2. Стратегія утвердження інноваційної моделі розвитку української економіки.

Для розбудови інтелектуально-орієнтованої економіки і формування суспільства з високим рівнем знань Україна повинна мати ефективну науку світового рівня: високопродуктивних науковців, сучасне технологічне оснащення та інформаційне забезпечення їх праці, раціональну організацію науково-дослідних, дослідно-конструкторських розробок, розвинуту систему комерціалізації наукових результатів, інакше кажучи, науку з високим інноваційним потенціалом. Отже, існує потреба в перегляді й актуалізації змісту державної наукової політики, визначення її основних завдань та стратегічних напрямів, а також у створенні простих, зрозумілих науковцям, владі та суспільству механізмів забезпечення зростання ролі науки та її інноваційного потенціалу в соціально-економічному розвитку країни.

За оцінками експертів, вітчизняна наука зберегла здатність за певних умов виконувати дослідження і отримувати результати світового рівня з наступних напрямів: розробка новітніх розділів математики (зокрема в теорії функцій, функціональному аналізі) та теоретичної фізики; дослідження наноструктур і розробка нанотехнологій; радіофізика , імунобіотехнології, біосенсорика та молекулярна діагностика; біотехнологія рослин та біофізика; кріобіологія та кріомедицина; нейронаука, зокрема нейрофізіологія; інформатика; мікро- та оптоелектроніка; аерокосмічні технології, а також у низці інших напрямів фізики, хімії, біології. Україна зберегла також потужний, практично безпрецедентний, принаймні для Європи, потенціал матеріалознавчої науки.

Для досягнення прогресу в розвитку науково-технічного потенціалу України Стратегія інноваційного розвитку економіки на 2010 – 2020 рр. передбачає наступні зміни: 

По-перше, Україна, як в минулому Японія, Південна Корея, Китай та інші країни, які продемонстрували успішне зростання своїх економік, має відмовитись від покірливого наслідування неоліберального ринку, зокрема, його ортодоксальній моделі, використання якої консервує і навіть посилює роль України як сировинного придатку до розвинутих країн та постачальника за кордон дешевої робочої сили і жорстко гальмує інноваційний розвиток країни.

По-друге, Україна як держава має стати ефективним капіталістом не тільки для тієї частини власності, що формально визначається як державна, а й у відношенні до раціонального використання всіх ресурсів і всього національного багатства.  Тільки за таких умов держава зможе ефективно впливати на розвиток економіки, забезпечувати і захищати інтереси  кожного громадянина і суспільства в цілому.

 По-третє, держава має всебічно підтримувати розбудову економіки на ринкових принципах, взявши при цьому на себе головну відповідальність за всеохоплююче загальне регулювання та стратегічне планування економічного розвитку і безпосередню підтримку інноваційного процесу. Особливо визначальною роль держави має бути на докомерційних стадіях інноваційного процесу, в сфері високотехнологічних виробництв і в системі стимулювання інноваційної активності економіки і суспільства, а також у вирішенні питань розміщення продуктивних сил, ефективного використання національних природних ресурсів і людського потенціалу.

  По-четверте, держава має забезпечувати розвиток інтелектуального потенціалу нації. Включаючи в державну політику фактор інноваційного розвитку, продукування інтелектуального потенціалу, створення і використання нових знань, технологій, інформації як джерел економічного піднесення, соціального і духовного розвитку, залучаючи до інноваційного процесу все своє населення, держава тим самим надасть вітчизняній економіці і підприємництву реальну перевагу в глобальній економіці і конкуренції.

  По-п’яте, загальна політика держави має бути системною, інноваційно спрямованою, здатною забезпечити проведення узгоджених політичних (в тому числі конституційних), економічних, соціальних, технологічних та інших змін, залучити в процес цілеспрямованого оновлення життя країни все населення. Лише за таких умов трансформації ролі держави можливе перетворення України в сучасне інноваційне суспільство, в якому розвиток і зростання економіки відбуватимуться на основі використання потужних можливостей науки, технологій, інформації, підприємницької активності,  що слугуватимуть в свою чергу зростанню рівня і покращанню якості життя кожного українського громадянина.

