Шарль Бодлер (1821 – 1867)

“ ... Цей король поетів, справжній Бог”. Такими словами захоплено схарактеризував Шарля Бодлера лідер світового поетичного авангарду А.Рембо. Така висока оцінка цілком слушна, бо важко відшукати іншого поета, який зробив так багато для радикального оновлення поетичної свідомості, як Шарль Бодлер. Він, за висловом П.Валері, “повернув … поезії її сутність”. Його називають пізнім романтиком і попередником символізму, одним із перших поетів-урбаністів, прихильником імморалізму й декадансу. Проте Ш.Бодлер навряд чи став би тим, ким він є, якщо б не опанував досягнення своїх видатних попередників і сучасників, які рухалися в тих самих напрямах??, що й він. Серед них особливо дорогими для нього були Едгар По і поети-парнасці.

Логіка проти уяви. Едгар По уособлює ще одну тенденцію розвитку поезії середини ХІХ ст. – зовнішню вірність романтичним темам поряд із відмовою від культу уяви і спонтанної творчості й одночасним поступовим переходом до символістського розуміння слова як містичного спілкування зі всесвітом. Вірш стає партитурою божественної музики, його логічний смисл розчиняється в надрозумовому поєднанні фонічних засобів і образних асоціацій.

Як справжній романтик, Е.По писав виключно про вічне й екзотичне й нехтував злободенним і буденним. Перший постійний предмет роздумів поета – природа, яка постає для нього джерелом складних для тлумачення і вишуканих символів, стародавніх і створених ним самим. Вона наскрізь метафорична і ховає найтонші відтінки потаємного змісту. Не меншу увагу приділяє По й мистецтву в усіх його формах, найвищому вияву людського таланту. Поет намагається осягнути акт творчості в усьому його драматизмі. Третя тема поезії Едгара По - кохання, причому кохання платонічне, піднесене, позбавлене плотського начала. Жінка у віршах американського поета є втіленням ніжності, чистоти, лагідності; вона нематеріальна, як мрія.

І, нарешті, найчастіше звертається Едгар По до такої суто романтичної теми, як смерть. Уся творчість поета вирізняється трагічним звучанням. Не є винятком і його поезія. Смерть цікавить його в різних проявах: як жахлива всепереможна сила, яка лякає й зачаровує його одночасно; як проблема потойбічного існування; як квінтесенція відчаю й самотності. Один із постійних образів поезій По (“Улялюм”, “Еннебел Лі”, “Крук”), безперечно, пов’язаний із долею самого письменника, - передчасно померла прекрасна кохана. Цей образ концентрує в собі філософію життя Едгара По, за якою наше перебування на землі - це лише мить і непоправна трагедія, воно не може бути нічим іншим, як ланцюгом втрат.

Паралельно з романтичними у віршах Е.По наявні відверто антиромантичні риси. Зокрема, маючи необмежену уяву, він із недовірою ставився до неї і закликав ретельно продумувати всі складові поетичного тексту. Вірші американського поета причаровують читача своєю мелодійністю. Завдяки фонетичному оформленню, майстерним змінам ритму, використанню повторів, алітерацій та асонансів, у читача складається враження, що він, під час читання поезій По, чує дивні нечувані??+ співи. Проте мало замислюється на тим, що вся чарвіника?? ця музика є результатом “математичного розрахунку”. По казав, що треба зважувати на терезах раціо кожний емоційний ефект вірша. В есе “Філософія творчості” (1846 р.) він, на прикладі аналізу власної поезії “Крук”, продемонстрував, яким чином це відбувається.

Поєднання доведених до найвищого ступеня романтичної уяви та протилежної їй логіки дало змогу Едгару По переосмислити природу поезії і зробити крок у напрямку до символізму. На кілька десятиліть раніше від Верлена він відмовився від логічної чіткості й зрозумілості вірша і редукував його сюжетний елемент до мінімуму. На думку По, поетичний твір повинен справляти на читача якесь невловиме враження, охоплювати і поглинати його цілком. Цей тотальний ефект можна тільки пережити, але не можна раціонально аналізувати й тлумачити. Отже, По висунув нове розуміння поезії як, так би мовити, “музичності”, але не спонтанної, а “математично виміряної”, яким потім так захоплювався Малларме, що, коментуючи вірші американського поета, зазначив: “Відсутність громіздкого риштування навколо цієї чарівної споруди, яка виникла начебто миттєво, зовсім не означає, що точні і детальні розрахунки не потрібні. Ми їх не помічаємо, але, не зважаючи на все, вони в якийсь таємничий спосіб здійснюються”.

