Ми є. Були. І будем ми! й Вітчизна наша з нами.

Що ж, відав Іван Багряний, що пише. Виходить знав, що для його творів ще настане час. Виходить, передчував, коли з такою впевненістю писав у памфлеті «Чому я не хочу вертати на «родіну»: «Я повернуся до своєї Вітчизни з міліонами своїх братів і сестер, що перебувають тут в Європі і там по Сибірських концентраках, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за Гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький. Коли нам - Українському Народові - буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнства і справедливості».

Галина Єлизарівна Багряна, вдова письменника, проживала в Німеччині,у місті Новому Ульмі. Син Нестор працює в Мюнхені, дочка Багряного - Роксолана - в Гейдельберзі, де в місцевому університеті спеціалізується на славістиці (болгарська, польська, російська). Між собою рідні митця спілку­ються українською мовою і щиро люблять далеку і водночас їхнім душам близьку батьківщину чоловіка і батька. У 1965 році, по смерті Багряного, було видруковано роман «Людина біжить над прірвою»

У матеріалах архіву КДБ є один документ, який має зацікавити дослідників політичної біографії Багряного. На запит виконкому Охтирської міськради на­родних депутатів Управління КДБ УРСР по Сумській області 23 липня 1991 року відповіло, що не має в своєму розпорядженні відомостей про співробітництво з німецькими окупаційними властями Багряного-Лозов'ягина.

Постановою Кабінету Міністрів України йому присуджується Державна премія ім. Т Г. Шевченка 1992 року (посмертно) за романи "Тигролови" і "Сад Гетсиманський". Здається, ми дожили до того часу, коли Іван Багряний повертається.

2. Викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів у романах „Тигролови” та „Сад Гетсиманський”, «Людина біжить над прірвою»

Творчий шлях Івана Багряного дослідники поділяють «на чотири, хоч і нерівномірних, періоди.  Перший - від 1926 до 1932 року, тобто від початку його літературної праці до дня першого арешту» [110, с.  832].  Хоча Багряний більше відомий як прозаїк, починав він як поет.  Перша збірка «До меж заказаних» (1929) розкриває різні стилі поетичного таланту Івана Багряного. У цей період було написано маловідому збірку «В поті чола», поеми "Ave Maria" (1929), "Батіг" (1929), "Вандея" (1929), "Собачий бенкет", "Гутенберг", епопею "Комета", роман у віршах "Скелька" (1930), збірку оповідань «Крокви над табором».

Другий період - від 1932 до 1940 року; доба в’язниць і концтаборів.  Невеликий доробок цього часу розподіляється на два напрямки: активно-наступальні «Мечоносці» (1932) і «З камери смертників» (1939), у котрих автор кидає виклик усім формам пригноблення й насильства, та ліричні «Золотий бумеранґ» (1932), «Матері» (1933), поезії з циклу «Арґонавти» (1936), «Рідна мова» (1937), де помітне зрозуміле бажання утекти в світ спогадів і фантазії. 

Третій період триває від 1941 до 1945 року, це доба Другої світової війни й окупації України.  Багато творів із цього періоду втрачено. У цей період було написано п’єсу-антиутопію «Генерал» (1942), роман «Тигролови» (1944, найбільш популярний твір) та поему «Гуляй-поле» (1944).

Четвертий період охоплює час із 1945 по 1963 - повоєнну добу та еміграцію. Письменник друкує такі різнорівневі речі, як памфлет  „Чому я не хочу вертатись в СРСР?” (1946), відновлену з пам’яті збірку „Золотий бумеранг”, п’єси «Морітурі» (1947) та «Розгром» (1948), романи „Сад Гетсиманський” (1950), „Маруся Богуславка” (1957 р., перша частини трилогії „Буйний вітер”, яку так і не закінчив), повість „Огненне коло” (1953), поему „Антон Біда – герой труда” (1956), твори для дітей «Казка про лелек та Павлика-мандрівника» (1947), «Телефон» (1960) та інші. Після смерті автора виходить роман „Людина біжить над прірвою” (1965 р.)

Деякі дослідники вважають його найпопулярнішим письменником української еміграції.  Кожен його твір викликав гарячі дискусії, бо митець, вочевидь, заторкав актуальні теми.  П’єси «Морітурі» (1947) і «Розгром» (1948) ставилися в Австралії. Ряд поезій Багряного був покладений на музику композиторами діаспори - Г. Китастим, М. Фоменком, В. Витвицьким. Романи «Тигролови» (1944) та «Сад Гетсиманський» (1950) перекладені багатьма європейськими мовами (загальний наклад «Тигроловів» іноземними мовами перевищив мільйон примірників, здобувши прихильні рецензії в десятках іноземних видань, серед яких такі, як «Нью-Йорк Таймз», «Фіґаро Літерер» та ін. 

За той період, коли й «українотеренний» читач отримав змогу знову ознайомитися з творами Багряного, в Україні вийшла друком більшість його художніх текстів, а «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Огненне коло» і низка поетичних збірок уже витримали кілька видань; за біографією митця був знятий документальний фільм, за романами «Тигролови» і «Сад Гетсиманський» - художній. 

Однією з головних тем творчості І.Багряного було викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів. Тут письменник використав багатий матеріал особистих вражень. Серед українських письменників XX століття, як материкових, так з діаспори, не так багато було митців, чиї твори перекладалися англійсь­кою, німецькою, французькою, італійською та голландською мовами і з великою цікавістю читалися представниками інших націй, для яких, фак­тично, і України не існувало в світі, оскільки вона, як і всі поневолені комуністичною радянською системою колись навіть вільні й маючі пра­во на самостійність держави, сприймалися в сукупному образі якщо не СРСР, що асоціювалися виключно з Росією.

Роман „Тигролови” (1943р.) вважають найцікавішим пригодницьким романом української літератури. Іван Багряний дав Європі образ українця, представника зневаженої й упослі­дженої нації, яку розпинали і Ленін, і Сталін жахливими голодами, дра­конівськими репресіями, але вбити не могли. Перша назва роману – „Звіролови”, саме під такою назвою твір було видано вперше. Проте цензура назву зняла, і тому в подальшому роман має назву „Тигролови”. Назва символічна. З одного боку – родина Сірків – це ловці тигрів у тайзі, їхній промисел та основне заняття. Символічний рівень – другий, який криється у думках майора Медвина: „У моїй практиці зустрічалося багато сміливців, але був один, який примусив мене задуматися, що знищити всіх неможливо. Він втік з ешелону, впав у безвість. Я, Медвин, подумки назвав його молодим тигром з України і вперше відчув страх”.

Текст перекладався німецькою, голландською, англійською мовами. У Німеччині роман під назвою „Закон тайги” перевидавався трьома накладами. Книга була написана за 14 днів, і на закритому літературному конкурсі у Львові 1944р. здобула першу премію. Твір має проекцію не тільки на сучасне авторові, а й на минуле й на майбутнє. Образи українців - представників колись славних козацьких родів Многогрішних, Сірків, Морозів - не просто типові, вони - яскраве підтвер­дження, що генеалогічне дерево не втратило потужності через століття, що в жилах нових поколінь тече та ж гаряча, непокірна козацька кров.

За жанром цей роман тяжіє до пригодницького. Подорожі, незабутні враження, небезпека від зіткнення з дикою природою, втечі, погоні, двобої, романтичне кохання - все це постає перед читачем яскраво і зримо, захоп­лююче. Не вигадкою є і лови тигрів та ставлення до цих страшних звірів українців-переселенців. Роман має надзвичайно захоплюючу зав'язку, яскраву кульмінацію, щасливу розв'язку. Постійно прослідковується хронотоп дороги: всі події відбуваються саме під час подорожування. Доцільні й усі позасюжетні композиційні елементи: екскурси в минуле, паралелі у спогадах Сірків і Многогрішного про покинуту рідну землю, портрети, ліричні відступи, вставні частини розділів, наприклад, про Дядорова, цікаві побутові деталі.

