4. Фінансові активи, їх класифікація та властивості.

Фінансові активи є специфічними неречовими активами, які явля­ють собою законні вимоги власників цих активів на отримання пев­ного, як правило, грошового доходу в майбутньому. За допомогою фінансових активів здійснюється передавання фінансових ресурсів від тих, хто має їх надлишок, тобто від інвесторів, до тих, хто потребує інвестицій. Ціна на будь-який фінансовий актив встановлюється на рівні, що характеризує зрівноваження попиту й пропозиції на цей актив.

Тих, хто від свого імені випускає (емітує) фінансові активи і зобов'я­зується виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску, нази­вають емітентами фінансових активів. Власників фінансових акти­вів називають інвесторами. Емітентами та власниками фінансових активів виступають суб'єкти фінансового ринку: держава в особі цен­тральних, місцевих органів влади та управління, юридичні особи. Той чи інший суб'єкт фінансового рин­ку може виступати одночасно емітентом одних фінансових активів і власником інших. Так, комерційний банк, що емітував і розмістив на ринку власні акції, стає інвестором, придбавши облігації внутріш­ньої державної позики.

Стосовно зобов'язань емітентів щодо задоволення фінансових ви­мог інвесторів, то вважається, що найбільш надійним емітентом є дер­жава, оскільки завжди може виконати свої фінансові зобов'язання перед інвесторами, навіть у випадках, коли результатом такого вико­нання буде підвищення рівня інфляції або інші негативні явища в економіці країни.

Існує дві основні категорії фінансових інструментів, які суттєво відрізняються надійністю щодо отримання доходу — інструменти позики (облігації, векселі, казначейські зобов'язання тощо) та інстру­менти власності (акції) (рис.3).

Рис. 3. Класифікація фінансових інструментів

Інструменти власності є безстроковими інструментами і засвід­чують пайову участь інвестора в статутному фонді емітента (акціонерного товариства); дають право їх власнику на отримання доходу у вигляді диві­дендів, право на частку майна товариства при його ліквідації.

Характерною рисою інструментів позики є те, що вони відобра­жають відносини позики між емітентом та інвестором і, як правило, пов'язані з виплатою доходу інвестору за надану емітентові позику. Крім того, вони характеризуються визначеним терміном обігу. До інструментів позики належать як кредитні інструменти, так і борго­ві цінні папери — облігації, векселі, казначейські зобов'язання, ощад­ні сертифікати тощо. Зобов'язання за інструментами позики виконуються емітентом у першу чергу, а після цього, якщо є можливість, виконуються зобов'я­зання за інструментами власності.

Під похідними інструментами, або деривативами, розуміють ті фінансові інструменти, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з купівлею-продажем певних фінансових чи матеріальних активів. Ціни на похідні фінансові інструменти встановлюються залежно від цін активів, які покладені в їх основу, базових акти­вів. Базовими активами можуть бути цінні папери, процентні став­ки, фондові індекси, товарні ресурси, дорогоцінні метали, іноземна валюта та ін. Похідними фінансовими інструментами є ф'ючерсні, форвардні, опціонні угоди та свопи, які пов'язані з виконанням певних дій протягом визначеного періоду або у ви­значений момент у майбутньому, тому їх ще називають строковими уго­дами.

Залежно від механізму нарахування доходу фінансові інструмен­ти поділяють на інструменти з фіксованим та плаваючим доходом. До інструментів з фіксованим доходом належать облігації, інші боргові зобов'язання з фіксованими процентними виплатами, а та­кож привілейовані акції, за якими сплачується фіксований дивіденд. До інструментів з плаваючим доходом відносять боргові зобов'я­зання зі змінними процентними виплатами та прості акції, оскільки дивідендні виплати за ними наперед не визначені й залежать від роз­міру прибутку, отриманого підприємством протягом звітного періоду.

