Захист фольклорної практики
До захисту фольклорної практики в Уманському державному педагогічному університеті студенти готуються як до свята, оскільки вона є вінцем їх пошукової роботи, свідченням їх уміння вести перші польові дослідження, є першими, мабуть, дещо невпевненими, кроками у науці, перемогою у подоланні цілої низки стереотипів стосовно нашої народної культури.
Захист фольклорної практики проходить у декілька етапів.
На першому керівник практики перевіряє поданий на кафедру студентом матеріал, пропонує роботу до захисту.
На другому етапі студент повинен на засіданні кафедри української літератури та українознавства продемонструвати знання фольклорної традиції даного регіону, визначити, які жанри фольклору є пасивними, а які активними, розповісти про носіїв фольклорної традиції, народних співців та оповідачів, добре знати історію села. У процесі захисту студенту задаються питання не тільки членами кафедри, але й представниками сільської громади, де відбувалася практика, отож, за таких умов студент почуває максимальну відповідальність за кожне слово, кожен факт, висвітлений у своїй роботі, що дає можливість максимально справедливо оцінити роботу студента. Оцінювання проводиться диференційовано, згідно ЕКТС, визначаються найкращі, найдосконаліші студентські дослідження, авторам яких пропонується виступити на звітній студентській конференції за результатами фольклорно-етнографічної практики за даний польовий сезон та навчальний рік.
Викладачі та науковці визначають кращі виступи, які рекомендують до друку у студентському збірнику наукових праць, а один з них, найкращий, нагороджується почесним горнятком з портретом Г. Т. Танцюри та з написом «Кращому фольклористу».
Наступний етап – концерт, на якому студенти-практиканти виконують народні пісні, танці, легенди, перекази, які записали в процесі практики. Кращому виконавцю вручається «Горнятко Енея», а дипломи, цінні подарунки.
У фойє студенти кожної групи готують виставку, на якій демонструють знайдені в процесі практики побутові речі, рушники, сорочки, керамічні та дерев’яні вироби, народні дитячі іграшки.
Інформація про конференцію висвітлюється в районній пресі, на радіо та телебаченні.
За матеріалами практики керівниками практики укладається фольклорно-етнографічний посібник досліджуваного села.
Оформлення матеріалів фольклорної практики
Студенти-філологи зазвичай розміщають зібраний матеріал у спеціальних папках. Вже стало традицією дбати про зовнішній вигляд папок, естетичне оформлення яких теж впливає на оцінку. Титульна сторінка має такий вигляд:
Міністерство освіти і науки України
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
кафедра української літератури та українознавства
лабораторія «Етнологія Черкаського краю»
Звіт про фольклорну практику
студентки І курсу 1 групи
філологічного факультету
Похабової Юлії Василівни
Керівник – Денисенко В.А.
УМАНЬ-2011
У першій частині звіту міститься історико-етнографічна характеристика місцевості (села), де проходила практика. Зокрема, подаються відомості про час заснування села, історична довідка про нього, про його розташування (за скільки кілометрів від магістральних шляхів та від районного центру знаходиться село), яка чисельність населення, кількість дворів, національний склад мешканців, рід заняття населення, наявність школи, клубу, медпункту, фольклорних колективів, поодиноких виконавців, майстрів народних промислів та ремесел. Важливо тут же навести легенди та перекази про історію села, походження його назви. Ця інформація може бути вельми корисною для встановлення та пояснення особливостей побутування фольклору у даній місцевості. Ось як подає історію села Доброводи студентка Мар’яна Кравчук: «Якщо говорити про минуле села Доброводи, то воно нараховує 4 тис. років, бо саме такий вік трипільських поселень на цій території, які розкопано київськими археологами. У південно-західній частині села ведуться і понині розкопки експедицією Інституту археології НАН України під керівництвом В. М. Круца. Відомості про те, що у 1775 році у селі налічувалося близько 80 дворів, дійшли до нас з обласного архіву. В 1795 році у селі було збудовано Космодем’янівську дерев’яну церкву, яка мала в своєму розпорядженні 36 десятин землі. На 1800 рік в селі нараховувалося населення тільки чоловічої статі 278 чоловік. Знайдено відомості про те, що з 1822 року село Доброводи, як і деякі інші навколишні села, не було поміщицьким, а було казенним. Це, звичайно, не означало, що тут жилося дуже добре, проте тут люди все-таки не терпіли нищівного поміщицького гніту. Під кінець XIX століття в с.Доброводи нараховувалося вже 200 дворів з населенням у 1928 чоловік (998 чоловіків, 930 жінок).
