Тема П. Основні концепції праворозуміння.
Вступ План.
1. Проблема праворозуміння.
2. Основні концепції праворозуміння.
(Теологічна теорія права, Природно-правова, Історична школа права, Юридичний позитивізм, Соціологічна школа права, та ін.)
3. Сучасне нормативне розуміння права. Поняття, основні ознаки, визначення.
1.Проблема праворозуміння.
У юридичній науці існує цілий ряд думок, поглядів, теорій щодо питання поняття, суті, витоках права і його функціонування. У свій час Кант зазначав, що право існує тисячі років, а юристи не можуть домовитись що таке право. Це у повній мірі відноситься і до вітчизняної науки.
Плюралізм шкіл і теорій має свої причини:
1. Теорії виникають на певному етапі розвитку суспільства, кожний етап висуває свої проблеми, які відображаються у теоріях права.
2. Теорії права мають певний зв’язок з філософськими поглядами.
3. Вони обумовлені національними, релігійними традиціями, особливостями формування правових систем.
4. Школи і теорії можуть виражати інтереси різних соціальних сил, тому змінюються погляди на право.
5. Однією із важливих передумов великої кількості теорій є складність механізму правового регулювання, який передбачає наявність різних елементів: норм права, юридичних фактів, вплив на право і правове регулювання правосвідомості, моральності, справедливості, розумності.
2. Основні концепції праворозуміння
Теологічна теорія права – це історично перше пояснення суті права, яке виникло у давнину.
Прихильником цієї теорії був відомий ідеорлог католицизму Фома Аквинський. (13ст.)
Суть теорії. Основною її ідеєю було те, що право походить від бога для того, щоб забезпечити регулювання життя на землі. Це право передається людині через правителя.
У своїй системі законів Ф.Аквинський 4 види:
вічний закон – це божественний розум, який керує світом.
Природний закон – це відображення вічного закону людським розумом.
Людський закон – це позитивне право.
Божествений закон – це Біблія. Він необхідний із-за недосконалості людського розуму, оскільки люди самі не можуть прийти до єдиного уявлення про правду і Біблія повинна в цьому допомогти.
Оцінка.
Позитивним було те, що її прихильники вперше з’єднали такі поняття як право і справедливість хоча і через прояв божественої волі.
Недолік. Є певні складнощі у розумінні права, яке пропонує божествена теорія. Це пов’язано з ідеологією світових релігійних поглядів: християнством, ісламом, буддизмом.
Висновок: Ця теорія відіграла свою роль у певний період і на сучасному етамі не всіма спиймається.
Природно-правова теорія.
Ідея природного права виникла ще в Стародавній Греції і стародавньому Римі і пов’язана з іменем Сократа, Аристотеля, Цицерона та ін.юристів. Природно-правова доктрина склалась в період розпаду феодалізму, підготовки і проведення буржуазних революцій XVII-XVIII сторіччя. Її видатними представниками були: Гуго Гроцій, Т.Гоббс, Д.Локк, Вольтер, Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо, О.М.Радищев та ін. Ця теорія продовжувала розвиватись і у 20 ст. Штамлером, Фуллером. Тому розрізняють різні теорії природного права: теорію природного права, де виходять із договірного аспекту (договірна теорія права) і теорію відродженого природного права.(Є.М.Трубецькой).
Суть теорії.
Природно-правова школа в своїх поглядах виходила із існування двох систем права – природного і позитивного.
Позитивне – це офіційно визнане, діюче право, яке отримало вираз в законах та інших правових актах державної влади, в тому числі санкціонованих нею звичаях.
Спрямовуючи критику проти реально існуючого феодального права, особливо в умовах королівського абсолютизму, представники природно-правової школи вказували на його обмеженість, несправедливість, на те, що закони, які видаються владою, закріплюють пригнічення людей.
На відміну від позитивного, природне право витікає із природи людини, людського розуму, загальних моральних принципів.
Тому воно розумно та справедливо і розповсюджується на всі часи і народи. Воно вічне та незмінне, як і природа і розум людини.
Основні моральні і правові ідеї та принципи, які обгрунтовуються даною теорією в якості природних законів – це невідчужувані права людини: свобода, рівність, сім’я, власність, безпека. Їх захист повинен бути метою кожної держави.
Тому позитивне право, яке суперечить вимогам природного права, повинно бути замінено на таке позитивне право, яке б засновувалось на природних законах. Тільки в такому випадку позитивне право може розглядатись як розумне і справедливе.
Арістотель зазначав: "якщо закон несправедливий, то від такого закону необхідно відступити і поступити по справедливості.
