Вимоги, яким повинно задовольняти судове рішення. Зміст судового рішення.

Порядок ухвалення рішення в суді залежить від особливостей конкретних справ, в якому складі суду вони розглядаються, ставлення самих учасників спору до процесу і їх участі в засіданні та ін. Однак у якому б порядку не вирішувався спір в суді, за участю або без участі сторін, одноособово суддею або в колегіальному складі, його рішення завжди приймається в тому самому засіданні, у якому розглядалася справа.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (ст.214 ГПК).

Рішення суду складається з вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин.

У вступній частині рішення суду вказуються: час та місце його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвище та ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді); прізвище та ініціали секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог.

Описова частина повинна містити узагальнений виклад позиції відповідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі; інші докази, досліджені судом.

У мотивувальній частині вказуються встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішена справа, а також процесуального закону, яким суд керувався (п.З ч.І ст.215 ЦПК).

Так, у справі про відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю громадянина, суд повинен мотивувати рішення, вказавши, чому він задовольняє позов повністю або частково, яку суму у відшкодування шкоди він присуджує позивачеві, на підставі яких документів він обчислив цю суму. Якщо суд присуджує позивачеві додаткові види відшкодування (вартість санітарно-курортного лікування, протезування, стороннього догляду тощо), він також повинен обґрунтувати рішення і у цій частині, пославшись на докази, зібрані під час підготовки справи до судового розгляду і додатково подані сторонами в ході судового засідання. Крім того, суд повинен вказати, чому він взяв до уваги певні обставини і, навпаки, не прийняв інші, та докладно обґрунтувати вибір санкції.

Ретельному мотивуванню підлягає і висновок суду про розмір компенсації за моральну шкоду. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.95 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» вказує, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру і обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, з огляду на характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, важкість заподіяної травми, наслідки тілесних ушкоджень, існування вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, посади, часу і зусиль, необхідних для відновлення колишнього стану, наміру, з яким діяв завдавач шкоди тощо). Якщо законодавством встановлені межі відшкодування моральної шкоди, суд встановлює його розмір з урахуванням цих меж. Встановивши розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд зобов'язаний навести в рішенні відповідні мотиви.

У мотивувальній частині судового рішення повинно бути посилання також на норми процесуального права. Пленум Верховного Суду України в постанові №11 від 29.12.76 «Про судове рішення» указав, що в мотивувальній частині кожного судового рішення повинно дотримуватися посилання на норми процесуального права, керуючись якими, суд встановив обставини справи, права і обов'язки сторін, а в необхідних випадках — також на відповідні керівні постанови Пленуму Верховного Суду України з питання застосування законодавства при вирішенні цивільних справ (п. 6).

У ході судового засідання відповідач може визнати позов. Ця розпорядницька дія відповідача надає право суду послатися на визнання в мотивувальній частині рішення та задовольнити позов.

Таким чином, значення мотивувальної частини рішення полягає в тому, щоб переконати осіб, які беруть участь у справі, і вищестоящі судові інстанції, які можуть перевіряти справи в апеляційному та касаційному порядку, у законності і обґрунтованості прийнятого судом першої інстанції рішення.

Резолютивна частина повинна містити висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково; висновок суду по суті позовних вимог; розподіл судових витрат; строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження (п.4 ч.І ст.215 ЦПК).

Резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні висновки, які випливають із встановлених фактичних обставин, по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, передбачені в статтях 216, 217 ЦПК. У ній, зокрема, повинно бути закріплене: повністю або частково задоволені позовні вимоги або в позові відмовлено; які саме права позивача визнані або відновлені; розмір грошових сум або перелік майна, присуджених стороні; вартість майна, яку необхідно стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна в наявності не буде; які конкретні дії та у чиїх інтересах відповідач повинен зробити або яким іншим передбаченим законом способом підлягає захисту порушене право; в яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд зобов'язаний або вправі його допустити.

