своєю незмірною скорботою: „Не буть ніколи раю у цім кривавім краю”. Вона не шукає ні правих, ні винних, їй болить національна руїна, руїна матеріальна й духовна, заподіяна братовбивчою війною. «Як страшно!.. людське серце до і краю обідніло». Ще недавно був «золотий гомін», а тепер:

Поглянула - скрізь тихо. Буяє дике жито.

- За що тебе розп'ято? За що тебе убито?

Співзвучно до цих слів звучить початок поезії "Хто ж це так із тебе насміяться смів?", звернений до України періоду громадянської війни та більшовицького нашестя:

Хто ж це так із тебе насміяться смів?

Хто у твоє серце ніж загородив?

Виростали діти в хаті як гаю

Без ясного сонця в рідному краю.

Накипіла злоба, сповнялись серця -

Гей, курки спустили в матір і отця!

Біблійні персонажі, Україна, Сон, Сонце, Місяць, Зоря - через ці образи змальовує поет події кривавої війни та безталанну долю українського народу у диптисі «Війна»:

- Благословляю, сину, на ворога.

А він: матусю моя!

Не має, каже, ворога

Тай не було.

Тільки й є у нас ворог –

Наше серце.

Благословіть, мамо, шукати зілля,

Шукати зілля на людське божевілля.

Пейзажна лірика у Тичини це не статичні картини, а вірші, в яких безперерв­ний рух і зміни, а тому вони нагадують короткометражні фільми. Так, наприклад, у вірші "Гаї шумлять" зміна декорацій настільки стрімка, що читач ледве встигає за рухом поетичної "відеокамери": бачимо і рух лег­ких хмарин під рвучким поривом літнього вітру, і хвилювання нив, і ластівку, до якої уподібнюється душа ліричного героя й купається у красі оточуючого світу. Для прискіпливого художнього аналізу варто взяти бодай одну строфу, найкраще - останню:

Щось мріє гай -

Над річкою.

Ген неба край -

Як золото.

Мов золото - поколото,

Горить-тремтить ріка,

як музика.

Читач відразу ж уявляє надвечір'я, на задньому плані пейзажу - на­півпрозорий невеличкий гай (тому він і мріє), від призахідного сонця стає золотим небо, відбивається у ріці, а оскільки кожна хвиля по-своєму за­ломлює світло, то це золото стає подібним до поколотих шматочків, а сама ріка і горить, і тремтить, і дзвенить неземною музикою.

Чудовий малюнок і в поезії "Арфами, арфами...". Й хоча весна тут стандартно персоніфікована й показана у вигляді молодої дівчини, сама поезія суттєво відрізняється від віршів інших поетів про цю пору року. Весна озвучена, наповнена кольорами. Письменникові вдається вловити навіть змінність її настрою:

Арфами, арфами –

золотими, голосами обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна

Запашна,

Квітами – перлами

Закосичена…

Буде бій

Вогненний!

Сміх буде, плач буде Перламутровий...

Такий художній засіб називається антитезою і вживається у нашій поезії не так уже й часто,

Взагалі, Тичину вважали поетом виключно весни. Він особливо любив цю пору року, а тому інші сприймав тільки у зіставленні й порівнянні з нею. Це добре відбилося в поезії "Ой не крийся, природо...". Поет ви­знає, що й золота осінь буває привабливою :

Твої коси від смутку, від суму

Вкрила прозолоть, ой ще й кривава.

Певно, й серце твоє взолотила печаль,

Що така ти ласкава.

У той же час весняна буря з громом або ж початок літа для Тичини миліші:

А була ж ти - як ніч на Купала...

Безгоміння і сум. Безгоміння і сон -

Тільки зірка упала...

А була ж ти - як буря із громом!

Тичина умів показати природні явища з дещо іншої точки зору, на­дати стихії рис живої істоти, персоніфікувати їх. Найбільше це відчувається в циклі «Енгармонійне», куди входять поезії «Туман», «Сонце», «Вітер», «Дощ». Перші струмені дощу по ріці створю­ють враження гадюк, дрібніші краплини здаються пшоном, яке хтось щед­ро сипнув на водну гладінь, крупніші - вже асоціюються з горобцями, які наче видзьобують щойно розсипане зерно. Сама хмарка персоніфікована. Виявляється, вона носить одяг, як дівчина, а тому в її сорочці рясні мере­жані подолки. За допомогою алітерадій, асонансів та вигуків, які переваж­но вживають малі діти, потрапивши під раптовий дощ, створюється цілісна неповторна динамічна картина:

А на воді в чиїйсь руці

Гадюки пнуться... Сон. До дна.

