Перебіг воєнних дій на території України в 1915 – 1917 рр.

Під натиском об’єднаного австро-німецького контрнаступу російське військо до кінця червня 1915 р. полишило Галичину і Буковину й змушене було до початку осені 1915 р. віддати противнику частину Волині.

У першій половині 1916 р. становище на фронті знову змінилося. Наприкінці травня 1916 р. російські війська під командуванням генерала Олексія Брусілова розпочали наступ і до кінця літа захопили Буковину, східну частину Галичини, Західну Волинь. Літом 1916 р. лінія фронту залишалася незмінною. Влітку 1917 р. уже новий, революційний російський уряд (Тимчасовий уряд) розпочав черговий наступ. Він завершився крахом, а німецька й австрійська армії до кінця 1917 р. просунулися на схід по українській території.

Бажаючи заохотити українців на боротьбу проти росіян імператор Франц-Йосиф І оголосив 5 листопада 1916 р. автономію Галичини.

Бойовий шлях легіону Українських січових стрільців.

За ініціативи ГУР було створено у м. Стрий легіон Українських січових стрільців (УСС), в який записалися юнаки з організацій «Січ», «Сокіл», «Пласт». Коли добровольцями до УСС записалося 28 тис. чол., австрійський уряд зменшив цю кількість до 2,5 тис. Першим командиром став директор приватної гімназії в Рогатині Михайло Галущинський. Видатними старшинами УСС були сотник Михайло Баран і отаман Григорій Косак. 25 вересня 1914 року УСС захищали Ужоцький та Верецький перевал Карпатських гір від дивізії кубанських козаків.

В 1915 р. бійці УСС брали участь у битвах на горі Маківці у Карпатах та під час австрійського контрнаступу у Галичині весною-осінню 1915 р., літом-осінню 1916 р. – чинили опір росіянам під час Брусилівського прориву.

Загалом, війна спричинила радикалізацію й розкол національного руху, руйнацію господарства, посилила залежність України від іноземного капіталу

Додатки

Дати:

Серпень 1914 р. - утворення Головної української ради,

формування легіону Українських січових стрільців,

створення Союзу визволення України.

Поняття та терміни:

«Світова війна», - глобальне протиборство коаліцій держав із застосуванням засобів збройного насильства, що охоплює велику частину країн світу.

«Союз визволення України», «Головна українська рада», «Галицько-Буковинське генерал-губернаторство»

Персоналії:

К. Левицький,

Левицький Костянтин Антонович— (18.11.1859, м. Тисмениця Івано-Франківської області — 12.11.1941, м. Львів) — визначний політичний діяч Галичини, співзасновник УНДП, науковець, засновник і голова Національної Ради у Львові.

Народився в родині священика. Після закінчення Станіславської гімназії (1878) навчався на правничих факультетах Львівського та Віденського університетів. У 1884 р. став доктором права, а 1890-го відкрив адвокатську канцелярію у Львові.

Його було обрано заступником голови «Академічного братства», він виступав співзасновником і провідним діячем товариства українських ремісників «Зоря», «Народної торгівлі» (1883), страхового товариства «Дністер» (1891), директором «Краєвого союзу кредитового» (1898—1939), засідав в управі «Просвіти».

Водночас виявив себе в галузі науки: перекладав закони, опрацьовував українську юридичну термінологію, уклав німецько-український правничий словник, був почесним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, автор популярних юридичних праць.

Співзасновник і секретар «Народної ради», член президії та президент Народного комітету Української національно-демократичної партії, депутат Палати послів австрійського парламенту (1907—1918) та Галицького сейму (1908—1914), президент «Руського клубу» в Галицькому сеймі (1910—1914), президент українського клубу в австрійському парламенті (1910—1916). Очолюючи боротьбу українських парламентарів за український університет і реформу виборчої ординації до Галицького сейму, став одним із найавторитетніших українських політиків. Тож не дивно, що коли на початку Першої світової війни українські партії створили свій координаційний орган — Головну українську раду, — її очолив К. Левицький.

31 жовтня 1918 р. львівська делегація Української Національної Ради під його проводом ухвалила рішення про збройне повстання. 9 листопада УНРада під його головуванням схвалила опрацьовану за його участі тимчасову Конституцію ЗУНР.

Після поразки Української революції 1917—1921 рр. емігрував, член закордонного уряду Західноукраїнської Народної Республіки. У 1924 р. повернувся в Галичину, член Українського національно-демократичного об’єднання, член Начальної ради адвокатів у Варшаві, очолював Союз Українських адвокатів. Після входження Західної України в УРСР очолив Український комітет захисту і делегацію галицької громадськості до речників нової влади (1939), за що був ув’язнений на два роки. У липні 1941 р. — один з ініціаторів і перший голова Української національної ради у Львові.

Яскраво проявив себе як історик, написав «Історію політичної думки галицьких українців 1848—1914 рр.» (1926), «Історію визвольних змагань галицьких українців у часи світової війни 1914—1918 рр.» (1928—1930), «Великий зрив» (1931) тощо.

Й. Сліпий, відзначаючи величезні заслуги К. Левицького, назвав його «керманичем політичного життя народу до останньої хвилини».

Д. Дорошенко,