4. Основні типи філософських орієнтацій.

Філософське знання вже Сократ і Платон протиставляли знанню, об­меженому тільки пізнанням дійсності. Якщо наукове знання описує і по­яснює галузь того, що є, то філософське знання охоплює галузь того, що повинно бути, - сферу цінностей, сенсу і мети людського існування. Біль­ше за все філософія цікавиться тим, що найменше за все приваблює нау­ку, - зв'язком даних явищ дійсності із загальним і цілим, розумінням життєвого смислу і значення явищ, котрі окремо вивчаються різними науками. Філософське мислення вирішує проблеми помежових основ буття і пізнання. В чому ж особливість філософського підходу до дійсності? Чи можемо ми говорити про філософське мислення як особливий склад ро­зуму, а не тільки про філософію як певну професійну діяльність? Вже в ан­тичності філософію розуміли як особливого роду духовну діяльність, яка прояснює багатоскладність світу. Заняття нею передбачають наявність пев­них моральних якостей і розумових доброчинностей. Філософське мислення насамперед виділяє найбільш важливе, істотне із нескінченної багато­манітності навколишніх явищ. Воно виражається у трьох основних рисах: рефлексивність, цілісність і критичність.

Рефлексивність - це прагнення до остаточного усвідомлення своїх дій, тобто налаштованість на виявлення смислу подій та їх зв'язку між собою. Великий подив, з якого народжується дух філософствування, - це втрата влади частковості й обмеженості, коли людині вперше відкри­вається перспектива нескінченності цілого, можливість зосередитися на його розумінні, а отже не тільки пізнати розумом, але й відкрити багато чого почуттю і волі. Хоча рефлексія не у всіх випадках веде до справді філософського мислення, приводом для неї можуть бути й хибні, на­думані проблеми (повчальний приклад - середньовічна схоластика), однак без рефлексії філософського мислення не буває.

Цілісність філософського мислення означає спрямованість на об'єд­нання багатоманітності людського життя - особистого, соціального, пізна­вального, політичного - через виявлення їх зв'язків. Точка зору цілісності зовсім не означає знання всього про цей світ. Філософськи мисляча людина уявляє основні тенденції розвитку світу, суспільства, пізнання, може спів­віднести своє життя з цими тенденціями і зрозуміти своє місце в цьому розвитку.

Критичність означає перед­усім здатність оцінювати й онов­лювати основи своєї власної ді­яльності в динамічному світі. Сила філософського мислення - у вмін­ні задавати все нові й нові пи­тання світу й самому собі. У фі­лософії немає заборони на крити­ку і сумнів.

Специфіка філософії виявля­ється в особливій настанові, на­прямі мислення, який починається із сумніву, тобто переосмислення звичних поглядів, традицій, концепцій. Видатні мислителі давнини (Демокріт, Платон, Арістотель) ставили питання: «Що таке «буття»? Що означає «бути»? Чи має Всесвіт якусь єдність або мету? Чи потрібно добру бути вічним, щоб заслужити високу оцінку, чи до добра потрібно прагнути, якщо навіть воно несе людині загибель?» і т. д. Твердження кожного з них водночас було запереченням думки попередника. Всі видатні філософські вчення заперечують одне одне. Таке заперечення може бути абстрактним, метафізичним або конкретним, діалектичним. Проте завдяки сумніву і за­переченню вибудовується цілісна, неперервна картина філософської культу­ри мислення.

Відносність власних знань про світ та про саму себе - найважливіший мотив культурного розвитку особистості, ознака її духовної зрілості. Саме в цьому полягає особливість філософії як спонукального мотиву до мислення. Вчитися — це перш за все мислити, перетворюватися на творчу людину, яка керується внутрішньою потребою пізнати навколишній світ і себе. Як вчення про мислення філософія вчить вміння не дивитися, а бачити. Адже пошук істини - це розкриття внутрішнього світу людини, випробування, напруга інтелектуальних і моральних сил. Тому бачить той, хто може побачити.