Природно-правова теорія відіграла прогресивну роль у боротьбі з феодалізмом, ідеологічно сприяла переходу суспільства до більш високого капіталістичного ступеня розвитку. Але демократичний потенціал природної школи права цим не був вичерпаний. З особливою силою він проявився в другій половині 20 сторіччя, став теоретичним фундаментом загальної боротьби за права людини у всьому світі.
Позитивне значення природно-правової теорії:
вона стверджує ідею природних, невідчужуваних прав людини;
вона розрізняє право і закон, природне і позитивне право;
ця позиція з'єднує право і моральність.
Зауваження:
1. Не завжди уяву про право як справедливе або несправедливе можна втілити в правовій дійсності.
Історична школа права склалась в першій половині ХІХ сторіччя в Німеччині. Представниками цієї школи були Густав Гуго, Савіньї, Пухта. В Україні деякі ідеї історичної школи розвивали Іванішев, Владимирський-Буданов. Ця теорія виникла як противага теорії природного права із якої витікали демократичні і революційні ідеї, заклики до зміни існуючого ладу і прийняттю законів, які відповідали б “природі людини”.
Історична школа права відкидала можливість існування єдиного для всіх народів права, виходила з того, що у німецького, як і у будь-якого іншого народу, є своє, властиве йому право, не схоже на право будь-якої іншої країни, і яке визначається історично властивим йому народним духом.
Право кожного народу і є проявом цього духу, виразом “загальної свідомості”, “загального переконання народу”. Воно – результат історичного процесу.
На їх думку, передаючись, немов “з молоком матері”, від покоління до покоління, право розвивається і повільно складається, так як мова і мораль.
Думка про те, що вирішальна роль в утворенні права належить регулюванню зверху, оголошувалась “юридичним забобоном”. Формування права порівнювалось з правилами гри, які встановлюються повільно, на підставі практики. відповідно закон – не тільки єдине, але і не основне джерело права.
На перше місце прихильники історичної школи права висували звичай. При цьому всякий інститут, наприклад рабство в античному світі, якщо він історично склався і став звичним, оправданим, тому він існує.
З цих позицій історична школа права відстоювала діюче в Німеччині право, закріплюючи ним застарілі феодально-кріпосницькі інститути, різко виступала проти їх змін, і особливо проти пропозиції про створення загальнонімецького цивільного кодексу.
Разом з тим, як позитивну сторону цією школи необхідно відмітити, що вона привертала увагу на необхідність вивчення історії права, його джерел, і сама накопичувала багатий матеріал, особливо з історії римського права.
Недоліки:
1. В цій концепції є елементи містичного характеру зокрема, народний дух, тому постає питання: як його вловити?
2. Можна погодитись, що право має національні особливості, але в історії відомо коли закон чи звичай одного народу був сприйнятий іншим народом. (магдебурське право в Росію)
Разом з тим історична школа права справила вплив на наступний розвиток правової думки, особливо на психологічну і соціологічну теорії.
Юридичний позитивізм
З другої половини XIX століття значнопоширеним напрямом світової правової думки був юридичний позитивізм, який за об‘єктивних причин почав формуватися в Англії, а пізніше і в континентальній Європі. Як свідчить аналіз, цей напрям в кожній країні мав свої особливості виникнення і розвитку.
Головним представником і засновником такого напряму в Англії в юридичній літературі вважається Джон Остін (1790-1859), який видав у 1832 році працю «Лекции по юриспруденции, или Философия позитивного права». Їм було закладено підгрунтя аналітичної юрисдикції, що займала у XIX столітті провідне становище в англосаксонських країнах.
На думку Джона Остіна, позитивне право – це наказ, який виходить від монарха або групи суверенів до особи або осіб, які знаходяться в підпорядкуванні.
На таких позиціях стояв і інший англійський вчений Ш.Амос, який зазначав, що “право є наказ верховної політичної влади держави з метою контролю дій осіб у даному суспільстві”. Тому, на їх думку, правові норми необхідно сприймати такими, якими вони є.
У Німеччині юридичний позитивізм формується в 50-60 роках XIX століття і стає також основним напрямом правової думки. Найбільший його прояв простежуємо у працях К.Бергбома.
Автор тут виступає як супротивник природного права і доводить, що юристам слід виходити тільки із діючого права, тому що “природно-правова” філософія лише віддаляє юридичну науку від реальної дійсності, а її теорії не мають ніякої юридичної цінності і вносять в юридичну науку повністю неминучий і шкідливий дуалізм ідеального і дійсного права. Єдиним джерелом права Бергбом визнає позитивний закон. Прихильниками його поглядів були Гербер, Цительман, Лабанд.
