Лекція 4. Аграрний сектор, транспорт та будівництво

1. Роль сільського господарства в економіці України. Ринкові реформи галузі.

2. Продовольча безпека України та шляхи її досягнення.

3. Рослинництво і тваринництво.

4. Транспортна система.

5. Будівництво та галузі, пов’язані з ним (будівельно-індустріальний комплекс).

Сільське господарство завжди було і є зараз одним із символів України та важливим складником її економіки. Україна має безперечні конкурентні переваги у цьому секторі завдяки доброму природно-ресурсному потенціалу (родючі грунти, помірний клімат, рівнинний рельєф місцевості) та віковим трудовим навикам населення у виробництві багатьох видів продукції рослинництва і тваринництва, а також чималому сільському населенню, яке становить понад 30 % усього населення країни. Однак назвати ці переваги ідеальними не можна: грунти виснажені, клімат характеризується нерівномірним розподілом вологи і тепла, внаслідок чого бувають численні посухи, вимерзання посівів, непоодинокі небезпечні явища погоди, як-то град, смерчі, сильні вітри і буревії; сільське населення характеризується несприятливою демографічною структурою, тобто значною часткою непрацездатного населення, та загалом нагромадженням соціальних проблем у сільській місцевості.

Головним недоліком аграрного сектора України є недостатня розробка аграрної політики попри численні заяви з найвищих трибун про велику увагу до розвитку села. Функції розробки та впровадження аграрної політики покладено на Міністерство аграрної політики та продовольства України.

У сільському господарстві виробляється понад 20 % ВВП країни та зайнято 20 % населення. Галузь виробляє продукти харчування і сировину для харчової і легкої промисловості. Поєднання сільського господарства, переробної промисловості (харчової та легкої, що переробляють сільськогосподарську сировину) та торгівлі продовольчими товарами утворюють міжгалузевий аграрно-промисловий комплекс (АПК) України. Галузь відіграє важливу роль не лише у постачанні сільськогосподарських продуктів на внутрішній ринок, але й в експорті. Найголовнішими експортними статтями аграрного сектора України є зерно, особливо пшениця, ячмінь і кукурудза, жива худоба та олійне насіння (соняшник, ріпак).

Аграрний сектор економіки, як і інші, потребував ґрунтовної ринкової реформи, причому її було досить важко здійснити. У командно-адміністративній економіці сільськогосподарське виробництво здійснювалося системою великих господарств: колгоспів і радгоспів, які, у свою чергу, стали продуктом болючого і трагічного процесу колективізації сільського господарства, здійсненого в Радянському Союзі у 1920-1930-х рр. Добре відомо, що процес колективізації йшов насильницьким шляхом і що одним з його наслідків став геноцид українського сільського населення – Голодомор. Однак починаючи з 1960-х рр. у сільському господарстві відбулися позитивні зрушення, тим більше, що держава постійно робила великі фінансові вливання у підтримку аграрного сектора. Тим не менше за продуктивністю праці сільське господарство України в рази поступалося провідним країнам світу. Тому ринкові реформи у сільському господарстві вирішено було проводити за зразком капіталістичного способу виробництва.

Складовими частинами ринкового реформування стали: земельна реформа та реформування майнових відносин в агропромисловому комплексі; забезпечення післяреорганізаційної підтримки реформованих і новостворених господарств та формування ринкової інфраструктури у сільському господарстві; модернізація виробництва, створення конкурентоспроможних (на внутрішньому й зовнішньому ринках) сільськогосподарських підприємств; удосконалення механізмів державного регулювання аграрної сфери.

Зміни земельних відносин супроводжувалися організаційними перетвореннями. Відбулася реорганізація колгоспів (радгоспів), а пізніше й КСП — на їх базі створені господарства, засновані на засадах приватної власності на майно та землю. В результаті процесу приватизації землі та майна було проведене земельне розпаювання і майнове розпаювання.