На відміну від повсякденної унітарності й догматизму, філо­софське мислення є принципово плюралістичним, поліфонічним, діалогічним. Філософія передусім вчить мислити, вчить проблемно, творчо підходити до своєї тема­тики. М. Гайдеггер, починаючи читання курсу лекцій про мис­лення, звернувся до студентів при­близно з такими словами: «Я читатиму вам курс лекцій про мис­лення, але не таким чином, щоб дати якусь дефініцію мислення. Традиційно розпочинаючи лекцію: «мислення є процес..», - ми визнаємо, що мислення є процес, але ж процес є процес, а не мислення. У такий спосіб ми можемо дізнатися про відношення мислення до чогось одного, другого, третього, п'ятого і т. д., але ж головне питання - що є саме мислення - залишиться без відповіді... Я вчитиму вас мислення інакше. Я мислитиму перед вами, а ви уважно слухайте, дивіться. Ось він, процес мислення, розгортається перед вами... Будьте уважні - дивіться, слухайте, я показую вам саме мис­лення... вчіться мислити».

Отже, Гайдеггер пропонує безпосередню демонстрацію мислення як творчого процесу (звичайно, сам «демонстратор» при цьому має бути лю­диною, здатною до творчості). Приблизно так міркував і Сократ, який завдяки вмілому формулюванню запитань демонстрував своїм співрозмов­никам невідповідність та суперечливість їхніх позицій. Сократ ствер­джував, що ніколи не був нічиїм вчителем. Він не вчив, у нього вчились: хто чого міг і хто чого хотів. Він був переконаний, що мудрості не можна навчити так, як вчать ремесла і майстерності (повторювані операції, схе­ми, навички можна запам'ятати і перейняти). Досвід сам собою навчити не може, і різні люди зі схожою долею роблять для себе різні висновки. Проте істинну мудрість можна передати близькій людині хіба що під час тісного, дружнього спілку­вання. В українській філософії діалогіка Сократа називається «софійністю» мислення.

Уміння мислити, філософствувати завжди викликало підозру і недовіру у так званих «осві­чених людей», які розглядають філософію як занадто серйозне і «втомливе» заняття, щоб відвес­ти йому вільний час, але разом з тим і не досить серйозне, щоб присвятити робочий. Їм здається, що філософія їх обдурює, по­збавляє бездумної впевненості в тому, що вони вважають істин­ним, правильним. Характерною є закономірність, яка проходить через всю історію філософії: кожен видатний мислитель замість того, щоб зводити наступний щабель певної теорії, починає закладати новий фун­дамент індивідуального бачення світу. Адже немає таких уявлень, по­нять, істин, які не могли б викликати заперечень: ті питання, що здавались вирішеними, знову стають проблемами. Ніщо так не стимулює активіза­цію мисленнєвого процесу, як вирішення проблемних ситуацій.

Повсякденне (унітарне, монологічне, однозначне) мислення відбиває репродуктивну людську діяльність, яка постійно відтворює певні еталони, зразки, встановлені попередніми положеннями, «тиражує» досягнення цивілізації, щоб зробити їх предметами використання і споживання як­омога більшої частини індивідів. Така діяльність, будучи споживчою, ре­алізується за максимально спрощеними, стандартизованими схемами. Оскільки репродуктивна діяльність домінує у нашому повсякденному жит­ті, то вона породжує і відповідний епістемний (від грец. пізнавальний), тобто схематично-інструктивний стиль мислення (І. Бичко).

Творча сфера, або продуктивна діяльність (вона становить невелику частину), відіграє провідну, вирішальну роль у загальному поступі куль­тури. У ній вперше реалізуються нові проекти, задуми, цілі та сенс діяльності в цілому. Їй відповідає творчоконструктивний - діалогічний, «софійний» — стиль мислення. Ядром «софійного» мислення, в якому формуються всі його специфічні особливості (плюралізм, поліфонія, свобода тощо), є філософія.

