18.Діяльність як умова та засіб психічного розвитку дитини (спілкування, гра, пізнання, праця).

Гра – явище соціальне за своїм походженням та змістом, вона є

історичним утворенням зумовлена розвитком суспільства, його культури. Це

особлива форма життя дитини в суспільстві, у яких діти в ігрових умовах

виконують роль дорослих, відтворюючи їхнє життя, працю та стосунки.

Характеризуючи гру дошкільнят звернуло увагу на її роль і характер.

Гра завжди будується згідно з певними правилами. Гра на цьому етапі

смисловобічна за своєю суттю, що істотно впливає на розвиток дитячої

психіки. Досвід використання символів, заміна одних об’єктів іншими

допомагає в майбутньому оволодівати соціальними знаками. Розвиток

символічної функції формує класифікаційне сприймання, суттєво розвиває

змістовну сторону інтелекту та інші суто людські якості. Гра сприяє

розвитку довільної уваги та пам’яті дитини. В умовах гри діти краще

зосереджуються та більше запам’ятовують. Вона позитивно сприяє на

розвиток інтелекту; у грі дитина вчиться узагальнювати предмети та дії,

добирають потрібні слова. Цікаво, що діти цього віку цілком заплюються

грою, водночас не ототожнюючи її з дійсністю. Гра поступово змінюється й

наприкінці дошкільного періоду сягає високого рівня розвитку. Існує 2

фази розвитку гри. Для 1 (3-5 років) характерне відтворення логіки

реальних дій людей, і змістом гри є предметні дії. На 2 (5-7 р.)

моделюються взаємини між людьми. Суттєву роль у психічному розвитку

дошкільнят відіграють також різні види продуктивної діяльності

(малювання, ліплення і т.д.).

19. Проблема співвідношення навчання та розвитку: критичний аналіз основних наукових підходів.

Для сучасної школи питання про співвідношення навчання і розвитку має першочергове значення, зумовлене трьома чинниками:

1. Ми прагнемо до всебічного розвитку особистості й не можемо задовольнитись формуванням людей, які володіють лише знаннями і уміннями.

2. Другим чинником є темпи розвитку науки, швидке збагачення знань, за якими школа не встигає, — адже неможливо необмежено збільшувати період навчання. А тому необхідно дати засоби для самостійної і безперервної самоосвіти. Серед цих засобів основним є готовність до серйозної розумової діяльності.

3. Тривалий час віковим особливостям приписували роль незмінного та непереборного фактора. Якби вікові особливості були настільки нединамічні, то це б означало, що ніяке навчання не в змозі подолати обмежені самою природою можливості того чи іншого віку. Виявлення співвідношення навчання і розвитку і означало спробу відповісти на запитання чи можна навчанням зняти уявлювану обмеженість вікових можливостей та розширити ці можливості й досягти більш раннього розвитку, ніж прийнято було вважати.

Проблема навчання і розвитку актуалізується, як правило, в критичні періоди перебудови школи, тобто інтерес до неї загострюється тоді, коли система традиційної шкільної освіти не справляється з новими соціальними завданнями, не забезпечує необхідного рівня орієнтації людини в складних умовах сучасного виробництва і суспільного життя. Прагнення зробити цю систему адекватною новим соціальним вимогам неминуче призводить до перегляду змісту встановлених ПОНЯТЬ "навчання", "засвоєння", "формування психіки".

Педагогічна практика показує, що навчання залежить від індивідуальних відмінностей в научуваності, від схильностей учнів та їх загальних і спеціальних здібностей. На кожному етапі навчання спостерігаються відмінності в темпі і якості засвоєння шкільного матеріалу, у виробленні необхідних для нього дій, операцій, узагальнених прийомів розумової діяльності, у перенесенні їх на виконання нових навчальних і практичних завдань. Внаслідок цього подібне за своїм змістом і методами навчання робить неоднаковий внесок у розвиток різних учнів. А тому диференціація та індивідуалізація навчання у відповідності зі схильностями, здібностями учнів необхідна для того, щоб підвищити вплив навчальної діяльності на їх розвиток.