Війнув, дихнув, сипиув пшона -

І заскакали горобці!..

- Тікай! - шепнуло в береги.

- Лягай...- хитнуло в смолки.

Спустила хмарка на луги

Мережані подолки. (Дощ).

Через образи природи говорить про українське відродження поет у „Думі про трьох вітрів”. Вперше надрукована восени 1917 р. („Шлях”, число 7-8) мовою фольклорних образів дума відкривала три основні соціально-політичні сили (точніше, три моральні й політичні начала), які бачились поетові в тодішньому наскрізь розколотому, доведеному до стану киплячої магми суспільстві, їх досить легко пізнати за іме­нами-епітетами: перший вітер Лукавий Сніговій Морозище (який і „говорить по-чужому”) - він персоніфікує сили одвертого гноблення й реакції, другий - Безжурний Буро­вій - анархічну сваволю, розбій і погром і тільки третій з них, Ласкавий Легіт-Теплокрил дає селянам землю, стукаю­чи в кожне бідне віконечко: „Виходьте люди, вашого плуга земля дожидається”. Демократичні симпатії й сподівання поета цілком очевидні.

Цікава у Тичини інтимна лірика. Його вірші "О панно Інно, панно Інно" та "Ви знаєте, як липа шелестить" давно стали українськими народними романсами й досі виконуються під гітару молоддю. Хоча поезія "Ви знаєте, як липа шеле­стить" не ввійшла у "Сонячні кларнети", - це вірш саме з цієї сфери ба­чення світу. Поет описує таку прекрасну літню ніч, що через її красу не може спати закохана молодь, а старим дідам сниться їхнє перше кохання.

Про першу любов автора "Сонячних кларнетів" відомо небагато. Є тільки коротка згадка про те, що під час навчання Пав­ла у Чернігові у нього була якась Ляля. На її честь він прибрав собі псев­донім Лялич і так назвав автора великого музичного твору, шо виконувався в одному з соборів Чернігова у 1912 чи 1913 році. Ніхто із слухачів й не здогадувався, що композитор Лялич - це сам Тичина.

Найбільше з коханих Тичини як ліричній героїні інтимних віршів поталанило Поліні Коновал. Дочка пізніше репресованого українського пись­менника Івана Вороньківського Поля надихала поета на геніальну ліри­ку. Саме їй присвячені десятки віршів, написаних у 1913-1915 роках. Тичина мріяв бачити свою кохану щирою українкою, але Поля зрадила і батькові, й Павлові ідеали. Вона вийшла заміж за людину, ворожу ук­раїнській культурі, і сама не раз відзивалася про Україну з позиції яни­чарки. Але кохання до Полі в Тичини було таким потужним, що болючу згадку про нього не міг убити й час. Закінчуючи в останні роки свого життя поему-симфонію "Сковорода", Тичина вивів Полю в образі зрад­ниці Марії, що стає коханкою російського генерала, який прийшов за наказом Катерини П підло нищити гайдамаків. Сам Тичина признавався, що мав мрію написати трагічний твір, який би закінчувався одним лише розпачливим вигуком: "Поля зрадила!" У Поліни Коновал була сестра Ганна (Нюся), яку за тодішньою модою вже в дорослому віці неофіційно перейменували в Інну. Ця Нюся-Інна палко й жертовне любила Тичину, навіть освідчилася йому в коханні, але ж не могла замінити собою сест­ри. Вірш "О панно Інно, панно Інно", очевидно, був написаний за гаря­чими слідами розриву з Поліною і після освідчення Інни. Психологі­чно ліричний герой почувається самотнім, знає, що любив так, як дано любити раз на віку, а щастя не зазнав. Весна любові протиставляється снігам зради, покинугості, самотності. Вся перша строфа, незважаючи на певну спро­бу освітити темне психологічне тло фарбами й звуками, - песимістична. Останній рядок підкреслює космічний холод, який заморожує і вбиває у душі поста все живе. Друга строфа вже не опосередковано, а безпосеред­ньо присвячена Інні. Це вона у зимовий вечір освідчилася поетові й цим полегшила його муки. Двоє закоханих мають спільну проблему: їхня лю­бов не розділена. Звичайно, найлегше поступитися, дати можливість хоч Інні стати щасливою. Така думка в якусь мить зринає і в ліричного героя:

І раптом - небо... шепіт гаю...

О ні, то очі Ваші. - Я ридаю.

Сестра чи Ви? - Любив...