В ідеалі продуктивна й репродуктивна діяльність взаємодоповню­ють одна одну. Це стосується і стилів мислення. Проте у конкретні (критичні) моменти людської історії репродуктивність, пересічність («тупувата розсудливість» — О. Герцен) починає торжествувати. Це веде до різкого зростання споживацько-утилітарних моментів у суспіль­ній свідомості, вони охоплюють традиційно творчі сфери - науку, мис­тецтво, філософію. Думку замі­нює схема, параграф, а мисленнєва діяльність та філософія втрачається в суєті повсякден­ності. На зміну свободі прихо­дить тоталітаризм.

Людина з «ситою і тупою ду­шею» не обов'язково є фашис­том чи кілером. У звичних умо­вах - це проста людина, яка тільки жадає «ясності» і «чіт­кості». Проте варто настати кри­зі (яка руйнує чіткість і ясність), і пересічний індивід, жадаючи повернення порядку, стає здат­ним «на все».

Такий індивід, здатний «на все» в ім'я «порядку», відомий з давніх часів. Це він засуджував на смерть Сократа, погодився на аутодафе Дж. Бруно, споруджував варварські вогнища для публічного спалення книжок, брав участь у погромах, був сталінською «простою радянською людиною», яка на численних мітингах і демонстраціях вимагала смертної кари «найманцям світової буржуазії». Продуктивне, творче мислення, найбільш притаманне філософії, повертає людину до її людської сутності, звільняє від буденності, визначає її місце у світовому устрої та обов'язки перед собою, під час якого втілювалася ідея: велич людини полягає в мисленні.

Філософія вчить розуміти сутність буття, в результаті чо­го людина отримує радість від життя. Г. Сковорода писав: «Фі­лософія, чи любомудрість, скеро­вує все коло діл своїх на той кінець, щоб дати життя духу на­шому, благородство серцю, світлість думкам, як голові усього». У цьому мета будь-якої діяль­ності і, врешті-решт, філософії. Вона робить людину Людиною.

Як світоглядне знання філософія починається там, де закінчується на­ука, і навпаки — філософія, яка стала наукою, перестає бути філо­софією. В цьому, здавалося б парадоксальному, афоризмі криється гли­бокий зміст, який розкриває специфіку філософії. Безсумнівною є не­обхідність філософського знання для самоствердження людини, реалізації її духовно-інтелектуальних сил у пізнанні та перетворенні як об'єктивної дійсності, так і власного «Я».

Для більш глибокого розуміння філософії як світоглядного знання необхідно визначити її процесуальність. У зв'язку з цим слід передусім підкреслити, що розвиток становить єдність якісно різноманітних проце­сів, їх взаємодію, взаємоперетворення з сукупним результатом. Первин­ною одиницею історико-філософського процесу є філософське вчення - система певних, логічно пов'язаних один з одним поглядів. Створене окремим філософом, воно знаходить своїх послідовників. Прибічники Платона - платоніки, Толстого - толстовці, Маркса - марксисти та ін. Філософські школи - це сукупність філософських учень, об'єднаних певними базовими ідейними принципами. Філософська течія - це сукуп­ність різних модифікацій тих самих ідейних принципів, які розвива­ються різними, часто конкуруючими школами. Наприклад, у сучасній філософії такими течіями є неопозитивізм, екзистенціалізм, персоналізм тощо. Найбільш значні утворення в історико-філософському процесі називаються філософськими напрямами. Вони є сукупністю філософських течій (вчень, шкіл), які, маючи значні розбіжності, відстоюють деякі спільні принципові положення. Філософські напрями існують протягом досить довгого історичного періоду (наприклад, матеріалізм та ідеалізм, раціоналізм і емпіризм тощо).

Несхожі між собою, навіть несумісні філософські вчення є різними сторонами єдиного абсолютного знання. Помилки філософів здебільшого полягають у тому, що вони універсалізують, субстанціоналізують ту сто­рону абсолютного, яку пізнають. Зняття односторонньої інтер­претації абсолютного є виявлен­ня істинності принципів кожної філософії. Вони приймаються як обмежені, підпорядковані системі, яка синтезує всі принципи в єди­не ієрархічне ціле. Така ж ієрар­хічна підпорядкованість існує на інших структурних рівнях.

