Тема: Життя і творчіссть Івана Багряного

(1906 - 1963)

ПЛАН

1. Основні віхи життєвого шляху письменника. Витоки, проблематика і напрямки поетичнї творчосиі письменника

2. Викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів у романах „Тигролови” та „Сад Гетсиманський”, «Людина біжить над прірвою»

3. Особливості повісті „Огненне коло”

4. Відтворення життєвої позиції у памфлеті „Чому я не хочу вертатись в СРСР?”

У часи важкого відродження повертаються в Україну імена її славних синів, одним з яких був Іван Багряний - поет, прозаїк, драматург, художник, публіцист, політичний діяч. Іван Павлович Багряний - одна з найодіозніших постатей української культури, цікавих перш за все своєю суперечливістю й небажанням укладатися у звичні схеми. Що ми знали про І.Багряного в радянські часи? Тільки те, що це запеклий антикомуніст, переконаний ворог, спритний емігрантський діяч, бездарний графоман, який у своїх незчислених опусах люттю безсилою сходить до українського народу, закликає до братовбивчої війни, до повалення соціалізму. Що вже говорити про спеціальну, специфічну, пропагандистську літературу, коли у першому томі «Української літературної енциклопедії» (1988) рік всі твори, що їх видав письменник за кордоном, характеризуються як «позначені антирадянським спрямуванням».

Колега його Юрій Смолич, спогади якого ще донедавна були чи не єдиним джерелом відомостей про 20-30-ті роки в українській літературі, досить прихильно схарактеризувавши багатьох тогочасних українських письменників, заявляв теж категорично: «І вже справді зовсім інша річ - Багряний. Зовсім інша тому, що по війні, на еміграції, Багряний посів одне з найвизначніших місць поміж найбільш запеклих ворогів: утворив націоналістичну партію УРДП, став її лідером та очолив УНРаду - так званий «уряд УНР у екзилі, останній петлюрівський послід на емігрантському контрреволюційному загумінку». (Смолич Ю. Розповідь про неспокій триває». - Київ, «Радянський письменник», 1969).

Донедавна пересічному читачеві його м'я майже невідоме, бо тоталітарна система робила все можливе й неможливе, щоб голос патріота не був почутий на Батьківщині. Тільки після проголошення незалежності України літературну спадщину письменника «розсекретили», вийшли друком його твори. З нагоди 95- річниці з дня народження Івана Багряного Постановою Кабінету Міністрів України йому присуджується Державна премія ім. Т Г. Шевченка 1992 року (посмертно) за романи "Тигролови" і "Сад Гетсиманський". Окремі його твори було включено до навчальних програм з української літератури у ВНЗ та в загальноосвітніх школах..

Здавалося, що буде гідно вшановано і 100-ліття відомого письменника. За розпорядженням Президента України мали відбутися традиційні ювілейні урочистості у столиці, просвітницькі та культурно-мистецькі заходи у Сумській та Харківській областях. Проте, на сучасному вітчизняному політичному «олімпі» переважили старі заангажовані погляди про І.Багряного. Зачувши це прізвище, комуністи, соціалісти та регіонали проявили нечувану солідарність. Більшістю голосів проголосували проти святкування ювілею письменника, підтримавши думку комуніста В. Матвєєва, що Іван Багряний - «ворог народу».

Першими відреагувала на це нечуване невігластво інтелігенція Львова. «Якщо Багряний - ворог народу, то й ми всі тепер знову ними є», - написали літератори Ірина та Ігор Калинець й інші колишні політв'язні у відкритому листі до Віктора Ющенка та громадськості.

Уже цей факт є яскравим свідченням того, що Іван Багряний – це та постать в історії українського народу, об яку ще довго ламатимуться списи політиків і критиків літератури. Сьогодні він став тим «багатоликим Янусом», якого неможливо оцінити поза методою парадоксальної системи. Хто ж він: «український Пушкін» чи «український Солженіцин», «куркульський прихвостень» чи «хвильовіст», «адепт більшовицької революції» чи «діяч оунівського запілля»?