Властивості фінансових активів

При прийнятті рішень щодо інвестування коштів учасник ринку аналізує основні характеристики фінансового активу. Якщо ці ха­рактеристики задовольняють певні вимоги, інвестор здійснює вкладення коштів, в противному разі для інвестування коштів виби­рається інший фінансовий актив. До основних характеристик фінансового активу належать термін обігу, ліквідність, дохідність, ризиковість, податковий статус, подільність, конвертованість та ін. Деякі характеристики властиві тією чи іншою мірою всім фінансовим активам, деякі мають сенс лише для певних фінансових активів.

Терміном обігу фінансового активу називають відрізок часу до кінцевого платежу або вимоги ліквідації (погашення) фінансового активу. Залежно від терміну обігу фінансові активи поділяють на:

• строкові (обмежений термін обігу). Серед них виділя­ють короткострокові активи з терміном обігу до 1 року, середньострокові – від 1 до 4-5 років та довгострокові – від 4-5 до 10 і більше років.

• безстрокові.

Як правило, поняття строковості пов'язують з інструментами бор­гу, хоча існують боргові інструменти "до вимоги", коли кредитор має право вимагати повернення боргу в будь-який час (наприклад, ощадні депозити "до запитання"). Акції, що є інструментами власності, нале­жать до безстрокових фінансових активів.

Ліквідністю активу називають можливість швидкого перетворен­ня його на готівку без значних втрат. Як правило, чим вищий ранг ринку, на якому обертається фінансовий актив, тим більш ліквідним є цей актив. Різні категорії фінансових активів, що перебувають в обігу на одному ринку, мають різний ступінь ліквідності. Так, акції вважаються менш ліквідними, ніж облігації, довгострокові цінні папери — менш ліквідними, ніж короткострокові, корпоративні цінні папери — менш ліквідними, ніж державні. Найбільш ліквідними вважаються державні цінні папери.

Дохід за активом визначається грошовими потоками за ним, тобто процентними, дивідендними виплатами, а також сумами, отримани­ми від погашення чи перепродажу фінансового активу іншим учас­никам ринку. Розрізняють два основних види доходу за фінансовим активом: дохід від володіння та дохід від перепродажу активу на вторинному ринку. Дохід від володіння борговим зобов'язанням з плаваючою ставкою коригується ринком, а з фіксованим купоном визначається ставкою купону, як­що це зобов'язання не перебуває в обігу на вторинному ринку, і коригу­ється ринковою ціною при його перепродажі на ринку. Дохід за простою ак­цією розраховується на основі певних припущень щодо розміру очі­куваних дивідендів.

Ризиковість фінансового активу відображає невизначеність, пов’язану з величиною та часом отримання доходу за даним активом у майбутньому. Ризик інвестування в конкретний фінансовий актив визначається сумою ризику ліквідності, ризику неплатежу та ризи­ку, пов'язаного з терміном обігу цього фінансового активу. Ризик ліквідності відображає ризик того, що актив не можна буде швидко і без втрат продати на ринку, тобто швидко і без втрат перетворити на готівку. Ризик неплатежу відображає міру непевності в отриманні гро­шових виплат за активом. Ризик, пов'язаний з терміном обігу фінансового активу, як правило, збільшується зі збільшенням терміну обігу.

Подільність фінансового активу характеризується мінімальним його обсягом, який можна купити чи продати на ринку. Подільність фінансового активу тісно пов'язана з поняттям номіналу, саме за номінальною вартістю, як правило, погашаються боргові зобов'язан­ня, емітуються акції. Прикладами активів з дуже великим ступенем поділь­ності можуть слугувати депозитні вклади, будь-яка частина яких може бути вилучена чи залишена на депозиті.

Конвертованість — це можливість перетворення фінансового ак­тиву на інший фінансовий актив. Як правило, таку властивість ма­ють ті фінансові активи, для яких вона зазначена в умовах випуску. Прикладами конвертованих активів є конвертовані та обмінювані облігації, в умовах випуску яких визначаються терміни та умови, за яких вони можуть бути обміняні на акції емітента або іншого ак­ціонерного товариства, акціями якого володіє емітент.

Механізм оподаткування фінансового активу визначає, у який спосіб та за якими ставками оподатковуються доходи від володіння та перепродажу фінансового активу. Механізм оподаткування фінан­сового активу суттєво впливає на склад та інтенсивність операцій, що проводяться з ним. Наприклад, якщо оподатковуються процентні доходи за облігаціями і не оподатковуються доходи від перепродажу цих облігацій, як у Японії, це призводить до розширення кола осіб, що купують-продають облігації, і, відповідно, до звуження кола осіб, які володіють цими облігаціями. Підвищення ставок оподаткуван­ня призводить до зменшення інтенсивності операцій за фінансовим активом, а ще більше підвищення ставок може призвести і до пов­ного відтоку капіталу з ринку такого активу.

Валюта платежу — це валюта, в якій здійснюються виплати за тим чи іншим фінансовим активом. Іноді встановлюється одна валю­та для здійснення процентних виплат і інша валюта для здійснення кінцевого платежу за фінансовим активом. У такому випадку ак­тив називають двовалютним.

Комплексність — властивість фінансового активу бути сукуп­ністю кількох простих активів.

Близькість до грошей — властивість фінансового активу бути перетвореним на гроші з мінімальними витратами, затримкою в часі та ризиком. До активів, що мають таку властивість, належать стро­кові депозити та державні боргові зобов'язання з терміном обігу до 3 місяців.

Поворотність відображає розмір витрат обігу або сукупних витрат з інвестування в певний фінансовий актив та по перетворенню цього активу на готівку. Активи називають високоповоротними, якщо ви­трати обігу близькі до нуля, наприклад у випадку депозитів. Для фінансових активів, які перебувають в обігу на ринку, основною складовою витрат обігу є так званий спред попиту-пропозиції (bid-ask spread), тобто різниця між цінами попиту та цінами пропозиції на нього.

5.Основні завдання державного регулювання фінансового ринку. Функції Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України і Міністерства фінансів України, Антимонопольного комітету України, Фонду державного майна України у регулюванні фінансового ринку.

Державне регулювання ринків фінансових послуг – здійснення державою комплексу заходів щодо регулювання та нагляду за ринками фінансових послуг з метою захисту інтересів споживачів фінансових послуг та запобігання кризовим явищам.

Основними завданнями державного регулювання ринків фінансових послуг є:

1) проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;

2) захист інтересів споживачів фінансових послуг;

3) створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг;

4) створення умов для ефективної мобілізації і розміщення фінансових ресурсів учасника­ми ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;

5) забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;

6) додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства;

7) запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;

8) контроль за прозорістю та відкритістю ринків фінансових послуг;

9) сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється шляхом:

1) ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;

2) нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ;

3} нагляду за діяльністю фінансових установ;

4) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;

5) проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.

Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:

щодо ринку банківських послуг — Національним банком України;

щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів — Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;

щодо інших ринків фінансових послуг — Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг.

До повноважень Верховної Ради України, як основного органу законодавчої влади, належить:

1. розробка та затвердження нормативно-правових актів щодо регулювання та контролю діяльності окремих суб’єктів фінансового ринку;

2. затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, а також контроль за його виконанням;

3. визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

4. затвердження загальнодержавних програм економічного, соціального, науково-технічного розвитку;

5. затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;

6. затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності;

7. призначення або звільнення з посад голів НБУ, ДКЦПФР, ДКРРФП, АКУ, ФДМУ).

Кабінет Міністрів України, як вищий орган виконавчої влади:

1. забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики;

2. розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку України;

3. видає нормативні акти, які стають правовою основою у регулюванні фінансових відносин у сфері використання фондів фінансових ресурсів, емісії та обігу цінних паперів, наданні посередницьких, трастових, інших фінансових послуг;

4. забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності;

5. здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

6. розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

7. організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

8. спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.

