156Зміст правовідносин і суб єктів правовідносин

Суб'єкт правовідносин - це правоздатний, дієздатний і деліктоздатний суб'єкт суспільного життя. Суб'єктами можуть бути фізичні та юридичні особи, в тому числі держава, суспільство, народ, які мають правосуб'єктність. У юридичній науці всі суб'єкти поділяються натри категорії: 1) фізичні особи - громадяни даної держави, іноземці (громадяни інших держав), біпатриди (громадяни двох держав), апатриди (особи без громадянства), тобто люди;

2) юридичні особи - державні об'єднання (держава, її органи, державні установи, підприємства) та громадські об'єднання (громадські організації, політичні партії, рухи, органи громадської самодіяльності, громадські підприємства й установи);

3) соціальні спільноти - народ, нація, територіальні спільності, трудові колективи.

Зміст правовідносин

Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного. Основний зміст правовідносин (юридичний) становлять суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки, де суб'єктивне право - це передбачена юридичною нормою міра можливої поведінки учасника правовідносин, а суб'єктивний обов'язок - це передбачена юридичною нормою

права міра необхідної поведінки учасника правовідносин. Щодо суб'єктивного права, то воно характеризується можливістю використовувати його на свій розсуд учасником правовідносин, тобто суб'єкт завжди може відмовитися від використання суб'єктивного права, крім випадків, коли суб'єктивне право збігається із суб'єктивним обов'язком. Суб'єктивне право охоплює кілька правомочностей: S правомочність на власні дії; •S правомочність на чужі дії (право вимагати виконання зобов'язань);

•S правомочність на можливість приведення в дію примусу державного апарату проти особи, котра не виконала свої зобов'язання.

На відміну від суб'єктивного права, від виконання суб'єктивного обов'язку не можна відмовитися - відмова від виконання або недобросовісне виконання є підставою для юридичної відповідальності. Залежно від того, який вид поведінки передбачений диспозицією правової норми, суб'єктивні обов'язки можна поділити на активні й пасивні.

Фактичний зміст - це сама поведінка суб'єктів, їхня діяльність, у якій реалізуються суб'єктивні юридичні права і обов'язки сторін.

157Поняття і основні риси законотворчості

У сучасному суспільстві люди і різного роду їх об’єднання постійно стикаються з правилами поведінки, зафіксованими в нормах законів і підзаконних актів — з їх вимогами, заборонами і дозволами, з необхідністю їх дотримання, виконання і застосування, з тими наслідками, які настають у разі їх порушення. Кожна держава встановлює у суспільних відносинах певний порядок, який з допомогою законодавства і режиму законності формулює їх в правових нормах, забезпечує, охороняє й захищає. Законодавство охоплює більшість сфер людської діяльності, розширює межі свого регулятивного впливу на суспільні відносини за рахунок ускладнення соціального буття і, як наслідок, появи нових типів людських відносин, безпосередньо супроводжуючи людей у їх спілкуванні один з одним.

Невід’ємну роль у формуванні і розвитку цього важливого соціально-правового інституту відіграє правотворчість, яка є складним соціальним явищем, що має управлінську природу, виступаючи однією з форм державної організації суспільства. Як і будь-який соці­альний процес, це свідома цілеспрямована діяльність, що здійснюється через право та правові норми. Кажучи про правотворчість як про явище соціально-юридичного характеру, не можна обмежувати його лише функцією видання нормативних актів. Воно охоплює більш широке коло процесів: підготовку нормативних актів, виявлення існуючих потреб в правовому регулюванні, визначення оптимальних напряму й характеру такого регулювання тощо.

Комплексний підхід до правотворчості вимагає розвитку реальних зв’язків між різними явищами, що беруть участь у формуванні права. правотворчість — основна, первісна ланка механізму правового регулювання. Вона починається тоді, коли необхідність нововведень вже назріла і стала очевидною, а їх напрям визначено вектором суспільного розвитку. На цьому етапі в процес правотворення включаються компетентні органи держави.