При об'єднанні в одному провадженні декількох вимог або прийнятті зустрічного позову або позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, повинно бути сформульовано, що саме ухвалив суд по кожній позовній вимозі.

З метою запобігання виникненню неясності при виконанні у резолютивній частині рішення зазначається точне і повне найменування організації і прізвище, ім'я та по батькові громадян, відносно яких суд вирішив питання.

відповідач зобов'язаний щомісяця виплачувати позивачеві; сума одноразової допомоги; види додаткових витрат, право на відшкодування яких за позивачем визнав суд; сума компенсації за моральну шкоду. У резолютивній частині по позову про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду, вказується стягувана сума втраченого заробітку та інших доходів, які позивач втратив у результаті незаконних дій названих органів; перелічується майно, конфісковане або вилучене, яке повинне бути йому повернуто в натурі, або зазначена грошова сума, якщо майно повернути неможливо. При задоволенні позову про відшкодування шкоди, заподіяної споживачеві внаслідок недоліків товарів, робіт або послуг, у резолютивній частині рішення вказується сума, яку продавець або виробник товару, особа, яка виконала роботу або зробила послугу, зобов'язана виплатити позивачеві за заподіяну шкоду. Тут же повинна бути зазначена і сума компенсації за моральну шкоду.

У судовій практиці іноді зустрічаються випадки пред'явлення альтернативних позовів, що передбачають кілька способів захисту порушеного права на вибір учасників спору. Найчастіше вони пов'язані із зобов'язаннями, що виникають з альтернативних правовідносин, однак при поданні такої позовної заяви суд зобов'язаний уточнити вимоги позивача і повинен своїм рішенням задовольнити лише одну із заявлених вимог. У протилежному випадку спірні правовідносини збережуть свою невизначеність, можуть виникнути труднощі при виконанні рішення. Якщо позивач обрав певний спосіб захисту порушеного права, суд не вправі з ініціативи іншої сторони або на власний розсуд обирати інший спосіб захисту. Але суд не повинен виносити і альтернативне рішення, якщо позивач згоден з кожним з передбачених законом варіантів і у зв'язку із цим відповідним чином формулює вимоги. Вони повинні бути конкретизовані позивачем з вибором одного певного способу захисту.

У резолютивній частині необхідно навести розмір судових витрат. Згідно зі ст. 88 ЦПК стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві — пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Якщо сторона, на користь якої ухвалене рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної або відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Якщо позивач, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

Суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні (ст. 217 ЦПК).

Пленум Верховного Суду України у своїй постанові № 6 від 27.03.92 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» звертає увагу на те, що, вирішуючи справи про відшкодування шкоди, суди повинні виявляти, ретельно з'ясовувати причини правопорушень, особливо виробничого і іншого травматизму, порушень правил техніки безпеки і виробничої санітарії, у необхідних випадках реагувати на них окремими ухвалами або поданнями, при наявності для того підстав ставити питання про притягнення винних осіб до встановленої відповідальності (п. 26).

При розгляді справ про відшкодування моральної шкоди суди повинні виявляти і всебічно з'ясовувати причини та умови, які призвели до порушення прав фізичних і юридичних осіб та заподіяння ним моральної шкоди, і реагувати на них окремими ухвалами.²

До судового рішення пред'являються певні вимоги, недотримання яких тягне його скасування або зміну вищестоящим судом або ж призводить до необхідності внесення відповідних уточнень і доповнень судом, який його ухвалив.

Згідно зі ст.213 ЦПК рішення суду повинне бути законним і обґрунтованим.

Законність судового рішення полягає у строгій і неухильній відповідності застосуванню в справі норм матеріального права, які підлягають застосуванню по справі, при точному дотриманні норм процесуального права відповідно до їх змісту і мети. Інакше кажучи, законність рішення передбачає наявність посилання в його тексті на норму матеріального права, застосовану судом для вирішення спору по суті, посилання на норму процесуального права, що забезпечує порядок постанови і виконання рішення, а також повну відповідність змісту (тексту) рішення вимогам процесуального законодавства.