Виникнення юридичного позитивізму у Франції було пов’язане з боротьбою проти окремого існування природного права та з культом наполеонівського кодексу, в якому неначе об’єднували в щось єдине природне право і позитивне право.
Виникнення юридичного позитивізму в Україні і Росії припадає на 60-ті роки XIX століття. Остаточно він сформувався у 80 роках XIX століття. Особливістю правової теорії в Росії в цей період було те, що сформувалися два напрями – юридичний позитивізм і соціологічний напрям у теорії права.
Однією із причин його появи було виникнення, розвиток і зміцнення капіталістичних відносин, які супроводжувалися бурхливим розвитком законодавства, його кодифікацією, появою та розвитком нових правових інститутів і галузей права. У зв‘язку з цим виникає необхідність у чіткій формально логічній обробці діючого права, розвитку законодавчої техніки, поясненні основних юридичних понять і норм. Це зумовило формування правової науки, як науки формально догматичної.
Представники цього напряму виступали проти концепції природного права, закликали до вивчення діючого права, залишаючись на формально-логічних позиціях, через що були обмежені в розробці нових наукових методів дослідження права. Разом з тим слід зазначити, що вони мали неабиякі досягнення, особливо в практичній юриспруденції.
Ідеї юридичного позитивізму в Росії також відстоювало багато видатних вчених. Наприклад Г.Ф.Шершеневич (1863-1912), В.Д.Каткова, який підкреслював, що “право, за визначенням позитивістів, є сукупність діючих в державі примусових норм”.
До представників цього напряму можна віднести М.І.Палієнка В.В.Сокольського, а також Ф.В.Тарановського (1875-1936) З їх точки зору, право розглядалось, як продукт діяльності держави. Відомим представником юридичного позитивізму був О.Д.Градовський (1841-1889), професор Санкт-Петербурзького університету.
На позиціях юридичного позитивізму в Україні у другій половині XIX століття стояв професор юридичного факультету Київського університету М.К.Ренненкампф (1832-1899). В основу своїх досліджень, як свідчать архівні матеріали, вчений поклав позитивний метод.
Під правом М.К.Ренненкампф розумів конкретну юридичну норму і зазначав, що "право є тільки те, що існує як закон, визнаний суспільством"
Отже, спільною рисою для представників юридичного позитивізму як України та Росії, так і європейських країн було те, що, з їх погляду, право повинно – розглядатися з позицій сугубо формальних.
Нормативістська теорія – це правова теорія, яка є однією із течій юридичного позитивізму. Вона розглядає право, як обєктивно логічну форму, абстраговану від соціального, психологічного і історичного змісту, немовби у чистому вигляді.
У виникненні цієї школи велику роль відіграли західні юристи Р.Ієринг (1818-1892), особливо Г.Кельзен (1881-1973)(професор Віденського університету, суддя Конституційного Суду Австрії 1921-1929р. праці: “Чиста теорія права”,”Загальна теорія права і держави”.) Л.Дюги (1859-1928) і російський юрист М.Коркунов (1853-1904) і ін.
Розуміючи під правом юридичні норми, представники даної теорії розглядали їх у відриві від економіки, політики, соціальної структури суспільства. Вони виходили з того, що правові норми зобов’язані своїм виникненням і розвитком не реальним суспільним відносинам, а формальним установкам держави.
Виступаючи проти теорії природного права, Кельзен стверджував, що ніякого іншого, крім того, що спирається на державу, права не існує, обов’язковість правових норм випливає не із моральності, а із державного авторитету.
Взявши за основу в своїх роздумах нормативний зміст права, забезпечений державним примусом, одні вчені бачили в нормах права розмежування соціальних інтересів, інші, як наприклад Г.Кельзен в "чистому" вченні про право, бачили в праві виключно регулятивно-нормативну систему.
Вони "очищали" право від політичного змісту, зводили основні теоретичні побудови до тверджень про системність права, ієрархію норм, аж до встановлення основної норми права, закріпленої в конституції.
Так, Ієринг в своїй праці "Ціль в праві" стверджував, що "право є сукупність діючих в державі примусових норм (держава є єдине джерело права).
Позитивне значення:
створює і вдосконалює систему законодавства;
забезпечує певний режим законності, однакове застосування норм;
сприяє формуванню "нормативного" уявлення про право;
забезпечує формальну визначеність права, що дозволяє чітко визначити права і обов'язки суб'єктів;
дозволяє абстрагувати від класово-політичних характеристик право, що особливо важливо при праворозумінні.
