3. Крелитна полытикаподіляэться на три групи: стратегічні, проміжні й поточні (тактичні).

Стратегічними звичайно є цілі, що визначені як ключові в загальноекономічній політиці держави. Ними можуть бути: зростання виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, зменшення інфляції, збалансування платіжного балансу. Кожна з цих цілей настільки важлива для суспільства, що владні структури можуть ставити перед собою завдання одночасно реалізувати їх усі чи більшу їх частину. Держава в цілому має у своєму розпорядженні широкий спектр регулятивних механізмів для розв’язання таких завдань, у тому числі і механізм монетарної політики.

Проміжні цілі монетарної політики полягають у таких змінах певних економічних процесів, які сприятимуть досягненню стратегічних цілей. Потреба в розробленні проміжних цілей спричинюється тим, що наявні у розпорядженні центральних банків інструменти є монетарними і не спроможні безпосередньо впли­вати на процеси, що відбуваються в реальному секторі економіки (зростання виробництва, зайнятість, інвестиції, ціни та ін.).

Характерною особливістю проміжних цілей є те, що встановлюються вони на тривалі часові інтервали, упродовж яких можуть бути реалізовані і виявити свою ефективність. Так, пожвавлення кон’юнктури ринку через зростання маси грошей чи зниження процентних ставок у короткостроковому періоді може спричинити зростання попиту і цін. І лише за умови, що ці заходи активізують інвестиції, зростання виробництва, буде забезпечене збільшення пропозиції, яке зупинить зростання цін і стабілізує їх.

В умовах України до поточних цілей можна віднести зміну грошової бази, облікової ставки, проценту за кредитами рефінансування, проценту за міжбанківським кредитом, обсягів кредитів рефінансування, обсягів обов’язкових резервів, валютного курсу та ін.

Для успішного визначення ефективної проміжної та поточної цілей науковці розробили набір критеріїв їх відбору. Найчастіше такими називають:

1. Узгодженість із цілями вищого рівня: стратегічними — для проміжних цілей і проміжними — для поточних. Це ключовий критерій. Його порушення на будь-якому рівні неминуче призведе до невиконання стратегічного завдання, а отже, до неефективності монетарної політики в цілому.

2. Вимірюваність — проміжна і поточна цілі можуть успішно виконати свою місію, якщо відповідна змінна легко, точно і швидко може бути виміряна. Це дасть можливість центральному банку своєчасно визначити як далеко фактичні монетарні процеси відхилилися від траєкторії, заданої таргетуванням відповідного показника та оперативно здійснити коригування своїх дій.

3. Достовірність та своєчасність інформації щодо динаміки відповідних змінних. Центральний банк зможе своєчасно і точно відкоригувати траєкторію передавального процесу від поточних завдань до стратегічних цілей лише за умови, що потрібні для цього дані про динаміку поточних проміжних цілей будуть достовірними і надходитимуть до банку в найкоротший строк (щоденно чи раз на тиждень тощо).

4. Контрольованість і податливість впливу з боку монетарних інструментів центрального банку. Для того щоб проміжні та поточні завдання виявилися ефективними для досягнення стратегічної цілі, центральний банк повинен мати можливість постійно контролювати їх динаміку, а самі ці змінні повинні легко і швидко реагувати на оперативні (поточні) команди банку.

4. Інструменти грошово-кредитної політики — це такі регулятивні заходи (прийоми, методи), які перебувають у повному розпорядженні центрального банку, безпосередньо ним контролюються і використання яких впливає на цільові орієнтири грошово-кредитної політики. Особливістю інструментів грошово-кредитної політики є те, що, застосовуючи їх, центральний банк має можливість впливати на процеси, що відбуваються не тільки в грошовому секторі економіки, а й у реальному та зовнішньому секторах.

Вибір інструментів грошово-кредитної політики, які застосовуються центральними банками, досить широкий. Використання різних інструментів варіюється залежно від спрямованості економічної політики держави, ступеня відкритості її економіки, рівня розвинутості грошового ринку, особливостей національної банківської системи, традицій та конкретних обставин.

Інструменти грошово-кредитної політики умовно можна класифікувати за такими ознаками:

• характер впливу на грошовий ринок;

• спрямованість регулятивного впливу;

• характер впливу на ліквідність банків;

• періодичність використання.

