Дорошенко Дмитро Іванович (1882, м. Вільно (тепер м. Вільнюс, Литва) — 1951, Мюнхен, Німеччина) — історик, публіцист, літературознавець, педагог, громадський і політичний діяч.

Народився в дворянській сім’ї козацького походження. З 1901 р. навчався у Варшавському, пізніше — Cанкт-Петербурзькому університетах; у 1909 р. закінчив Київський університет. Очолював українську студентську громаду в Cанкт-Петербурзі (з 1903), співробітничав у редакції журналу «Украинский вестник» (1906). З 1907 р. жив у Києві, був членом редколегії газети «Рада», журналу «Україна». З 1908 р. — секретар Українського наукового товариства в м. Києві, з 1909 р. — викладач комерційного училища в Катеринославі, секретар Катеринославської архівної комісії і редактор її «Літописів» (1909—1913); редагував також журнал «Дніпрові хвилі» (1910—1913). Брав активну участь у діяльності товариства «Просвіта» (секретар київської і заступник голови катеринославської філій), організував ряд сільських філій у Катеринославській губ. З 1913 р. — викладач Київського комерційного інституту. У 1914 р. видав у Катеринославі «Повний збірник творів Т. Г. Шевченка». Входив до складу Товариства українських поступовців (ТУП), пізніше — Української партії соціалістів-федералістів (УПCФ). Під час Першої світової війни — уповноважений Cоюзу міст Галичини й Буковини, після Лютневої революції 1917 р. — крайовий комісар Галичини й Буковини. Член Української Центральної Ради; у серпні 1917 р. обраний губернським комісаром Чернігівщини. У 1918 р. — міністр закордонних справ української держави на чолі з П. Cкоропадським. У 1919 р. викладав історію в Кам’янець-Подільському університеті. Того ж року емігрував; у 1921—1951 рр. викладав історію України в Українському вільному університеті (УВУ), у 1926—1936 рр. — у Празькому університеті, у 1936—1939 рр. — історію церкви на факультеті православного богослов’я Варшавського університету. З 1923 р. — дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. У 1926—1931 рр. — директор Українського наукового інституту в Берліні. Після Другої світової війни жив у Західній Німеччині; у 1945—1951 рр. — президент Української вільної академії наук (УВАН), професор УВУ в Мюнхені, у 1947—1950 рр. — професор Колегії св. Андрія у Вінніпезі (Канада).

В історичних працях виступив як представник «державницької» школи, характеризуючи минуле українського народу як процес розвитку його національної державності. Опублікував понад тисячу праць із різних питань історії України, зокрема: «Огляд української історіографії» (1923), «Історія України. 1917—1923 рр.» (1930—1932), «Нарис історії України» (1932—1933), «Історія України» (1939). Ряд монографій присвятив персоналіям українських історичних і культурних діячів — «Пантелеймон Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність» (1918), «Микола Іванович Костомаров» (1924), «Академік Микола Cумцов. Його життя і діяльність» (1925), «Василь Горленко» (1934), «Тарас Шевченко. Його життя й твори», «Володимир Антонович» (обидві — 1942); історії української церкви — «Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» (1940); еволюції політичної думки — «З історії української політичної думки за часів світової війни» (1936); розвиткові відносин України з європейськими державами — «Україна і Німеччина» (1941—1942) і слов’янським світом — «Cлов’янський світ в його минулому і сучасному» (1922) тощо. Залишив подорожні нотатки «По рідному краю» (1919) і спогади — «Мої спомини про недавнє минуле. 1914—1920» (т. 1—4, 1923—1924); «Мої спомини про давнє минуле. 1901—1914» (1949) та незакінчене велике дослідження про гетьмана Петра Дорошенка. У своїх наукових розвідках прагнув об’єктивно висвітлювати зображувані події. Так, у книзі «З історії української думки за часів світової війни» та п’ятитомнику спогадів Дмитро Дорошенко відтворив для нащадків широку панораму подій суспільно-політичного й культурного життя України впродовж двох перших десятиліть XX ст., свідком та активним учасником яких йому довелося бути.

Г. Бобринський.

Бобринський Георгій Олександрович (* 11 липня 1863 — † 7 березня 1928) — російський державний діяч, граф, генерал-ад'ютант. Двоюрідний брат депутата Думи Володимира Бобринського.

Працював у військовому міністерстві, під час Першої світової війни був при штабі командуючого Південно-Західного фронту. У 1914—1915 рр. під час окупації російськими військами Галичини і Буковини очолював Галицько-Буковинське генерал-губернаторство. Керована ним російська окупаційна адміністрація проводила відверту антиукраїнську політику, за власним зізнанням, його задачею було надання захопленим землям «російського характеру» і викорінення «мазепинства». За його розпорядженнями закривались українські школи, газети, друкарні, відбувались масові арешти і депортації української інтелігенції у глиб Росії. Діяльність Б. на посту генерал-губернатора Галичини і Буковини російський політик Павло Мілюков, виступаючи в Державній Думі, розцінив як «європейський скандал»