2.1. Життєвий конфлікт соціально-побутового змісту, як ідейна основа повісті “Маруся”

Перша й найпопулярніша серед сентиментально-реалістичних повістей Квітки-Основ'яненка повість „Маруся” написана в 1832, а повністю надрукована в 1834 році в першій книжці „Малороссийских повестей...”

Прагнучи довести цією повістю, що від української мови можна розчулитись, Квітка-Основ'яненко не тільки звертається до відповідних мовностилістичних засо­бів, таких як ліризм, пестливі форми слів тощо, а й шукає прообрази чутливих і ніж­них натур, зворушливі драматичні ситуації, особливо гарні пейзажі, використовує народно-побутові обряди, які б полонили читача.

У любовному змалюванні простих людей, їх зовнішньої і внутрішньої краси розуму, глибоких почуттів, гармонії їхнього життя з природою і працею, що надавало їм переваги над панами, - ідейний задум і основний зміст повісті.

Такому ідейному задумові й авторській тенденції повісті відповідають її тема, сюжет, композиція, образи і засоби їх змалювання.

Тема повісті побутова - життя простого народу, зокрема селян, їх праця, по­бут, звичаї, опоетизовані автором.

В основі сюжету - кохання дівчини-селянки, дочки заможних батьків, до хлопця-сироти з міста, який служить у купця.

Спочатку щасливий розвиток подій (закохавшись з першого погляду, Василь і Маруся збираються одружитися), а далі складна перешкода - рекрутчи­на. Василь, як одинокий сирота, підлягає рекрутському набору. Через те Марусин батько не дає згоди на їх одруження. „...Як прийде набор, - пояснює він причину відмови, - то певно тобі лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нікому заступитися... А що тоді буде з Марусею? - Ні жінка, ні удова; звісно як солдаток шанують... Худобу розтаскають, повіднімають, хто її защитить?.. Не приведи, господи, і ворогу нашому такої судьби!..”(18;112)

Штучно, тому легко й швидко уладнавши за допомогою найомщика конфлікт з рекрутчиною, автор підводить своїх героїв до інших випробувань.

Після уникнення рекрутчини і щасливого закінчення сватання, тимчасова розлука закоханих здавалася вже дрібницею, однак вона-то й стала фатальною: сумуючи за Василем, Маруся ходила в гай, де раніше зустрічалась із ним (уявлення героїв про щастя органічно пов’язується з природою, яка облагороджує людину, робить її по-справжньому мудрою, поміркованою), застудилась і незабаром померла (за день до повернення Василя). Це вже була воля божа, прагне переконати читачів автор.

Такий штучний, випадковий поворот сюжету потрібен авторові, щоб випробувати характери героїв. І якщо Наум і Настя (Марусині батьки) знайшли заспокоєння від болю втрати єдиної дочки в труді й молитвах, то Василеві не допомогло й чернецтво, яке прийняв у Києво-Печерському монастирі. Він помер з туги за Марусею. Цілком очевидно, що такий фінал був ілюстрацією авторського вступу до по­вісті. Коли неписьменного селянина Наума Дрота спіткало лихо, то він „хвалив бога і з тим прожив вік, що не вдався в тугу; а письменний не стерпів...” Цим письменним був Василь.

Авторському ідейному задумові і тенденційності відповідає своєрідна компо­зиція. Автор не ділить повісті на частини чи розділи, але за змістом легко визначити три частини: вступ, сюжет і висновки. У позасюжетному вступі в публіцистичній формі викладено авторські міркування про суть земного життя людини, його фата­льну залежність від божої волі, заклик жити, як бог дасть, коритися богу і земному начальству, трудитися чесно, не думаючи про корисливість, не вдаватись в тугу, якщо й спіткає нещастя. Так живуть і діють Наум і Настя, особливо Наум – це вже перша ознака сентиментального твору.

Друга частина - розгортання подій; вона є ілюстрацією настанови, викладеної у вступі - жити, як бог судив.

Сюжет повісті сповнений вставними картинами обрядів, пейзажними малюн­ками ночі й ранку, авторськими відступами, репліками і т.п.