Твір не автобіографічний, хоча в основу лягли особисті враження з яскравим фольклорно-епічним елементом. Відомо, що Іван Багряний перебував на Далекому Сході трохи більше 5р. Спочатку – як висланець, якому заборонили протягом 5р. проживати на Україні, а потім – як каторжанин „БАМЛАГУ” (табору Байкало-Амурської магістралі, залізниці, будованої силами ув’язнених). „Мені не треба було нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив, як свою другу Батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником. Я люблю її людей. Я люблю її тварин, її зоофауну, орнітофауну, її флору – рослинний прекрасний світ (що тепер в уяві моїй, був прекрасний особливо). Я знав ту фауну і флору, й географію, як, може, жоден професор, бо я ту географію пройшов власними ногами, а флору й фауну помацав не тільки власними очима, а й власними руками... Я не просто писав, я – жив! І упивався тим життям, повтореним з такою страшною силою, що перевищує силу реальності на багато разів”.

У "Тигроловах" дві сюжетні лінії. Перша, пригодницька, - оскільки пов’язана з життям, переконаннями та „пригодами” головного героя Григорія Многогрішного. Сюжетна лінія Григорія Многогрішного, і вона ж - пригодницька, цікава складовими елементами. Зав'язкою в ній є порятунок Наталки від розлюченої ведмедиці, кульмінацією - вбивство Медвина і його друга-чекіста, (якого, до речі, Григорій не збирався вбивати, але той пробував застрелити Многогрішного). Розв'язка у романі подвійна: це благословення батьками Наталки і Григорія на шлюб і перехід кордону. І перша, і друга розв'язки, як того вимагає пригодницький жанр,- щасливі.

Друга сюжетна лінія – лінія сталінських репресій, вона-подекуди уривчаста, штрих-пунктирна, але цікава і об'єктивна. Вона часто сприймається читачем за єдину. Але це не так.

Роман має символічно-алегоричну основу, про що свідчать вже перші сторінки роману. Перший розділ називається „Дракон” – поїзд, який асоціюється з вогневим драконом. Щоб яскравіше відбити знак епохи, письменник змальовує три ешелони транссибірської залізниці, які мчать до тихоокеанських берегів, їх хистка, тимчасова реальність стала в Багряного промовистим символом сталінської доби.

Перший ешелон - "дракон" (Шістдесят коробок - вагонів - шістдесят суглобів-домовин у дракона). Спереду вогненоока голова - велетенський двоокий циклоп - надпотужний паротяг "Й.С. "(Йосип Сталін)- Ззаду - такий же потужний паротяг "Ф.Д." (Фелікс Дзержинський) втілення тоталітаризму, зла, тупої, руйнівної жорстокості. Потяг-дракон вимальований так фантастично-зримо, що зацікавлений читач мимоволі очікує чогось фа­тального й страшного.

А, наче в протиставлення до першого ешелону, ав­тор подає другий- це "Тихоокеанський експрес нумер один", комфортабельний, призначений для радянської еліти, який „віз, заколихуючи, екзальтованих пасажирів десь в невідомий і вимріяний, казковий край, в димне золоте Ельдорадо". Він стає символом ілюзорності світу перемігшого соціалізм, бо мчить він своїх пасажирів паралельно з першим, і умовна, збуджена, напружена атмосфера його дзеркальних купе і ресторанів сусідить із страшною реальністю ешелона - "дракона".

Але навіть і в цьому ешелоні живе страх, живе інтуїтивне чуття, що все може, змінитися в одну мить і від місця в концтаборі ніхто не застрахований. На одній із станцій їх колії перетнулись., і пасажири "тихоокеанського експресу" зустрічаються з погаслими очима його жертв, бачать бліді, невільницькі обличчя. Саме тому картина в'язнів вражає всіх пасажирів комфортабельного експ­ресу "Нєгорелоє - Владівосток": "Либонь вони встали з-під землі - цілі ті покоління каторжників, ар­мія їх!.. Вони вишикувалися обабіч колії, вздовж насипу безконечною хмарою і стояли, спершись на кайла, на лопати, на тачки... По коліна в воді і в болоті... У ровах і ямах...

-Рєбята!!! Сматрі!!! Бамлаг!

Все кинулося до вікон...

А вони стояли безконечними шпалерами, безконечною тичбою - ви­мучені, виснажені... В химерних і страмних бамлагівських одностроях: в ганчір'яних шапочках-ушанках і в такім лахмітті, що здавалося, ніби їх рва­ли всі собаки всього світу і тріпали всі сибірські й транссибірські вітри та буревії.Стояли і дивились... Проводжали експрес - мерехтливе чудо небаче­ного чи давно забутого світу..."

Здається, вищі радянські чини, авантюристи, бюрократи, хапачі по­винні бути байдужими до нещасних. Але чи дійсне співчуття, чи страх перед своїм майбутнім, чи спроба відкупитися перед невблаганною долею і всевидячим Богом спричинюють неймовірне: "З вагон експресу нагао починають летіти -речі... Спершу від паротяга, - як сигнал, - кілька пачок махорки. А потім. Мов на команду, з усіх вікон полетіли: цигарки... плитки шоколаду... цитрини, черевики, шматки хліба, пакунки, загорнені в папір... - ціла веремія найрізноманітніших речей".

Це символ, у якому втілено трагічно-драматичну розв’язку. Це символічна картина паралельного, майже незалежного існування в одній державі двох світів – світу пітьми, пекла і світу ілюзорного раю, ілюзорного вільного життя. Ці два світи уособлені у символічних образах двох експресів, котрі летять у чорну сибірську ніч.

Авторові вдалося передати обстановку в країні через опис пасажирів ешелону: „Здезорієнтовані пасажири відчувають, що щось негаразд, що щось в світі чудне діється, щось з ними коїться. Вдень хочеться спати, а вночі – їсти. В обіді нерви стають мляві, а вночі нападає ентузіазм. Призвичаєні до певного укладу, вони відчувають, що зійшли з рейок. Створився хаос...” Всі, хто в ньому знаходиться, підвладні йому і змушені терпіти весь шлях і виконувати чітко закони, диктовані стихійно „життям на колесах”. Той, хто більше не витримує, мусить або повільно божеволіти, не противлячись, або стрибнути в безвість на всій швидкості без надії залишитись живим. Це і вибирає герой роману. репресій, вона подана уривчасто, штрихпунктирно, але дає змогу читачеві відчути атмосферу тієї доби.

Третій потяг 97 "Владивосток - Москва" - "експрес, котрий возіт дрова і лєс", яким мисливці діставались до столиці краю. Його пасажири, ці "дрова і лєс" - "Заробітчани! Вербовані, та контрактовані, та „планові", з дітками, з жінками... Будують соціалізм!". Він є символом повного зневаження людських прав, нехтування людиною праці в тодішньому суспільстві, перетворення її на безправного, нужденного раба.