За характером впливу на грошовий ринок інструменти грошово-кредитної політики поділяються на інструменти прямої дії (адміністративні) та опосередкованої, непрямої дії (ринкові).

Інструменти прямої дії — це регулятивні заходи центрального банку, що мають форму обмежень, лімітів, директив. Вони спрямовані на обмеження сфери діяльності комерційних банків, зокрема визначають або обмежують ціни (процентні ставки) чи обсяги (кредитів).

Інструменти опосередкованої дії — це регулятивні заходи впливу центрального банку на грошовий ринок шляхом формування на ринку відповідних умов, які визначають подальшу поведінку суб’єктів ринку. Інструменти опосередкованої дії ще називають ринковими, оскільки, застосовуючи їх, центральні банки проводять операції за ринковими цінами і на добровільних засадах. Застосування ринкових інструментів передбачає певний рівень їх регулювання.

Інструменти опосередкованого регулювання, які застосовуються центральними банками, поділяються на нормативні та коригувальні. Нормативні інструменти — це встановлення центральним банком для комерційних банків норми обов’язкових резервів та нормативів, що регламентують капітальну базу банків, ліквідність та ризики в діяльності банків.

Залежно від спрямованості регулятивного впливу інструменти грошово-кредитної політики поділяються на інструменти загальної спрямованості та селективні інструменти.

Дія інструментів загальної спрямованості поширюється на всі банки, на грошовий ринок у цілому. Прикладом інструментів загальної спрямо­ваності є процентна політика центрального банку.

Дія селективних інструментів поширюється вибірково — на окремі банки або їх групи, на певні види банківської діяльності, на регулювання окремих видів кредиту тощо.

Залежно від характеру впливу на ліквідність комерційних банків розрізняють інструменти, спрямовані на підтримання ліквідності комерційних банків (наприклад, політика рефінансування комерційних банків, купівля центральним банком цінних паперів на відкритому ринку), та інструменти, спрямовані на вилучення (стерилізацію) надлишкової ліквідності (наприклад, розміщення центральним банком депозитних сертифікатів, проведення операцій «зворотного» репо).

Залежно від періодичності використання інструменти грошово-кредитної політики поділяються на інструменти постійної дії та інструменти разового використання. Постійно діючі інструменти центральні банки використовують для проведення як активних, так і пасивних операцій. У більшості країн центральні банки використовують постійно діючі механізми рефінансування банків.

Ефективність інструментів грошово-кредитної політики визначають такі чинники:

• гнучкість інструментів регулювання, тобто можливість маневру при застосуванні того чи іншого інструмента;

• зворотність дії інструмента, тобто можливість проведення протилежної операції, наприклад, операції «прямого» репо і «зворотного» репо;

• відповідність отриманих результатів наміченим цілям;

• швидкість дії.

5. Політика рефінансування — це один із поширених інструментів грошово-кредитної політики, який використовується центральними банками різних країн. Під рефінансуванням розуміють забезпечення центральним банком комерційних банків додатковими резервами на кредитній основі, тобто запозиченими резервами. Ініціаторами рефінансування виступають комерційні банки. Вони звертаються до центрального банку у разі вичерпання можливостей поповнити свої резерви з інших джерел. Рефінансування можна розглядати як процес відновлення ресурсів комерційних банків, які були вкладені в позички, боргові цінні папери та інші активи.

Для комерційних банків рефінансування в центральному банку — це останній спосіб (остання надія) регулювання їхньої ліквідності, і центральний банк виступає для них у ролі кредитора останньої інстанції.

Для центральних банків рефінансування комерційних банків — це, по-перше, канал безготівкової емісії, а по-друге, — спосіб запобігання банківській паніці. У випадку кризової ситуації на грошовому ринку центральний банк надає негайно додаткові резерви на кредитній основі тим банкам, котрі потребують їх найбільше. Слід при цьому відзначити, що центральні банки мають право, але не зобов’язані рефінансувати (кредитувати) комерційні банки, тому і комерційні банки повинні розуміти отримання кредитів як привілей, а не право.