На базі реформованих майже 12 тис. колективних сільськогосподарських підприємств було створено 23,9 тис. нових господарських формувань ринкового напряму, у тому числі: 7,1 тис. – товариств з обмеженою відповідальністю, 4,8 тис. – приватних (приватно-орендних) підприємств, 0,8 тис. – акціонерних товариств, 1,7 тис. – сільськогосподарських кооперативів, 6,6 тис. – фермерських господарств і 2,9 тис. – інших суб’єктів господарювання. Треба відзначити, що кількість господарств, особливо фермерських, постійно змінюється, тому що приймаються нові документи про те, якого розміру господарство вважати фермерським, великі господарства також зазнають злиттів і поділів на кілька нових.

Українська статистика визначає виробництво сільськогосподарської продукції за такими трьома основними категоріями господарств: сільськогосподарські підприємства (до них належать реформовані колгоспи і радгоспи); особисті підсобні господарства, або просто господарства населення; фермерські господарства. За виробництвом окремих видів продукції сільського господарства лідирують:

Сільськогосподарські підприємства – там, де вищий рівень механізації, тобто за виробництвом зернових, технічних культур, продукції птахівництва;

Господарства населення і фермерські – у виробництві мало механізованих, трудомістких продуктів: овочів, картоплі, фруктів, ягід, молока, м’яса.

Нова організаційна структура сільського господарства в Україні, створена в процесі реорганізації КСП,  характеризується певними особливостями. Вони були зумовлені кризовим станом її економіки, неспроможністю держави матеріально підтримувати реорганізаційні процеси у цій сфері. Важливим фактором виступала психологічна непідготовленість більшості селян до  господарювання на принципах підприємництва. Тому темпи створення селянських (фермерських) господарств були повільними.

У 2010 р. прийнято Комплексну державну програму реформ та розвитку сільського господарства України та Галузеву програму соціально-економічного розвитку сільських територіальних громад. Зразком розвитку аграрної політики України виступає Спільна аграрна політика Європейського Союзу.

2. Продовольча безпека України та шляхи її досягнення

Завданням аграрної політики кожної країни є забезпечення гарантованого постачання продуктів харчування усім верствам населення, причому в достатньому асортименті та за доступними цінами. Дотримання таких умов визначає продовольчу безпеку держави. Для її досягнення необхідно вживати усіх заходів для максимального самозабезпечення країни найбільш важливими сільськогосподарськими продуктами, розширювати без шкоди внутрішньому споживанню експорт продовольства та гарантувати необхідний імпорт тих продуктів харчування, яких не виробляють в державі. Так, міркуваннями продовольчої безпеки пояснюється запровадження експортних квот на вивезення продовольчого зерна з країни, а також експортного мита на насіння олійних культур. Крім того, держава регулює ціни на деякі важливі види продовольства, зокрема, на хліб, борошно, крупи тощо. Важливим елементом продовольчої безпеки виступає і створення державних продовольчих резервів, де зберігаються запаси продовольства на випадок надзвичайних ситуацій.

Для оцінки стану продовольчої безпеки держави використовується ряд показників – індикаторів. Перший з них – добова енергетична цінність раціону людини, яка повинна бути не менше, ніж 2500 ккал. В Україні цей показник 2940 ккал, але не дотримується пропорція між продуктами тваринного і рослинного походження: має бути в раціоні 55 % тваринних продуктів, а реально є 27 %. Другий індикатор – достатність споживання продовольства за видами. У порівнянні з науково обґрунтованими нормами споживання в Україні є перевищення споживання хліба, картоплі, цукру та олії на 5 – 15 % від норми, а менше споживається м’ясопродуктів, молочних продуктів, риби, яєць, овочів, плодів та ягід. Третій індикатор – достатність запасів зерна у державних ресурсах: ці запаси повинні складати 12 % від обсягу внутрішнього споживання, тоді як фактично є 7 %. Четвертий показник – економічна доступність продуктів харчування, тобто частка витрат на харчування у загальних сукупних витратах домашніх господарств. Цей показник становить 53 %, тоді як у країнах Європи 20 – 25 %. П’ятий індикатор – ємність внутрішнього ринку окремих видів продовольства. Шостий – показник продовольчої незалежності, тобто відсоток імпортного продовольства у загальному обсязі спожитого продовольства, він не повинен перевищувати 30 відсотків, в Україні фактично менше 20 %.