Багряний подає широку картину тогочасного суспільного життя. Починаються репресії і в тайзі. Старий Мороз розповідає Григорієві Многогрішному "про місто каторги, про пекло новітніх канальських робіт, іигачуване костями українсьтсими", про Комсомольські де гне спину і його син. А зять Морозів згадує про облаву чекістів на родину українських пе­реселенців: "П'ять років пошукували і не могли дати ради. А вони вчоти­рьох мали "штаб" там, де сам дідько не дістанеться. І цілий "пехавуз"' зброї та припасів всяких... Аж поки їх не вистежили та не оточили... Це минулої зими було. Три дні билися... Але не взяли ні одного. Билися, як на "пазиціі"'... А тоді Кирпиченки з боєм перейшли в Китай".

Радянська влада несе розтління і смерть корінним жителям тайги. Довірливі й наївні тунгузи бояться "шибко сердитий начальник", кидають полювання і виконують вказівки чекістів. Із співчуттям змалював пись­менник корінного жителя Пятра Дадорова, якого зраджує дружина-старо­вірка і женуть з хати на пошуки "їроплани" жінчині любовннки-чекісти.

Містом в'язнів і чекістів подає письменник Хабаровськ. Все ширше і ширше охоплює НКВД територію навіть цього дикого краю. Григорій Мно­гогрішний стає очевидцем обшуку в переповненому "експресі, которий возіт дрова і лєс" - єдиному засобі транспорту в непрохідних і диких місцях: "На якійсь станції до вагона вдерлося двоє з ліхтариками - НКВД!...- прошелестіло вагоном. Там, де кондуктори і контролери не мали сили ані совісті вдертися, там ці вдерлися і господарили, як вдома, шукаючи за чимсь, що їм потрібне. Світили ліхтариками в обличчя, ступаючи по людях, як по дровах".

І в самому Хабаровську те ж саме, та ж картина переслідувань, репресій. Добрий знайомий Сірків старший "охотоінспектор на цілий край" Вася Потаюк з жалем і відчаєм розповідає: "Все начальство виарештували... - і назвав імена уповноваженого Наркомату зовнішноої торгівлі, якому підлягала і ця інспекція разом з цілою мисливською га­луззю, імена дирекції "Дальзаготхутра" і навіть голів крайвиконкому та крайкому ВКП(б). - Та й взагалі... - і Вася Потаюк махнув рукою якось безнадійно".

Нові закони, за якими мисливці мали зареєструвати зброю і одержати на неї дозвіл не де інде, як в НКВД, змусив Грицька Сірка придурюватися перед чекістами, удавати примітивну, темну людину. І це було єдиним спо­собом порятунку, щоб не запідозрили в нелояльності або не змусили стати сексотом.

Історичній конкретиці сталінської доби протиставляється первісна тиша тайги, людяний світ свободи, в якому ще жили в тридцяті роки мисливці-українці Зеленого Клину. Вони в романі представлені родинами Сірків та Морозів. Ці люди живуть у суворому, сповненому небезпек і пасток спілкуванні з тайгою та її мешканцями. Влада, її жорстокість поки що від них далекі і доволі безпечні. Перебуваючи в сім'ї Сірків, людина висвітлюється краще, ніж під променями рентгена. Воля і вчинок - от найважливіші еталони, якими тут вимірюється єство кожного,

Увесь побут Сірків пов'язаний із Україною, хоча вони живуть на Далекому Сході не один десяток літ. "У кутку рясніли образи королівськями рушниками прибрані, кропило з васильків за Миколою Чудотворцем, Чорні страстяні хрести випалені на стіні. На стіні рясно карток - дівчата у вишиваних сорочках, у намисті, парубки у шапках і киреях".

Мова, одяг, пісні, мораль, спосіб думання і вчинків СІрків свідчать, що у 30-ті роки українці Зеленого Клину ще зберігали свою ментальність., власне обличчя навіть в умовах Сибіру.

Основне ідейне навантаження криється у словах головного героя: „Краще вмерти біжучи, аніж гнити живучи ”. Основна тема роману – тема невпокорної людини, прагнення особистості зберегти своє власне „Я” .Поряд з проблемою геноциду українського народу, автор піднімає проблему еміграції за кордон як засобу захисту, як протесту проти зла і сваволі, як засіб прислужитися своєму народові, а не бути знищеним. Роман закінчується втечею Григорія за кордон, але це перехід з метою повернення на Батьківщину.

Роман „Сад Гетсиманський” був чи не першим твором українського емігранта з СРСР, який розповідав правду про жахливий катівський механізм більшовицької влади. Коли у 1950 році колишній прем'єр уряду Української Народної Республіки, а тепер емігрант, Володимир Винниченко отримав в подарунок від Івана Багряного роман «Сад Гетсиманський», то відразу ж написав листа до Багряного «Вельмишановний Іване Павловичу, велике спасибі Вам за присилку книги і за книгу. Вона - великий, вопіющий і страшний документ. Про неї можна говорити книгами, і, мабуть, чулі люди будуть так говорити. Зараз нічого більше казати не буду про саму книгу. Але хотів би Вас запитати: чи робиться ким-небудь, що-небудь, для оголошення цього документу перед світовою громадськістю? Чи робляться закиди про переклад її на чужинні мови? Я зроблю все, що сила моя буде, для Вашої великої книги і для істини». В.Винниченко трактує роман як документ «великий, вопіющий і страшний». Він великий, тому що створений талановитим письменником, який надав йому художньої значущості. Він вопіющий і страшний, тому що через нього людство чує волаючі голоси мільйонів безневинних жере комуністичного режиму. Роман показав людству весь безмір Зла, що несе у собі тоталітаризм. Одночасно він стверджує необхідність захищати і розвивати гуманістичні начала у людській спільноті».

Юрій Шерех-Шевельов назвав його „справжньою енциклопедією радянської політичної в’язниці” і спросував тезу про Солженіцина як першовідкривача цієї теми: роман Багряного з’явився на два десятиліття раніше за твори останнього. Критик говорить про „разючу подібність” „Саду Гетсиманського” і „Архіпелагу ГУЛАГ”. Після виходу роману 1950 р. у Німеччині, автора звинуватили у фантазерстві. Тому авторові доводилося фактами з власної біографії доводити, що це не вигадка, а жорстока дійсність У статті „Камо грядеші?” описував дикі страхіття „кухні-фабрики, країни єжовських рукавиць, перебуваючи в яких людина перетворюється на ніщо”. У1932 р. письменник перебував у камері самотнього ув’язнення шість місяців і 13 днів, де змушений був підписати „зізнання ”, визнати „контрреволюційну сутність” своїх літературних творів. А потім – заслання на далекий Схід, втеча, арешт по дорозі, суд, три роки таборів. Після повернення – новий арешт. 1938-1939рр. на допитах слідчі (прізвища яких Сергєєв та Нечаєв зустрічаємо на сторінках роману) постійно твердили, що він обвинувачений у контрреволюційній діяльності, вимагали підписати зізнання. Натомість – відмова, яка, більше за все і зберегла життя письменнику. Саме ці факти і лягли в основу роману.

Назва твору – символічна Сад Гетсиманський – місце, де молився Ісус Христос із своїми учнями. Сюди ж він прийшов напередодні своєї мученицької смерті. Його фізично перевтомлені учні спали, а він, знаючи, що зараз через Юдину зраду буде відданий у руки своїх переслідувачів, пристрасно молився в передчутті майбутніх страждань. Тут, у Гетсиманському саду, зразу ж після молитви він був схоплений і виданий наміснику римського імператора Потію Пілату. Далі - суд над Ісусом, шлях на Голгофу і розп'яття на хресті. Образ події, що відбувалась в саду Гетсиманському, кілька разів з'являється в романі.