Негативна сторона:
заперечення обумовленості права потребами суспільного розвитку;
ігнорування природних і моральних основ в праві і ролі правосвідомості в реалізації юридичних норм.
Соціологічна теорія права.
Формування соціологічної юриспруденції почало складуватись коли соціологія виділилась у самостійну галузь знань і її методи отримали розповсюдження у суспільних дисциплінах.
Соціологічна теорія права склалась у процесі дискусії з юридичним позитивізмом.
Початки цієї теорії поклала “школа вільного права” (представник Ерліх) виступав за “живе право народу”, засноване не на законі, а на вільному баченні судів.
Соціологічна школа почала формуватись у другій половині 19 ст. сформувалась в першій половині ХХ ст. спочатку в Європі, а потім отримала найбільше розповсюдження в США (Паунд Р., Френк Д., Левеллін та ін.).
У Росії ці ідеї знайшли своє відображення в роботах Муромцева, Гамбарова, Капустіна. Муромцеву належить заслуга в тому, що він висунув вимогу “свободи суддівського розсуду”. Він навіть раніше Ерліха і Паунда висунув ідею соціологічного вивчення права із застосуванням історико-прівняльного і функціонального методів. Його теорія була прогресивна, оскільки була направлена на оновлення законодавства.
В розумінні представників соціологічної теорії право повинно розглядатись не інакше, як в “дії” в процесі застосування.
Здатністю творити право наділяються судді: “право складається із норм, які встановлює суд, визначаючи права і обов’язки сторін”. При цьому підкреслюється значення психічного переживання судді того, що є право, при вирішенні конкретної справи.
Можна побачити, що таке розуміння права з однієї сторони наближує до реального життя, юридичної практики, а з іншої – теоретично обгрунтовує і оправдує адміністративне і суддівське свавілля.
Ця школа намагалась вивчати і зрозуміти право як результат впливу різних соціальних факторів на нормативно-регулятивну систему і зворотної дії цієї системи на задоволення конкретних, реальних, соціальних потреб живих людей. Ця школа має різні теоретичні концепції, але в основу їх визначення права вона бере його соціальну природу вплив на суспільні відносини.
Основна формула цієї теорії полягає в тому, що “право необхідно шукати не в нормі або в психіці, а в реальному житті”.
Право – це порядок в суспільних відносинах, в діях людей. З’ясувати суть такого порядку, вирішити спір в тій чи іншій конкретній ситуації покликані судові і адміністративні органи.
Позитивне:
1. суспільство і право розглядається як цілісні, взаємозв’язані явища;
2. ця теорія доказує, що вивчати потрібно не тільки норми права, встановлені державою, але і всю сукупність правових відносин, що склались в суспільстві.
3. соціологічна теорія підкреслює значення права як засобу соціального контролю і досягнення соціальної рівноваги, підвищується роль судової влади.
Недоліки:
1. недооцінка в праві морального фактора;
ототожнення одного із факторів утворення права інтересу з самим правом.
Психологічна теорія права.
Вона була пронизана психологізмом і ірраціоналізмом, отримала розповсюдження на початку ХХ ст. в Німеччині (Кнапп) і Франції (Тард).
Найбільш грунтовно і оригінально ця теорія була розроблена в Росії і Україні Л.І.Петражицьким. Суть цієї концепції полягала в тому, що він розрізняє позитивне право, яке офіційно діє в державі, і інтуїтивне право, основа якого знаходиться в психіці людини.
Позитивне право, виражене в законах та інших актах, мало доступне для громадян. Це офіційне право Петражицький називає фантазмами. Інша справа – інтуїтивне право, з яким людина в своїх стосунках з іншими людьми стикається на кожному кроці. Серед різного психологічного стану людей на перший план висуваються емоції – імпульсивні переживання, які спонукають людину виконувати певні дії.
Такі емоції Петражицький поділяє на дві групи: 1) імперативні, або моральні емоції; 2) імперативно-атрибутивні, або правові.
Імперативна емоція передбачає односторонні переживання особою обов’язку виконати ту чи іншу дію щодо іншої особи, однак, воно не супроводжується переживанням іншої сторони, право вимагати виконання даного обов’язку (перехожий і жебрак).
Імперативно-атрибутивна двостороння емоція (відносини боржника і кредитора).
Із таких двосторонніх імперативно-атрибутивних емоцій і складається психічне право, якому, на думку Петражицького, належить першочергове місце в регулюванні майнових, сімейних та інших відносин, які постійно виникають в житті людей.
Не складно помітити, що Петражицький під правом розуміє правосвідомість і правовідносини.
