2. Барух (Бенедикт) Спіноза.

Новий раціоналістичний підхід до проблем суспільства, держави і права отримав у творчості Спінози (Spinoza), 1632–1677, подальший розвиток. В 1663 році було опубліковано його працю "Основи філософії Декарта" — перший і єдиний твір, який побачив світ за життя автора під його іменем. В 1670 році він анонімно опублікував працю під назвою "Богословсько-політичний трактат" (у папському Індексі заборонених книг вона знаходилася до 1966 р.). Закінчена в 1675 р., головна праця мислителя "Етика, доказана геометричним методом" за життя автора не була опублікована. Незакінченою залишилася остання праця — "Політичний трактат".

Раціоналістичні філософські і політико-правові погляди Спінози розвинуті ним у загальному руслі натуралістичного пантеїзму. Заперечуючи теологічне і деїстичне уявлення про бога, Спіноза ототожнює бога, субстанцію і розумно зрозумілу природу. При цьому, субстанція трактується ним, як причина самої себе, чим відкривається шлях до пізнання світової цілісності (субстанції,природи) з неї самої. Єдиним адекватним способом раціонального пізнання природи, в якій все здійснюється за необхідністю, є, згідно зі Спінозою, дедуктивно-аксіоматичний математичний або, як він його називає, геометричний метод. Відповідно до пантеїстичної позиції Спінози, закони природи характеризуються ним, як рішення бога, відкриті людським розумом. Разом з тим, закони і правила природи, згідно з якими споконвічно все відбувається, — це сила і могутність дії самої природи. На такому натуралістично-пантеїстичному розумінні законів природи базується і трактування мислителем природного права, оскільки людина — це частинка природи, і на неї, як і на всю іншу природу, розповсюджуються усі природні закономірності і необхідності. "Отже, — писав Спіноза, — під правом природи я розумію закони, або правила, згідно з якими все здійснюється, тобто саму могутність природи. І тому природне право всієї природи і, отже, кожного індивіда простягається так далеко, як далеко простягається їхня могутність". Природне право забороняє тільки те, чого ніхто не хоче і чого ніхто не може. За природою і за природним правом, люди — вороги, і у природному стані "людина людині — вовк". У природному стані, згідно зі Спінозою, всі (люди та інші живі істоти) рівні у тому сенсі, що всі вони однакові, на одній і тій же підставі мають право на все за своїм бажанням, хоча реальний зміст та об'єм цих природних прав різних людей та інших живих істот різний і залежить від розміру їхньої фактичної могутності (інтелектуальної і фізичної). В цій постійній боротьбі окремих сил-прав "вищий закон природи" полягає у прагненні кожного до самозбереження, до того, щоб залишитися у своєму стані, і, при цьому, не зважати ні на що інше, крім як на самого себе. Однак, у природному стані самозбереження людей, реалізація ними своїх бажань і безпечне існування не можуть бути забезпечені. Разом з тим, сама природа і природна необхідність показують і диктують людям спосіб і шлях виходу з цього природного стану і переходу, за допомогою договору, у громадянський стан, тобто до суспільства і держави, які у вченні Спінози не диференціюються. З цього Спіноза виводить загальний закон людської природи, який, на думку філософа, є таким, що "ніхто не буде зневажати що-небудь, що він вважає за благо, хіба тільки в надії на більше благо або зі страху перед більшою шкодою; і не переносить якого б то не було зла, крім як для уникнення більшого або в надії на більше благо. Це означає, що кожен вибере з двох благ те, яке він вважає більшим, а з двох зол те, яке він вважає меншим". Цей закон належить до числа вічних істин, він притаманний суті людської природи і всі знають його. Формулювання такого "всезагального закону" дозволило Спінозі об'єднати у своєму вченні, по суті, дві різні концепції виникнення держави: 1) арістотелівську концепцію природного походження держави та 2) договірну концепцію утворення держави.