Попри велику кількість написаного про письменника останнім часом існує цілий ряд розбіжностей щодо окремих фактів його біографії, зокрема дати і місця народження, перебування в концтаборах, зв’язках з ОУН-УПА. Так, в сучасних публікаціях та навчальній літературі / Історія української літератури. ХХ століття. У 2 книгах. - Кн.2. Частина перша. – К.: Либідь, 1994. – 368 с./, / Українське слово. Хрестоматія укр. літ. та літературної критики ХХ століття. У 4 кн. Кн.. 3. Вид. друге, доповнене. – К.: АКОНІТ, 2001.- С. 216. //Воловець Л.І., Дунаєва О.М. Українська література: Підручник для 11 класу. – Львів: Світ, 1994. – С. 775./, /Бандура О., Волошина Н. Українська література: Підручник для 8 класу – К.: Освіта, 2000. – С. 291/, / Слоньовська О.В. Конспекти уроків з української літератури. Нове прочитання творів. 11клас. – Кам'янець-Подільський: Абетка, 2003. – 640 с./, /Втчизна, 2005. - №1/ та інші по-різному називають місце і час народження письменника, називаючи зокрема: 2 жовтня 1906 року в селі Кузмин на Полтавщині, 2 жовтня 1907 року в селі Куземин на Сумщині, 19 вересня 1906 року в м.Охтирка Сумської (колишньої Полтавської) області тощо. Тут хотілося б відмітити, що основною причиною неточностей у життєписі письменника була мала кількість достовірної інформації на початку 90-х років ХХ століття.

Одразу слід зазначити, що до суперечностей життєпису Багряного додав доклав руку і він сам. Нині важко відповісти, якими мотивами він керувався, але навіть дату свого народження письменник у різних документах називав то1906, то 1907 рік. Так в «Автобіографії», написаній 11 січня 1944 року під час перебування в Львові, він пише, щ народився 19 вересня 1906 року в місті Охтирці, а одному з листів до відомого літературного діяча з Австралії Дмитра Нитченка та документі « Моя коротка біографія» засвідчив, що народився 1907 року 19 вересня ( 2 жовтня за новим стилем), в селі Куземин на Полтавщині ( Україна ), в Зіньківського повіту. /Січ 1994 № 2/ Не однаково він писав і про своє перебування в ув’язненні та засланні.

Найпереконливішою тут є мова документів. Метричнна книга Покровського собору м.Охтирки (нині Сумської області) за 1906 рік, що була віднайдена в середині 90-х років, актовим записом № 104 свідчить про народження Лозов'ягіна Івана Павловича. Народився він 19 вересня 1906 року ( за старим стилем ) у місті Охтирці. Дата хрещення 20 вересня 1906 року. Батько майбутнього письменника Павло Петрович Лозов'ягін був художником. Писар примудрився Лозов'ягу зробити Лозов'ягіним ще коли дід надумався переїжджати в Зелений Клин, коли царсь­кий міністр Столипін спонукав до освоєння Сибіру саме працьовитих ук­раїнців, обіцяючи їм матеріальну підтримку і рай на новому місці.

Мати Кривуша Євдокія Іванівна походила з заможного селянського роду з села Куземин біля Охтирки. (Цим, можливо, пояснюється те, що сам І.Багряний називав місцем свого народження Куземин). Якби там не було, саме метричні дані Покровського собору спростовують багато різнобіжностей, які існують у визначені дати, року і місця народження письменника. Проте, як говорить О.В.Слоньовська: «… оскільки записи тоді велися за старим сти­лем, то маємо вважати остаточну дату народження за новим - 2 жовтня 1906 року». Сім'я була багатодітна – 8 дітей, але четверо повмирали ще маленькими. До зрілого віку, крім Івана, дожили – старший брат Федір (1905 р.н) та сестри – Неоніла (1910 р.н.) і Єлизавета (1924 р.н.). Всі вони проживуть досить складне життя, зазнаючи переслідувань і тиску з боку радянської влади як родичі «запеклого ворога народу».