Та водночас саме останнє слово свідчить про відсутність жодного шансу для Інни на Павлову взаємність, про ще свіжу рану від зради і про те, що замінити кохану іншою неможливо. Прекрас­ними взірцями інтимної лірики збірки є вірші "Десь надходила весна", "Цвіт в моєму серці", "Не дивися так привітно", "З кохання плакав я", "Подиви­лась ясно", „Я стою на кручі”.

У своїй першій збірці П.Тичина відобразив світ очима художника, яким він мріяв стати в юності та музиканта, адже він прекрасно розумівся в сфері музичного мистецтва. Недаром критик А.Ніковський писав, що "Сонячні кларнети" - "це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння". А літе­ратурознавець Л.Новиченко назвав першу збірку Тичини одним з наймузикальніших творінь світової поезії, де в мажорному настрої передано гар­монійне поєднання людських почуттів і краси природи.

І в наступних своїх збірках Павло Тичина теж неодноразово звертатиметься до цієї вічної теми. Мало не міфічним образом коханої Тичини можна вважати Наталю. У своїй творчості Тичина тільки один раз привідкриває завісу над цією загадковою постаттю, змальовуючи далеко не платонічні стосунки у вірші "Зоставайся, ніч настала". Проте й у цій поезії ставлення до коханої делікатне, нема жодного необачного слова, осуду чи натяку, що принижує милу. Цікавою сторінкою у житті Тичини можна вважати сто­сунки з Ритою Нещадименко. Спочатку це була дружба, яка несподівано могла розгорілася великим полум'ям кохання. Але між Ритою і Павлом наче точилася якась боротьба: коли вона в'янула за ним, Тичина був майже бай­дужий, коли ж він рвався до неї, Рита віддавала перевагу Лесеві Курбасу.

Тичина часто закохувався або у двох сестер, або в одну з них, а його кохали обидві. Так було з сестрами Коновал, з сестрами Пилинськими, Котовими. До того ж Тичина любив лише тих жінок, які мали добрий слух і прекрасно співали. Його ж багаторазові фази закоханості можна поясни­ти хіба що болісним пошуком Жінки, яка б відповідала найвищому стан­дарту земного дива:

Люблю астрономію, музику і жінку.

Астрономія воздвижає,

музика оп'яняє, -

жінка дивує -

у голосі, у погляді, навіть у посмішці –

жінка завжди рождає.

Серед коханих Тичини - співачка зі світовим іменем - Оксана Петрусенко. Коли вона померла. Тичина цілий день сидів, обхопивши голо­ву руками і плакав. Непересічною особистістю виявилася й одна з сестер Котових, яка прибрала псевдонім Олена Журлива. Вона відрізнялася не лише особливою красою і талантом поетеси та актриси, а й особливо трагічною долею і надзвичайною силою волі. У тридцятих роках її без­підставно репресували й з заслання привезли аж через двадцять років помирати на рідній землі. Прикутій до ліжка жінці Тичина регулярно присилав гроші, щоб могла купити ліки й такі-сякі харчі. Олена Журлива з вдячності за турботу й у пам'ять про взаємне кохання написала спогади про свої стосунки з Тичиною, але дружина поета Лідія Папарук спалила цей рукопис. Свою дружину Тичина теж любив і навіть поетично нази­вав її Весною. До свого одруження вони зустрічалися сімнадцять років, а потім майже тридцять років прожили у мирі й злагоді. Лідія Папарук заради Тичини зреклася можливого материнства, адже поет боявся потрапити в становище, коли тоталітарна система маніпулюватиме його дітьми, через них тиснутиме на Тичину. Між ними трива­ла взаємна прив'язаність однодумців і царювала взаємна вірність. Вза­галі, Тичина дотримувався думки про святість шлюбу, якщо це й не цер­ковний шлюб, а лише цивільний.

Творчі здобутки та прорахунки поета в 20-30-х роках

У 1920 році виходять поетичні збірки „Замість сонетів і октав”, „Плуг”. Поетика цих збірок значно відрізняється від першої. Збірка „Сонячні кларнети” (присвячена Г.С.Сковороді) об’єднує вірші 1918-1919 років. Від часу публікації вона довгі роки не передавалася і тільки в 12-ти томному виданні творів поета за 1983 рік знову побачила світ у скороченому варіанті. Збірка засвідчує полеміку Тичини з тогочасною практикою поширення соціалістичної революції і складною добою громадянської війни. Поет говорить: „Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став!” („Уже світає, а ще мла”). Тичина був ворогом усякого насильства, яке, на превеликий жаль, заполонило рідну землю. Саме тому його поетична оцінка тих подій видається надзвичайно гострою і драматичною. Так у поезії „Терор” – ліричному героєві естетизм (схильність людини до краси) видається страшним кошмаром, адже людська насильницька смерть сприймається уже як щось буденне:

Ізнову беремо євангеліє, філософів, поетів. Людина,

Що казала: убивати гріх! – на ранок з простреленою

Головою. Й собаки за тіло на смітнику гризуться....