Головним заняттям селян було землеробство. Значна частина селян ішли на заробітки в Херсонську губернію. В селі було 2803 десятин землі, з них 54 належало церкві, а 2749 – селянам. Село довгий час належало общині селян південних поселень. Господарство велося за чотирьохпільною системою обробітку. Про господарство і культуру села можна судити за такими даними: віддаль до найближчої станції – 18 верств, телеграфна станція знаходилася в Умані. В селі була православна церква, церковно-приходська школа, водяні млини, казенна винна лавка, магазин. Школа почала працювати з 1860 року, селяни найняли для навчання своїх дітей «відставного колезького реєстратора».
Пронеслися над Доброводами і бурхливі вітри революції та громадянської війни, колективізації...».
У контексті історико-етнографічної довідки про село студентка також записала легенду про походження його назви: «Повз село проходив славнозвісний Чумацький шлях, яким чумаки їздили у далекий Крим по сіль. Щоб поновити запаси води в дорозі, в деяких селах чумаки зупинялися. Обов’язковим пунктом заправки стало невеличке село, в якому, на їх думку, була дуже добра вода. Звідси і назва – ДОБРОВОДИ».
Наступна частина папки містить творчі портрети виконавців творів усної народної словесності. Тут студенту-практиканту слід якомога точніше, яскравіше подати життєвий шлях народного творця, виділити цікаві факти, важливі віхи його біографії, виокремити особливості творчої манери. Такі деталі у період фольклорної практики краще збирати непомітно, впродовж усієї роботи в селі, у час перерви між записами. При написанні такого портрета необхідно враховувати, що є важливим, а що – другорядним. Дуже важливо, щоб студенти розуміли, що їх завдання – показати образ творця, берегиню рідного слова, глибинної пам’яті, домінантну особливість творчої манери, а не навести зовнішні, портретні дані чи просто переказати біографію. Досконало писати такі портрети студенти вчаться на заняттях літературної студії імені Миколи Бажана, якою керує член Національної спілки письменників України Марина Павленко. Ось один з таких нарисів, його автором є студентка Наталія Вдовиченко: «Народилася Явдокія Яківна Черняхівська на Явдохи в 1889 році у селі Тальянки Тальнівського району Черкаської області у сільській родині. Коли дівчинці було 13 років, то батько хотів її віддати заміж, оскільки в сім’ї було багато дітей, статків ніяких. Лише тітці вдалося умовити згорьованого батька, щоб відступився і не псував дитині життя. Видали дівчину заміж, коли їй було вже 20 за багача, який був нестерпно жорстоким, скупим і набагато старшим. Отож, особисте життя не склалося. І дівочі мрії про щасливе кохання вилилися в пісню, то сумну, тужливу, як та скрипка, що ридала у неї на весіллі, то веселу і запальну, як порив весняного вітру. З часом вона стала незмінною гостею, активною учасницею на сватаннях, весіллях, хрестинах, проводах, учасницею художньої самодіяльності. Вона співала завжди: і коли було важко, і коли було радісно. Її чіпка не по роках пам’ять зберігає велику кількість календарно-обрядових пісень, а понад усе – весільних. Її характер, ставлення до життя, до людей вона передає піснею. Будь-яку, навіть відому до оскомини на зубах пісню, вона уміє прикрасити своїм гумором, теплом свого серця, життєвим оптимізмом. Спів пісні у неї пересипається прислів’ями та приказками, які теж є цінними, оскільки ніде раніше не зустрічалися нам...».
Окрім творчих портретів, певну цінність мають нариси про зустрічі, бесіди з виконавцями фольклорних творів, опис побутових ситуацій, обставин, за яких виконувався твір. Такі живі нариси становлять велику цінність для науки, оскільки висвітлюють процес побутування фольклору. Написання таких нарисів для студентів-філологів є ще однією нагодою виявити свій творчий потенціал. Обговорення їх відбувається на засіданнях фольклорного товариства, на практичних та лабораторних заняттях з фольклористики та фольклору, засіданнях літературної студії. В районній газеті «Уманська зоря» студенти кожного року публікують їх після захисту фольклорної практики, про них повідомляють на щорічній студентській науково-практичній конференції. Про важливість такої роботи писав Ю.Круглов: «Часом факт дечого з побаченого забувається, а часом факт, що видавався маловагомим і через те зниклим з пам’яті, при подальшому збиранні може виявитися важливим; з нагоди побаченого народжуються думки, які, якщо їх не зафіксувати зразу, можуть безслідно щезнути. Але перш за все щоденникові записи цінні безпосередньо збереженими (зафіксованими) живими картинами спілкування з виконавцями, часом такі картини варті багатьох записаних без коментарів текстів фольклорних творів» [16, 83].