Дитячі роки пройшли в м. Охтирці та с.Куземин тодішньої Полтавської губернії (теперішня Сумщи­на). Воно не відзначалося нічим особливим, а в сім'ї муляра Павла Лозов'яги частенько гостювали злидні, особливо після революції, яка "ощасливила" всіх "гнаних і голодних". Початкову освіту Іван здобуває у церковній школі (1912-1914 рр.), куди пішов ще шестирічним. На цей час припадають перші «літературні проби», що проявилися з дитячого протесту проти учительського свавілля. Так, в одному з листів до Дмитра Нитченка, Багряний про це писав: «Літературою почав займатися дуже рано, якщо мати за літературну працю дитяче писання віршів. Вірші я почав писати (і по-українському) ще в російській церковноприходській школі. Почав їх писати з протесту проти вчителя і вчительки, які мене звісно називали «мазепинцев», бо я лічив в арифметиці не так, як вони веліли, а так як навчила мати: один, два, три, чотири… Це було завзяте змагання. І от під впливом байок Глібова та «Катерини» Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царя), я почав писати войовничі вірші в другому класі церковноприходської школи восьмирічним хлопям, в 1915 році» [З листів Івана Багряного до Дмитра Нитченка // Слово і час. 1994.№ 2. – С. 9 ]. Уже сам цей факт засвідчує досить свідоме визначення своєї національної приналежності родини Лозов'яг і малого Івана.

З 1916 по 1919 рік навчається у вищепочатковій школі м. Охтирки, де був редактором шкільного журналу «Надія». Важким і досить умовним було це навчання, адже йшла громадянська війна. То були роки української національної революції, коли знесилена світовою війною Україна виборювала собі державність. Життя щедро й наполегливо випробовувало майбутній талант на міцність. Змалечку бачив кривду й горе. Не дивно, що пізніше митець згадував про те, як уже десятирічним тривожився проблемою хліба на­сущного і заробляв його своїми руками. Не випадково в анкеті, датованій 7 червня 1927 р., майбутній письменник зазначає, що з власної праці почав жити з 1916 року.

Щодо загальної настроєності Багряного в національному питанні в ці часи, то важко сказати, чи марив він ідеями «Загірної Комуни», чи десь у душі плекав дух непокори новому режимові. Можливо, підлітком він і не замислювався тоді над суттю політичних подій.

А вже 1920 року, коли відходили останні загони Української Армії за Збруч, Іван Багряний на власні очі бачив заграви українсько-російської війни і терор московських більшовиків. До кінця своїх літ не міг забути уже зрілий і відомий письменник та політичний діяч (йому тоді було 14 років) того трагічного дня 1920 року, коли, гостюючи на пасіці у свого однорукого 92- річного діда, бачив на власні очі розправу чекістів над рідними: "Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним од­ного сина (а мойого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось до­питували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались... Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія все було забризкане кров'ю. Кров все життя стоятиме мені в очах. В ту ніч було вимордуваио в селі всіх стареньких господарів й священиків, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників "чека" та більшовицького "істреботряду". Я не знав, що то було прелюдією до всього мойого ра­дянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мойого народу. Замучили вони мойого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти "комуни", а дядь­ка за те, що він був за часів національно-визвольної боротьби в 1917-18 роках вояком національної армії Української Народної Республіки. За те, що боровся за свободу і незалежність українського народу.

Другого мойого дядька, що вирвався тоді від смерті втечею, пізніше заарештували й без суду заслали на Соловки на 10 років, потім добавили ще 10 років, і він там загинув. Пізніше тими самим шляхами пішов й я, і вся наша родина. Ось так я вперше побачив зблизька більшовизм." /Чому я не хочу повертатись до СРСР?/.