Третя частина, по суті епілог, - повчальний висновок. Наум і Настя, батьки Марусині, одержавши звістку, що Василь, який зник після похорону Марусі, у печерському монастирі в Києві служить дияконом, пішли провідати його, та вже не за­стали живого, бо після смерті Марусі, у нього було „тільки й помислення, щоб шви­дше бути укупі з Марусею. Він нікого не слухав і заморив себе зовсім”, розповів че­рнець і показав ще свіжу могилу.

Дослідники небезпідставно вважають, що таку форму сюжету й композиції повісті „Маруся” Квітка-Основ'яненко створив під впливом житійної і проповідни­цької церковної літератури. Ті жанри цілком відповідали його релігійним поглядам і морально-дидактичним вимогам, які він ставив у своїй творчості, зокрема в цій повісті.

Г. Квітка-Основ'яненко твердив, що „Маруся” й інші його повісті „писаны с натуры”. „Живя в Украине, приучаясь к наречию жителей, я выучился понимать мысли их и заставил их своими словами пересказать публике. Вот причина внимания, коим удостоена „Маруся” и другие, потому что писаны с натуры ... не я его произвел, а списал только”.(21;33)

Однак якихось конкретних фольклорних джерел чи побутових фактів, викори­станих при написанні повісті „Маруся”, як це в Квітки часто бувало при створенні інших українських оповідань і повістей, дослідникам встановити не вдалось.

Можливо Квітка й скористався якимось відомим йому фактом для сюжету по­вісті, але образи - персонажі, особливо образ Марусі, він створив сам, використав­ши переважно народнопісенні зразки і фольклорні та художні засоби їх творення.

Персонажі повісті, як сюжет так і композиція, також мають ілюстративну мету і дидактичний характер. Тому Г. Квітка-Основ'яненко починає повість не з викладу подій, а з опису портретів і характеристик головних персонажів: Марусиних батьків Наума і Насті, потім Марусі й Василя. Власне повість починається з характе­ристики батька.

„Наум Дрот був парень, на усе село, де жив. Батькові і матері слухняний, ста­ршим себе покірний, меж товариством друзяка, ні півслова нікому не збрехав, горіл­ки не впивавсь і п'яниць не терпів, з ледачими не водивсь, а до церкви?.. тільки піп у дзвін, - він уже й там ... коли почує яку бідність, наділить по своїй силі і совіт добрий дасть”. Пізніше до цієї характеристики Наума автор ще додав: „Се вже у нього така натура: чи хоч трохи біда чи радість є йому яка, зараз до бога”. Все життя Наум трудився, навіть у глибокій старості, поховавши єдину дочку і маючи ще чималий достаток, працював, бо „гріх лежачи хліб їсти; поки здужаю, довжин робити і бідним помагати”. Таким здавався ідеальний селянин Г. Квітці-Основ'яненку. Наум наділений рядом позитивних рис таких, як чесність, слухняність, повага до батьків і добрих людей, працьовитість, співчутливість до бідних, розсудливість, а особливо його ставлення до праці як матеріальної і моральної основи життя людини. Це були реалістичні риси образу, їх автор брав із народного життя. А от надмірна релігійність Наума й породжена нею абсолютна громадянська пасивність, а також покірність богу та земному начальству не були типовими рисами народу, їх Квітка надзвичайно гіпертрофував на догоду власній тенденційності, але на шкоду типовості і реалізмові образу.

Найменше уваги приділив автор характеристиці Марусиної матері Насті. За старосвітськими родинними звичаями вона в усьому підкорялась чоловікові, була йому „жінкою доброю, роботящою, хазяйкою, слухняною”. Не було між ними супе­речок, хіба лише у ставленні до знахарів, яким Настя довіряла, а розсудливий у всьому Наум вважав, що вони обдурюють людей. Загалом же Настя - образ старосвітської жінки: покірної дружини, люблячої матері, яка в праці й молитвах пережи­ває родинні радощі й горе.