Умовами законності судового рішення з точки зору застосування матеріального закону є: а) правильне визначення правових норм, що регулюють спірні правовідносини; б) вірне тлумачення правових норм, з'ясування істинного змісту правових норм, які підлягають застосуванню, з метою визначення фактів, що тягнуть виникнення, зміну та припинення правових відносин, і висновків, що випливають із фактів порушення правових відносин.

Обґрунтованість судового рішення означає, що суд повністю з'ясував обставини, що мають значення для справи, обґрунтував встановлені обставини доказами і виклав у рішенні свої висновки відповідно до обставин справи. Рішення повинно містити докладний аналіз обставин і доказів, за допомогою яких суд з'ясував об'єктивно існуючі відносини.

Обґрунтованість рішення визначають три умови: а) у рішенні повинні бути відбиті судження з питання про здійснення і зміст всіх юридичних фактів, що підлягають встановленню у даній справі, і про існуючі (або відсутні) між сторонами певні правовідносини; б) ці судження повинні бути дійсними, тобто вірно відбивати зазначені факти та правовідносини, як вони відбувалися і склалися в дійсності; в) дійсність установлених судом фактів повинна бути засвідчена наявними в справі і дослідженими судом, тобто перевіреними та переконливо оціненими ним, доказами.

У зв'язку з поняттям обґрунтованості судового рішення в теорії процесуального права досі залишаються проблемними наступні питання:

1) співвідношення поняття обґрунтованості з поняттям законності, зокрема питання про те, чи можна вважати обґрунтованим рішення, винесене судом з порушенням або матеріальних, або процесуальних норм права.

На нашу думку, закононність і обґрунтованість судового рішення — поняття взаємозалежні: необґрунтоване рішення не може бути законним. Роздільне їх дослідження виправдано тим, що ці поняття позначають відносно самостійні сфери судової діяльнрсті; а) з'ясування обставин справи (фактичної сторони); б) застосування норм матеріального права і дотримання норм процесуального права. Недоліки в кожній із цих сфер судової діяльності усуваються по-різному, із застосуванням різних процесуальних засобів;

2) співвідношення поняття обґрунтованості з поняттям і змістом істинності судового рішення. Дана проблема одержала нове звучання у зв'язку з посиленням змагальних начал у національному судочинстві. На цей час збирання і подання доказів є обов'язком процесуально рівноправних сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, суд же збиранням доказів за власною ініціативою не займається, а лише при збереженні неупередженості створює необхідні умови для всебічного та повного дослідження обставин справи.Таким чином, якщо в рішенні суду викладені факти, які мають значення для справи, що підтверджені доказами, наданими сторонами з урахуванням розподілу між ними обов'язків по доказуванню, а вичерпні висновки суду випливають із встановлених по цій справі фактів, таке рішення буде вважатися обґрунтованим і істинним. Однак це не завжди буде означати, що судовим рішенням по даній справі фактичні обставини встановлені такими, якими вони були в дійсності.

Звідси випливає висновок, що об'єктивна істина в цивільному процесі не завжди досяжна. Існує лише презумпція істинності рішення, якщо були дотримані всі передбачені законом правила про дослідження юридичних фактів, що мають значення для справи, і оцінку поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, доказів;

3) співвідношення між обґрунтованістю судового рішення з його вмотивованістю. Відповідно до вимог ЦПК мотивувальна частина рішення повинна складатися з трьох обов'язкових компонентів: фактична основа — обставини справи, встановлені судом, що існують у дійсності; аналіз доказів, що підтверджує зміст, — виявлення судом обставин; юридична кваліфікація обставин, виявлених судом як існуючих. Отже, мотивувальна частина рішення і не вичерпує поняття обґрунтованості, і не поглинається ним.