Саме ці події мали велике значення у формуванні світогляду та виборі життєвого шляху майбутнім письменником. Саме через них Іван Багряний попав до рангу „ворогів народу”. Тож і не дивно, що уже в ранніх творах письменника не знайдемо панегіриків новітнім можновладцям, натомість перед нами постає бунтар: «Ударившись об мур, ви фарблений в красивий колір підлості, і відскочивши від нього, я покотився в протилежний бік. І тепер уже не знадить він мене і не вдарюся я об нього, бо це дуже боляче. Проте, я не шкодую – так мусіло бути. Це наука» [ ], - так про свій вибір напише пізніше І.Багряний у вступідо поеми «Ave Maria». Віра - і кров. Це полюси багрянівського світовідчування, і на цьому треба наголосити: воно багато нам прояснить у подальшій його долі, отаке поєднання протилежностей.

З того ж таки 1920 року вивчає слюсарну справу в Охтирській технічній школі, проте навчання не закінчив, бо переходить до Краснопільської художньо-керамічної профшколи, яку закінчив за власними свідченнями у «Автобіографії» в1923 році ( окремі джерела подають 1922 р.). Тут він набував фаху муляра й гончара. Є версія / Войчишин Ю. Іван Багряний. – Вінніпег – Отава,1968. – С.10/, що в цей час Багряний також працював на шахтах Донбасу (таким чином рятував родину від голоду), де належав до «робітничої опозиції» (1920-1922). І нібито за це він був переслідуваний новою владою, а не засудили його лише як неповнолітнього. Проте ніякого документального підтвердження цього не знайдено.

Попри все, саме після закінчення художньо-керамічної школи починається новий період трудової діяльності і активного громадсько-політичного життя письменника. Про те, що Багряний глибоко пізнав його, аби зрозуміти й позбавитись ілюзій, свідчать факти його трудової біографії: він то завполіт на тростянецькій цукроварні, то окружний політінспектор в Охтирській міліції, то вчитель малювання в колонії для безпритульних та сиріт у Матвія Довгополюка (з 1924 року Багряний належав до спілки робітників освіти «Робос», членський квиток № 134048), то працює складачем у друкарні.

Уже в цей час Іван Багряний багато писав. Він входить до охтирського товариства «Селянський будинок», де щотижнево випускав світлову і стінну газету «Радянське око». Стає членом бюро Охтирської філії письменницького угруповання «Плуг», де керував роботою художнього гуртка. Щоб «збагатитись враженнями» (вислів І. Багряного) побував на Донбасі, в Криму, на Кубані.

В окремих біографічних розвідках про Багряного зазначається, що він, працюючи у 1925 році в Кам'янець-Подільській газеті “Червоний кордон” ілюстратором, надрукував свої перші вірші. У цьому ж році виходить з комсомолу. Деякі дослідники [Шугай О. Через терни «Гетсиманського саду» // Літературна Україна, 6 вевесня 1990 року/, Слоньовська О.В. Конспекти уроків з української літератури. Нове прочитання творів. 11клас. – Кам'янець-Подільський: Абетка, 2003. – 640 с.] вказують, що в цьому ж році під впливом творів В.Винниченка та власних вражень від мандрів письменник видав в Охтирці невеличку збірку “Чорні силуети: П’ять оповідань” (за псевдонімом (І. Полярний).

На жаль, у нас не має більш повних відомостей з інших джерел про ці події із життя І.Багряного, тому поки що вважатимемо їх за достовірні факти. Однак, постають логічні запитання, які саме поезії було надруковано в Кам’янці-Подільському? Що змусило Багряного вступити до комсомолу і згодом покинути цю організацію? Чому сам письменник ніде не згадував про збірку “Чорні силуети”?