Згідно з традиційною точкою зору правотворчість — це діяльність держави, спрямована на створення юридичних норм. тож правотворчий процес можна визначити як порядок здійснення юридично значущих дій із підготовки, прийняття та опублікування нормативних актів, які процесуально оформлені, юридично опосередковані і носять офіційний характер.

Головне для правотворчості — вироблення і встановлення нових правових норм. У цьому передусім знаходить свій прояв призначення цієї форми державної діяльності. по суті своїй правотворчість — це піднесення державної волі до ступеня закону, до юридичних приписів, що мають загальнообов’язкове значення.

Отже, правотворчість — це організаційно оформлена діяльність держави із піднесення державної волі до рівня закону шляхом виявлення потреб у нормативно-правовому регулюванні певного типу суспільних відносин і створення відповідно до цих потреб нових правових норм, зміни і скасування діючих. правотворчість є діяльністю із підготовки, затвердження й опублікування нормативних актів, що здійснюється компетентними органами держави. як і будь-яка інша процесуальна діяльність, правотворчість являє собою офіційний порядок юридично значущих дій. Відтак, вона обумовлює виникнення низки взаємопов’язаних соціальних відносин, наприклад правовідносин з приводу підготовки і прийняття нормативного акта. Окрім того, правотворчість виникає лише за наявності певного юридичного факту. підставою для активації механізму правотворчого процесу є прийняття офіційного рішення про підготовку проекту відповідного правового акта. В якій би формі це рішення не виражалося, воно також є юридичним актом, що породжує певні права та обов’язки. і саме з моменту прийняття такого рішення виникає певне правовідношення, за якого усі дії із створення нормативного акта якісно відрізняються від тих, що передували ініціації його створення.

Видається очевидним, що найбільш вдалим є широке розуміння правотворчості, тобто виділення в ній як в процесі двох основних етапів. перший — це попереднє формування державної волі, що зовні виражається у складанні проекту нормативно-правового акта. Цей етап складається з дій, які не породжують правових норм безпосередньо. Він створює основу для наступних дій, будучи передумовою прийняття нормативного акта. другий етап — це офіційне піднесення державної волі до норми права, тобто прийняття і оприлюднення нормативного акта. На цьому етапі вирішальне значення має діяльність правотворчого органу. Зазначені етапи загалом притаманні усім видам правотворчості. проте найбільш повно вони проявляються при створенні законів. Ця діяльність найбільш повно моделює правотворчий процес і найбільш точно відтворює на практиці його сутнісне призначення.

Варто додати, що законотворчість і правотворчість аж ніяк не тотожні поняття. Як відмежовують категорії “система права” і “система законодавства”, так само розрізняють і поняття “правотворчість” і “законотворчість”, які співвідносяться між собою як загальне і конкретне. На відміну від правотворчості метою законотворчості є створення закону (законодавчого акта). тож законотворчість — це вид державної діяльності, за допомогою якої воля певної соціальної групи чи спільноти підноситься до ступеня закону і виражається у нормі права конкретних змісту й форми.

Законотворчість — це стрижень правотворчості, його найважливіша складова частина, тому їй притаманні риси, загальні для всіх видів правотворчості. проте якщо правотворчість — це діяльність із підготовки, затвердження і оприлюднення нормативних актів, що здійснюється компетентними державними органами, то законотворчість — це діяльність із підготовки, затвердження та оприлюднення законодавчих актів держави.

Значна роль законодавства в житті окремого індивіда й суспільства в цілому припускає знання, перш за все, того, яким чином воно створюється, формується і розвивається, в чому суть законотворчості. Без такого знання виключається скільки-небудь успішна діяль­ність із створення законів.

Законотворчість передбачає наявність у законодавців не тільки загальної соціальної культури, а й вимагає від них спеціальних знань, певних навичок володіння мистецтвом формування і формулювання законодавчої волі, яких вони досить часто не мають. Ці знання в юридичній науці називають законодавчою технікою, яка являє собою певну систему вимог при створенні нормативно-правових приписів та їх систематизації.