Жорстокий естетизме! – й коли ти перестанеш любувати

З перерізаного горла? – Звіра звір їсть.

У нерівному бою під залізничною станцією Крути 29 січня 1918 року загинуло біля трьох со­тень юнаків, переважно учнів Другої української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства та Київського університету імені святого Воло­димира. Цим подіям присвячено вірш П.Тичини „На Аскольдовій могилі”. Біблійними образами-символами поет підкреслює насамперед братовбивчий аспект, невміння ук­раїнців дбати про самих себе на майбутнє, жити у мирі й злагоді, берегти цвіт нації, здатність до міжусобиць, адже серед більшовиків було чимало українців за походженням:

Пам'яті тридцяти

На Аскольдовій могилі поховали їх —

Тридцять мучнів українців, славних, молодих...

На Аскольдовій могилі український цвіт! —

По кривавій по дорозі нам іти у світ.

На кого посміла знятись зрадника рука?

Квітне сонце, грає вітер і Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн? Боже покарай! –

Понад все вони любили свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих, -

На Аскольдовій могилі

Поховали їх. 1918.

Сперечався Тичина і з практикою раннього радянського будівництва в пізнішому вірші „До кого говорить?:

До кого говорить?

Блок у могилі. Горький мовчить.

Рабіндранате — голубе!

З далекої Бенгалії

Прилинь до мене на Вкраїну,

Я задихаюся, я гину.

Я покажу такії речі

В одно класовій ворожнечі,

Я покажу всю фальш, всю цвіль

Партійно-борчих породіть.

А братні зуби?

Дружній зиск?

Гнучка політика, як віск.

Коли б були це генерали,

Ми б знали, що робить.

А в тім-то й річ, що це кати однокласовії...

Рабіндранате-голубе,

Та де ж той Серп нам. Молот і лани?

Рабіндранате-голубе,

Од достоєвщини звільни!

До кого говорить?

Блок у могилі. Горький мовчить.

1926

Громадянські мотиви лірики Тичини тісно переплетені з політични­ми й патріотичними. У радянські часи ніхто й прочитати не міг заборо­нену поезію "Загупало в двері прикладом" (1921). У творі йдеться про голодомор у двадцятих роках і факт людоїдства. Центральним образом вірша є нещасна матір-вбивця, автор зображає її як людину неадекватну з постійною божевільною посмішкою, зміні голосу, неадекватному настрою. Представ­ники радянської влади вдираються в оселю, наче ординці: одночасно гу­пають у двері прикладом, гримають у шибку, кричать. Мати - "удова молодая", отже, її покійний чоловік, може, теж воював за радянську вла­ду, яка ось яке щастя й добробут принесла родині! Під впливом допиту нещасна жінка на якусь мить приходить до повної свідомості й пояснює причину вбивства: не тільки її власний голод, а страждання від голоду насамперед дитини спонукали нещасну покінчити з сином. Ось чому й звучить такс алогічне у страшній ситуації запитання: "Хіба ж то йому я не мати?"

Закономірно, що й наступні фрази, які сприймаємо вже як по­хоронне голосіння, дише підкреслюють трагедію нещасної молодиці:

Очима так дико по хаті

і кинулась вся до синочка,

голівку вона йому гладить

і ротика стулює міцно;

заплакала б тяжко - не може,

лиш б'ється об піл головою:

- Синочку, дитя моє любе!

Ой що ж я з тобою зробила!

Голодомор доводив завжди високоморальних і чуйних українців до стану звірів. До цієї теми Тичина звернеться і в поезії „Голод”, що буде вміщена в збірці „Вітер з України.”

Збірка „Плуг” (присвячена братові Євгену) - це книга подвійного сумніву. Сумніву щодо себе в світі і світу в собі:

Стоїть сторозтерзаний Київ,

І двісті розіп’ятий я.

(„І Бєлий, і Блок”).

З одного боку поет показав історичне пробудження українського народу, оспівав його як найвищий прояв ментальності, сформованої віками й пов’язаної з ідеалом державності („Плуг”, „На майдані” , „І буде так”, „Як упав же він...”, „Сотворіння світу”, „Мадонно моя”).