Можливо, це були дійсно перші поетичні спроби, адже пізніше у листі до Д.Нитченка Багряний писав, що «Друкуватися по-справжньому почав в 1926 році, в Києві, в «Глобусі…»[З листів Івана Багряного до Дмитра Нитченка // Слово і час. 1994.№ 2. – С. 9 ]. Що ж до виходу з комсомолу (якщо він дійсно був членом цієї організації?), то ймовірно, що він був спричинений розвіюванням ілюзій про нову суспільну систему та місця в ній українського народу. Щодо збірки «Чорні силуети», то думки літературознавців розходяться. Дехто вважає, що ця збірка зовсім не належала Багряному, інші говорять про те, що на час її написання письменник ще не мав «доброго літературного вишколу» і тому пізніше не згадував про неї, бо соромився. Існує також думка про те, що це взагалі був окремий твір, написаний ще до 1925 року.

Як бачимо, це був досить насичений на події період в житті 19-річного юнака, саме він приводить його на малярський факультет Київського художнього інституту, куди він подає документи 2 серпня 1926 року. Матеріальна скрута та нестатки в цей час особливо гостро вдавалися в знаки, і це позначилось на його освіті. На одне із запитань студентської анкети від 25 жовтня 1926 року, Багряний відповіжає, що «на даний момент безробітний» і живе «в холерних бараках на Батиєвій горі». Постійні «пошуки шматка хліба» привели до того, Багряного мало не відрахували з першого курсу. «Протягом усього академічного року мої учбові справи безнадійно, абсолютно запущені. Пробуваючи без матеріального грунту, я замість лекцій ходив за шматком хліба (поведінка, очевидно, непохвально)… Допомоги я не мав нізвідкіль ніякої – сім'я сама потребує підтримки, стипендії я не одержав, хоч мав на те наче всі дані… Не нате я спалив був стільки огнів і потратив стільки енергії, вступаючи, щоб, вступивши, лишитися за бортом, як якийсь дегенерат» [Державний архів м.Києва. – Ф.Р. – 662. Оп. І. - Спр.553], - пише він у листі до ректора І.Ворони від 10 серпня 1927 року.Очевидно, що це був остаточний період прозріння і зневіри в соціальній справедливості держави для трудящих, саме таких як він, адже був найбільш «привабливого» тоді походження – робітничо-селянського. Що це було саме так, говорить, також, значно пізніший документ «Свідчення про свою контреволюційну діяльність», написаний Багряним під час першого арешту від 25 квітня 1932 року (Більш докладно про «Слідчі справи Івана Багряного» (за матеріалами архівів ДПУ-НКВС) можна ознайомитись у публікації Надії Миронець // Слово і час. - 1995. - № 5-6.). Де, як вказує Н.Миронець, відзначається, що «… його «розклад» почався з осені 1926 року, після вступу до Київського художнього інституту. До факторів, які вплинули на формування його світогляду, «національного самовизначення, відносить: матеріальну скруту, через що під час розквіту непу «почував себе пригнобленим в усіх відношеннях – матеріально і морально» Серед інших чинників впливу письменник називає тогочасну «занепадницьку» літературу, зокрема «Вальдшнепи» М.Хвильового, п’єси М.Куліша, твори поетів-неокласиків, замасковану сатиру Б.Антоненка-Давидовича, Є.Плужника, В.Сосюри; прилюдні диспути і літературні виступи у Всеукраїнській Академії Наук, де він ловив кожний наголос на слові «Україна», «український».

Зазначене дає підстави зробити висновок, що здебільшого на формування світогляду І.Багряного цього періоду мали вплив ті письменники і культурно-мистецькі події, які в цілому сформували епоху “Розстріляного відродження”. Отже, нехай словосполучення “занепадницька література”, вжите Багряним у цих “Свідченнях…”, не вводить нікого в оману, оскільки така оцінка в тих умовах була вимушеною.