“Об’єктивістська поезія” парнасців. Інакше виражали незадоволення романтизмом поети-парнасці: Теофіль?? Готьє, Шарль Леконт де Ліль, Теодор де Банвіль, Жозе-Маріа де Ередіа??, молоді Поль Верлен, Стефан Маллараме, Анатоль Франс та ін. Філософськими основами їхнього світогляду були “запозичені” в романтиків глибокий песимізм, аполітичність і відверте нехтування сучасністю. Спільним із романтиками в них також було й те, що вони проголошували себе жерцями Краси як найвищої цінності і тільки їй служили. З другого боку, вони відмежовувались від таких рис романтичної поезії, як сповідальність, культ індивідуалізму й формальної свободи у віршуванні, протиставляючи їм безсторонню, об’єктивістську поезію. На побіжний погляд, вони описували начебто традиційні для романтиків надзвичайні прекрасні речі: витвори мистецтва, екзотичних тварин, героїв літературних творів, епізоди міфології. Але головним для них була не унікальна особистість творця в його конфлікті зі світом, а пластична видовищність образів сама по собі. З їхнього погляду, поезії мають нагадувати скульптуру або живопис. Парнасці також наполягали на необхідності контролю уяви з боку розуму і дотримувалися суворих правил віршування. Найвищим критерієм Прекрасного вони вважали бездоганність Форми. Найпривабливішими для них були “важкі жанри”, які вимагали високої майстерності та досконалого володіння мовою і технікою віршування. Звідси випливає те велике значення, яке вони надавали жанру сонета.

Такий чистий естетизм і формальний ригоризм парнасців був реакцією членів цього угруповання на французьку дійсність, якою вони нехтували “з причин природної відрази до того, що нас вбиває”. Сучасний світ, мовили вони, належить обмеженим носіям грубої приземленої свідомості - буржуа. В цьому переконанні парнасці були солідарними з іншими провідними представниками французької літератури, несхожими на них за естетикою, таких як Гюго, Флобер, Мопассан, Бодлер або Рембо. З їхнього погляду, наполеглива робота над формою, високе служіння Мистецтву протиставлялися меркантилізму й вульгарності сучасності як духовна дисципліна і засіб виховання справжньої культурної еліти, вузького кола мудреців, зосереджених на Красі, Істині, вічних законах, до яких парнасці зараховували себе??.

Метром угруповання був Шарль Леконт де Ліль. Він народився 1818 року на острові Реюньон, французькій колонії в Індійському океані. Дитинство майбутнього поета минуло в цьому екзотичному місці. Юнаком Шарль Леконт де Ліль відбув до метрополії, щоб продовжити свою освіту й активно включився у французьке інтелектуальне життя. Спочатку він захоплювався ідеями утопічного соціалізму Фур’є, публікував поезії демократичні й гуманістичні за духом. Після поразки революції 1848 р. його світогляд повністю змінюється: він стає песимістом і починає проповідувати служіння Красі й Мистецтву. 1852 р. він публікує збірку “Античні поеми”, 1862 р. побачили світ “Варварські поеми”, а 1884 р. – “Трагічні поеми”. Шарль Леконт де Ліль здобув великий авторитет з-поміж інших французьких поетів: 1884 р. його було обрано членом Французької академії на місце Віктора Гюго; його також було обрано “князем поетів”. Помер Шарль Леконт де Ліль 1894 р.

Шарль Леконт де Ліль звертався до таких тем сивої давнини (грецької або індійської (в “Античних поемах”) чи скандинавської або біблійної (у “Варварських поемах”)), які не мали нічого спільного з романтичним індивідуалізмом. Він також намагався якомога детально й відсторонено описувати краєвиди й екстер’єр тварин??. Без перебільшення, його вірші можна схарактеризувати як живопис у слові. Статична величність створених ним образів значною мірою посилюється формальною довершеністю його поезій.