Христос молився про силу душевну, щоб ту чашу змогти випити до дна. Для Андрія, який у тюрмі „п’є свою чашу”, легенда про вірність і зраду набуває іншого звучання. Слухаючи про Іуду, він думав про братів. Отже, Сад Гетсиманський – це символічний образ країни зла, де на кожному кроці підстерігає зрада, страх, байдужість. Це одвічне терзання людської душі між добром і злом. Ключовими словами у романі є слова: „Людина – найщасливіша з усіх істот; людина – найнещадніша з усіх істот; людина – найпідліша з усіх істот”. У творі зображено всі ступені, які проходив політв’язень 30-х рр..: від буцегарні в районному містечку, де ще можна ходити й думати, до карцеру харківської в’язниці – кам’яного мішка, який ламав духовно і фізично найвитриваліших. Основне ідейне навантаження виконують слова Андрія Чумака, звернені до в’язня Давида:

• Ви маєте матір Давиде? - Так.

• І кохану? - Так.

• І любите їх? - Так. Пауза.

- Давиде! В цій ситуації може бути два виходи: вмерти раз або вмерти двічі. Вмерти раз – це бути розчавленим фізично, але лишитись і не вмерти морально, зберегти свою честь, свою душу й горде право бути любленим. Вмерти двічі – це вмерти безповоротно морально, ставши підлим трусом і нікчемою і до того ж вмерти і фізично, але як! Можливість вижити в таборах – це байка. До того ж ... вижити морально – мертвому!..

Для глибшого розуміння світоглядних позицій Андрія треба взяти до уваги той надзвичайно сильний вплив, який здійснив на нього Микола Хвильовий. Спогади Андрія про свого, за його ж словами, «вчителя й натхненника» виключно теплі, схвильовані, навіть обожнювальні. Він був «бог, на якого Андрій молився з усіма своїми товаришами». «Цей маленький чоловік, - читаємо у романі, - ще до знайомства був провідною зорею його молодости, а день, коли Андрій з ним познайомився, був найщасливішим днем в його житті»

В образі Андрія Чумака ми вбачаємо риси благородства, шляхетності, мужності і мудрості. Це наслідок його родинно-християнського виховання. Тому репресивний апарат і намагався знищити українську інтелігенцію, щоб не дати їй можливості стати провідною в суспільстві. Тому й застосовувались в катівнях НКВС найжорстокіші методи розколювання людини фізично і психологічно, не шкодувалось на це ні часу, ні інтенсивних фізичних тортур. Вихований у багатодітній сім'ї коваля, Андрій успадкував від батька і матері просту народну мудрість - жити по правді і бути чесним. Смерть батька зібрала докупи всіх Чумаченьків - «плем'я добре й рясне»: старшого Миколу, командира стрілецької дивізії Окремої Червонопрапорної Далекосхідної Армії, середнього - моряка Чорноморського флоту Михайла, третього - пілота військової авіації, командира й орденоносця Сергія Чумака, наймолодшого Андрія, інженера-авіатора, арештанта, і Галю - наймолодшу з Чумаків. Помираючи, за давнім християнським звичаєм, хотів старий батько зібрати усіх своїх дітей і виголосити їм останню свою волю, та не встиг — помер, але наказав дружині передати дітям його слова: «Щоб вони, сини його вірні, старого Чумака, старого коваля діти рідні міцно купи трималися та найменшого брата рятували. Щоб рятували, щоб його спасали... Бо не знатимуть кості батьківські спокою і на тому світі...». Слова батька - це і є християнська заповідь, за якою родинні почуття не повинні нівелюватись, адже сім'я - це основа людського буття, продовження роду.

Боліла душа Андрія за братів, «що кожному з них його - Андрієва - доля вписалася на шкурі», йому було відомо, що значить пробивати шлях та ще й у військових школах, коли брат - ворог народу. А тепер він ще втік з каторги, приїхав додому, бо щось невидиме тягло його до рідної хати, хотів ще раз глянути та попрощатись зі своїми, щоб назавжди покинути цю країну. Так вчить наш давній звичай - без батьківського благословення діти не розпочинали жодної справи. І Біблія навчає нас шанувати батька і матір своїх. Андрій знав, що брати бояться зустрічі з ним, а він не звик підставляти за себе інших, бо мав шляхетну натуру.

Згадував, як вони з братами в дитинстві ловили рибу, гасали по левадах, бавились у запорожців, як тікали від батька, коли він починав карати за непослух. Теплішає на душі в Андрія, коли він згадує про те, як вони, малі Чумаченьки, виступали залізною Чумаківською когортою у всіх хлоп'ячих війнах і побоїщах. І тепер, слідуючи батьковому заповіту, вони почали радитись. Як бути, як урятувати найменшого брата. «Хотілось отак бути вкупі і вирішувати цю проблему в затишку, під батьковим добрим поглядом і материній участі».

У Чумаків є своя власна філософія, сформована ще з дитинства, коли вони, зовсім маленькі хлопчики, побравшись за руки, міцно притиснувшись один до одного, приходили зі своїм батьком до «Плащаниці», дивились на муки розіп'ятої людини і вже тоді присягалися «всім своїм єством любити добро ц ненавидіти зло, бути вірними, бути дружніми, щоб ніхто нікого з них не міг отак розп'ясти...». Тому, коли Андрія заарештовують і кидають за ґрати, його не лякає тюрма, його турбує й пече це прокляте запитання: «Хто? Хто продав його, як той Юда Іскаріотський? Логіка підказувала, що це хтось з тих, хто був у рідній хаті - мати, сестра, брати... І саме це палило його вогнем. Але все Андрієве єство бунтувало проти цієї підозри - не може бути! Тягар сумніву підточував сили в поєдинку з катами і самим собою у хвилини розпачу і безнадії, коли від нього вимагають створення фантастично розгалуженої терористичної організації, дот якої мають увійти його брати. Фальсифікована в надрах НКВС провокація ще й підтверджувала (підпис Миколи), що саме брати донесли на нього, що вони його покинули назавжди. А скільки він за них вистраждав! Звістка, що його брати сидять у цій же тюрмі, у тій же справі, що й він, вони суворо ізольовані, бо звинувачуються у тому, що й Андрій: члени організації, яка готувала повстання і була зв'язана з вищими ешелонами влади, з маршалами Дубовим і Блюхером, - приголомшила його. «Брати... його брати тут!» Значить, віра у них була не марна.

Віра у братів, як в основу роду, який складає велике ціле - народ -це та точка, від якої починається перехід Андрія в інший арсенал -арсенал мученика за спасіння власного народу. Тому вже не можна відступати, бо зруйнується основа, на якій тримається віра в те, що навіть при такій системі «можна триматись на лінії людської гідності».

Він і в гадці не мав, що Юдою може бути жрець господа Бога, отець Яков, отець, який читав матері легенду про зрадників Ісуса, про його відступників. Невипадково він вислизнув з хати Чумаків так непомітно, перервавши читання. Зраду Іуди він довершив у житті.

Проте у романі ми також бачим інший образ священика - отця Української Автокефальної церкви Петровського, який перебував в одній камері з Андрієм і ніс свій важкий хрест «ворога народу», бо належав до церкви, яку більшовики вважали ворожою для свого режиму і прагнули її знищити.

Першим слідчим у справі Чумака була жінка, або товариш Нечаєва, майор органів, дружина начальника політвідділу Охтирської МГС. «В густо нафарбованих губах вона тримала димлячи цигарку, жувала, як зумбело, а великими очима дивилась на свою нову власність, ніби оцінюючи її». Вона здалась Андрієві фурією, бо тупала ногами, верещала і несамовито лаялась «дванадцятиповерховим» жахливим матом і явно була п'яною. Йому стало соромно за державну установу, в яку він потрапив.

