Поезія середини хіх ст.: на шляху від романтизму до символізму Генрі Уодсуорт Лонгфелло (1807-1882)

Опановуючи культурні надбання. Поезія середини ХІХ ст. перебувала під впливом романтизму. Водночас у ній стали помітними й зовсім інші тенденції, які свідчили про народження нового розуміння природи поетичного слова. Цей процес відбувався різними шляхами. Перший з них – збереження тематики й образності романтизму, проте ??(одночасно зі) спроба стримувати його крайнощі й надмірності завдяки використанню класично досконалої форми. Саме таким шляхом пішов Генрі Уодсуорт Лонгфелло, один із найпопулярніших американських поетів ХІХ ст.

Він народився у місті Портленд (Мейн), в освіченій родині з міцними традиціями. Предки обох його батьків були серед перших переселенців, які ще на початку ХVII ст. прибули до Америки в пошуках щасливішого життя й релігійної свободи. Усе в дитинстві Генрі Лонгфелло сприяло тому, щоб він став поетом. Його мати захоплювалася віршами й природою і прищепила йому романтичні смаки та любов до літератури. Дуже рано (у (трирічному)??віці трьох років) розпочалося навчання хлопчика, й одразу ж виявилися його непересічні здібності до іноземних мов і красного письменства. Він багато читав і з великим задоволенням разом зі своїми трьома братами й чотирма сестрами проводив вільний час, спостерігаючи за напруженим і мальовничим життям рідного портового міста. Ці незабутні враження він поклав в основу однієї з найвідоміших своїх?? поезій “Моя втрачена юнь” (1855 р.).

Ще підлітком Лонгфелло почав писати та друкувати прозу і вірші у місцевих періодичних виданнях. Цю практику він не припиняє ?? (час) і в коледжі, де навчається разом зі ще одним відомим американським письменником Н. Готорном. Безперечно, перші спроби Лонгфелло не були оригінальними й поки ще надто нагадували твори його попередників У.К.Брайента?? і В.Ірвінга, проте вони відіграли важливу роль у становленні Лонгфелло як творчої особистості: у такий спосіб він набув потрібного досвіду і довів собі й іншим, що його справжнє покликання - красне письменство. “Я усією душею хочу віддатися літературі, - писав Лонгфелло батькові 1825 р., наприкінці курсу в коледжі. - Кожна моя думка прикута тільки до неї”.

Отримання університетського диплому надало Лонгфелло нові можливості вдосконалити мовну й літературну підготовку. В коледжі, який він щойно закінчив, було започатковано викладання сучасних мов, а його, як одного з найкращих випускників із великою філологічною обдарованістю, було вирішено не тільки залишити на кафедрі для викладацької роботи, а й відправити на три роки до Європи для продовження освіти. У період 1826-1829 рр. він інтенсивно вивчає французьку, іспанську й італійську; читає пам’ятки європейської літератури (як давньої, так і сучасної) в першоджерелах, особисто знайомиться зі всесвітньовідомими літераторами. Повернувшись до батьківщини, Лонгфелло віддається викладанню мов. Хоча йому бракує часу для того, щоб писати літературні твори, 1833 р. він публікує кілька книг подорожніх записок??(нотаток).

1834 р. Лонгфелло одержує запрошення до Гарварду, де стає професором літератури і вдруге відбуває до Європи. Під час перебування в Голландії помирає його перша дружина, з якою він уклав шлюб ще 1831 р. Молодий письменник і викладач відчуває гострий біль і самотність: “Втрата великої надії схожа на захід сонця, - пише він. - Уся краса нашого життя померла. Тіні сутінків оточують нас, а весь світ - тільки сумний відблиск, тобто ще одна, густіша, тінь. З нетерпінням чекаємо ми на прихід самотньої ночі. Душа замикається в собі. Потім з’являються зірки, і темрява поглинає нас”. Виснажений стражданням, Лонгфелло поспішає до Гейдельберга, і там, аби забутися, поринає в книги.

1836 р. Лонгфелло знову в США, де до 1854 р. викладає в Гарварді. Він ставиться до своєї справи відповідально і сумлінно. Студенти та колеги поважають його як одного з найкращих професорів і знавців мов. Він оселяється в будинку, в якому колись був розташований штаб Джорджа Вашінгтона за часів війни за незалежність США. Але, незважаючи на ці безперечні свідчення успіхів на педагогічній ниві, Логфелло не почувається щасливим, бо повсякденна університетська рутина забирає в нього час, потрібний для літературної творчості. Тільки 1854 р. він залишає професорську посаду і цілком віддається літературі.