Цивільне процесуальне законодавство і судова практика по цивільних справах виробили правила, що забезпечують законність і обґрунтованість актів правосуддя: 1) суд засновує своє рішення тільки на тих обставинах, які мають значення для справи, які були встановлені у відкритому судовому засіданні; 2) докази оцінюються в їх сукупності, і можуть бути покладені в основу судового рішення тільки ті, що були досліджені в судовому засіданні; 3) застосовується закон матеріальний або процесуальний, який прямо регулює спірні правовідносини; 4) аналогія закону і права, а також звичаїв ділового обороту застосовується за відсутності закону прямої дії або при вказівці в законі про застосування звичаїв ділового обороту, що є в цьому випадку нормою вирішення спірних правовідносин.

Аналіз законодавства і судової практики дозволяє виділити і інші вимоги, які пред'являються до рішення суду. Воно повинно відповідати вимогам повноти, визначеності, безумовності та дотримання належної форми.

Вимога повноти означає, що суд своїм рішенням повинен дати всебічну і повну відповідь на всі вимоги та заперечення сторін, які розглядалися судом. У рішенні повинно бути сформульовано, що постановив суд по кожній позовній вимозі. Неприпустимо, зокрема, ухвалення так званих «проміжних рішень», тобто таких рішень, в яких спір вирішувався б лише в принципі, без вказівки конкретного розміру присуджуваної суми або кількості та переліку предметів, що підлягають передачі. Не відповідає вимозі повноти рішення і у тому випадку, якщо суд не стягнув за власною ініціативою із зверненням на користь сторін або в дохід держави неустойку (штраф, пеню) з підприємства, що порушило свої зобов'язання, незалежно від того, були або не були пред'явлені вимоги про стягнення зазначених санкцій самим позивачем.

Відповідно до вимоги визначеності рішенням суду не може бути встановлено альтернативне право сторони або альтернативне право вибору порядку виконання судового рішення.

Цю вимогу іноді називають у процесуальній літературі категоричністю. На нашу думку, і «визначеність», і «категоричність» підкреслюють різні сторони вимоги про визначеність судового рішення. Поняття «визначеність» розкриває внутрішній зміст цієї правової вимоги, а поняття «категоричність» відбиває імперативний характер змісту судового рішення. Тому обидва поняття мають право на існування в науці.

Рішення повинно підтверджувати одне конкретне суб'єктивне право або юридичний обов'язок і виключати можливість вибору способу і порядку виконання. Однак закон допускає можливість винесення судом так званих факультативних рішень. У факультативному рішенні суд поряд з основним способом виконання одночасно передбачає і додатковий (підстраховчий) варіант, що спрацьовує в тому випадку, коли виконання основним способом неможливо. Так, присуджуючи майно в натурі, суд може вказати його вартість, вона стягується з відповідача, якщо на момент виконання присудженого майна не виявиться в наявності.

Вимога визначеності пред'являється до всіх видів судових рішень незалежно від категорій справ. Порушення вимоги визначеності завжди веде до скасування рішення суду повністю або в частині. Самим судом, який ухвалив таке рішення, може бути усунений лише один недолік — невказівка факультативного способу виконання.

Судове рішення повинне бути безумовним. Виконання рішення не може бути поставлене в залежність від настання або ненастання яких би то не було умов.

Дію даного правила можна пояснити тим, що залежність реалізації судового рішення від настання (ненастання) певних умов могла б викликати спір між сторонами щодо цих умов у стадії виконання рішення, що негативно позначилося б на самій можливості виконання. Умовні рішення не можуть бути допущені і в силу того, що вони не усувають до кінця спір між сторонами, хоча це є одним з найважливіших завдань судового розгляду.

Але все ж таки головне обґрунтування неприпустимості умовних рішень у цивільному процесі полягає в тому, що суд зобов'язаний вирішити спір, виходячи з положення сторін у момент судового розгляду, а не з майбутнього розвитку їх взаємовідносин, тобто з настання або ненастання певних умов.

Не буде умовним рішення, у якому зазначений строк, після закінчення якого судове рішення підлягає виконанню, тому що це не робить рішення невизначеним, а лише уточнює час його виконання.