А паралельно – драматизм світосприймання та бачення дійсності, які зумовлюються розумінням: „мрія і дійсність завжди в ворожнечі”. В душі поета бореться два світи – „гармонія і справедливість” – так сам Тичина найменував свої тогочасні настрої. У творах з’являються тривожні, небезпечні інтонації:

Із ким тепер, в яку годину

Молодий відмолюсь?

Невже ж ні раз не помолюсь

за моє кохання, за людину? (Мадонно моя. ІІІ).

І майже поруч із цим антистрофа. Страшну картину братовбивства малює поет в поезії „Зразу ж за селом”:

Зразу ж за селом - всіх їх розстріляли,

Всіх пороздягали, з мертвих насміхали,

били їх чолом.

Випала ж зима! - що тепер всім воля,

Врізали вам поля, в головах тополя,

А голів нема.

Як зчорніла ніч - за селом світило,

З співами ходило, берегло, кадило

безневинну січ. 1918

Можливо у Тичини уже були заперечення проти українського березня, але були і заперечення проти всеросійського жовтня:

Жона відважна, діва гріховна

гряде до нас.

Нагая – без одежі, без прикрас –

чарує, мов рожа повна („Мадонно моя” І.).

І дальше:

Паліть універсали, топчіть декрети:

знов порють животи прокляті багнети!...

Хто має право примусить людину?

Хто може ніч обернути на днину?

І хто такий мудрий, щоб зразу на всіх

повісив за правду, єдиний наш гріх?

Мотиви та образи цих двох збірки засвідчують, що в душі поета зароджується драма, виходу з якої він не бачить. У збірці „Плуг” бачимо стильову ощадність, вона багато втрачає в епітетах. У творах багато прямої мови, розмовних інтонацій, масових сцен. Часто авторське „я” поступається колективному „ми”. Наявні у збірці і сповідні вірші. Таємниця „Плугу” ще чекає свого з’ясування.

У 1921 році у видавництві „Всеукрлітком” вийшла невелика збірочка (10 поезій) „В космічному оркестрі”, вона засвідчила початок нової поетової віри. Поет, для якого раніше найбільшою цінністю було людське життя і щастя, тепер запитально стверджує:

Що наші сльози і зойки і крики?

Що всі драми землі в трагедії Космосу?

(„Що наші сльози і зойки і крики?”).

У Тичини починається переоцінка недавнього подій визвольних змагань, які, як він вірив у збірці „Сонячні кларнети”, принесуть „Христове воскресіння” його народу:

В царях знайшли свою опіку і рідню,

в буржуазії власній спокій, лінь і сон...

Це ж ви Республіку пошили у брехню

і безоглядно повтікали за кордон...

Надійтеся...П’яніть себе в своїй брехні,

ми підемо в перед – історія не жде.

Пролетарі! Перекликайтеся в борні –

Інтер-Республіка, Республіка іде!

(„В царях знайшли свою опіку і рідню...”).

Збірка „Вітер з України” вийшла в 1924 році, об’єднавши вірші, писані, протягом шести років (1918-1924). Ця збірка вважається межовою, вона засвідчила , що криза в душі поета, почата кілька років тому, наростає. В ній пишно представлена лірика, де поет уже утверджує себе на позиціях марксистського розуміння історії („Кожум’яка”, „Ходить Фауст”, „Повстанці”, „Перше травня на великдень”, „Відповідь землякам” „Ненависті моєї сило”, цикл „Вулиця Кузнечна”). Пафос національного відродження України, яке, гадалось йому, почало здійснюватись в нових, радянських умовах звучить в поезіях „Вітер з України”, що дала назву збірці та „Над твоєю весною такий іще вітер да тьма”

Трапляються і реальні замальовки. В поезії „Голод”, що була написана ще в 1921 році Тичина змальовує товарний вагон, в якому умираючі селяни їдуть у місто, марно сподіваючись на порятунок (у містах дійсно працюючі одержували пайки, але ж влаштуватися на роботу було неможливо, а селян гнали геть або вивозили у зимовий степ помирати). Люди до краю знервовані, виснажені, тому навіть між рідними спалаху­ють сварки й прокльони. Ситуація така, що найкращим побажанням для новонародженої дитини в матері є лише побажання швидкої смерті:

В лахмітті, в скорбі,

у болячках зігнулась мати.

В щось дитя укутала,

та все; ну спати – навік

заснуло б ти... Життя!