Розвиток науково-технічного прогресу не повинен обмежуватися тільки промисловістю, навпаки, держава повинна сприяти впровадженню новітніх технологій в аграрний сектор, інфраструктуру, сферу послуг. Передбачено реорганізацію усіх трьох секторів науки, в тому числі заводського (галузевого) з тим, щоб винаходи і відкриття не ховалися у рамки міністерств і відомств, а використовувалися в інтересах всієї економіки.

Важливими елементами інноваційної політики України є функціонуючі і ті, що створюються технопарки, технополіси, бізнес-інкубатори тощо. Зокрема, ефективно займаються науковими дослідженнями, які дають реальні комерційні результати, такі відомі технологічні парки України: Інститут монокристалів (Харків), технопарк на базі Національного університету «КПІ», технопарк на базі Інституту електрозварювання імені Є.О.Патона, технопарк на базі Інституту технічної теплофізики та інші. Проте зауважимо, що власне технопарки і технополіси – це швидше організаційне об’єднання наукових установ, без створення єдиної юридичної особи. Основи інноваційної політики України викладено у низці державних документів, серед яких закони про інноваційний розвиток та режими інноваційної діяльності, постанови Кабінету Міністрів, міністерств та відомств.

Отже, інноваційна політика держави полягає у стимулюванні науково-технічного розвитку, підтримці інноваційної діяльності тими засобами, які держава має у своєму арсеналі: законами, субсидуванням науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, сприянням винахідництву, створенням технопарків і технополісів, активізації участі вітчизняних вчених у міжнародних наукових конференціях і форумах, сприянням навчання молодих фахівців за кордоном за державний рахунок.

Лекція 6. Інвестиційна політика України

1. Значення інвестицій для економіки, джерела їх надходження.

2. Державна політика щодо залучення інвестицій. Інвестиційний клімат.

3. Динаміка іноземних інвестицій. Головні країни-інвестори.

4. Галузевий та регіональний розподіл іноземних інвестицій.

Економіка будь-якої країни потребує інвестицій так само, як людина потребує їжі і води для життя. Інвестиції – це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької діяльності, в результаті чого створюється прибуток. Отже, у вигляді інвестицій можуть виступати грошові кошти, проекти, технології, ідеї, ноу-хау, чиїсь унікальні здібності, технологічні лінії, будинки чи дороги. Головне призначення інвестицій – принести прибуток інвесторові чи інвесторам.

Завданням будь-якого підприємця є приваблення і залучення інвестицій. Основними джерелами інвестицій є, насамперед, власні кошти підприємств чи установ. Тобто з отриманого прибутку підприємці вирішують вкласти певну частину знову у виробництво, або здійснити реінвестицію. Також джерелами інвестицій є бюджетні кошти, позичкові кошти та іноземний капітал.

Інвестиції поділяються на прямі, тобто такі, які дозволяють інвесторові брати безпосередню участь в управлінні підприємством. Для цього йому треба мати контрольний пакет акцій цього підприємства (50 % + 1 акція) або ж такий пакет акцій, який є більшим, ніж у інших не об’єднаних акціонерів, тобто мажоритарний. Дрібних акціонерів називають міноритарними. Якщо в акціонерному товаристві понад, наприклад, 60 % його акцій розпорошені між міноритарними акціонерами, то достатньо мати лише 40 %, щоб могти контролювати підприємство, і це буде пряма інвестиція. Портфельні інвестиції означають придбання інвесторами невеликих пакетів акцій підприємств, які дозволяють отримувати підприємницький прибуток від діяльності фірми, якщо ця діяльність виявилася прибутковою. Такий прибуток називається дивідендами акціонерів. Проте частіше акції використовуються не для отримання дивідендів, а для спекулятивних операцій на фондових біржах, але про це ви будете вчити в курсі міжнародних економічних відносин.

Інвестиції поділяються на вітчизняні (національні) та іноземні. Вітчизняні інвестиції називаються капітальними, найважливішою їх частиною є інвестиції в основний капітал, які складають понад 80 % усіх інвестицій. Їх динаміка відбиває динаміку розвитку економіки, а діяльність держави по управлінню і стимулюванню інвестицій називається інвестиційною політикою держави. Решта (приблизно 1/5) капітальних інвестицій – це витрати на інші матеріальні активи, капітальний ремонт та інвестиції в нематеріальні активи.