Весь записаний матеріал розташовується в папках за їх жанровою приналежністю. Фольклорна проза записується з дотриманням абзаців, діалогів, пісенні жанри членуються на стовпчики-строфи з виділенням приспівів. До кожного фольклорного твору подається паспорт з такими даними:
1. Хто записав твір, коли (рік, місяць, дата).
2. Від кого записано твір (ім’я, по батькові, прізвище, місце та рік народження).
3. Звідки родом батьки інформатора.
4. Освіта виконавця фольклорного твору та його професія.
Фольклористи рекомендують до кожного тексту подавати коментар про те, до якого жанру, на думку виконавця, належить твір (визначення може не відповідати науковому); коли і за яких обставин виконувався твір; від кого інформатор почув чи навчився виконувати цей твір; активно побутує даний твір у селі чи ні.
Як свідчать дослідження, у наш час важко визначити місцеву фольклорну традицію від принесеної, через урбанізацію суспільства, міграційні процеси, русифікацію, а тепер ще й економічну ситуацію. І все ж варто прагнути чітко визначитися з особливостями фольклорної традиції села. Виконавці фольклорних творів, особливо старожили, дуже добре знають, який фольклорний твір є місцевим, а який є «чужим». В кожному селі є коло активного та пасивного пісенного фольклору, що зумовлюється різними чинниками. Особливо важливим у коментарі до фольклорного твору є висловлювання виконавців про нього. Так, при зустрічі з виконавицею народних пісень ми запитали, чому вона завжди плаче, коли співає пісню «Летів ворон через сад зелений». Жінка розповіла: «Гарно співав мій батько, робітник місцевого цукрозаводу. Батько понад усе любив співати зі мною, хоча і мої сестри, і брат, і мама непогано співали. І ось перед смертю тато попросив мене підспівати йому цю пісню... (Мотрона Іванівна заплакала). Тепер співаю її і плачу... Батька згадую... А йому цю пісню наспівував ще його дід. Це вже мій прадід. Він теж жив тут, коло ставка, трохи ближче до скелі стояла тоді його хата. У війну її не стало».
До матеріалів практики обов’язково додається аудіозапис творів, до кожного з них продиктовуються паспортні дані, подається невеличкий коментар на зразок: «Тихий літній вечір. Ми сидимо навкруг стола у затишній хаті Марії Михайлівни Смілянець, мешканки с.Кочубіївка Уманського району, 1921 року народження». Або: «Ми всі зібралися у дворі дитячого садочка (тут кажуть «майдан»). З нами Олександра Василівна Сорока, 1931 року народження, мешканка с.Кузьмина Гребля. Вона люб’язно погодилася заспівати нам колискові пісні, які колись співала їй бабуся, Онищук Катерина Максимівна (її рік народження жінка не пам’ятає)».
Зустрічі з респондентами студенти фіксують також на відеоплівку. У даний час в лабораторії є вже своя невеличка відеотека.
До звіту про практику також додається польовий щоденник, оскільки він є архівним документом. Дослідники фольклору наголошують на тому, що щоденник повинен завжди бути зі збирачем. До нього необхідно заносити маршрут, робити позначки про всі свої спостереження, заносити дані про знавців фольклору, про відгуки глядачів, які свідчать про ставлення населення до традиційної усної народної словесності, відзначають для пам’яті ситуації, обставини, за яких виконувався твір. Врешті, в цьому щоденнику збирачу необхідно підводити підсумки здійснюваної за день роботи. Такий щоденник рекомендується час від часу перечитувати, щоб з’ясувати, чи зроблено все те, що накреслювалось, чи немає упущень, або ж які корективи потрібно внести в роботу. Такий щоденник є необхідним для систематизації матеріалу і для написання нарисів про майстрів та виконавців, їхніх творчих портретів.
До матеріалів фольклорної практики також подаються анкети, за допомогою яких студенти-практиканти з’ясовували, хто співав у сім’ї інформатора, хто співає нині, за яких обставин; які пісні люблять співати – старовинні чи сучасні; яка пісня є улюбленою і чому, коли вперше і від кого її почув виконавець. Такі анкети розробляються заздалегідь співробітниками лабораторії «Етнологія Черкаського краю» та викладачами кафедри української літератури та народознавства.
Друкуючи результати фольклорної практики, бажано використовувати сучасні засоби зокрема комп’ютери, застосовувати різні прийоми комп’ютерної графіки, дбаючи про високу естетику оформлення матеріалів практики.