Нам тяжко зрозуміти такі дії, вчинки, таку поведінку. До речі, й світ не до кінця розумів, що діялося у двадцятих та тридцятих роках в Україні під час голодоморів. Тому Іван Багряний у статті "Чому я не хочу вертати­ся до СРСР?" пояснював Європі; "Ви, матері цілого світу, ви можете уяви­ти собі такий стан і такий режим, коли б ви могли з'їсти власну дитину? Ні! Ви не можете цього навіть збагнути, ані в це повірити!.. Адже ви не думаєте, що наші матері, наші жінки й сестри є з племені ботокудів, чи бушменів, чи інших диких племен Африки? Ні, наші матері й сестри є зі Східної Європи, з роду великої княгині Ольги, що насаджувала християн­ство ще на світанку європейської цивілізації. Наші матері й сестри є з од­ного найшляхетнішого слов'янського племені, з України, і вони такі ж шляхетні й предобрі, як матері й дівчата Італії, або Франції, або Англії. Але... до такого ступеня трагізму вони були доведені більшовизмом. До найвищого ступеня трагедії... І поставив її більшовизм. І сам він став її символом. І людожерство - його породження і його суть".

Збірка позначена неабиякою строкатістю, але власне особистої, інтимно-психологічної лірики тут майже не було. Тичина наче відкриває для себе новий майбутній світ. „Я дійшов свого зросту і сили, я побачив ясне в далині”, - писав поет у 1922 році, коли опинився в дуже цікавій ситуації. Відмовившись від свого поетичного минулого – він віддається новому світові. Тичина стає трибуном нової доби, речником, як йому здавалось, усього народу. Він вважає, що роль поета-пророка – це його правдиве призначення:

Там за мною, за мною, за мною,

я не знаю, там скільки іде!

Перед мене твердою ходою

наступаючий день.

Там за мною, за мною, за мною

і від плуга й від трудних станків

Перед мене щасливеє море,

море голів...(За всіх скажу...)

Поет живе вірою в своє нове призначення – народно-державного призначення, ще не розуміючи, що такий симбіоз не можливий і така трагічна помилка йому дорого обійдеться.

Тим-то цікавим знаком „відсвіження” його поетичної душі став „Кримський цикл” (1925). У віршах циклу тонко передані й психологічні стани на межі сну і дійсності, думки й відчуття („Сниться й далі...”, „Над хмарами обвали”), і тичининська життєлюбна, але цнотли­во стримана або „онаївлена” еротика („Пляж”, „На світанню”). Так, у поезії „На світанню”, поет тонко подає почуття ліричного героя, що любується дівчиною неземної краси:

Із води із океана там вона далеко вийшла...

Підняла вона коліно - щоб на камінь стати вище.

Мов у пісні, Калевалі, вітер в лоно їй повіяв,

зарожевив знизу перса, почорнив оте, що видно.

І лягла вона розкрито, головою десь за море.

В небо промені - коліна божевільно ще дівочі.

І настала ніби тиша, ніби злотне плюскотіння.

Зараз, зараз я побачу, як рождатиметься сонце.

Це і задушевна розмова з одним із найменших „братів наших менших” („Курінь”), і філософський дифірамб „вічному, вічному нерозгаданому” Прометеєві, швидше, вічній ідеї свободи, людяності, творчого діяння: „Хай ти розум, хай зустріння матер'яльних сил — слався, вічне випроміння людської краси!” („Слався!”).

Це був один з найвищих - але чи не останній - сплеск Тичининої лірики. Віра в новий соціально справедливий світ не дала йому змоги зрозуміти, що справді соціальний поет – то заборонена для нашої літератури посада. Громадянську позицію Тичини в ці часи яскраво засвідчують рядки з незакінченої поеми „Прометей”:

Піду життя творить нове –

хоч би й по трупах –

Сам!

Так мусить бути.

Після 1929 року місія Тичини в поезії зводиться до трьох понять – „оспівувати”, „закликати”, „боротись”. У цьому ключі було витримано чи не більшість віршів збірки „Чернігів” (1931). В основному вона свідчила тільки про те, що митець уже загнаний і ось-ось буде зламаний. Відчувалося також, що її автор боїть­ся за своє життя і вже готовий не тільки служити, а й прислуговувати. Якщо врахувати, що маховик репресій набирав обертів, гинули невинні люди, се­ред яких і близькі друзі поста, а він не тільки не осуджував систему, де таке можливе, не тільки не ставав на захист жертв, а ще й пробував себе у ролі диявольського адвоката, заохочував сталінських посіпак до більш ретельно­го виконання присудів, то стає якось не по собі й від таких рядків:

Прокладаємо ріжем ламаєм

Ні жалю ні жалощів нема

(Доганяємо іх доганяєм)

або

Ми славимо ми хвалимо

ми дійдем до мети

Чи обвалами чи завалами

а Захід все ж обвалимо

Щоб далі іти

(Прихитреє фігове)

або Не заспокоїмось ми доти,

аж поки з поля весь бур'ян

не вирвемо. А вирвем грізно

Багнетом критики, мечем.