Учнем Шарля Леконта де Ліля був Жозе-Маріа?? де Ередія (1842-1905). Він народився на Кубі, але навчався і жив у Франції. Ередія ввійшов в історію світової поезії як автор збірки сонетів «Трофеї» (1893), якою здобув собі славу чи не найпершого сонетиста усіх часів і народів.

Творчість парнасців справила серйозний вплив на українську поезію першої третини ХХ ст., зокрема, на неокласиків (М.Зеров, М.Орест, М.Рильський, М.Драй-Хмара та ін.), які розглядали сувору духовну дисципліну Леконта де Ліля та його прихильників як засіб врятувати культуру під час повної втрати ціннісних орієнтирів унаслідок революції. У жартівливому вірші “Неокласичний марш” М.Зеров писав:

Ми – неокласики, потужна

Революційна течія:

Йдемо напружено і дружно…

Леконт де Ліль, Ерідіа!??

В іншій поезії – сонеті “Pro domo” – той самий Зеров закликає українських поетів орієнтуватися на парнасців:

Класична пластика, і контур строгий,

І логіки залізна течія –

Оце твоя, поезіє, дорога.

Леконт де Ліль, Жозе Ередія,

Парнаських зір незахідне сузір’я

Зведуть тебе на справжні верхогір’я.

Конфлікт митця й оточення. Шарль Бодлер синтезував досягнення Е.По та парнасців і просунув поезію ще далі вперед, хоча відкриття його оригінальності не обійшлося без гострого конфлікту з французьким суспільством, із безпосереднім оточенням.

Поет народився 1821 р. в Парижі. Коли хлопчику виповнилося 6 років, його батько помер, і наступного року його мати вдруге вийшла заміж за Жака Опіка, який потім став генералом і депутатом і завжди був для Бодлера втіленням буржуазності, самозакоханості й обмеженості - рис, які ненавидів поет. Надто смілива й незалежна поведінка Бодлера, його богемне оточення були викликом вітчиму, і той відправив юнака до заокеанських колоній з метою перевиховання. Не варто казати, що ці заходи не виправили молодого бунтівника. Протягом другої половини 1840-х рр. Шарль Бодлер пише багато поезій, а також есе з приводу мистецтва, які побачили світ окремими виданнями у книгах “Салон 1845 р.” і “Салон 1846 р.”. Бунтівнича природа характеру Бодлера, його ненависть до сучасної Франції, яка здавалась йому нудним царством буржуа, зумовила його активну участь у революції 1848 р.

Головним твором Шарля Бодлера є збірка поезій “Квіти зла”, над якою він працював протягом майже всього життя. (Автора)??Її перше видання, яке вийшло 1857 р., було притягнено до суду за звинуваченням у неморальності, і Бодлер цей процес програв. Осуд супроводжує майже кожен його крок, він злидарює й страждає від переслідувань кредиторів, до чого 1858 р. додалась жорстока хвороба. Незважаючи на такі жахливі умови існування, Бодлер продовжує працювати над “Квітами зла”, створює малі поезії в прозі, які видавалися 1857, 1861, 1862 і 1864 рр., перекладає твори Едгара По, пише твір “Штучний рай” - художнє дослідження впливу наркотиків на уяву митця, а також численні критичні есе. 1864 р. здоров’я Бодлера настільки погіршилося, що останні роки його життя фактично були тривалою агонією. Помер поет 1867 р.

Між Спліном та Ідеалом. Творчість Ш.Бодлера - складне явище. Безумовно, багато в чому він залишається романтиком. Це й культ краси, і визнання великої місії поета, і дендизм, і протиставлення генія юрбі, втілене у вірші “Альбатрос”. Сама по собі тема є традиційною для романтизму. Незвичною є особлива загостреність протиставлення образу Альбатроса (символ геніального творця, всевладного на небі, в ідеальному, в творчості, і безпорадного на землі) жорстокості моряків (втілення вульгарності міщан): “Той тютюновий дим у дзьоб йому пускає,/ А цей, дратуючи, кульгає, мов кривий”¹. Таке трактування теми, безумовно, пов’язане з обставинами особистого життя поета, яке само по собі було постійним конфліктом із буржуазним оточенням.