Такий крок був підготовлений поступовим зміцненням письменницької репутації Лонгфелло. 1839 р. він видає напівавтобіографічний двотомний роман “Гіперіон”, який відображає авторські думки й переживання під час його другого перебування в Європі. Ще одна його книга, яка побачила світ того ж року і принесла йому певний успіх, - збірка поезій “Голоси ночі”. До неї він включив свої юнацькі вірші, а також вісім нових, які переконливо доводять непересічний і оригінальний?? талант Лонгфелло-лірика. Такий вірш з цієї книги??(Таким є вірш…), як “Гімн Ночі”, який оспівує цю частину доби як найкращий час для складних і драматичних переживань, як момент самозаглиблення, є одним із найдосконаліших у доробку поета.

1842 р. був надрукований том “Балад та інших поезій”, а також “Пісні про рабство”. Остання збірка посідає окреме місце в творчості Лонгфелло. Для нього не було типовим цікавитися політичним життям і писати злободенну поезію. Його вабили, так би мовити,?? “вічні теми”: кохання, природа, культура тощо. Але цього разу він відступив від своїх правил і різко висловився проти такого жахливого явища американського життя, як рабство. Безпосереднім поштовхом для написання цих віршів стала його чергова подорож Європою. Повернення до США зі Старого світу примусило поета по-новому поглянути на внутрішні справи країни й гостро відчути несправедливість стану речей в американському суспільстві.

Протягом 1845-55 рр. Лонгфелло працює напружено і створює найзначніші й найдосконаліші твори: виходять з друку ще одна збірка поезій “Дзвіниці Брюгге”(1845), романтична поема “Еванджеліна” (1847), “Пісня про Гайавату” (1855) та ін. 1858 р. він видає поему “Залицяння Майлза Сендіша”.

На початку 1860-х рр. матеріальне і сімейне становище Лонгфелло було міцним, і його щастю ніби нічого не загрожувало, але 1861 р. нове лихо спіткало його другу дружину: вона згоріла живцем у бібліотеці власного будинку через необережне поводження з вогнем. Цю втрату поет переніс зі стоїчною мужністю, жодним словом або жестом не виказавши свого болю. Тільки після його смерті в архіві письменника родичі знайшли сонет “Сніговий хрест”, написаний 1879 р., тобто через вісімнадцять років після цієї жахливої події. У ньому Лонгфелло оплакував передчасну смерть коханої жінки, матері його дітей.

Щоб якось забутися і вгамувати біль, Лонгфелло розпочинає переклад “Божественної комедії” Данте, чия історія кохання до Беатріче, безперечно, нагадувала йому власну долю. Кілька років тривала робота над цим грандіозним проектом, який було завершено і видано 1867 р. В усьому англомовному світі переклад Дантівської??(Дантової) поеми, виконаний?? Лонгфелло, і досі вважається одним із найкращих.

1863 р. було опубліковано першу частину “Оповідань придорожного?? готелю”, а 1872 і 1873 рр. - другу і третю.

Генрі Уодсуорт Лонгфелло у ХІХ ст. був одним із найвідоміших американських поетів. Доказом цьому може слугувати прийом, влаштований йому 1868 р. під час його подорожі до Великої Британії. Він завжди був у центрі уваги преси, в нього брали автографи й охоче запрошували на різноманітні заходи. Такі всесвітньовідомі університети, як Оксфорд і Кембрідж??, прийняли його в почесні професори, а королева Вікторія запросила його до себе на аудієнцію. Слава Лонгфелло на батьківщині Шекспіра й Мільтона була настільки великою, що він став першим американським поетом, чий бюст було встановлено в Куточку поетів у Вест-Мінстерському абатстві.

На початку 1870-х рр. знову пожвавлюється суто літературна творчість Лонгфелло: 1872 р. він видає цикл поетичних драм “Христос”, який складається з таких частин, як “Золота легенда” (1851), “Новоанглійські трагедії” (1868) і “Божественна трагедія” (1871); публікує поет і нові збірки віршів.

Протягом останніх років життя Генрі Лонгфелло залишався активним і відкритим для нових впливів і контактів діячем культури. Йому вистачало енергії і здоров’я активно писати твори, перекладати, приймати гостей, відповідати на листи шанувальників його таланту. Він був незаперечним авторитетом у Кембріджі й Бостоні, перетворився на справжню загальнонаціональну й навіть всесвітню знаменитість.