Центральне місце у творчості Спінози займає формування нової самостійної світської науки про мораль — етики, — розробленої на основі раціоналістичного "геометричного" методу. Важливе місце, при цьому, відводиться поняттю свободи. Ступінь свободи індивіда або держави, визначається не межами дозволеного їм самовілля, а ступенем їхньої розумності, оскільки свобода можлива тільки на основі і в межах пізнання природної необхідності. "Воля і розум — одне і те ж, — підкреслював Спіноза, — і тільки розумна воля є свободою". Відповідно до такого розуміння свободи, філософ підкреслював, що найбільш вільною є та держава, закони якої базуються на здоровому глузді, у такій державі кожен може бути вільний, тобто, не кривлячи душею, жити за вказівками розуму. Людина вільна лише на стільки на скільки вона керується розумом, так як в цьому випадку вона діє зі знанням тих причин, які необхідно визначають її дії, бо свобода не усуває необхідності діяти, а, навпаки, передбачає таку необхідність. Мислитель зазначав, що кінцева мета держави — звільнити кожного від страху, забезпечити його безпеку і можливість найкращим чином утримати своє право на існування і діяльність без шкоди для себе і для інших, тобто кінцева мета держави — це свобода.

У правовому аспекті важлива розробка Спінозою питання про межі могутності і права держави. Ці межі визначаються, по-перше, розумно зрозумілою необхідністю, тобто держава не може робити нічого такого, що б суперечило її природі. По-друге, ці межі обумовлені природою самих підданих держави, тобто "все те, до виконання чого ніхто не може бути змушений ні нагородами, ні погрозами, не належить до права держави". Так, поза сферою держави, тобто поза державним втручанням в життя і справи людей, знаходяться здатність суджень, істинне пізнання бога і любов до нього, питання взаємної любові і ненависті людей, право людини не свідчити проти себе, право на спробу уникнути смерті. Тобто, по суті, йдеться про невідчужувані природні права людини і про такий важливий правовий принцип, як те, що правовій регламентації підлягають тільки дії людей, а не думки, судження тощо. По-третє, межі права держави встановлюються і думкою більшості населення, на яку держава не може не зважати.

Розглядаючи різні форми держави, такі як монархія, аристократія і демократія, мислитель надає однозначну перевагу останній, підкреслюючи, що демократична держава "найбільш природна і найбільш наближається до свободи, яку природа надає кожному, бо в ній кожен переносить своє природне право не на іншого, позбавивши себе на майбутнє права голосу, але на більшу частину всього суспільства, одиницю якого він складає". Тому в демократії, як попередньо у природному стані, всі є рівними.

Як і Гроцій, Спіноза вніс значний вклад у розробку і розвиток світської раціоналістичної політико-правової концепції, яка стала фундаментом сучасної теорії держави і права, теоретичною основою "юридичного світогляду".

права

Гроцій Гуго де Гроот (1583-1645) — видатний нідерландський політичний мислитель, юрист, філософ, історик, один із засновників новітньої теорії природного права та науки міжнародного права. Слід зазначити, що Гуго Гроцій перший у світовій політико-правовій думці заклав наріжний камінь юридичного світогляду, створив дійсно теоретико-правові засади суспільного договору, на які згодом спиралися Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Дж. Лільберн, Дж. Мільтон, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Т. Пейн та ін. [4, с. 122-123].

Проте, на думку сучасних зарубіжних дослідників, значення Гроція «в історії юриспруденції спирається не на теорію держави чи

щось, що він мав сказати про конституційне право, а на його концепцію того, що право регулює взаємини між суверенними державами. Гроцій мав вагомі підстави вважати, що добробут людства потребував вичерпного й систематичного аналізу правил, які керують міждержавними взаєминами» [5, с. 377—378].