Перебуваючи в камері № 49 «страхітному людському звалищі», Андрій втратив лік часу. Тут сиділи порядні люди: священик, професор інституту суспільних наук, професор медицини, секретар райпарткому, директор Харківського тракторного заводу, доцент, атлет, навіть інженер - автор проекту цієї самісінької тюрми. «На ньому повторилася практика древньоєгипетських фараонів, що відтинали будівничим голови». Були серед них і колгоспники, і поети, серед яких був і Михась Семенко, який написав найкращого свого вірша на тюремній стіні:

Тяжка неволя

В рідній хаті!

В анекдотичній історії з Асланом, яку розповідає перський вірменин Карапетяьн, в'язень цієї ж камери, показана система фабрикування справ на людину, яка твориться довільно в лабораторії оцієї «фабрики-кухні». Людину змушують признатися в усьому, чого не було, фантазувати над тим, що має робити справжній контрреволюціонер, затятий «ворог народу». Бо зізнання в тому, що ти просто ворог народу, не задовольняє слідчого. Йому треба довести, як ти робив і що ти робив, щоб повалити радянську владу і партію. Бідний Аслан думає, але нічого не може придумати, плаче, його рятують веселі земляки, які придумують історію про те, як Аслан шкодив пролетаріатові. Слідчий тріумфує: Асланова залізна логіка і фантазії земляків забезпечують йому блискучу кар'єру в «органах». Але на цьому справа не закінчується. Після, наприклад, диверсії Аслан мусить признаватись в не менш геніальному шпигунстві. До того ж щиросердні Асланові зізнання чергуються з такою ж щиросердною розгубленістю, коли Аслан вже сам не знає, що ж він робив далі. Тоді слідчий б'є його і кидає в камеру, щоб добре подумав. Аслан думає при допомозі своїх веселих земляків і друзів, опанованих психозом самовикриття в ім'я рятунку від смерті та надзвичайно сміливим гумором. Надумавши, Аслан проситься на «конвеєр», і епопея продовжується.

Конвеєр має свою термінологію: колоти, вербувати, розколювати. «Розколюватись» - означає не витримувати тортур і «признаватись» в усіх злочинах, які нав'язує слідчий в'язневі або уникати тих тортур, зізнаючись відразу й підтверджуючи все, чого хоче слідчий. «Колоти - це означає випробовувати людську психіку, при цьому застосовуються «най модерніші тортури, такі, що ті мало хто витримує - кожен розколюється, а як не розколюється, то божеволіє» .

Для слідчих не було обмежень, їм було все дозволено. Ідіотизм НКВС дійшов у своєму садизмі до творчості, винайшовши конвеєр системи Миколи Єжова, конвеєр, на якому деталь по деталі, гвинтик по гвинтикові не складаються, а розбиваються людські душі.

Автор створює образ країни-тюрми, в якій всі мешканці без винятку перебувають на конвеєрі або обслуговують його. Поза ним жити заборонено. Усі, хто намагався вийти з нього, були або фізично, або духовно зламані.

Роман наскрізь реалістичний, але має ознаки філософського, психологічного, детективного романів.

Твір закінчується оптимістично – знайшлася рука, яка написала скаргу до т.зв. „верховного суду”, і вирок „розстрілять” було скасовано через неоформленість справи. Розстріл замінено на 20-літню каторгу, тільки нічим не змінили Катиного божевілля. Протягом усього твору звучить віра у незламність людини, у її непохитність.

Роман «Людина біжить над прірвою» було видруковано по смерті Багряного у 1965 році ( У наш час // Дніпро 1990 № 6-7). Над цим твором автор працював паралельно із «Садом Гетсиманським» у 1948-1949 рокдх. Дія роману відбувається у 1943 році на території, яка поперемінно переходить то до німців, то до радянських військ. Архітектор Максим Колот, виходячи з власного досвіду, може порівняти особливості й «переваги» однієї й другої тоталітарних систем. У передмові, що красномовно зветься «Невгасна віра в людину», Василь Гришко стверджував: «Тут маємо вже насправді своєрідний героїчний епос». У якому наявні навіть елементи міфотворчості - не в сенсі творення віддаленої від реальності поетичної вигадки, а в сенсі перетворення реальності, як такої, в реальність поетичну. Дійсно, ця надзвичайна історія «бігу над прірвою» - це ціла героїчна сага про надлюдські пригоди однієї й одинокої серед ворожих їй сил людини в безприкладному єдиноборчому поході насупроти й наперекір усім цим ворожим силам, та навіть і наперекір цілому байдужому до неї світові, в якому вона приречена на загин; про зухвалий виклик людини цілому цьому світові і про те, як всупереч усьому, переборюючи найнеймовірніші труднощі й перешкоди, включно з немилосердними до неї стихіями природи, людина таки перемагає в межовій ситуації.

Однією з найтрагічніших сторінок воєнного періоду на Західній Україні стала історія дивізії СС „Галичина” – дивізія січових стрільців „Галичина”. І.Багряний трактує цю подію як найбільшу трагедію українського народу періоду Великої вітчизняної війни у повісті „Огненне коло” 1953р.

Історична довідка: після поразки під Сталінградом нацистська влада прийшла до рішення – набрати до своїх загонів українських юнаків. Формування розпочалося 17 листопада 1943р. Серед тих, хто вербував молодь, було багато вчителів, тому до загону багато записувалось дітей, яким не виповнилося навіть по 17.Усвідомивши можливість поразки Німеччини, УЦК (Український Центральний Комітет) на чолі з професором В.Кубійовичем і УНР (Українська Національна Рада), яку очолював митрополит Андрій Шептицький, твердо вирішили цього разу не допустити, щоб Україна залишилась без регулярних збройних сил, як це сталося після першої світової війни. Тому, і німці, і українці були зацікавлені у створенні української дивізії в німецькій армії, але з різною метою їх використання. На заклик стати творцями майбутньої української армії відгукнулося 82 тис. юнаків, 13тис. з них пізніше стане бійцями дивізії „Галичина”. У бою під Бродами 22 липня 1944р. дивізія була повністю розбита радянськими військами. З 13тис. юнаків живими залишилось 1500. Найтрагічнішим було те, що хлопці воювали проти своїх же українців у червоноармійських мундирах. Зіткнулися дві сили: гітлеризм та сталінізм, а загинули між ними незахищені, бездержавні українці-юнаки, стоячи по різні боки фронту.

Незважаючи на те, що „Огненне коло” Івана Баг­ряного має підзаголовок „Повість про трагедію під Бродами”, внутрішній діапазон порушених у ньому проблем виходить далеко за межі конкретної події й пов’язаних з нею сучасних тлумачень, з одного боку, і прославлянь, з другого, щодо дивізії „СС-Галичина”. Повість є своєрідною стереокартиною, де невтаємничений бачить лише досить поверхове зоб­раження, зате в глибині картини є те, що значно важ­ливіше від усього зовнішнього. Маємо твір з вираз­ним міфічним колоритом, міфічним підтекстом і з нещадно гостро порушеним питанням про причини невдач і фатальних прорахунків у вкраїнському дер­жавотворенні та державомисленні.

У ролі своєрідної лінзи, в якій переломлюються реальні події через міфічний фокус, Іван Багряний подає світосприймання двох центральних героїв по­вісті - Петра й Романа, наділяючи їх особливою ду­шевною чуйністю й вразливістю, романтизмом і на­віть сентиментальністю, які, проте, не заважають цим особистостям вистояти в час страшної паніки, роз­чарування й загибелі найсокровенніших мрій і не позбавляють їх рис трагічних постатей. Трагізм сві­тосприймання Петра й Романа в цьому разі визначається не фатальністю події, у вирі якої вони опи­нилися, а внутрішньою налаштованістю героїв, що можна вважати рисою чистої душі й високого духу.

