Новицький Орест Маркович (25 січня 1806, с. Пилипи, Волинська губернія — †4 червня 1884, м. Київ) — український філософ, перший професор філософії Київського університету. Автор підручників та фундаментального твору «Постепенное развитие древних философских учений в связи с развитием языческих верований». Представник київської школи філософського теїзму.

Біографія

Орест Маркович народився 25 січня 1806-го року в селі Пилипи на Волині (тепер Чуднівський район Житомирської обл.), в заможній багатодітній родині. Походив з волинсього шляхетського роду, хоча його батько та дід були священиками. Початкову освіту та виховання отримав удома, його батько знав латину, шанував класичну літературу. Слідуючи родовій традиції Орест (як і його старші брати) отримав православну освіту: з 1817 р. — Острозьке духовне училище та семінарія, з 1827 р. — Київська духовна академія. Закінчивши академію в 1831 році, працював її доцентом, а в 1834—1850 рр. — професором Київського університету (викладав філософію, психологію і логіку). Автор підручників з психології (1840) та логіки (1841, 1844). Декан першого відділення філософського факультету (1838—1839, 1840—1841, 1845, 1846—1850). З 1850 року, в зв'язку з обмеженнями викладання гуманітарних наук і, зокрема, забороною викладання філософії в Російській імперії, залишив посаду та викладацьку діяльність. До 1869-го року працював цензором Київського цензурного комітету. Активну наукову діяльність покинув у 1860-х рр.

Помер 4 червня 1884 року, похований на Замковій горі в Києві (некропіль Флорівського монастиря).

Наукові погляди

Раннє дослідження "Про духоборів", створене за підтримки архімандрита Інокентія (викладача, ректора Київської духовної академії) для митрополита Євгена (Болховитинова) і захищене як магістерська дисертація у 1831 році, було піонерським в своїй царині. Йому належить також першісь у дослідженні індійської релігійно-філософської думки. У цих та в наступних роботах Орест Маркович показав себе уважним та неупередженим дослідником, якого цікавить і духовні, й матеріальні причини історичних явищ. Беззаперечним є рідство розмислів Новицького з ідеалістичною школою німецької філософії XIX ст. Саме на ґрунті вирішення основного питання філософії відбулась полеміка О. М. Новицького з М. Г. Чернишевським, наслідки якої визначили долю праць нашого співвітчизника в наступному столітті. Для Ореста Марковича неприйнятним було відкидання духовного досвіду та нівелювання людської істоти лиш до фізіологічних функцій, яке пропонували матеріалісти.

Сильве́стр Сильве́стрович Гого́цький (* 5 січня (17 січня) 1813, Кам'янець-Подільський — † 29 червня (11 липня) 1889) — філософ, історик філософії, представник київської духовно-академічної філософської школи. Магістр богослов'я, доктор філософії та філології.

Навчався у Кам'янець-Подільському духовному училищі, Подільській духовній семінарії.

Професор Київської духовної академії (1841—1850), Київського університету (1851—1886).

Гогоцький Сильвестр Сильвестрович (05.01.1813, м. Кам’янець-Подільський – 29.11.07.1889, м. Київ), д-р філософії, ордин. проф. 1834 закінчив Подільську дух. семінарію, 1837 – Київ. дух. академію. 1837 – бакалавр богослов. наук, 1839 – бакалавр нім. мови. 1842 звільнений з дух. звання й переведений на каф. філософії. 1845 – канд. 1-го відділення філос. ф-ту Ун-ту св. Володимира, магістр філософії, доц. каф. філос. Ун-ту і екстраордин. проф. Київ. дух. академії. 1850 – д-р філософії, ордин. проф. академії. 1851 – ордин. проф. педагогіки Ун-ту, де пропрацював усе своє життя. Створив ряд значних праць, у яких послідовно проводив засвоєну укр. академічною філософією ідею історизму, обстоював новий тип філософування на основі нових досягнень західноєвроп. думки, її критичного переосмислення, першим в історії вітчизн. думки зробив спробу створення філос. енциклопедії.

Протягом своєї багаторічної Наукової та педагогічної діяльності С. Гогоцькнй написав понад 50 наукових праць. Головною заслугою Гогоцького вважається, звичайно, видання «Философского лексикона» в 4-х томах (1857—1871 рр). Як філософ С. Гогоцькнй спочатку був послідовником Гегеля, потім став на шлях критики Гегеля з позицій теїзму та християнського містицизму.

У студентському та професорському середовищі Гогоцькнй вважався реакціонером. Він активно підтримував русифікаторську по літику царського уряду на Україні, за що його різко піддавали критиці прогресивні вчені. Академік Д. 1. Багалій у своїх спогадах про роки навчання в університеті св. Володимира писав, що професор Гогоцькнй — «найзашкарубліший представник пережитої вже тоді старовини. Він пережив свій час і в очах молодих студентів виглядав старим диваком у засмальцьованому і сурдуті. Невтішний життєвий підсумок для такої блискуче обдарованої і багатообіцяючої людини...

У 1886 ропі Гогоцькнй припиняє викладацьку роботу в університеті внаслідок хвороби, та не полишає займатися філософією, готує до друку нові праці. Помер Гогоцькнй 1889 року, був похований у Видубицькому монастирі.

Філософія серця — поняття в філософії, започатковане Дмитром Чижевським. Аналізуючи творчу спадщину Григорія Сковороди, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Памфіла Юркевича як типових представників національної традиції, Чижевський сформулював поняття «філософія серця», яка є «характеристична для української думки»

Серце — в старослов'янській мові вживалося у значенні центр, осередок чогось, наприклад життя. В святому Писанні — осередок духовного життя, розташований у людському серці згідно з уявленнями стародавніх людей, те, що в наш час більше пов'язується з мозком. Поняття використовувалось в староруській православній філософії з часів Київської Русі, філософія серця займає важливе місце у працях перших українських світських філософів, таких як Григорій Сковорода чи Памфіл Юркевич.