Важливо підкреслити, що Г. Гроцій, маючи унікальні розумові здібності, вже в ранньому віці дивував ними і вчених, і правителів. Так, король Генріх IV, приємно вражений його ґрунтовними знаннями, у присутності придворних захоплено промовив: «Ось диво Голландії!» [2, с. 7].

Присвятивши себе вивченню творів стародавніх класиків права, Гроцій уже в п'ятнадцять років здобув ступінь доктора права в Орлеанському університеті.

Динамічно розвивалася і його службова кар'єра, яка, втім, через політичні інтриги закінчилася для Гроція довічним ув'язненням. Як відомо, народна мудрість стверджує: «Засуджений до повішання не втопиться». Проте в долі нідерландського юриста все відбувалося з точністю до навпаки [1, с. 41]. Хоча за допомогою дружини Марії 1621 року він утік із в'язниці в замку Левестейн (за легендою, його винесли в ящику з книгами), був тепло прийнятий королем Людовіком XIII, став послом Швеції у Франції, його успішну кар'єру, однак, перервала смерть. Це сталося в серпні 1645 року внаслідок тяжкої хвороби, спричиненої катастрофою корабля, на якому він перебував [2, с. 9].

Варто зазначити, що Гроцій був енциклопедично освіченим і талановитим дослідником, перу якого належать понад 90 праць з історії держави і права, проблематики війни і миру, міжнародного, природного та канонічного права, питань загальної історії, етнографії, античної літератури, культури. Його основна політико-правова праця — «Про право війни і миру. Три книги, у яких пояснюються природне право і право народів, а також принципи публічного права» (1625). Трактат мав величезний успіх і витримав декілька видань іще за життя автора. Проте 1627 року працю було внесено до папського списку заборонених книг, у якому вона перебувала до 1900 року [2, с. 8].

Політико-правові погляди Гроція викладено й у таких його працях, як трактат «Про право здобичі», «Вступ до вивчення права Голландії» (1631) та ін. [5, с. 297—298]. Мета трактату «Про право війни і миру», як її сформулював сам автор, — це дослідження принципів справедливості в міжнародних відносинах, розв'язання теоретичних проблем міжнародного права. Прагнення до послідовного юридичного розгляду проблем суспільства, держави, внутрішньої та зовнішньої політики знайшли переконливий вияв у тому, що й проблеми війни та миру, які були досить актуальними для тогочасного періоду Тридцятилітньої війни, висвітлюються Гроцієм саме в правовій площині, з позицій юриспруденції, а не науки про політику. На думку Гроція, предмет юриспруденції — це питання права та справедливості, а предмет політичної науки — доцільність і користь [3, с. 298].

Виходячи з такого розуміння предмета юриспруденції, Гроцій надавав важливого значення запропонованому ще Арістотелем поділу права на природне та волеустановлене. При цьому природне право визнається ним як «припис здорового глузду, яким та чи інша дія, залежно від її відповідності чи невідповідності самій розумній природі, визнається або морально ганебною, або морально необхідною» [2, с. 71].

У своєму трактаті Гроцій розглядає міжнародне право як форму волеустановленого права. На його думку, «права у сфері міжнародних відносин» створюються за взаємною згодою держав з міркувань користі.

Потрібно вказати й на те, що в концепції Гроція проблема співвідношення права та сили трактується як засіб практичної реалізації вимог природного права і у внутрішньодержавному житті, і в міжнародному спілкуванні.

Політико-правове вчення Гроція, яке поширюється на сферу внутрішньодержавних та міжнародних відносин, спрямоване на утвердження правових принципів у сфері зовнішньої політики й на досягнення миру. Розглядаючи питання про те, якій саме цінності надати пріоритет — свободі чи миру, Гроцій у цьому політико-правовому виборі, без сумніву, перевагу надає миру.