Іван Багряний показує, в яке двозначне станови­ще потрапила дивізія „Галичина” насамперед через дві літери „СС”, які асоціювалися з гітлерівськими есесівськими підрозділами, що переважно викону­вали функцію жорстокого нагляду як усередині влас­ної армії, так і карального органу на окупованій те­риторії. Для самих героїв твору, зокрема для Петра, військова уніформа цього підрозділу не просто огид­на, а насамперед страшна, і юнак погоджується її одягти тільки для вищої мети, сподіваючись, що ко­ли два хижаки - червоний і коричневий - втратять силу в останньому двобої, українська дивізія зможе отримати перемогу й посприяти побудові своєї дер­жави. Від есесівських частин, які частково беруть участь у бою під Бродами, форма дивізії „Галичина” відрізняється тільки тим, що українці носять на рука­ві благородного левика, який гордо звівся на за­дні лапи, а есесівці – „мертву голову”, череп, що був емблемою цього підрозділу й асоціювався з крайньою жорстокістю та ненавистю до всього жи­вого. У багатьох випадках Петро під час бродівської епопеї впізнаватиме своїх і чужих лише за малень­кими емблемами й кожного разу відчуватиме якусь містичну неприязнь до „мертвої голови” й щире замилування маленьким золотим левиком. Інтуїція й до­свід, здобутий під час власної практики у таборах вишколу, підказуватимуть йому, що тут на одному боці барикад разом не просто „унтерменші” і „юберменші”, не представники нижчої й вищої раси, а „упосліджені” й „вознесені”, і що „вознесені” для укра­їнців - ненадійні союзники, на яких годі розрахову­вати в тяжку хвилину.

Уже тоді в юнака з’являється здогад: „Галичину” з недовченими кадрами було ки­нуто на безглузду загибель не випадково, а „спеці­ально, щоби винищити, щоби їхні мрії утопити у їхній власній крові”, „ніби ті мрії було розгадано та й не допущено до їх здійснення”. У цьому міркуванні є правда, хоч і не вся. Адже дивізію „СС-Галичина” й увесь тринадцятий корпус Гітлер передислокував під Броди з єдиною метою: на якийсь час, якщо не оста­точно, зупинити шалений наступ радянських військ і втримати у своїх руках бодай Львів, а тому для фюрера гарматним м’ясом, яким доводилося жертвува­ти, були без вибору та якогось більшого чи меншого жалю і власні війська, і ті бойові одиниці, які сформу­валися з військових частин української молоді. Інша річ, що не від біснуватого фюрера Петро чекає ро­зумного вирішення проблеми: настане час - Гітлер пошле під кулі й чотирнадцятилітніх „гітлерюгендів”. Усі претензії Стоян адресує тим українським ватаж­кам, які ретельно відбирали в дивізію молодих, ро­зумних, фізично здорових, духовно окрилених, мо­рально чистих, обіцяючи їм велике майбутнє, а те­пер мовчки умили руки, віддали на заклання юнь, яка могла прислужитися у важливій справі, а якщо вже й судилося їй загинути, то могли хоч забезпечи­ти дорогу ціну за їхнє життя, а не байдуже допустити, щоб найкращі стали безглуздими жертвами ли­ше з тієї причини, що про належне озброєння дивізії не подбали завчасно: „Організовувати дивізію бу­ло кому, але відстояти її від глуму та від заплано­ваної, злочинної віддачі на масакру не виявилося сміливця”.

З екскурсів у минуле, зокрема в час вишколу ди­візії, ми довідуємося й про інші, не менш важливі й від того не менш болючі, потуги українців спромог­тися на свою високопрофесійну армію шляхом вхо­дження в армію окупантську цілими окремими укра­їнськими бойовими одиницями. Таке явище в нашій історії не нове: виникнення і вишкіл дивізії „СС-Галичина” ніби повторювали тактику Січових стрільців у роки Першої світової війни, які намагалися в австро-угорській армії створити свої частини. По суті, у двох світових війнах бездержавна Україна творила полі­тичний міф про те, що коли в неї буде бодай вірту­альна армія, а інакшою вона й не могла вважатися під патронатом армії окупантської, то це нібито тим­часове підпорядкування в кульмінаційний момент вій­ни дивом зникне, а військові українські частини поповняться патріотами, завдяки чому армія якісно пе­реродиться у справжні національні збройні сили і дасть шанс вибороти Україні незалежність. Віра в таку можливість, на думку Романа, „...це ціла оптимістична концепція. Поки вони - тисячі їх - вишколюються, оволодівають наймодернішою технікою, бе­ручи її хоч і з рук ворога, тим часом в жорстокому ході війни, в останньому корчі напруження всіх сил обидва во­роги впадуть знесилені й вичерпані, вп’явшись один одно­му в горлянку... І ось тут тоді вийдуть вони - юні, свіжі, сталево зорганізовані й здисципліновані, і розгорнуться на всю силу - дивізія розгорнеться в корпуси, корпуси в ар­мії. Вони пройдуть по землі тріумфальним маршем, вони докінчать справу: і слід заскородять по обох ворогах і при­несуть на вістрі меча свободу своєму народові та й постав­лять той меч на сторожі тієї свободи на віки вічні.

Здається, і Роман, і Петро мали б, як люди роз­важливі, збагнути, що все те, на що вони пішли, вже було в роки Першої світової війни і нічим до­брим не закінчилося ні для України, ні, власне, для Галичини, яка, як співалося у відомій пісні, ще тоді втратила „сорок тисяч цвіту”. Але ж юнаки вірять у те, що коли щось не вдалося раз, то обов’язково вдасться вдруге, ось чому при передислокації на фронт співають стрілецьких пісень, підтверджуючи спадкоємність поколінь, і лише згодом помічають, що їх запланували використати виключно як гармат­не м’ясо і в цій ролі обов’язково використають. В „Ог­ненному колі” дуже добре зображено, як оточенці з дивізії „Галичина” бомблять не тільки радянські літаки, а й німецькі.

Випробувані страшною реальністю Петро й Ро­ман утрачають страх перед видимою смертю й набу­вають здатності бачити не просто приреченість своєї дивізії, а катастрофу того, що значно пізніше Ліна Костенко назве гуманітарною аурою.

Юнаків осяяла істина, яку треба було збагнути вже давно, адже її у певній національній інтерпретації представники інших народів знають з колиски: хиб­ний ідеал гірший від відсутності ідеалу, а підсоло­джена брехня - від гіркої правди.

Повороти у дівочих долях в „Огненному колі” особливо драматичні. Досить згадати про долю двох радянських парашутисток, які перед смертю заспівали українську пісню про вічну дівочу недо­лю, мало не космічне за силою свого трагізму си­рітство й закінчили спів благанням, зверненим до неньки-земельки прийняти до себе молоде сер­денько. Раптовий і такий, що його аж ніяк не спо­дівався ніхто, розстріл парашутисток особою без національності, яка виявилася якимось вищим чином, що говорив на трьох мовах, сприймається як вторгнення у реальний світ жорстокої, майже інферальної сили, замаскованої у військову форму. Письменник не спиняється на образі цього персо­нажа, та натяк на три мови, якими володіє убивця тонкошиїх худеньких дівчаток, що у всіх присутніх викликали співчуття й навряд чи були б знищені, спрацьовує однозначно: їх убивця - чекіст, радян­ський розвідник, шпигун, що має на меті компро­метувати дивізію „СС-Галичина” на кожному кроці, виставляти її бандою організованих злочинців.