Зрозуміло, що максимальну увагу Квітка-Основ'яненко приділив образові Ма­русі, головному в повісті. Навколо Марусі розгортається сюжет, групуються події, визначаються місця й ролі решти персонажів. Цей образ автор намагається змалюва­ти всебічно і представляє Марусю читачеві від її народження й до смерті. Спочатку подає докладний портрет, потім характеристику, яку протягом усієї повісті намага­ється ілюструвати вчинками героїні.

Ось портрет Марусі не стільки „списаний з натури”, як зітканий з народних пісень: „Висока, прямісінька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, брівоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська роза, що у саду цвіте, носочок так собі прямісінький, з горбочком, а губоньки як цвіточки розцвітають і між ними зубоньки, неначе зернівки, як одна, на ниточці нанизані. Коли було загово­рить, ... так неначе сопілочка заграє стиха; а як усміхнеться та очицями поведе, а са­ма зачервоніється... Коси у неї як смоль, чорнії та довгі-довгі, аж за коліно;... як по­кладе їх на голову, поверх скин дячок вінком, та заквітча квітками ... шия ж білесе­нька, от якби з крейди чепурненько вистругана”.

Одягнена Маруся також за народними уявленнями: біла сорочка, картата аль­та, шовкова запаска, каламайковий пояс, біла хусточка біля пояса, сині суконні панчохи і червоні черевички. Все звичайно, найдобротніше, бо була дуже працьовитою й єдиною дочкою в заможного батька. І дівочі прикраси неабиякі: на голові дорогі стрічки, на шиї намисто і дукачі з рубіновими камінцями тощо. „О там вже на все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна, та ще ж к тому тиха і смирна, і усякому покірна”, - характеризує героїню автор.

Поряд із розумом, глибоким і твердим, мала Маруся й особливу душу. Отже, бу­ла чесна, щира, чутлива і чуйна до людей. У цьому образі письменник втілив народ­ні, а також свої власні уявлення про ідеал дівчини.

І закінчує характеристику ще загальними захопливими похвалами: „Та й що то за дитина була! Та що ж то за дівка була!”

Маруся вела дуже скромне, але й не аскетичне, як твердять деякі дослідники життя. Яку щасливу, трепетну ніч пережила вона після першої зустрічі з Василем. Яким чарівним ранком почався в її житті новий день після першої зустрічі з Васи­лем - день освідчення в коханні! Як палко любила Маруся Василя :”Василечку! Як­би ще тебе не побачила хоч день, то б і вмерла”. „Таточку! Матінко моя ріднесень­ка!... Не розлучайте мене з моїм Василечком. Хоч один годочок дайте мені з Василечком пожити, щоб і я знала, що то за радість на світі!” До таких почуттів аскетич­ні натури нездатні. Ніч і ранок змальовані автором як гімн красі природи і хвала життю людському. І знову природа постає в усій своїй гармонійній цілісності та красі, і до неї можуть звернутися розчулені герої для підтримки своїх почуттів. Таке суб’єктивно-ліричне, закохане споглядання природи знаходимо в поемі Е. Юнга „Нічні думи”, в „Елегії, написаній на сільському кладовищі” Т. Грея. Так, що це не сентименталізм?

В образі Марусі знайшла вияв суперечність між морально-дидактичними настановами Г. Квітки і реалістичним змалюванням її життя. Кохання, що раптово спалахнуло в серці Марусі, за одну добу зруйнувало той аскетизм, якого штучно надавав Квітка попереднім вчинкам Марусі. В одному з листів до Плетньова Квітка-Основ'яненко зробив дуже важливе застереження до правильного розуміння образу Марусі: „Малороссийская „Маруся” не смертию интересуется, а жизнию своєю”.

Образ Василя, задуманий також як ідеальний (щоб був до пари Марусі), авто­рові не вдався.

Очевидно, схильний до „списування з натури” Квітка-Основ'яненко на цей раз не зустрів потрібного „натурщика” в житті і створив образ за власною уявою, обме­женою тенденційною настановою, виголошеною у вступі.