Клянемось клятвою залізко,

що жоден ворог не втече .

(Ленін)

Василь Стус, коментуючи цей вірш, підкреслює, що під такий словес­ний супровід "можна було відправляти на той світ не тільки Влизька, Ко­синку, Крушельницьких", а й самого автора написаного. На жаль, це були не тільки слова. Коли в "чорні списки" внесли Юрія Коцюбинського, сина того самого письменника, що ввів Тичину в літературу, Тичина одним з перших підписався під відозвою, в якій "свідомі" партійці вимагали не­гайного розстрілу колишньому повпреду.

Деякі дослідники творчості Тичини схиляються до думки, що в час написання збірки "Чернігів" Тичина вже не був психічно здоровою людиною. Тихе божевілля, постійний страх, що стежать, підслуховують, записують кожне слово й навіть думку, робили свою чорну справу. Важко чимось іншим, крім крайнього нервового виснажених й страху, по­яснити той факт. що навіть у приватному листуванні Тичина підпису­вався помпезно й на диво вірнопіддано: "Осяяний сонцем Партії Леніна - Павло Тичина". Інші тичинознавці притримуються думки, що навпаки - Тичина був абсолютно здоровим і низькопробними збірками віршів кпив з тих ідолів, яких так на словах возносив до небес. Через це збірку "Чернігів" навіть деколи називають першою іронічною збіркою у доробку Тичини. Тодішніх критиків вона дійсно шокувала, "але ос­кільки критики, які мали право критикувати, не розуміли суті віршів, а критики типу Зерова мусили мовчати, то й ніхто не дозволив собі здо­гадатися , що це - люта пародія. Та й як було здогадатися ? Адже сати­ру можна було писати лише на зарубіжних імперіалістів, на куркулів, на інтелігентів, на шкідників..."

Збірка „Партія веде” була опублікована у 1934 році. Розпочиналася вона одно-іменним віршем, який було надруковано в періодичних виданнях ще в 1933 році. Українська земля вкривається трупами, які вже й ховати нема кому, а геніальний син винищуваного народу від імені "ордену мечо­носців" заявляє з олімпійським спокоєм:

Та нехай собі як знають:

божеволіють, конають, -

нам своє робить:

всіх панів до ’дної ями,

буржуїв за буржуями

будем, будем бить!

будем, будем бить!

У інших строфах Тичина договорився до того, що радянський аеро­флот уже й "жне, і сіє, й косить" - наділив літаки функціями взагалі їм не притаманними. Народ тонко вловив логічні негаразди цього вірша й відізвався цілою серією пародій, серед яких і така:

На городі баба.

а в повітрі флот;

хай живе радянська влада!

От!

Взагалі, писані на замовлення твори Тичини вражають якимсь відвер­то дубовим примітивізмом, унікальним рівнем абсолютної бездарності, який межує з насмішкою над предметом обожнювання. Для прикладу візьмемо строфу із "Пісні про Сталіна":

Корабель пливе рікою -

що йому глибокий вир?!

Любимо тебе ми, Сталін. -

дужий богатир!

Або

Падай, панство, упадай, -

партія рішила: -

з нами слава прапорів,

з нами Ворошилов!

Воєнна та післявоєнна лірика Павла Тичини

Ті, хто пам'ятав Тичину у воєнні дні, згадує, що всі його думки крутилися навколо долі рідного краю. Тичина говорив лише про Україну - іншої теми для нього не існувало. Звичайно, уявити собі рідний край оку­пованим, дізнатися з газет про ті звірства, які творили фашисти в Україні - і не могти нічим допомогти для поета було справжнім катуванням. З туги за рідною землею народилася поезія "В безсонну ніч", жанр якої автор визначив як дума, а до того ж не просто дума - дума про Україну. Хоча від тих страшних лихоліть немало часу збігло, окремі рядки вірша й досі за­ставляють прискорено битися наші серця від надміру любові до Вітчизни:

О Україно! Україно!

Це ти в стражданнях там не спиш,

це ти і мучишся, й гориш,

пожежно - блисно – горобино

вся боротьбою гомониш.

О Україно! Сонце волі!

Від ран твоїх мене болить.

За тебе б - ворога спалить.

Твою скорботу, муки, болі

я хочу в себе перелить.