До проблеми дівочої долі на війні Іван Багряний звертається через образ „героїні за кадром” - на­реченої Петра Ати. І Петро, і Ата перекочували в повість „Огненне коло” з першої частини недописа­ної Багряним трилогії „Буйний вітер” – „Маруся Богуславка”. Знання тексту цього твору проливає світло на „Огненне коло” та колізії в ньому. В „Марусі Богуславці” розповідається про талановиту молоду ак­торку театру Аталею. Це дочка розстріляного чекіс­тами українського інтелігента, людини настільки по­рядної й світлої, що старий монах пізніше до землі вклониться перед дочкою з поваги до її покійного батька, якого вважає святим. Ата виховувалася в сирітському будинку, власних батьків не пам’ятала, але рідкісне ім’я, що перекладалося словом „пальма”, становило своєрідний шифр, код. Воно не тільки вплинуло на характер і красу дівчини, яка виросла вродливою, гордою, з почуттям гідності, вміла збе­рігати власну автономію, в тяжких умовах зреалізу­вала талант, а й мусило рано чи пізно привести її до витоків, адже той, хто знав Аталеїних батьків, відав і про рідкісне ім.’я, яке вони дали дочці, а хто дізнавався, що акторку звуть Аталеєю, її ім’я асоці­ював з іменем репресованого батька.

В „Огненному колі” І.Багряний вкладає в уста Петра фразу, яка багато чого пояснює: „А моя мила не пише, бо... бо її саму вішали ті самі, що вішали твоїх друзів, але вона утекла, щоб її вішали інші, ті, що загубили її батька”. Як бачимо, для реконструкції цілісної час­тини знаходиться необхідний шматочок мозаїки: ми здогадуємося, що Ата дивом уникла смерті на фа­шистській шибениці, коли німці захопили її рідне міс­то, й перейшла фронт, щоб опинитися на радянсь­кій стороні.

Щодо Петра, то в „Марусі Богуславці” він зма­льований як психічно хворий. Таким вийшов з ра­дянської тюрми після того, коли деякий час як ма­лолітній злочинець перебував у колонії, а після до­сягнення повноліття був ознайомлений із смертним вироком, який мав бути виконаний. Судили Петра не за кримінальний злочин, а за наївний романтич­ний виступ проти радянської влади, що вважалося неприпустимим гріхом навіть тоді, якщо це вчинив підліток. Читаючи твір, ми здогадуємося, що дорос­лий Петро симулює божевілля, щоб урятувати собі життя, але водночас статус божевільного дає мож­ливість Стоянові чинити те, на що радянські психіч­но здорові ніколи не наважаться. Наприклад, він ви­ганяє зі своєї хати сім’ю комуніста, який туди все­лився у час відсутності господарів, зухвало розмов­ляє по телефону з місцевим партійним босом, на­тякаючи йому, що радянська система й вірнопідданих запаковує за грати. Петрові подобається бави­тися з вогнем, постійно ризикувати собою, що теж безпомильно свідчить про його внутрішню цілісність, психічне здоров’я. Петро за покликанням - худож­ник: до драми „Маруся Богуславка” юнак малює чу­дові декорації й „випадково” забуває їх на видному місці, щоб вони могли бути зреалізовані в театрі. Закономірно, що в час приходу німців Петро не евакуюється, а свідомо залишається на окупованій те­риторії і в пошуках правильного шляху для здійс­нення української державницької ідеї опиняється в дивізії „СС-Галичина”.

Оскільки Петро - один з центральних образів „Ог­ненного кола” , то спробуємо проаналізу­вати події такими, якими вони постають саме перед очима цього персонажа. Повість розпочинається сном-видінням пораненого в голову Петра у напівзруйнованій вибухом хаті, куди зносили приречених.

Петрів сон пророчий і нещадно-жорстокий за сво­єю неприхованою суттю:

Снилося, що землю їв на вулиці рідного міста... Вирізав тієї землі дві плиті в стіл завширшки й з чверть завтовш­ки... Потім побачив, що це не просто земля, а торф, з чор­ними і білими шарами, на смак як вафля пісна, ні, трохи смачніша.

Цей перший уривок Петрового сну зрозумілий навіть без тлумачень, їсти землю - це гинути, вми­рати наглою смертю. Вирізані кусні землі асоцію­ються з відомим фактом, коли під час окупації німці вагонами вивозили полтавські чорноземи в Німеч­чину, сподіваючись, що цей масний родючий укра­їнський грунт облагородить пісні німецькі землі, на яких навіть невибаглива капуста добре родила ли­ше тоді, коли німці підживлювали городи людським попелом з крематоріїв. Спроба українських патріо­тів пересадити на німецький грунт свою молодь у вигляді дивізії „СС-Галичина” для виховання україн­ської надлюдини мала такий самий результат, як пересадження українського чорнозему: він не тіль­ки не робив німецьку землю родючішою, а й сам пропадав безслідно. Дві брили землі, які нібито ви­різує Петро уві сні - це вирвані з українського флег­матичного середовища наївні романтики, „хлопці” - він сам, Петро Стоян, і Ромцьо, або він і Ата, яка опинилася на радянському боці. Виокремлені, вони перестають бути грунтом живим і плодоносним, а стають торфом - землею мертвою, хоч у майбут­ньому для підживлення досить благодатною.

Наступний уривок сновидіння суттєво відрізняєть­ся від попереднього насамперед кольористикою:

А потім ніс ті брили під пахвою. Згодом вони обернули­ся в оберемок лепехи, що гостро пахла троєцькими свята­ми й сагою луговою... На вулиці дерева якісь височенні та волохаті, чорно-зеленого кольору, темні такі та рясні, ши­роколисті, - осики й дуби. А листя на них мов повирізува­не з бляхи, тяжке, нерухоме, а один дуб має листя дубове вперемішку з осиковим... Від дерев тих могутніх і страшних дихає древністю, апокаліпсичністю, тишею грозовою. Вони стоять, мліючи, немов перед очікуваними громами другого пришестя... Замість хат і парканів - руїни. А на руїнах тих уже хтось будується наново. Життя пробивається крізь жах, жорству і попіл, бентежне й вже злякане.

Зелений колір цього сну свідчить про непере­можне вітаїстичне начало персонажа. Підсвідомість наголошує, що треба вижити, треба все перебути, перестраждати, але не здатися, не вмерти ні фізич­но, ні духовно. Лепеха як атрибут Зелених свят, Трійці й свята Преображення Господнього натякає на можливу ініціацію Петра, на його схо­дження на вищу сходинку життя. Дуби й осики - це ті, що вистоять, і ті, що зрадять під час битви під Бродами, це „левики” і „мертві голови”, це „хлопці” і „юберменші” зі своїм „Фрайтагом”. Як бачимо, з такого трактування і з проекції цього сну на всі наступні події, сновидіння досить пророче.

Апокаліпсичний мотив цього уривка теж накла­дається на реальні події, описані у творі й навіть символічно винесені в назву повісті. А руїни й но­вобудови на руїнах підкреслюють непереможність життя і подають Петрові обнадійливу звістку, що він виживе.