Особливо подобалося Лонгфелло спілкуватися з дітьми, які завжди символізували для нього щирість і чистоту духу. Не випадково, що поезії, присвячені темі дитинства, є найкращими серед його творів. “Ідіть до мне, діти, / І скажіть мені на вушко/ Про що співають птахи і вітри”, - звертався він до дітлахів. І вони охоче приходили до нього. На його сімдесят другий день народження вони принесли йому стілець, зроблений із “каштанового дерева, що росло над шляхом, яким ходив сільський коваль”. Поет віддав наказ, щоб до його будинку пускали усіх дітей, які хотіли подивитися на цей завітний стілець. Його сімдесят п’ятий день народження відзначали по всіх школах Нової Англії. Його останніми відвідувачами перед смертю також були діти: чотири хлопчики прийшли з Бостона, аби побачитись і порозмовляти зі всесвітньовідомим письменником, і він, як завжди, приділив їм увагу.

Але тієї ж самої ночі після візиту дітей Лонгфелло тяжко захворів, і шістьма днями пізніше, 24 березня 1882 р. помер. Останніми словами, написаними ним, були вірші, які ми подаємо в підрядному перекладі: “Із темряви ночі/ Світ котиться у світло./ Світанок настає//”. Ці пророчі слова символізують той непереможний високий дух, ту “щиру, прекрасну душу”, за висловом Емерсона, які так зачаровують нас у безсмертних поезіях Лонгфелло.

Класична простота романтичних образів. Характерна ознака поетичний стилю Лонгфелло – романтична тематика віршів у поєднанні з класичної простотою форми. Вони змальовують піднесені почуття і водночас дуже легко сприймаються читачами та швидко знаходять шлях до їхніх сердець. У них немає ані ускладнених герметичних метафор, ані загадкових образів. Поет пише про те, що близько і зрозуміло кожному. Він розмовляє про те,??(повтор) що переживає більшість людей, - чинник, який, безперечно, є однією з головних причин його широкої популярності. Одначе простота поетичного стилю Лонгфелло не є свідченням примітивізму чи спрощеності його художнього світобачення. Швидше вона доводить його вміння говорити навіть про найскладніші речі мовою, дохідливою?? усім.

Класична прозорість поетичної думки поєднується в нього з вишукано прекрасною образністю, також здебільшого романтичною. Лонгфелло був щедро обдарованим художником слова, який майстерно користувався усім репертуаром поетичних прийомів. Проте його поетичній інтонації, на відміну від інших поетів, наприклад, таких як Е.По, властиві стриманість, спокій, навіть меланхолія.

Лонгфелло був не тільки поетом, а й моральним мислителем, для якого кожне явище, що привертало його увагу, містило якийсь урок, повчання. Певну мораль (причому настільки зрозумілу, що немає сенсу її подавати наприкінці твору) проповідують і його поезії, але їхня дидактичність ніколи не буває нав’язливою, що слугує ще однією причиною їх??(повтор) популярності серед широкого читацького загалу.

Наступний елемент поетичного стилю Лонгфелло - його вміння бачити світ у епічному вимірі. Не випадково, що найбільшу славу йому принесли саме епічні поеми “Еванджеліна”, “Пісня про Гайавату” та ін. У жанрі великої епічної поеми, що розповідає про події загальнонаціонального значення, йому немає рівних в усій американській літературі. Вміння розбудовувати сюжет, використовувати різноманітні техніки оповіді є невід’ємними частинами магії мистецтва слова Лонгфелло.

Проте не варто забувати, що він був одним із найкращих американських поетів-ліриків, обдарованим, до того ж, гострим драматичним баченням світу. Лірична стихія в його поезіях виражається безпосередньо в їх пісенності. Багато з його найвідоміших віршів, таких як “Міст”, “Зірки літньої ночі”, “Діти” та ін., вирізняються гармонійною мелодійністю, яка робить їх схожими на прекрасні співи. Не менш досконало володіє Лонгфелло й таким типово ліричним жанром, як сонет, за допомогою якого він неодноразово вшановував пам’ять найвидатніших поетів людства Чосера, Шекспіра, Мільтона, Кітса.

Заслуговує на увагу й діяльність Лонгфелло-перекладача. Як знавець мов і людина з витонченим літературним смаком, він займався цією справою протягом усього життя. Окрім згаданого вище Данте, він перекладав твори скандинавських, французьких, іспанських поетів. Він був дуже обізнаним, тактовним і обережним інтерпретатором творів світової літератури, які завдяки його зусиллям стали близькими американським читачам.

Лонгфелло – народний поет. Вплив Лонгфелло на американську аудиторію пояснюється не тільки досконалістю його творів, а й неповторним “шармом” його особистості. Безперечно, Лонгфелло був одним із учених поетів-ерудитів, але він ніколи не протиставляв себе читацькому загалу. Відомий поділ літературних творів на ті, що писалися тільки для “обраних”, і так звану “масову літературу”, на доробок поета не поширюється. Він завжди відчував себе одним зі своїх співвітчизників, писав про них і для них, виробивши поетичну мову, прекрасну, вишукану, але водночас зрозумілу всім. Спокійний, доброзичливий, відкритий, Лонгфелло був в очах сучасників утіленням того ідеалу Краси, який він розкривав у своїх віршах. І вони щиро захоплювалися ним не тільки як поетом, а й як людиною, мудрецем і вчителем, до якого можна звернутися за порадою. І сьогодні в Америці він залишається поетом широких народних мас. Свідченням такої любові й пошани американців до нього є хоча б той факт, що книжки Лонгфелло перевидаються щороку, а його поезії вивчають усі шанувальники англійської мови в різних куточках Земної кулі.

Завдання і запитання

1. Чим пояснюється популярність Лонгфелло в американській та світовій літературі?

2. Схарактеризуйте основні ознаки поетичного стилю Лонгфелло.

“Пісня про Гайавату”

Індіанська Едда. “Пісня про Гайавату” (написана і надрукована 1855 р.) вважається найкращим твором Генрі Уодсуорта Лонгфелло. Вивчивши фольклор північноамериканських індіанців, він створив епічну поему про легендарні подвиги героя ірокезів Гайавату, що вступив у двобій із силами зла, ворогами індіанців, і здобув перемогу.

Характеризуючи свою поему, Генрі Лонгфелло писав: “Пісня про Гайавату” - це, якщо її можна так назвати, Едда індіанців. Я написав її на основі легенд, розповсюджених серед північно-американських??(разом) індіанців. У них іде мова про людину дивного походження, яку було послано до них, щоб розчистити їх річки, ліси й риболовні місця і навчити займатися мирним ремеслом. У різних племен він був відомий під різними іменами: Michabou, Chiabo, Manabozo, Tarenaywagon i Hiawatha, що означає - пророк, учитель. У цей старий переказ я вплів і інші цікаві легенди індіанців. Описувані події відбуваються в країні оджибуеїв, на південному березі Верхнього озера, між Мальовничими скелями і Великими пісками”.

Ще одне джерело натхнення Лонгфелло під час створення ним “Пісні про Гайавату” - всесвітньовідомий фінський епос “Калевала”, ритмічну організацію тексту якого американський поет свідомо наслідував у власній поемі. Таке використання формальних прийомів європейських епосів не варто інтерпретувати як плагіат чи нездібність?? Лонгфелло вигадати щось оригінальне, як це робили деякі недоброзичливі рецензенти одразу після публікації “Пісні”. Мова йде зовсім про інше. Синтез уявлень народів, що знаходилися на “нижчих” рівнях цивілізації, і формального багатства європейського народно-героїчного епосу, дали змогу Лонгфелло поєднати речі на побіжний погляд несумісні: свіжість погляду, властиву міфологічній архаїці, і класичну впорядкованість, яка є результатом багатовікового культурного виховання. Обидва ці елементи в творі Лонгфелло знаходяться в гармонії, що надає творові невмирущої краси ??.

З іншого боку, звернення до фольклору індіанців само по собі було кроком революційним, який, до речі, далеко не всім сподобався. Одна з бостонських газет писала з приводу публікації “Пісні про Гайавату”: “Нам нічого не залишається, як пошкодувати з приводу того, що наш найвідоміший національний поет не зміг обрати для своєї поеми кращої теми і зупинився на недоумкуватих легендах дикунів-аборигенів”. Сьогодні навіть дивно читати такі відгуки, але тоді, в середині 1850-х рр., більшість американців дивилися на індіанців як на істот нижчого порядку, нездібних відчувати нічого прекрасного. І Лонгфелло, насмілившись не тільки художньо переосмислити індіанський фольклор, а й піднести його до рівня “Едди” й “Калевали”, кинув виклик такими поглядам і об’єктивно став одним із перших американських літераторів, хто примусив своїх співвітчизників замислитися на одним надзвичайно важливим для американської цивілізації питанням: чи не є доля індіанців, винищених білими колонізаторами, надто високою платнею за поступ американської цивілізації?

Гайавата – вчитель гармонії і мудрості. Образ Гайавати для Лонгфелло - не “етнографічний” індіанець, а символічне уособлення справжнього мудреця, людини, яка знаходиться в повній гармонії з собою, з природою і всесвітом. В цьому він відрізняється від звичайних романтичних героїв. Він “романтичний” (бо екзотичний) і класичний одночасно. Гармонія досягається завдяки практичному застосуванню принципів праведного життя, які проповідує Гайавата, учитель не тільки індіанських племен, а й усього людства. Щоб навчитися жити так, треба не так багато, але й не так мало - насамперед налаштувати свої серця відповідним чином, очистити їх, відкрити, бо не всі здатні зрозуміти моральне послання поеми, а лише ті, хто

Зберігає в бога віру,

Вірить в те, що у людини

Мусить людяне буть серце