Відносність усіх наведених показників полягає в тому, що в Україні велика частка продовольства виробляється господарствами населення, і величина цього виробництва оцінюється органами статистики дуже приблизно, за даними вибіркових обстежень окремих домогосподарств. Тому припустимо, що реальні показники споживання різних видів продовольства, особливо не імпортних делікатесів, а власних продуктів, значно вищі за статистичні. Але проблемою є економічна доступність продовольства для бідного населення. У багатих країнах для цього застосовують продовольчі картки, у нас цю проблему ще треба вирішувати.

2. Рослинництво і тваринництво

Головними галузями аграрного сектора є рослинництво (землеробство) і тваринництво. Рослинництво розвивається на основі земельних ресурсів України, специфікою яких є висока частка (70 %) сільськогосподарських угідь у загальній земельній площі, а також особливо висока частка ріллі (майже 80 %) у структурі сільськогосподарських угідь. Це не можна визнати доброю ознакою, адже надто велика розораність території стимулює ерозію грунтів, зменшується площа лісопаркових масивів, луків і пасовищ. Крім того, це свідчить про невисоку продуктивність праці в землеробстві.

Головними галузями рослинництва виступають: зернове господарство, вирощування технічних культур, картоплярство, овочівництво, садівництво і баштанництво, а також польове кормовиробництво, тобто вирощування кормових культур. Слабким місцем рослинництва стало недостатнє забезпечення засобами механізації: ті трактори і комбайни радянського виробництва, які були в колишніх підприємствах, відслужили свої терміни, хоча багато з них, десятки разів відремонтовані, ще працюють, а на придбання добрих нових у багатьох господарств бракує грошей.

Отже, сьогодні забезпеченість вітчизняних аграрних підприємств технікою є недостатньою, водночас її рівень вже не відповідає сучасним вимогам. За останні 10 років парк зернозбиральних комбайнів та тракторів усіх марок через фізичний знос скоротився у 2 рази, а парк кормозбиральних комбайнів – на 70%. Загалом забезпечення аграрних підприємств сільгоспмашинами на сьогодні становить від 45 до 80% технологічної потреби. Для виправлення ситуації щорічне постачання техніки має становити не менше 10-15% від наявної. Це дозволить не тільки повністю оновлювати машино-тракторний парк АПК кожні 6-10 років, а й забезпечувати стабільну роботу українських машинобудівних підприємств та їх суміжників. Уряд продовжуватиме започатковані заходи державної підтримки вітчизняних виробників сільськогосподарської техніки. Зокрема, шляхом здешевлення кредитів для її виробників, часткової компенсації вартості її закупівлі для аграріїв, фінансового лізингу.

Зернове господарство – головна галузь рослинництва. Посівні площі під зерновими культурами займають більше 15 млн.га. Зерно є основою продовольчої безпеки держави. Достатні ресурси зерна потрібні не лише для безперебійної роботи харчової промисловості, а й для створення державних резервів і для виробництва кормів. Через те зерном зайнята майже половина усіх посівних площ України, його вирощують в усіх областях і в республіці Крим. Зернові культури поділяються за призначенням на 4 групи: хлібні (пшениця й жито), круп’яні (гречка, просо, рис), фуражні (овес, ячмінь, кукурудза), зернобобові (горох, квасоля, сочевиця, соя та ін.). Але чіткої границі між ними провести не можна: наприклад, з фуражних зернових виробляють крупи й пластівці, які мають продовольче значення, водночас, пшениця і жито нижчого класу використовуються у комбікормовій промисловості, яка виробляє цінні корми для тварин.

Головні зернові культури – пшениця, ячмінь і кукурудза. Найбільше пшениці й кукурудзи виробляють в центральних, південних і східних областях, кукурудзи – в середній лісостеповій смузі, посіви ячменю є в усіх областях. На вирощуванні жита спеціалізуються північні області, рисові чеки є тільки на півдні, гречку найбільше вирощують в Київській, Вінницькій, Полтавській, Черкаській областях, просо – у південних: Одеській, Миколаївській, Херсонській.