Наступний уривок цього ж першого Петрового сну лякає читача несподіваним поворотом подій:

Хата з забитими віконницями. Під хатою при стіні стоїть стіл, а на столі лежить юна-юна жінка, убита... Вона щойно убита, ще кров не засохла на розбитих скронях і на опук­лих оголених грудях, виступає з сосків і стікає помалу-по­малу великими масними краплями. До тих грудей прикла­дене рожеве немовлятко, теж убите, воно обхопило обома рученятами грудину й ніби спить... Теж забризкане кров'ю. Обоє як живі, ніби сплять, - смерть була безсила спотво­рити зовсім божеську красу цієї земної мадонни й цього дитяти... Придивився й раптом упізнав - це ж Ата! І - з малим дитям! Чому з малим дитям?!

Якщо вві сні два попередні уривки Петро майже розуміє або й розуміє повністю, то зміст третього навіть уві сні здається йому зашифрованим.

Цей знак пізніше відтворився. У час бою хтось ховався біля ста­туї Божої Матері з Ісусом, але статую звалило вибу­хом, а людину розірвало:

Петро повернув голову й теж здригнув: трохи оддалік перед ними на окопі, на чорній, розритій землі лежала го­рілиць сніжно-біла Божа Мати. З дитям на грудях. Вона була сніжно-біла. Ні, вона була би сніжно-біла, якби не бу­ла закривавлена... Вона була закривавлена. Краплі крові червоніли й на немовляті, на пухлих його рученятах і ноже­нятах, на ніжному його обличчі... Він знав, що це стояла над шляхом фігура Божої Матері, хтось біля неї сховався, шукаючи порятунку, під час налету бомбардувальників впала бомба, убила того чи тих, хто сховався тут, і забризкала кров’ю сніжно-білу Марію з Дитям, ще й скинула її з поста­менту. І тепер от Божа Мати лежить горілиць і дивиться в синє небо скорбними очима. Ніби перед тим вона була жива, а тепер убита... І дитя теж, що так припало до гру­дей, ніби було живе, а тепер от вбите... Все дуже просто. Але Петра це видовище струснуло до самих глибин його душі з іншої причини. Він стяг свого шолома геть... У свідо­мості раптом чітко-чітко зринув той жахливий сон, що він його бачив уночі. Яка точна, точнісінька копія!.. Убита Ата з закривавленим дитям на грудях. Краплі крові ворушаться й стікають, великі та масні, сяють і проміняться, як рубіни... Але чому з дитям?! Чому з дитям?!

Ця сама повергнута долі й забруднена людською кров’ю статуя в Романа викликає зовсім інші асоціації:

- Бачиш? Божа Мати! Що... що це тобі каже? Що це тобі нагадує, ця символіка?.. Це ж символіка!!!

Твір побудовано так, що на якомусь етапі головні герої самі повертаються навіть до розшифрування першого епізоду Петрового сну. В час найбільшого розчарування у союзниках-німцях, у час найбільшого здивування подвигом ворогів-більшовиків („Вони голі й босі, вони голодні, вони їдять варену пшеницю або сиру кукурудзу замість хліба й чоколяди, і пруть все вперед, і б’ються, як чорти... Як чорти!!!”) Петро й Роман починають розмову про те, що земля їхня вже кінчається і життя кінчається, доведеться не уві сні, а насправді сиру землю їсти, а щоб її наїстися - землі багато не треба.

І в той же час апокаліпсичне тло, внутрішня приреченість, наявне у кожній картині. У час найбільшого свого по­трясіння в житті Петро й Роман несподівано на ко­роткий час стають провидцями.

Минуть роки, минуть десятиліття, минуть століття, про нас говоритимуть різні речі, про нас говоритимуть, може, навіть зі сміхом.., але ніхто ніколи не скаже, не посміє сказати, що ми піднесли руки догори й здали­ся... А хто не здався, той ще не е переможений... Він лише є фізично вбитий, але ворогові нема з чого трі­умфувати. Неупокорений мертвий воскресає завжди. Минуть десятиліття, і ми воскреснемо в народній па­м’яті... Нас тут так багато лягло, а ще немало ляже кість­ми, що цей шматок землі української і ці дні... лишаються в віках, як українські ще одні Термопіли...

Умираючий Роман у своїх напівмареннях страждає не стільки від фізичного болю, скільки від усвідомлення, що подвиг його дивізії не буде належ­но оцінено, навпаки, звитягу спаплюжать, історію пе­репишуть, живі українці обіллють брудом усіх своїх рано загиблих мучеників, причому підло й мерзенно зроблять це насамперед ті, що й організовували юнацтво до „Галичини”, що погодилися юний цвіт безглуздо офірувати в цей пекельний казан, які завжди чисті, бо нічого не роблять власними руками.

Разом з переконанням, що він не вмре, поки не вирішиться доля, нав’язана гранатометом, в Петра з’являється цікавість - нездорова, містична, фаталь­на, диявольська за своєю суттю: побачити ворога зблизька, глянути йому в очі хоч ціною власної смер­ті.

Коли зненацька з’явля­ється радянський танк, помічає ворога в особі Петра і пре на нього, юнак не прагне сховатися, залягти в окопі, зникнути з поля зору радянського навідника, як це робив би, якщо не мав би в руках гранатомета, а вистрелює в залізну потвору майже впритул і сам падає на дно якоїсь вирви. Наступні події коштують Петрові неабияких переживань: танк зупиняється пря­мо над його головою і завмирає. Автор тонко пере­дає перепади настрою хлопця. Спочатку Петро очі­кує, що з танка вискочать вороги, щоб власноручно знищити його, а тоді залишиться бодай остання ра­дість - глянути на ворога-переможця зблизька. Ко­ли ж танк не рухається і ніхто з нього не вилазить, Петрові несподівано стає страшно, хоч могло бути навпаки, мав би тішитися, що поцілив у сталеву по­твору, що завдав їй смертельного удару. Він кида­ється до люка.

Дві фігури, скрючені на підлозі, не можна було впізна­ти, бо обличчя були опалені газом і заюшені чорною заки­пілою кров’ю. Третя ж фігура припала до стерна, схили­лась на нього та так і заклякла, поклавши голову на керунок, ніби від утоми. І риси обличчя її були чисті... І було те обличчя дівоче... І було те обличчя знайоме...

...Ата!

Обличчя сіро-бліде, лише з вуха через краєчок з-під шолома, стікає смужка густої червоно-чорної крові і засти­гає на шиї... Петро думав, що це галюцинація, що це божевільне маячіння... Але ні. Це Ата! Перевів дикий погляд на фігури, скрючені на підлозі, й аж тепер по­бачив, що то теж дівчата... Дівчата - танкістки... У кут­ку, за керівницею, стоїть казаночок з вареною пшени­цею всуміш з квасолею... „Це їхні харчі!” Казаночок перехнябився, й „харчі” наполовину вилились на якесь ганчір’я...

Не здаючи собі справи, простяг руку й стягнув тан­кістський шолом з дівочої голови... Ата!!! З-під шолому розсипалося її буйне волосся, підрізане по колишній сту­дентській моді, - волосся впало на чоло, на вухо, на щоку, заворушилося, як живе, розтікаючись...

Петро повів рукою по ніжному, шовковому волоссі, й його шорсткі пальці заплуталися в тоненьких волосин­ках...

- „Ворог”...

„Так ось він, „ворог”!

Обережно виплутував пальці з полону тонюсіньких во­лосинок... Виплутував... А тоді шарпнув і кинувся геть.

Міфічна ідея дому як єдиної України і розпізнавання Петром ворога як свого найвірнішого, але обдуреного друга в „Огнен­ному колі” звучить дуже потужно й змушує дослуха­тися до її висновку насамперед українців нашого ча­су, яких знову наполегливо й дуже вміло прагнуть розз’єднати і пересварити, як це вже було в історії десятки разів і завжди закінчувалося страшними на­ціональними катастрофами.