Сутність політики рефінансування у широкому розумінні полягає у зміні центральним банком умов рефінансування комерційних банків і в регулюванні у такий спосіб попиту з їхнього боку на додаткові резерви, тобто на кредити центрального банку. Основною умовою рефінансування, безумовно, виступає його ціна, тобто процентна ставка, яку визначає центральний банк і за якою він забезпечує банки додатковими резервами, що дає підставу, з певною натяжкою, розглядати процентну політику як окремий інструмент грошово-кредитної політики, але нерозривно пов’язаний з політикою рефінансування.

У світовій практиці центральні банки використовують різні способи рефінансування комерційних банків. Основні з них: редисконтування векселів, надання ломбардних кредитів і проведення операцій «прямого репо».

Редисконтування (переврахування, переоблік) векселів — це кредитна операція, яка полягає у придбанні центральним банком векселів, що перебувають у портфелях комерційних банків, до настання строку платежу за ними зі знижкою (дисконтом) порівняно з номінальною сумою векселів.

Ломбардні кредити центральні банки надають комерційним банкам, як правило, під заставу цінних паперів, насамперед державних цінних паперів.

Центральні банки використовують два методи надання кредитів — прямий і тендерний.

Прямий метод передбачає, що центральний банк надає кредит під оголошену офіційну процентну ставку (ломбардну) безпосередньо банку, який подав кредитну заявку.

Тендерний метод передбачає проведення центральними банками торгів, на яких кредитні заявки комерційних банків задовольняються виходячи із рівня запропонованої процентної ставки (ціновий тендер).

Тендери поділяються на два типи:

• за американською моделлю, яка передбачає задоволення заявок за процентними ставками, що пропонуються комерційними банками і дорівнюють або перевищують ставку відсікання, установлену центральним банком;

• за голландською моделлю, яка передбачає, що всі заявки задовольняються за ставкою відсікання, визначеною центральним банком.

У світовій банківській практиці існують певні правила ломбардного кредитування, яких дотримуються центральні банки:

• вартість заставного забезпечення повинна перевищувати суму ломбардного кредиту;

• право власності на депоновані цінні папери переходить до центрального банку, якщо кредити не погашаються в установлений строк;

• центральні банки застосовують поправні коефіцієнти до номінальної вартості цінних паперів з метою уникнення втрат у разі зниження їх ринкової вартості;

• ставка, за якою надаються ломбардні кредити, дістала назву ломбардної. Вона змінюється одночасно з офіційною (обліковою) процентною ставкою центрального банку і встановлюється ним на більш високому рівні, ніж офіційна (облікова);

• ломбардні кредити — це, як правило, короткострокові кредити.

Рефінансування комерційних банків шляхом проведення операцій «прямого» репо — це відносно новий спосіб рефінансування, центральні банки почали його активно застосовувати у 80—90-ті роки ХХ ст. Цей спосіб рефінансування передбачає купівлю центральним банком цінних паперів у комерційних банків з одночасним зобов’язанням комерційних банків на зворотну купівлю цінних паперів на заздалегідь визначених умовах.

Способи рефінансування, які застосовує Національний банк України, змінюються відповідно до цілей грошово-кредитної політики і ступеня розвитку ринкових методів регулювання грошового ринку.

У 2001 р. у зв’язку з поступовою реанімацією ринку державних цінних паперів Національний банк України запровадив нові способи рефінансування комерційних банків, запозичивши досвід Європейського центрального банку:

• надання кредитів шляхом проведення кредитних тендерів під забезпечення державними цінними паперами та векселями;

надання кредитів «овернайт» для миттєвої підтримки ліквідності банків через постійно діючу лінію рефінансування під забезпечення державними цінними паперами.

6. Процентна політика центрального банку — це інструмент грошово-кредитної політики, який є широко відомим і застосовується центральними банками практично всіх розвинених країн. Дія цього інструмента полягає в установленні і періодичній зміні центральним банком процентної ставки, за якою він здійснює рефінансування комерційних банків. Офіційна процентна ставка центрального банку часто називається обліковою, або дисконтною.

Облікова ставка центрального банку має особливий статус в економіці. Вона є ціною, за якою центральний банк емітує гроші в оборот у процесі первинної безготівкової (кредитної) емісії, що дає підстави вважати облікову ставку офіційною ціною грошей, на яку орієнтуються всі інші суб’єкти грошового ринку.

Рівень облікової ставки центрального банку — це одна із головних умов рефінансування комерційних банків, тобто забезпечення їх додатковими резервами на кредитній основі. Змінюючи рівень облікової ставки, центральний банк впливає на пропозицію грошей.

