Біографія

Народився 30 серпня (за іншими даними 10 вересня) 1883 р. У 1900, після закінчення Мелітопольського реального училища, залишає рідне місто і переїздить до Царського Села біля Петербургу, де продовжує освіту на юридичному факультеті Петербурзького університету, який закінчує 1907 р.

Студентом розпочинає інтенсивну політичну діяльність і 1905 р. вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Його двічі заарештовують:1905 р. у Петербурзі та 1908 р. у Києві. Після другого арешту й восьми місяців ув'язнення заходами родичів його випускають на поруки, і того ж року він виїжджає у Галичину, потім у Австро-Угорщину. У 1909—1911 роках Дмитро Донцов навчається у Віденському університеті, там же одружується з українською студенткою Марією Бачинською. Провчившись 4 семестри у Відні, 1911 р. переїжджає до Львова, де продовжує навчання. 1917 року одержує ступінь доктора юридичних наук.

1913 р. Донцов через конфлікт на національному підґрунті виходить з УСДРП. Стає першим головою Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 р.

З 1914 р. проживає у Відні й Берліні, а з 1916 р.— у Швейцарії, активно включається у роботу Союзу Визволення України, який відтак очолює. На початку 1918 р. повертається до Києва, де працює у гетьманських урядових структурах, стає директором Української Телеграфічної Агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського. Разом з В. Липинським, В. Шеметом створює Партію хліборобів-демократів.

Протягом 1919—1921 рр. — шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія).

З 1922 р.— знову у Львові, редагує журнали «Літературно-науковий вістник», «Заграва», «Вістник», друкується у німецькій, швейцарській та польській періодиці.

У 1926 р. пише свою провідну роботу «Націоналізм».

У 1939 р. емігрував за кордон (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), з 1947 р. до самої смерті живе у Монреалі (Канада), там же у 1948-53 рр. викладав українську літературу у місцевому університеті.

Меморіальна дошка у Мелітополі

Помер 30 березня 1973 р. у Канаді. Похований у США на українському кладовищі в Саут-Баунд-Брук.

Володи́мир Кири́лович Винниче́нко (14(26) липня 1880, Єлисаветград, Херсонської губернії — 6 березня 1951, Мужен, Франція) — український прозаїк, драматург, художник, а також політичний і державний діяч.

Еміграція

В еміграції політична кар'єра Винниченка тривала. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації» (Історія української революції. Березень 1917 р. — грудень 1919 р.) — твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Це широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення і розуміння складних політичних процесів в Україні періоду збройної боротьби за владу.

За політичною орієнтацією Винниченко був близьким до комуністичної філософії. Але більшовики, на його думку, недостатньо враховували національний фактор. Винниченко мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б «національніша», тісніше пов'язана з історичним минулим України.

Наприкінці 1919 року Винниченко спробував цю ідею втілити у життя. Він вийшов із УСДРП і організував у Відні Закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган — газету «Нова доба», в якій опублікував свій лист-маніфест «До класово несвідомої української інтелігенції», сповістивши про перехід на позиції комунізму.

На початку 1920 року він почав інтенсивно шукати шляхи до повернення на Батьківщину. Радянське керівництво, особисто Володимир Ленін, із прихильністю поставилося до прохання Винниченка. Наприкінці травня 1920 р. Винниченко разом із дружиною прибув до Москви, де дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР із портфелем наркома закордонних справ, із кооптацією у члени ЦК КП(б)У.