Поезії “Піднесення”, ‘Moesta et Errabunda”, багато інших можуть слугувати переконливими прикладами бажання Поета тікати з цього жахливого світу в пошуках Ідеалу (наскрізний образ збірки “Квіти зла”, символ душевної гармонії, протиставлений Спліну, порожнечі існування). Суто романтичним є його прагнення повернути той загублений рай, у якому творець жив у дитинстві або який розташований?? у далеких екзотичних країнах. Неможливість досягти цього ідеалу на землі викликає в Бодлера таке гостре розчарування, що він буквально падає в безодню відчаю. Звідси також розуміння призначення поезії як засобу вирощування квітів (тобто Прекрасного) зі зла, а також його чорна меланхолія і тотальний нігілізм та імморалізм. У поезії “Гімн Красі” він проголошує, що йому байдуже, звідки вона приходить, його не бентежить, що вона може бути жорсткою??, злочинною, навіть бридкою, що вона “без мороки ступає по мерцях”. Він вибачає Красі все, аби тільки вона дала змогу забути про це огидне й нудне сьогодення:

Це байдуже, хто ти, чи Діва, чи Сирена,

Чи Бог, чи Сатана, чи ніжний Херувим,

Щоб лиш тягар життя, о владарко натхненна,

Зробила легшим ти, а всесвіт – менш гидким! ¹

Поет не тільки не звертається до Бога за допомогою – він демонстративно нехтує ним і обожнює Сатану, присвятивши йому “Літанії”, і виправдовує святого Петра за його зраду Христа.

З другого боку, деякі риси стилю Бодлера суперечать романтизмові. Як послідовник Е.По і парнасців, він скептично ставився до таких ознак романтичної свідомості, як культ спонтанної творчості, якому протиставляв ретельно виважену композицію і бездоганну форму своїх поезій. Майже все життя він працював над своєю головною книгою, “Квітами Зла”, в якій кожній поезії призначив тільки їй належне місце. З погляду структурної організації, збірку Бодлера порівнюють із “Божественною комедією” Данте. Від парнасців у Бодлера і неприйняття романтичного розуміння природи як джерела оновлення почуттів або засобу захисту від цивілізації. Навпаки, у нього природа постає ворогом людини. Він шукає натхнення в “другій природі” - в штучному: витворах мистецтва і продуктах людської праці. Бодлер також є одним із перших суто урбаністичних поетів, який водночас любить і ненавидить свій Париж з його жахами й злигоднями.

Чимало в його творчості поезій, пройнятих настроями, які потім стали називати декадентськими: похмура меланхолія, симптоми неврозу, задоволеність власною нервовою неврівноваженістю, надмірна чутливість. Він відчував, що слабує на якусь смертельну хворобу, яка підриває його життєві сили. Теофіль?? Готьє, якому Бодлер присвятив “Квіти Зла”, писав, характеризуючи декадентський стиль: “Автор … любив те, що неточно називають декадентським стилем і що є нічим іншим, як мистецтвом, що сягнуло такого ступеня остаточної зрілості, якого сягають перед загибеллю старі цивілізації: винахідливий, ускладнений, вчений стиль, переобтяжений відтінками і пошуками, він роздвигає?? межі мови, запозичує з усіх технічних словників, бере барви з усіх палітр, ноти з усіх клавіатур з метою вираження думки там, де вона невловима, а форми та обрії найбільш розмиті й рухомі, – крихкі свідоцтва неврозу, бажань розбещеної старості, чий час спливає, галюцинації нав’язливої ідеї, що перетворюється на божевілля”.

Вчитися магії слів. Бодлер справедливо вважається одним із батьків символізму. Він одним із перших застосував такий надзвичайно популярний наприкінці ХІХ - протягом ХХ ст. принцип символістської поезії, як синеситезія?? - такий спосіб написання віршів, коли колірні асоціації, звуки і запахи виражаються одне через одне. Його він художньо втілив у відомому сонеті “Відповідності”, який став одним із маніфестів символізму: