І що в лоні людськім мусять

Бути світлії бажання

І порив до правди щирий…¹

Повага до всього, що живе в світі, і бажання зберегти його в недоторканому вигляді, - ось головний принцип життєвої філософії Гайавати. Звідси та проповідь миру та єднання, яка лунає зі сторінок поеми. Гайавата - дух, народжений із загального примирення усіх народів, зібраних могутнім Гітчі-Маніту. Його подвиги - конкретна позитивна відповідь на запитання Великого Індіанського Владики до своїх дітей:

Я вам дав ліси і звіра,

Я вам дав річки і рибу,

Дав ведмедя та бізона,

Дав оленя та косулю;

Я вам дав бобра й казраку,

Болота наповнив птаством,

Ріки - рибою смачною;

Так чого ж вам, діти, треба?

Нащо сваритесь та б’єтесь?

Головна риса характеру Гайавати - любовне ставлення до тварин, рослин, людей. Ще хлопчиком, стоячи на порозі свого вігваму, слухає він “шептання лісу,/ плюскіт вод у час прибою//”, і відкриває для себе просту і вічну істину - птахи і тварини є його братами й сестрами. “Гайаватині курчата”, “Гайаватині звірята”, - пестливо називає він їх.

Такими самими рідними і близькими є для нього й члени його племені, індіанці інших племен, християни, люди усієї Землі. Служити їм - це закон Бога. Саме цього навчає Гайавату його батько Маджеківіс, Вітер Заходу:

Ти вертайсь тепер додому,

Ти живи серед народу,

Ти борись зо всяким лихом,

Очищай водойми, ріки,

Убивай потвор шкідливих,

Тих от велетнів Вендіго,

Тих отруйних змій, Кенебік, -

Як убив я Міші-Мокву,

Велетеньского?? Ведмедя!

І Гайавата гідним чином виконує настанови батька, прославляючи ім’я людини численними подвигами: він ловить Міші-Наму, велетенського осетра, перемагає Медсінгвона, бога багатства, навчає свій народ писати, карає підступного По-Пак-Ківіса. Завдяки мудрим порадам Гайавати на землях індіанців настає доба миру й процвітання.

Гайавата мудро керує життям не тільки народу, а й своїм власним. Суспільне й індивідуальне у нього не суперечать одне одному, а навпаки, знаходяться в повній гармонії. Він вміє цінувати прості земні почуття й насолоджуватися ними. Взаємною повагою і навіть сентиментальною ніжністю вирізняються його стосунки з бабусею Нокоміс. Віддане й щире кохання назавжди зв’язує Гайавату з його дружиною Міннегагою. Взагалі-то у світовій літературі немає пророків, щасливих простим людським щастям. Як правило, за пророче покликання людина сплачує повною самотністю і навіть ненавистю оточення. Зовсім по-іншому складається життя Гайавати: жінка, яку він обирає, палко кохає і розуміє його, вона, до того ж, є втіленням жіночої вроди. Відає Гайавата й насолоду суто чоловічої дружби, тієї “вічної спілки/ щирої приязні під час лиха і у радісні години//”. Обидва його друзі - музика Чібіябос і велетень Квазінд - є непересічними особистостями, обдарованими різноманітними талантами. Їх об’єднує спільне бажання “зробить життя народів/ І щасливим, і веселим”. Чималу радість знаходить Гайавата також в інших суто земних радощах - у простій фізичній праці, наприклад, будівництві човна.

Не менш людяним постає він і в години лиха, коли жорстокий голод забирає його кохану дружину. Перед нами не могутній непохитний пророк, а простий чоловік, який залишився без своєї подруги:

Сів він, тихий і безмовний,

Біля ложа Міннегаги,

Біля ніг краси-дружини,

Біля ніг, що вже ніколи,

Вже ніколи більш не будуть

Вибігать йому назустріч,

По слідах його не йтимуть.

Затулив лице руками

І сидів сім днів, сім нічок,

Непорушно, як зомлілий,

Геть байдужий, нечутливий

І до мороку і світла.

Отже, Гайавата дуже несхожий на інших пророків і вчителів життя, особливо романтичних, яких ніколи не розуміли маси. У Лонгфелло, навпаки, народ поважає Гайавату, але не обожнює його, бо він не над людьми, а серед них; непересічна особистість, він такий самий, як вони. У цьому і є вищий повчальний смисл епічної поеми Лонгфелло, який закликає людство навчитися цінувати в житті найпростіші й найважливіші речі: мир, злагоду, природу, кохання, рідну домівку, друга, посмішку матері й бабусі, радість праці. Саме в цьому щастя, каже поет. І Гайавата - справжній мудрець, бо навчився не тільки це розуміти, а й праведно і правильно жити.

Найповніше його мудрість виражається в тому, як він зустрічає смерть. Перед нами не жахлива агонія чи болісні спроби зупинити останні миті буття, а тихий шляхетний “відліт”. Герой чекає на смерть як людина, що все пізнала в цьому світі й за все йому вдячна: і за радощі, і за болі. Гайавата каже останні теплі слова лісові, птахам, тваринам, своєму народові. І, як чудове видіння, розчиняється у пурпуровому тумані, що поглинає його навіки.

Завдання і запитання

1. Яке художнє завдання ставив перед собою Лонгфелло, вирішивши звернутися у своїй поемі до обробки фольклору індіанців?

2. За літературознавчим словником дайте визначення такому поняттю, як “культурний герой”. Чи є Гайавата одним із прикладів “культурного героя”?

3. Порівняйте образ вчителя і пророка-Гайавати з образами інших пророків і народних вчителів. Що спільного ви помітили? Чим вони відрізняються?

4. У чому полягає етико-філософський зміст “Пісні про Гайавату”?