Портрет Василя вийшов дуже загальним: „Хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки; на виду рум'яний, моторний, звичайний: жупан на ньому синій і китаєва юпка, поясом з англицької каламайки підрізаний, у тяжи нових штанах, чоботи добрі, шкапові, з під­ковами”. Дещо додала ще подруга Марусі Олена: „Він з города, він свитник... та що вже за завзятий! Вже де появиться, то усі дівчата коло нього. І танцювати, і жарту­вати не узяв його біс. Та й красивий же! Бач як вихиляється, за тин держись! Спина так і гнеться, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований...”

Одягнений Василь майже в той самий одяг, що й маляр Кузьма Трохимович із „Салдацького патрета”. Враження таке, що автор чітко не уявляв портрет Василя. Навряд чи міг би він сказати про Василя, „як тепер його бачу”, як сказав у свій час про маляра Кузьму Трохимовича.

Ніби двох різних Василів за характером і вчинками показано в повісті: до зу­стрічі з Марусею один - більш-менш реалістичний, після зустрічі - інший, сентиме­нтальний. „Став наш Василь і сам не свій і, як там кажуть, як опарений. То був жар­тівний, на вигадки, на приклади - поперед усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде; тепер же тобі хоч би півслова промовив”.

І в надмірному кохані Марусі до Василя, і в раптовій смерті Марусі та смерті Василя від туги в даному разі немає ні життєвої, ні художньої правди, бо немає їх психологічного вмотивування. Замість мотивації подій автор використовує ще один засіб сентименталізму – віщування серця під час розлуки героїв на кладовищі (ця тема „могил” започаткована у 18 ст. англійським сентименталістом Р. Блером „Могила” 1743 р.).

Для створення образу Василя Квітка-Основ'яненко скористався традиційними зразками із сентиментальної літератури, тому цей образ виявився найсентиментальнішим у повісті. Саме в ньому, яскравіше ніж в інших, знайшли вияв принципи ес­тетики сентименталізму.

Цікавими, цілком реалістичними в повісті є ще два образи - другорядний образ Марусиної подруги Оксани Кубраківни та епізодичний образ парубка-танцюриста Дениса Деканека.

Олена - звичайна дівчина, весела, гомінлива. Побачивши, що Василь сумує на весіллі, вона хоче розважити його весільною жартівливою піснею. Мовляв „нехай зна і наших дівчат. Він, може, дума, що селяни не вміють танцювати? Ну-ну! Ще його батька навчать”.

Олена супроводжувала Марусю в місто, вона ж перша помітила незвичайні

стосунки між Василем та Марусею, але розголосити не встигла, бо раптом вийшла заміж і поїхала на хутір, що верст за двадцять від їхнього села.

В одній невеличкій епізодичній картині танцю на весіллі автор яскраво зма­лював портрет і молодецький характер Дениса Деканенка. „...У боки взявсь, шапка висока, сірих смушків, з червоним сукняним верхом, набік йому похилилась, усами поморгує, на всіх погляда й приговорює... Як вже вдарив навприсядки, так ногами до землі не доторкується...”.(18;116)

Повість „Маруся” користувалась успіхом у читачів, особливо з народу, здобу­ла схвальну оцінку критики. В. Бєлінський писав: „Ми неспроможні висловити тієї насолоди, з якою прочитали її. Загальне захоплення публіки, одностайні похвали всіх журналістів цілком виправдовують враження, яке справила на нас ця чудова повість”, вона „відзначається високими літературним достоїнством, що йде від оригінальності таланту”.

Однак, оцінюючи повість з позицій реалістичного художнього методу, В. Бє­лінський вказував, що її героям бракує рис індивідуальності, що Г. Квітці більш вдавалися побутово-етнографічні картини, аніж образи людей. Тому першорядним, головним героєм повісті критик вважав „Малоросію з й поетичною природою з її поетичним життям простого народу, з її поетичними звичаями. Саме цей герой і становить всю привабливість, всю поетичну чарівність повісті”. Вадою повісті В. Бєлінський, ще раніше О. Бодянський вважали її розтягненість, але й не змогли вказати, що ж саме в ній зайве.