Основними завданнями Мінфіну України є:

1. розроблення та проведення єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової політики;

2. розроблення стратегії щодо внутрішніх та зовнішніх запозичень держави і погашення та обслуговування державного боргу, тобто випуск та обслуговування ОВДП та ОЗДП;

3. розроблення проекту Державного бюджету України та прогнозних показників зведеного бюджету України, забезпечення в установленому порядку виконання Державного бюджету України;

4. забезпечення концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку України;

5. удосконалення методів фінансового і бюджетного планування, фінансування, а також звітності та системи контролю за витрачанням бюджетних коштів.

Антимонопольний комітет України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності. АКУ підконтрольний Президенту України та підзвітний Верховній Раді України. АКУ щорічно подає Верховній Раді України звіт про свою діяльність. У своїй діяльності ФДМУ керується Конституцією і законодавчими актами України, Кабінету Міністрів України, а також Законом України “Про Антимонопольний комітет України”.

Основними завданнями Антимонопольного комітету України є:

1. здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства;

2. запобігання, виявлення і припинення порушень антимонопольного законодавства;

3. контроль за економічною конкуренцією;

4. сприяння розвитку добросовісної конкуренції;

5. захист законних інтересів підприємців та споживачів шляхом застосування заходів з уникнення і припинення порушень антимонопольного законодавства, накладання штрафних санкцій.

Антимонопольний комітет України в межах наданої йому компетенції має право:

1. визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище суб'єктів господарювання на ньому;

2. видавати суб'єктам господарювання обов'язкові для виконання рішення про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового становища, про примусовий поділ монопольних утворень;

3. видавати органам влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління та контролю обов'язкові для виконання рішення про скасування або зміну прийнятих ними неправомірних актів, про припинення порушень і розірвання укладених ними угод, що суперечать антимонопольному законодавству, забороняти або дозволяти створення монопольних утворень органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, а також суб'єктами господарювання;

4. вносити до органів влади обов'язкові для розгляду подання щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання у разі порушення ними антимонопольного законодавства;

5. накладати штрафи, застосовувати інші санкції у випадках, передбачених законодавством;

6. приймати нормативно-правові акти відповідно до його компетенції, зокрема, з питань антиконкурентних узгоджених дій, зловживань монопольним становищем на ринку, дискримінації органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю.

Функції Фонду державного майна на фінансовому ринку

Фонд державного майна України є державним органом, який здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю. ФДМУ у своїй діяльності підпорядкований і підзвітний Верховній Раді України. У своїй діяльності ФДМУ керується Конституцією і законодавчими актами України, Кабінету Міністрів України, а також Положенням “Про фонд державного майна України”.

Основними завданнями Фонду є:

1. захист майнових прав України на її території та за кордоном;

2. здійснення прав розпорядження майном державних підприємств у процесі їх приватизації, створення спільних підприємств;

3. здійснення повноважень щодо організації та проведення приватизації майна підприємств, яке перебуває у загальнодержавній власності;

4. здійснення повноважень орендодавця майна державних підприємств і організацій, їх структурних підрозділів;

5. сприяння процесові демонополізації економіки і створенню умов для конкуренції виробників.

Фонд відповідно до покладених на нього завдань:

1. розробляє і подає Кабінету Міністрів України проекти державних програм приватизації, організовує і контролює їх виконання;

2. здійснює повноваження власника щодо частки акцій акціонерних товариств, які не були реалізовані у процесі приватизації, зокрема несе ризик (відповідальність) у межах зазначеної частки;

3. продає майно, що перебуває у загальнодержавній власності у процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств і об’єктів незавершеного будівництва;

4. укладає угоди з посередниками щодо організації підготовки до приватизації та продажу об’єктів приватизації;

5. видає ліцензії посередникам;

6. вживає заходи щодо залучення іноземних інвесторів до процесу приватизації;

7. забезпечує систематичне інформування населення, Верховної Ради, органів державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування про хід приватизації державного майна;