Зниження центральним банком облікової ставки спричиняє підвищення попиту на цінні папери, зростання їх ринкової вартості, а отже, зниження дохідності.

Центральні банки визначають рівень облікової ставки на основі аналізу поточного стану економіки і, зокрема, грошового ринку, перспектив його розвитку, а також з урахуванням цільових орієнтирів грошово-кредитної політики.

Облікова ставка центрального банку тісно пов’язана і взаємодіє з усіма процентними ставками грошового ринку, і насамперед з процентною ставкою за міжбанківськими кредитами. В умовах стабільної ситуації на грошовому ринку облікова ставка коливається в межах, близьких до рівня процентної ставки за міжбанківськими кредитами. Співвідношення між цими ставками різниться по країнах, залежить від стану економіки, від політики, яку проводить центральний банк.

В Україні процентна політика Національного банку реалізується через установлення ним таких процентних ставок:

• облікова ставка;

• ставки, за якими НБУ надає кредити овернайт;

• ставка рефінансування;

• ставки, за якими НБУ проводить операції репо;

• ставки, за якими НБУ проводить депозитні операції.

Облікова ставка є базовою процентною ставкою на грошовому ринку України. Національний банк України визначає її рівень, ураховуючи цілу низку макроекономічних та монетарних показників, основними з яких є:

• фактичний та прогнозований рівень інфляції;

• темпи економічного зростання;

• фактичний та прогнозований обсяг грошової маси;

• динаміка ринкових процентних ставок;

• динаміка обмінного курсу національної валюти;

• інфляційні або девальваційні очікування.

Національний банк установлює рівень облікової ставки, дотримуючись таких принципів:

• облікова ставка має підтримуватися на позитивному рівні щодо рівня інфляції;

• облікова ставка — це засіб, за допомогою якого Національний банк установлює для суб’єктів грошового ринку орієнтир щодо вартості залучення та розміщення грошових коштів;

облікова ставка — це активний засіб реалізації Національним банком грошово-кредитної політики. На підставі облікової ставки НБУ визначає рівень усіх інших процентних ставок, за якими він здійснює рефінансування комерційних банків;

• облікова ставка є найнижчою серед інших процентних ставок, за якими НБУ здійснює рефінансування банків.

Розмір облікової ставки розглядається Комітетом НБУ з монетарних питань і затверджується Правлінням Національного банку.

Процентні ставки, за якими надаються кредити «овернайт», Національний банк оголошує щоденно. За оголошеними ставками наступного робочого дня банки можуть отримати кредит «овернайт» для миттєвої підтримки їх ліквідності через постійно діючу лінію рефінансування. НБУ оголошує дві процентні ставки:

• за кредитами «овернайт», що надаються під забезпечення державними цінними паперами. Вона має бути не нижчою від облікової ставки НБУ плюс один процентний пункт;

• за бланковими кредитами «овернайт». Вона має бути не нижчою, ніж облікова ставка НБУ плюс два процентні пункти.

Ставку рефінансування Національний банк України встановлює у разі проведення тендерів на розміщення кредитів. Порядок визначення ставки рефінансування залежить від типу тендера, через який НБУ здійснює рефінансування банків: кількісний чи процентний. При проведенні кількісного тендера Національний банк наперед установлює (фіксує) процентну ставку, за якою банки можуть одержувати кредит. При проведенні процентного тендера НБУ визначає рівень процентної ставки виходячи з попиту на кредит з боку комерційних банків, запропонованих ними ставок, стану грошового ринку та цільових орієнтирів грошово-кредитної політики. Ставка рефінансування не може бути нижчою, ніж облікова ставка НБУ.

Процентні ставки, за якими Національний банк України проводить операції репо, визначаються залежно від порядку проведення операцій. За умови безпосередньої домовленості з комерційним банком про проведення операцій репо Національний банк, визначаючи процентну ставку, орієнтується на облікову ставку, процентні ставки за кредитами і депозитами на міжбанківському ринку, на дохідність за державними цінними паперами. За умови проведення операцій «прямого» репо з іноземною валютою процентний дохід визначається виходячи з процентної ставки, яку оголошує НБУ за кредитами овернайт під забезпечення державними цінними паперами.