Певний інтерес являють його роздуми по суті про суб’єктивні права і юридичні обов’язки.
Але головне в його вченні – спроба перенести проблему права із сфери соціального життя в сферу людської психіки.
Позитивне:
1. Теорія звертає увагу на одну із найважливіших сторін правової системи – психологічну. Не можна готувати і видавати закони, не вивчаючи рівень правової культури і правосвідомості в суспільстві, не можна і застосовувати закони, не враховуючи психологічних особливостей індивіда.
Недоліки:
Односторонній характер, відрив від об'єктивності реальності, неможливість в її рамках структурувати право, відрізнити його від інших соціальних регуляторів.
Марксистська теорія права.
Вона заснована на матеріалістичній філософії. Згідно з поглядами Маркса та Енгельса право розглядається як частина надбудови над економічним базисом.
Головне в праві вони бачили в його класовій суті. Вони писали: “буржуазне право є зведена в закон воля панівного в даному суспільстві класу”.
Для марксистської теорії характерно те, що вона розглядає право в тісному зв’язку з державою, яка не тільки формує, а і підтримує право в процесі реалізації. У праві виражена державна воля. За цими ознаками марксистську теорію права розглядають іноді як різновидність позитивізму. Проте на вольовий характер права вказували ще стародавньоримські юристи.
Особливістю марксистської теорії є те, що державна воля, виражена у праві, носить класовий характер. Це воля економічно і політично пануючого класу (рабовласників, феодалів, буржуазії, пролетаріату і всього народу у соціалістичному праві.)
Другою рисою цієї теорії є положення про те, що зазначена воля не свавілля певного класу, а зміст її визначено матеріальними умовами життя відповідного класу, суспільства вцілому.
Позитивне.
Що економіка є важливим фактором у формуванні права.
Недолік.
Крім економічного фактора у формуванні права відіграють і інші фактори – політичний, психологічний та ін.
В праві виражається не тільки воля пануючого класу але й загальна воля людей.
Крім недоліків, багато висновків марксистського вчення про право, як і про державу, і в сучасних умовах зберегли своє значення.
Розвиток радянської правової думки.
Література і дискусії останніх років свідчать про наявність трьох основних підходів.
І підхід – 30-ті роки 20 ст. – для прихильників якого характерно розуміння права як сукупність норм, встановлених і санкціонованих державою. Нормативний підхід.
ІІ підхід – 50-ті роки 20 ст. – критикуючи таке розуміння права, виступали з пропозицією про включення в поняття права, крім норм, також правовідносин і правосвідомості. Таки підхід стали називати широким, а перший – нормативним. На відміну від двох цих підходів, з 60-х років 20 ст. в літературі були запропоновані варіанти третього підходу до права, представники якого виходили із концепції розрізнення права і закону.
Але це не привело до єдиного розуміння проблеми, а навпаки ще раз підтвердило необхідність пошуку істини і можливого зближення різних позицій.
Інтегративний підхід до визначення права.
Інтегративний підхі розробив американський філософ права Джерома Холл. Вчений намагався обєднати окремі концепції позитивізму, соціологічні теорії права, ідеї школи природного права і на основі цього створити новий підхід, який відповідав би сучасному праворозумінню. На його думку природно-правова традиція може бути оновлена за рахунок її поєднання з аксіологічним (цінностним) піходом у праві.
Проте такий підхід, як і інші напрями і школи не може претендувати сьогодні на те, щоб бути панівним на науковій сцені. Кожне із визначень має право на існування.
Отже, дискусія з приводу напрямів у теорії права – важливий стимул до пізнання, розвитку кожної із концепції, збагачення власних позицій і критичних оцінок інших. Прихильність до тієї чи іншої концепції залежить в основному від субєктивного підходу дослідника. Всі праворозуміння не є рівноцінними на різних етапах розвитку суспільства, держави і права.
Важливо зазначити і те, що поняття права не може бути синтезом, сумою, зєднанням всіх теорій. Навпаки, кожна з них – необхідна противага іншим, що не дає впасти у крайність, вийти за межі права до беззаконня і свавілля.
Суть у тому, що між крайніми полюсами концепцій знаходиться не істина, а дуже складне суспільне явище – право, яке у любій із своїх частин, може стати і буттям свободи і знаряддям пригноблення, і компромісом суспільних інтересів, і основою прявопорядку, і пустою декларацією, і надійним захисником прав людини.
Тому можливо користь і соціальне призначення кожної із концепцій у тому і полягає, щоб через критику негативних сторін інших концепцій показати негативні тенденції самого права.