Успішна діяльність із створення законів передусім залежить від правової культури законодавця, його істинно творчого ставлення до свого завдання, від рівня володіння юридичною наукою і прийомами законодавчої техніки. сутність правової культури законодавця як складової загальної культури полягає у стилі мислення і відповідної дії, заснованої на визнанні і пізнанні загальнолюдських цінностей права, вимог законності і режиму правопорядку, відповідно до яких здійснюються законодавча діяльність і правореалізаційна практика.

В культурі законотворчості акумулюються різнобічні знання правової дійсності, її історії та перспектив розвитку, спеціальні знання про право і закон, їх вміле практичне використання.

Динамізм економічних, політичних і соціокультурних потреб сучасного суспільства ставить все нові й нові завдання правового опосередкування відповідного кола суспільних відносин. Багатогранність і глибока соціальна обумовленість цих завдань наочно виявляється вже простим перерахуванням проблем, що постають перед законот­ворчістю, а саме необхідністю:

дослідження різних соціальних факторів, що обумовлюють потребу в нормативно-правовому регулюванні відповідних суспільних відносин;

виявлення і ретельного обліку при створенні законів різнорідних інтересів соціальних і національних спільностей, соціальних груп і суспільства в цілому, урахування їх особливостей, звичаїв і традицій;

використання в процесі створення закону новітніх досягнень науки, техніки й культури;

проведення порівняльного аналізу законопроекту не лише з аналогічними правовими настановами колишніх і діючих законодавчих систем інших держав, а й з іншими регуляторами суспільної життєдіяльності, існуючими в діяльнісній практиці;

проведення в доцільних і можливих випадках спеціальних експериментів для визначення оптимального варіанту правового регулювання відповідних типів і груп суспільних відносин і вироблення найбільш ефективної форми правового впливу на ці відносини; виявлення зв’язку, визнання відповідності й взаємодії законопроекту з конкретною правовою системою і, передовсім, з її основним Законом; удосконалення організаційних форм і процедур створення закону.

Такі об’ємні і трудомісткі завдання не можуть бути успішно реалізовані без творчого підходу до розв’язання їх законодавцем.

Законотворчість характеризується органічною єдністю трьох основних компонентів: пізнання, діяльності і результату, які в своїх діалектичних поєднання складають відносно завершений цикл законотворчості, услід за яким по висхідній лінії йдуть в тій самій послідовності аналогічні цикли, що створюють в своїй цілісності систему цього процесу. Насправді, для того щоби в законах адекватно відображалися процеси, які відбуваються в суспільстві, необхідно постійно виявляти, вивчати та вміло використовувати об’єктивні за­кономірності, що ці процеси спрямовують. саме тому передумовою створення закону є пізнання тих складних умов, факторів і обставин, тих суспільних відносин, що мають місце на практиці, і правове рулювання яких диктується потребами соціального прогресу. Однак обмеження законотворчості межами “чистого” пізнання, що не переходить в “діяльнісну сутність”, приховує в собі небезпеку обмеження його пасивним умоспогляданням. За пізнанням приходить і діяльність. Цей перехід не є прямолінійним і одноразовим. Він являє собою трудомістке багатоступеневе розгортання і конкретизацію знання в творенні потрібних суспільству законів. Лише після того, як усвідомлено потреби й цілі правового регулювання тих чи інших соціальних відносин, законодавець приймає рішення про перехід від пізнання до діяльності. Настає період створення самого закону, розділений на ряд стадій, регламентованих низкою встановлених законом процесуальних процедур.

Якщо пізнання в законотворчості є процесом перетворення об’єктивної дійсності на факт законодавчої свідомості, за яким слідує прийняття відповідного рішення, то втілення цього рішення в життя являє собою зворотний процес, що передбачає перетворення законодавчої свідомості на об’єктивно існуючий закон. тим самим підсумком законотворчості, її? кінцевим продуктом виступає готовий закон. але цей продукт — лише проміжний, початковий результат, услід за яким настає дія самого закону, що полягає в практичному регулюванні відповідних суспільних відносин. Вивчення дії закону дозволяє визначити його ефективність, доцільність, наукову обґрунтованість, що, в свою чергу, справляє зворотний вплив на законодавчий процес, дозволяючи уточнити, відкоригувати, доповнити чинне законодавство, підвищити його якісний рівень, збагатити його набутим практичним досвідом.