Як уже зазначалося, серйозну літературну працю письменник почав з 1926 р. у м. Києві. У тому ж таки році вперше виринає псевдонім “Іван Багряний”. Вважається, що він був навіяний свого часу захопленням творчістю М.Хвильового, який часто у своїх творах вживав епітет „багряний” як символу революції і бурхливої вдачі людей своєї доби. Так вперше підписався автор під поезією „В місто” київському журналі “Глобус” (ч.19). Пізніше у цьому ж виданні поет друкує цілий ряд інших творів, зокрема „Біля Дніпрових порогів”, „Вечір зимовий”, „Слобода”, „Туман”, „Люблю”, уривки з поеми „Батіг”. В цей період І. Багряний також активно працює і друкується в журналах "Всесвіт", "Життя й революція", "Червоний шлях" та інших. Саме ці та інші твори склали його першу збірку “До меж заказаних” (1929). У ній представлені різні жанри творчості Багряного: ліричний (“Люблю”- 1926, “Вечір зимовий” - 1927, “Дівчині” - 1929), поетичні й громадянські маніфести “Канів” - 1927, “Газават” - 1927, “Товаришам” - 1929), майстерність езопової мови, натяку (“Монголія” - 1926, “Туман” - 1927).  Єдиного спрямування збірка не має, проте є подиву гідним дебютом молодого поета.  Її цілісність саме в цій різнобарвності, багатоликості автора. 

Сам І. Багряний за цей період творчо еволюціонує від соцреалістичних (членство у “Плузі» 1924-27 років) до “активно-романтичних» і націоцентричних позицій (перехід до МАРСу 1927 р.). і зближується з В. Підмогильним, Є. Плужником, Б. Антоненком-Давидовичем, Г. Косинкою, Т. Осьмачкою та іншими. Як письменник Іван Багряний належав до так званих „попутників”, тобто письменників „непролетарських” щодо ідеології. Він належав до того покоління, що зухвало прийшло в історію й зухвало відкрило само собі й своєму класові двері грудьми, віддавши за те свою молодість зелену й буйну. Отакий Корчагін з „Як гартувалася сталь” Островського, але не літературний, а реальний.

Поет бачить те, що сподівання людей на покращання життя поступово виявляються марними, що приходить нове, жорстокіше гноблення більшості людей меншістю - учорашніми революціонерами-крикунами. Нав'язані в кривавій бійні Україні більшовизм і інтернаціоналізм виявились ні чим іншим, як новою формою її колонізації та імперського гноблення:

О краю мій! О мій народе сірий!

У перший раз (за скільки це віків?)

Підвів ти голову, затуркану без міри

І знов хотять зіпхнуть тебе у прірву,

У прірву рабства в царство батогів. (Газават,1927)

Схожі мотиви звучать також в поезіях "Монголія", "Туман", "Канів" та інших творах цих часів. Уже на 1928 рік Іван Багряний власну місію в літературі та ідейні переконання сформулював у таких чотирьох тезах:

«1) Я мушу працювати для української культури насамперед, і твори мої мусять бути національними не тільки формою, а й змістом. Я українсь­кий письменник.

2) Національну політику розв'язано не досить вдало, вірніше, в цій справі багато перекручень, як-то: кепсько поставлено справу з українізацією, а коли про це говорити, закинуть в націоналізмі. Потім російській культурі на­дається перевага і створено для неї кращі умови за рахунок нашої, російська культура домінує. Ми в неї в давній залежності.

3) В своєму культурному розвитку нам треба орієнтуватися на Європу, а не на Москву.

4) Вважаю, що для української культури (головне літератури) створено занадто тісні рямці, щоб вона могла вповні розвиватися. Надавання виключ­них переваг одним течіям (ВУСПП, "Молодняк") і відтирання інших, так са­мо як і поодиноких письменників, що стоять не на Вусппівській плятформі, з одного боку і суворість літконтролю з другого - створює важкі умови». [Миронець Н. Слідчі справи Івана Багряного (за матеріалами архівів ДПУ-НКВС) // Слово і час. - 1995. - № 5-6.]