Валовий збір зерна в Україні значно відрізняється в окремі роки. Це залежить найбільше від погодних умов, але й від якості посівного матеріалу, своєчасності і достатності внесення добрив, дотримання усіх вимог технології виробництва. Тому мінімальний валовий збір за роки незалежності був у 2003 р.: 20,2 млн. т, а максимальний у 2011 р. - понад 56 млн. т. Україна має резерви для збільшення виробництва зерна, тому що за показниками врожайності ми поступаємося провідним європейським країнам. Середня врожайність зернових культур в Україні коливається в межах 20 – 36 ц/га. Найбільшими виробниками зерна серед областей є Дніпропетровська, Київська, Полтавська, Черкаська, Запорізька.

Наступна важлива галузь рослинництва – вирощування технічних культур. Технічними їх називають через те, що вони не можуть використовуватися безпосередньо, а служать сировиною для легкої та харчової промисловості. Головні технічні культури України – це цукровий буряк, соняшник, ріпак, майже втрачене виробництво льону-довгунця, дуже мало вирощують хмелю. Екзотичними видами технічних культур є ефіроолійні, з яких виробляються ароматні олії, в основному такі культури вирощують в Криму та південних областях. До них належать троянда, лаванда, розмарин і більш прозаїчні шавлія, м’ята, аніс.

Цукрові буряки на Україні почали вирощувати в середині 19 ст., і тоді ж почалося швидке наростання цукрової промисловості. Зараз посівні площі під цукровими буряками зменшилися в порівнянні з радянським часом. Якщо в 1990 р. під буряками було зайнято понад півтора мільйона гектарів, то в 2010 р. тільки півмільйона відповідно і збирають його менше. В 2010 р. зібрано 18,7 млн. т солодких коренів, як люблять їх називати журналісти. Для вирощування цієї культури найкраще підходять чорноземні грунти, причому потрібно достатньо вологи, і ще щоб дощ ішов не тоді, коли корені вже великі, а навесні і на початку літа, тоді в буряках найбільше цукру. Загалом цукристість їх коливається в межах 13 – 18 %, але й те, що залишається після видалення цукру, використовується для виготовлення кормів і сировини для харчової промисловості. Через те біля цукрових заводів часто будують великі свинокомплекси, дріжджові заводи і інші біохімічні підприємства.

Найбільше вирощують цукрові буряки на Поділлі: у Вінницькій, Хмельницькій, Тернопільській областях, а також у Київській, Черкаській, Полтавській та інших.

Ситуація з посівами соняшника, навпаки, характеризується значним збільшенням посівної площі: якщо в 1990 р. його вирощували на 1636 тис. га, то в 2010 – на 4572 тис. га. Це пояснюється просто: насіння соняшника і олія з нього користується великим попитом за кордоном, особливо в європейських країнах, тому українським аграріям вигідно його вирощувати. На жаль, соняшник дуже виснажує грунт, тому необхідно дотримуватися усіх агрономічних вимог, що робиться далеко не завжди. Основними виробниками цієї культури є степові області Південної України, а також східні регіони. Валовий збір насіння соняшника досягає 4 млн. т, а в окремі роки перевищувало 6 млн.

Значно зросло в Україні виробництво такої важливої олійної культури, як ріпак. Кожен з нас, їдучи сільською місцевістю, може спостерігати на початку літа великі яскраво-жовті поля, від яких іде п’янкий аромат квітучого ріпаку. Україна знаходиться на 5 місці в світі за його вирощуванням, але цей ривок зроблений тільки в останнє десятиліття. Ріпак є важливою експортною культурою, тому що в Європі і країнах Північної Америки прийнято програми виробництва біопального, для того, щоб зменшити викиди в атмосферу так званих парникових газів, які спричиняють зміни клімату. В Україні прийнято спеціальну Програму розвитку ріпаківництва на 2008 – 2015 рр. і Програму розвитку виробництва дизельного біопального. Навіть в Міністерстві аграрної політики і продовольства України створено спеціальний відділ ріпаківництва.