Обґрунтовуючи необхідність правового оформлення й регулювання міжнародних відносин, і насамперед проблем війни та миру, Гроцій критикував поширену думку, що війна геть не сумісна з правом. «Неможливо, — підкреслював він, — не тільки погодитися з домислами декого, начебто під час війни припиняються всі права, але навіть не потрібно ні розпочинати війну, ні продовжувати розпочату війну інакше, ніж дотримуючись меж права й добросовісності» [2, с. 33].

У цьому зв'язку доречно звернути увагу на те, що війну Гроцій визначає як «стан боротьби силою як такою». На його думку, це загальнотермінологічне поняття охоплює як війни приватні (між приватними особами), так і публічні (які ведуть органи громадської влади). Виокремлює Гроцій і змішану війну, в якій поєднуються елементи двох перших типів війн. Війна як така, на думку Гроція, не суперечить природному праву, бо «за природою кожен є захисником свого права, для чого нам і дано руки». Не заборонена війна також Божими законами і правом народів. Проте це аж ніяк не означає, що всі війни справедливі. Розрізняючи війни справедливі й несправедливі, Гроцій у відповідності зі своїм юридичним підходом до цієї проблематики підкреслював, що «справедливою причиною початку війни може бути не що інше, як правопорушення». До справедливих війн він, зокрема, відносив війни оборонні, війни для збереження цілісності держави, захисту майна. Несправедливі війни (загарбницькі, з метою заволодіння чужим майном, підкорення інших народів) являють собою протиправний стан, адже порушують вимоги як природного права, так і положень права народів. Організатори несправедливої війни, наголошував Гроцій, відповідальні за все, чим вона супроводжується, а також за її наслідки. Роздуми над тим, що дозволено й що не потрібно робити воюючим країнам стосовно одна одної, поєднані з цікавими зауваженнями Гроція щодо позиції, яку в період воєнних сутичок повинні мати нейтральні держави.

Обов'язок цих держав — утримуватися від сприяння тому, хто веде несправедливу війну. А в сумнівних випадках їм потрібно зберігати рівність у наданні воюючим сторонам послуг, що не пов'язані з використанням зброї.

Війна, на думку Гроція, завдає «неабиякого лиха» У разі, коли є сумніви щодо справедливого характеру війни, яка визріває, потрібно «віддати перевагу миру» [2, с. 36].

Навіть справедливі війни, вказує Гроцій, слід розпочинати з осторогою. Досить часто виникають ситуації, за яких доречно відмовитися від таких війн. У разі, якщо війна все-таки стає неминучою, вона повинна вестися «заради укладання миру» [2, с. 37].

Загалом для вчення Гроція про право війни і миру досить характерним є миротворчий пафос. Показовим є його твердження, що мир є «кінцевою метою війни» [2, с. 67].

Важливо, що вчення Гроція про право війни і миру зорієнтовано на формування нового типу світової спільноти, заснованого на раціонально-правових принципах рівності, співробітництва і взаємності у відносинах між усіма людьми, народами й державами, на ідеї єдиного міжнародного правопорядку, який добровільно встановлюють і якого послідовно дотримуються суверенні держави.

Вагомий внесок Гроція у розробку нової світської доктрини права міжнародного спілкування дає підставу вважати його «батьком міжнародного права».

Непересічне значення праці Гроція «Про право війни і миру» для науки міжнародного права полягає в тому, що він уперше спробував викласти саме те право, що «визначає відносини між багатьма народами або їхніми правителями» [2, с. 69], тобто міжнародне право в його сучасному розумінні. Безперечно, на наукових політико-правових поглядах Гроція відбилося все розмаїття епохи, за якої він жив і плідно у творчому сенсі працював. Це визначило специфіку тлумачення ним поняття міжнародного публічного права. Проте, відзначаючи еволюцію визначення міжнародного права від часів Гуго Гроція і до наших днів, слід підкреслити, що залишаються незмінними юридичний характер міжнародного права, особливості його суб'єктів і предмета регулювання. Отже, наукові праці Гроція є важливим джерелом для поглиблення й розвитку теоретичних засад сучасного міжнародного права.