Саме останнє (тобто літконтроль) спричинили до найбільшого особис­того незадоволення письменника, після того, як цілу низку його творів було недопущено до друку. Далі він напише, що на 1928 рік не думав про засоби боротьби. «Як я собі мислив зміну становища? До правди, ніяк. Вважав, що все само зміниться з часом, і не моє то діло - зміняти. Я ж лише хотів писати, друкуватись, просувати свої погляди й настрої в маси

Це ще був період (правда, уже заполітизованої) літературної дискусії між "ваплітянами" та "плужанами" про шляхи та напрями розвитку тогочасного письменства і, як бачимо з вище зазначеного, І. Багряний підтримує погляди М.Хвильового та тих письменників, що досить вимогливо ставилися до літературної праці і орієнтувались на "психологічну Європу".

Дослідники творчості Івана Багряного вказують, що 1928-1930 роки - то був зоряний час Багряного-поета: з-під його пера вийшли, крім назва­них творів, ще й поеми "Ave Maria", "Батіг", "Вандея", "Собачий бенкет", "Гутенберг", епопея "Комета", роман у віршах "Скелька". Та не все збереглося. Від "Комети" залишилися уривки, а поема "Гутенберг" зникла на початку тридцятих. А щоб переконатися, що це була творчість високої проби, досить проаналізувати декілька фрагментів з цих творів.

Поема «Ave Maria» (1929) справляє враження трохи розтягненого «бульварного» роману про матір-удову, яка стає покриткою, здає сина до притулку і через багато років, будучи повією, стає його коханкою, не відаючи цього.   Твір було надруковано нелегально охтирськими друкарями за одну ніч. Це був свідомий вибір, адже Багряний не міг не знати, що чекісти уже допитували своїх перших жертв, фабрикуючи справу СВУ. Вражає громадянська позиція молодого поета:

Вічним бунтарям і протестантам,

Всім, хто родився рабом і не хоче бути ним,

Всім скривдженим, і зборканим,

І своїй бідній матері крик свого серця присвячую.

Присвята насторожила й налякала партійні кола та редакторів, бо які "раби", "скривджені" і "зборкані" могли бути в країні, що декларативно проголосила благо людини найвищою своєю ціллю. А коли прочитали передмову до поеми: „Друже мій любий! Прошу не називати мене поетом, бо це мене жорстоко ображає. Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поет нині – це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй мене поетом, бо слово поет скорочено стало визначати: хамелеон, проститутка, спекулянт, авантюрник, ледар. Не іменуй мене поетом, друже мій. Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі. Я хочу бути тільки нею...”, - то висновок був однозначний – заборонити.

У поемі Іван Багряний дуже точно показав, чого саме вимагала від митця тоталітарна система, в якій слово "митець" асоціювалося з найстрашні­шимми гріхами. Самого Багряного уже на останньому курсі інституту (1930 р.) не допускають до захисту дипломної роботи з огляду на антирадянські націо­налістичні переконання. Цей факт цілком ймовірний, оскільки на той час уже були видані поетичні збірки "До меж заказаних" та "Ave Maria".

Проте це його не зупинило. Так, у поемі "Батіг" він відверто і відчайдушно сміливо говорить про батіг більшовицької диктатури. Не дивлячись на зміну суспільного ладу для його народу нічого не змінилось:

Батіг, батіг – він бог на цій планеті

Стриба у вічу і корпус, і петит.

Зате ж за мир і Пушки, і газети!

Славлять різьбарі й поети,

Грають, грають арфи золоті!

Спина як тік. Взялися кров’ю шруби

Та не кричи, бо буде все своє.

Кусай! Кусай, коли дають ще сині губи,

Кусай до крови їх, як стане серце

Руба. О, як він б’є!

Тож він звідтіль, з країни казки й волі,

Де конституція – святиня над усе, -

Тож він туди, де люди голі ходять, туди

Цивілізацію несе.

Або:

Та й не даром віками крутили нас,

Закрутили й в останню мить;

Гей, насунула міць неосилена.

У рейтузах на нас стремить...