Льон-довгунець колись був однією з найприбутковіших культур, але з реформуванням аграрного сектора припинилися державні дотації на його виробництво, а ця культура трудомістка, примхлива, і зараз льонарство практично втрачене. Ним займалися господарства поліської частини України: Волинська, Рівненська, Житомирська, Чернігівська області. Намагаються відродити цю культуру, тому що майбутнє в неї є: тканини з льоноволокна чи не найкращі за своїми гігієнічними властивостями. Також зменшилося виробництво хмелю. Вітчизняні пивовари використовують імпортний з Німеччини.

Тваринництво України має багатогалузевий склад, однак основними його галузями є скотарство (розведення великої рогатої худоби, ВРХ), свинарство, птахівництво. Інші галузі мають менше значення: конярство, вівчарство, розведення кіз, кроликів, страусів тощо. Основними показниками розвитку тваринництва виступають: поголів’я худоби та птиці; валове виробництво молока, м’яса, яєць; добові привіси, тобто скільки ваги набирає тварина за 1 добу; річні надої молока на 1 корову; рівень механізації виробничих процесів; собівартість продукції; ринкова ціна внутрішнього ринку; ринкова ціна на зовнішніх ринках.

Поголів’я худоби в Україні за роки незалежності різко зменшилося, причому це зменшення відбулося насамперед за рахунок сільськогосподарських підприємств, але і в господарствах населення поголів’я худоби скорочується. Причин багато, але основна причина в тому, що у великих господарствах в процесі приватизації було зруйновано великі тваринницькі ферми, а у малих селянських господарствах робота по догляду за тваринами важка й непродуктивна, а ціни на тваринницьку продукцію невисокі. У кращому становищі знаходяться ті селяни, які живуть поблизу великих міст: свою продукцію вони можуть з вигодою продавати на міських ринках, а жителі віддалених сіл і хуторів обмежують виробництво власними потребами або й взагалі скасовують.

Порівняємо поголів’я худоби (у всіх категоріях господарств) у 1990 і 2011 рр. Кількість голів ВРХ зменшилася з 25 млн. до 4,5 млн., у тому числі корів з 8,5 млн. до 2,6 млн.; свиней з майже 20 млн. до 7,5 млн.; овець і кіз із 9 млн. до 1,7 млн.; відносно стабільним залишилося поголів’я птиці. У порівнянні з європейськими країнами у тваринництві України досить невисока продуктивність. Для покращення ситуації необхідно здійснити державну підтримку сільського господарства взагалі і господарств населення зокрема. Щоб зупинити скорочення поголів’я корів, наприклад, у нашій Волинській області державна адміністрація підтримує так звані родинні молочні господарства. Це сімейні ферми, у яких утримується більше 3 корів. Таким сім’ям надається дотація у розмірі 100 гривень на одну корову, а також безкоштовно даються доїльні апарати.

Порівняно краща ситуація у свинарстві, де починають запроваджуватися сучасні технології виробництва, і у птахівництві, де ці технології уже запроваджено. Внаслідок цього повністю задоволено попит населення України на куряче м’ясо та яйця, а також припинено імпорт цієї продукції з-за кордону, а навпаки, наші птахофабрики експортують свою продукцію. Птахофабрики України об’єдналися в асоціацію «Союз птахівників України». До неї входять 78 підприємств, що виробляють 83 % м’яса бройлерів та 78 % курячих яєць України. До цієї асоціації входять і волинські птахофабрики: ПАТ «Володимир-Волинська птахофабрика» (торгова марка «Курка Чеботурка») та агропромислова група «Пан Курчак», до якої входить ТзОВ «Птахокомплекс Губин». Унаслідок перебудови птахівничої галузі виробництво курячих яєць в Україні зросло від 16 млрд. шт. у 1990 до майже 19 млрд. у 2011 р. Тепер птахівництву треба ще навчитися вирощувати індиків, качок, гусей за сучасною технологією.

Виробництво інших видів продукції тваринництва загалом зменшилося проти 1990 р.: м’яса усіх видів з 4,4 млн.т до 3 млн.т, молока з 24,5 до 11 млн. т, вовни з майже 30 до 4 тис.тонн.