Рішення суду повинно відповідати встановленій законом формі. Згідно з ч.2 ст. 209 ЦПК рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду — суддями, які розглядали справу.

Отже, процесуальну форму як вимогу до рішення суду можна розуміти у двох аспектах. По-перше, дотримання процесуальної форми з погляду дотримання порядку ухвалення рішення. По-друге, дотримання процесуальної форми з точки зору вимог до рішення суду як документа. Текст рішення повинен мати певні реквізити і складові частини відповідно до вимог закону.

Як письмовий документ судове рішення повинно бути ясним за викладенням і точним за змістом. Ясність судового рішення означає чітке, визначене і зрозуміле викладення рішення. Точність означає безпомилкове викладення його змісту1.

Закон не містить норми про стиль викладення (мови) рішення, хоча вона мається на увазі і має велике значення. Тому «важко переоцінити значення мови судового рішення, тому що невідповідність думки і її текстуального вираження, невірне або недоречно використане слово, неточність понять і формулювань, багатозначність використаних термінів породжують у читачів цього акта здивування, запити в суд з проханням роз'яснити рішення. Це, у свою чергу, призводить до проведення додаткового судового засідання для постановлення судом ухвали про роз'яснення свого ж рішення, ну й, звичайно, до затягування його виконання, що не додає авторитету судді, який готував рішення, конкретному суду та правосуддю в цілому»2.

Рішення суду повинно бути своєчасним, оскільки своєчасним повинен бути захист порушених або оспорюваних суб'єктивних прав і законних інтересів громадян та організацій. Не випадково в нормах цивільного процесуального права встановлюються граничні строки вирішення справ. Вимога своєчасності судового рішення взаємопов'язана з вимогою його законності, і проявляється такий взаємозв'язок у двох аспектах. По-перше, строки розгляду справ встановлені процесуальним законом, і порушення строків означає і порушення правових приписів. Отже, вірне по суті рішення суду, але винесене з порушенням процесуальних строків, не відповідає вимогам законності. По-друге, істотне порушення вимог норм права при розгляді та вирішенні справи тягне скасування рішення судом апеляційної інстанції, а нерідко і судом касаційної інстанції. Навіть у тих відносно рідких випадках, коли вищестоящий суд після скасування рішення сам вирішує справу по суті, реальний захист порушеного права значно відсувається в часі.

На думку професора В.В. Комарова, судове рішення повинно бути легітимним. Легітимність судового рішення означає насамперед його відповідність юрисдикційним повноваженням органів судової влади, оскільки юрисдикція судів на практиці не може ні поширюватися, ні звужуватися.

Особливе значення легітимності судових рішень проявляється у зв'язку з їх оцінкою на відповідність Європейській конвенції про захист прав та основоположних свобод і особливо прецедентам Європейського суду з прав людини. Міжнародно-правовий механізм захисту прав людини передбачає можливість звернення до Європейського суду, який, як відомо, не здійснює контроль за законністю рішень національних судів. Задоволення скарги Європейським судом означає нелегітимність рішення національного суду і виникнення обов'язку держави відновити права громадянина і вжити заходів, що гарантують надалі дотримання Конвенції та прийняття рішень судовими інстанціями відповідно до Конвенції.

Питання про легітимність судового рішення виникає і у зв'язку з ухваленням Конституційним Судом рішення про визнання неконституційним закону, на підставі якого вирішена справа судом загальної юрисдикції.³

Лекція 2

Набрання рішенням законної сили. Поняття законної сили, значення і правові наслідки законної сили судового рішення.

Усунення недоліків судового рішення судом, який його постановив: виправлення описок і явних арифметичних помилок, постановлення додаткового рішення, роз’яснення рішення.

Ухвали суду першої інстанції, поняття, зміст, види. Законна сила судових ухвал. Окремі ухвали, їх зміст і значення.

Визначення порядку і строку виконання рішення, відстрочка і розстрочка, допуск негайного виконання рішення.

Судовий наказ в цивільному процесі