40

УКРАЇНСЬКА МОВА ЗА ПРОФЕСІЙНИМ СПРЯМУВАННЯМ

Тема 1. Державна мова – мова професійного спілкування (2 год.)

1. Предмет і завдання курсу “Українська мова (за професійним спрямуванням)”.

2. Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.

3. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови. Мовна, мовленнєва, комунікативна професійна компетенції.

4. Мовні норми. Причини відхилень від мовних норм.

5.  Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

6. Місце української мови серед мов світу.

Література

1. Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич: Відродження, 1994. – 218 с.

2. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – Київ, 2006.

3. Куць О.М. Мовна політика в державотворчих працях України: Навч. посібник. – Х.: ХНУ імені В.Н.Каразіна, 2004. – 275 с.

4. Літературна мова у просторі національної культури / Відп. ред. Л.І.Шевченко. – К.: Вид.-полігр.центр “Київський університет”, 2004. – 135 с.

5. Масенко Л. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. – К.: Вид. дім “К М Академія”, Всеукраїнське товариство “Просвіта”, 2004. – 163 с.

6. Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спілкування: Навч. посібник – К.: Каравела, 2008. – С. 7-37.

7. Пономарів О. Незалежна держава і незалежна мова // Пам’ять століть. – 1997. – № 2. – С. 5–12.

8. Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10 pn/99 // www.zakon.rada.gov.ua

9. Український правопис / НАН України, Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні; Інститут української мови. - К.: Наук. думка, 2007. – 280 с.

10. Шевчук С.В., Клименко І.В. Українська мова за професійним спрямуванням: Підручник. – К.: Алерта, 2010. – 696 с.

Слова – це кольорові камінці.

Мало їх назбирати –

Треба ще навчитися

з них узори викладати.

Ірина Вільде

Головне завдання вищої школи – готувати висококваліфікованих фахівців, які досконало володіють державною мовою в усній та писемній її формах. Курс передбачає продовження формування національномовної особистості, комунікативних навичок майбутніх спеціалістів, студіювання особливостей фахової мови.

Отже, предмет вивчення курсу – сучасна українська літературна мова професійної сфери.

Завдання курсу – сформувати:

• Мовну компетенцію майбутніх фахівців, що містить знання і практичне оволодіння нормами літературної професійної мови.

• Вміння і навички оптимальної мовної поведінки у професійній сфері.

• Стійкі навички усного й писемного мовлення, зорієнтованого на професійну специфіку.

• Навички оперування фаховою термінологією, редагування, корегування та перекладу наукових текстів.

Мета курсу – сформувати у майбутніх спеціалістів професійно зорієнтовані уміння і навички досконалого володіння українською літературною мовою у фаховій сфері.

2. Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови

Мова – це одна з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Національна мова  це мова певного народу в усіх її виявах: літературна мова, територіальні діалекти, соціальні жаргони, просторіччя. Єдина національна мова українського народу – українська мова.

Правовий статус української мови сьогодні визначає Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року. У статті 10 Конституції записано: “Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”.

Термін “державна мова” виник у добу утворення національних держав. За загальновизнаним визначенням, державна мова – це “закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики” (Українсьма мова. Енциклопедія, С.126).

Яка ж мова в країні може бути проголошена державною (офіційною)?

За загальновизнаною світовою практикою, є такі критерії затвердження мови у функції державної:

1. мова корінної нації;

2. мова найчисленнішої нації.

За першим критерієм статус державної в Україні може бути наданий українській мові та кримсько-татарській (у Криму); за другим – лише українській. Відповідно до останнього критерію, країна, у якій 70% становлять представники однієї нації, вважається мононаціональною. Якщо взяти до уваги дані останнього перепису, то Україну слід зарахувати саме до таких країн.

Отже, затвердження в Україні у функції державної української мови цілком відповідає загальновизнаним світовим стандартам.

За такими ж принципами відбувалося, зокрема, державотворення абсолютної більшості європейських країн.

Формування української мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (ІІ пол. 18-го – поч. 19-го ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв’язки, літературну мову, культуру.

Українська мова – єдина національна мова українського народу.

Територіальні діалекти – це різновиди національної мови, які поширені на певній території і обслуговують приватне побутове спілкування. Як приклад можна назвати окремі лексичні діалекти: стрий – батьків брат, вуйко – дядько, ногавиці – штани, без – бузок, біти – чоботи , мешти – туфлі тощо.

Жаргон – (фр., від галло-романського – базікання) специфічні слова чи вирази якоїсь соціальної чи професійної групи людей – студентський жаргон, дитячий жаргон тощо.

Арготизми – (фр. – жаргон, первісно – жебрацтво) – ненормативні слова. Сполучення слів у мовленнні осіб, яких характеризує аморальна, навіть злочинна поведінка: блатний, по блату та ін.

Сленг – сукупність своєрідних жаргонізмів, лексичний і стилістичний шар розмовних, напівнормативних слів, якими позначається грубувато-фамільярне, інколи й гумористичне ставлення мовця до об’єкта мовлення.

Просторіччя – сукупність лексем, які не входять до складу літературної мови, але в багатьох випадках близькі до літературно-мовленнєвої нормативності (ква́ртал – замість кварта́л).

Українська літературна мова поповнюється за рахунок територіальних діалектів. Такі гарні слова, як смерека, трембіта, бринза, кептарик, у 19 ст. вживалися лише у гуцульських говірках. Через посередництво художньої літератури (творів Ю. Федьковича, О. Кобилянської, В. Стефаника та ін.) вони стали літературними.

Літературна мова  це впорядкована форма національної мови, що має певні норми, розвинену систему стилів, усну і писемну форму, багатий лексичний фонд.

Історично в Україні існувало 2 типи літературної мови: слов’яно-руська як результат взаємодії старослов’янської (церковнослов’янської) і давньоруської книжної мови та староукраїнська, що розвинулася на основі книжної давньоруської і живого українського мовлення. Першу використовували в конфесійній літературі, а другу – у ділових та юридичних документах, літописах, полемічній і навіть релігійній літературі. Ця мова була державною не лише в Україні, а й Литві та Молдавському князівстві. Про це свідчать грамоти 14–15 ст., Литовський статут.

Українська літературна мова – це унормована, регламентована, відшліфована форма загальнонародної мови, яка функціонує на всій території українського етносу і обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей, а саме: науку, освіту, художню літературу, побут, засоби масової комунікації, державні і громадські установи тощо.

Ознаки літературної мови:

– унормованість (найістотніша ознака літературної мови) – наявність усталених мовних норм – найбільш поширених, уніфікованих зразків репрезентації мовної системи. Усталені мовні явища фіксуються у граматиках і словниках;

– наддіалектність – на відміну від територіальних діалектів, функціонує без обмежень на всій території України;

– поліфункціональність – маючи усну й писемну форми вираження, охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовновиражальних засобів;

– стилістична диференціація – має розгалужена систему стилів, що взамодіють між собою і сприяють розвиткові мовновиражальних засобів;

– уніфікованість (стандартність) – зберігає свою цілісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх варіанти.

Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П.котляревський – автор перших великих художніх творів українською мовою (“Енеїда”, “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови справедливо вважають Т.Г.Шевченка. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови. Традиції Т.Г.Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники.

Важливу роль у розвитку нормативно-літературної традиції у західноукраїнських землях відіграв М.Шашкевич, якого цілком правомірно вважають основоположником сучасної української літературної мови на Галичині.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має свої особливості, що пояснюється її специфікою функціонування.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові і виробничі потреби суспільства.

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням мовних норм, які обов’язкові для всіх її носіїв.