Вражає також і вірш "Матері забуть не можу". Тичина надзвичайно вдало обігрує архетипні образи, які закладені у підсвідомості й сприйма­ються виключно як неперехідні у віках як національні скарби. Такими для представників нашого народу є не лише загально-цивілізаційні образи матері, дому, а й суто українські образи ластівки, колоска й калини:

Матері забуть не можу,

скрізь, на що я тут не гляну,-

чи на ліс, чи на поляну,-

бачу її душу гожу,

чую вимову кохану...

І кричу я: - Україно!-

Потім стану й прислухаюсь.

Чути... здалеку: - Тримаюсь!

Хмарко! Ластівко! Калино! –

І в той бік я повертаюсь...

1 кричу я: - Обізвися!-

Потім стану й наслухаю,

й чути... звідти: - Наступаю!

Сину мій! Гартуйсь! Не гнися!

Вже ось-ось перемагаю...

Гей, народе! Будеш жити!

А я ж матір не забуду!

Україні, її люду

хочу вічно я служити.

А раз їй - то й людству буду.

Та найбільшим здобутком Тичининої поезії років війни стала поема "По­хорон друга", написана пізньої осені 1942 року в напружений час битви на Волзі. В Уфі знаходився тиловий госпіталь, кожного дня хтось із фронтовиків помирав від ран попри всі намаган­ня лікарів його врятувати. Невідомі воїни здавалися Ти­чині рідними, найближчими друзями, тому він і назвав свій твір "Похорон друга". Це один з найбільш філософських шедеврів поета. Тичина прямо заявляє про безперервне тривання сущого, в океані якого людське життя - лише хвилька стрімкої течії. Він не заперечує думки про смертність людини в цьому космічному процесі:

Усе міняється, оновлюється, рветься,

у ранах кров'ю ходить, з туги в груди б'є,

замулюється мулом, порохом береться,

землі сирій всього себе передає.

У той же час людина повинна достойно прожити свій вік, принаймні так, як ті, що життя віддали у боротьбі:

А сурми сумно плакали.

Тарілки дзвінко дзвякали.

І барабан як в груди бив:

Ти славно вік свій одробив.

Вірш "Я утверждаюсь" має надзвичайно цікаву історію написання. Коли вже Україну радянські війська майже звільнили. Тичина почав рва­тися додому. Йому відмовляли, бо берегли оспівувача радянської влади та її успіхів на кожному кроці. Але Тичина таки зумів впроситися взяти його з собою на Україну. М.Хрущов добре знав, що за П.Тичину перед Сталіним відповідає головою, але ризикнув. Коли під Харковом з чисто­го неба виринули фашистські літаки, пілоти відразу ж запримітили "ге­неральську" машину й почали полювання. Від вибуху машина перекину­лася, й Тичина зламав ногу. Відкритий перелом прийшлося оперувати, й-під наркозом поет несподівано завіршував. Знаючи, хто в нього на операційному столі, хірург наказав медсестрі записати почуте. Цими слова­ми була перша строфа з вірша "Я утверждаюсь":

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! -

а сила знову розцвіла.

Пізніше Тичина прочитав записане й на його основі створив чудову річ. Давньоруське слово "утверждаюсь" у контексті цього вірша дуже дореч­не, адже створює урочистість й дає зрозуміти, що ніколи не переривався істо­ричний ланцюг "русичі - козаки - українці XX століття". В основному поезія була спрямована проти фашистів, але вдумливий, високоінтелекгуальний чи­тач міг помітити й підтекст твору, адже в поезії йшлося й про те, що українсь­ка нація взагалі не терпітиме довго жодному окупанту:

Щоб жить. - ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить - я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.

Після смерті П.Тичини в 1971 році було видано поему-симфонію „Сковорода”. Писалась вона протягом всього життя поета (1 розділ - 1923 рік в журналі „Шляхи мистецтва”, №5). „Сковорода” – це пошуки і особиста драма митця. Це розповідь про те, як чесна гуманістична думка прагне вибрати шляхи до з’єднання з суспільною ідеєю. Разом з тим – це велика поетико-драматична панорама, на широчезній площині якої автор прагнув показати цілу епоху, зображену в різних художніх ключах. В кращих своїх розділах (ранніх і, частково, пізніших) твір засвідчує величезні можливості П. Тичини не тільки як лірика, а і як поета-епіка та філософа, можливості, розгорнутись яким на повну силу не дав його безмірно складний час. Тичина не зумів дотриматись сковородинської епітафії „Світ ловив мене, та не спіймав”.