8. щорічно складає звіт про хід приватизації і баланс доходів та видатків Фонду і подає його на розгляд та затвердження Верховної Ради України, після узгодження з Кабінетом Міністрів України;

9. виступає орендодавцем майна цілісних майнових комплексів підприємств, організацій, їх структурних підрозділів що є загальнодержавною власністю, дає дозвіл підприємствам, організаціям на передачу в оренду майнових комплексів їх структурних підрозділів;

10. бере участь у створенні спільних підприємств, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю;

11. бере участь в розробці проектів нормативних актів з питань управління майном, що є у державній власності, та його приватизації;

12. бере участь у розробці і укладенні міждержавних угод з питань власності та використання державного майна;

13. представляє інтереси України за кордоном з питань, що стосуються захисту майнових прав держави.

6. Національний банк України, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг і Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку як органи регулювання окремих сегментів фінансового ринку.

Нацiональний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управлiння, юридичний статус, завдання, функцiї, повноваження i принципи органiзацiї якого визначаються Конституцiєю України та Законом України “Про НБУ”, а ткож iншими законами України.

Основна функцiя. Вiдповiдно до Конституцiї України основною функцiєю Нацiонального банку є забезпечення стабiльностi грошової одиницi України. Для виконання своєї основної функцiї Нацiональний банк сприяє дотриманню стабiльностi банкiвської системи, а також, у межах своїх повноважень, – цiнової стабiльностi.

НБУ, як орган регулювання банківських послуг, здійснює:

1. банківське регулювання – система норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення законодавства у сфері банківських операцій;

2. банківський нагляд – система контролю і активних впорядкованих дій НБУ, спрямованих на забезпечення дотримання банками законодавства України, встановлення нормативів з метою забезпечення стабільності банківської системи і захисту інтересів вкладників.

Регулювання розрахункiв. Нацiональний банк встановлює правила, форми i стандарти розрахункiв банкiв та iнших юридичних i фiзичних осiб в економiчному обiгу України iз застосуванням як паперових, так i електронних документiв та готiвки, координує органiзацiю розрахункiв, дає дозволи на здiйснення клiрингових операцiй та розрахункiв за допомогою електронних документiв. Нацiональний банк забезпечує здiйснення мiжбанкiвських розрахункiв через свої установи, дає дозвiл на проведення мiжбанкiвських розрахункiв через прямi кореспондентськi вiдносини комерцiйних банкiв та через їх власнi розрахунковi системи.

НБУ регулює діяльність комерційних банків шляхом встановлення економічних нормативів, показників, обмежень:

1. встановлення розміру обов’язкових резервів, що розміщуються в НБУ;

2. встановлення граничного співвідношення між розміром власних коштів банку і сумою його активів;

3. при регулюванні грошового обігу НБУ перевіряє такі показники комерційних банків, як:

   • рівень ризику активних операцій;

   • максимальний розмір ризику на 1 позичальника;

   • частка великих позичок.

4. при регулювання касових операцій використовується показник операційна каса – сума готівки, що є в касах усіх комерційних банків;

5. банкам забороняється укладати письмові та усні угоди з метою обмеження конкуренції у банківській сфері, монополізації умов надання кредитів, всттановлювати завищені відсоткові ставки та комісійні винагороди;

6. комерційні банки без згоди НБУ не мають права зменшувати розмір статутного капіталу, розподіляти резерви серед акціонерів, об’єднуватись з іншими банками;

7. комерційним банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі, страхування;

8. комерційні банки публікують річний баланс, інформацію про прибутки чи збитки у терміни, встановлені НБУ;

9. діяльність комерційних банків підлягає обов’язковій перевірці аудиторськими установами.

У разі порушення економічних нормативів НБУ може вживати такі заходи:

1. застосовувати фінансові санкції і накладати адміністративні штрафи на керівників банків;

2. усувати керівників від управління банком і призначати тимчасову адміністрацію;

3. припиняти дію ліцензії на здійснення окремих послуг, терміном до 1 року.