Розвиток пізнання, особливо філософського, яке характеризується тим, що кожний предмет дослідження розглядається в цілому, а не в його окремих аспектах, різновидах, відношеннях, не завжди є прямолінійним процесом сходження. Це далеко не безпосередній перехід від незнання до знання, від помилок до істини, від істини відносної до абсолютної.

Розвиток філософії є органічним процесом на власній теоретичній основі. Він передбачає збагачення наявного змісту новими положеннями, заперечення висновків, які виявились неправильними, недостатніми, односторонніми, і заміну їх більш досконалими.

Існування багатоманітності філософських вчень, шкіл, течій, напрямів характеризує історико-філософський процес з боку його внутрішньої ди­ференціації і поляризації. Розвиток філософії - це суперечливість підхо­дів, боротьба ідей, принципів і особистостей. Отже, зрозуміння того, що є філософією, передбачає усвідомлення, що філософії як такої немає. Ре­ально існували та існують різні вчення, школи, течії і напрями, які в чо­мусь солідарні між собою, а в чомусь суперечать, борються, заперечують одні одних. При цьому з розвитком історико-філософського процесу змі­нюється предмет філософських роздумів, спосіб вирішення філософських проблем. З цього факту нерідко робляться необґрунтовані висновки: у фі­лософії нема єдиної систематизуючої основи, і тому її самодостатність не­можлива; оскільки філософи обґрунтовують діаметрально протилежні по­ложення, то філософія нездатна відшукати істину. Звідси - висно­вок про обмеженість (і недостат­ність) будь-яких філософських по­глядів і прагнення створити єди­ну істинну філософію.

Проти такого спрощеного під­ходу виступив найвидатніший ні­мецький філософ Гегель. Він за­уважив, що багатогранність фі­лософії обумовлюється багато­гранністю дійсності. Філософські теорії, незважаючи на постійну кон­фронтацію, взаємне заперечення і несумісність, є необхідними ланками єди­ного суперечливого процесу прогресивного розвитку знання. Об'єктивний зміст філософських вчень суттєво відрізняється від суб'єктивної форми їх вираження. Різноманітність не зумовлює, а, навпаки, передбачає єдність. Абсолютним у філософській системі є її принцип (як момент розгортання «абсолютної ідеї»), а тимчасовим, відносним - абсолютизація цього принципу, що й протиставляє цю систему всім іншим.

Звідси випливає, що диференціація філософських вчень означає су­перечності між однодумцями, але суперечності суттєві. Якщо Фалес вважав за першоматерію воду, Анаксімен — повітря, Геракліт - вогонь, то заперечення тієї чи іншої першооснови означає і поглиблення, роз­виток самого поняття першоматерії. У диференціації філософських вчень закладено суттєвий об'єктивний зміст. Не просто виражаються суб'єктивні претензії філософа на його особливий погляд, а передбачається розвиток певної концепції, окремих аспектів учення даної школи. Отже, диферен­ціація є закріпленням суттєвих відмінностей, особливо якщо вона стосується інтерпретації відправного положення філософського вчення.

Наприклад, французькі матеріалісти XVIII ст. виступали як єдина те­чія, спілка однодумців, але в її рамках існували суттєві відмінності. Дідро і Гельвецій заперечували тезу Ламетрі, що людина є машиною. Разом з тим Дідро критикував положення Гельвеція про те, що теоретичні виснов­ки залежать від гостроти чуттєвого сприйняття. Ці суперечності в рамках матеріалістичного сенсуалізму сприяли подоланню одностороннього проти­ставлення емпіризму раціоналізмові, передбачали діалектичне розуміння єдності чуттєвого і раціонального.

Диференціація філософських поглядів — це дослідницький по­шук, у процесі якого зіставляються подібні погляди, виявляються, саме поставлення проблеми поновлюється новим змістом.

Диференціація містить тенденції теоретичного розвитку ідей у різ­них, у тому числі взаємовиключних, напрямах. Цей процес, у якому від­мінності в рамках початкової спільності поглядів стають визначальними філософськими характеристиками, можна назвати дивергенцією. Як ві­домо, вчення Декарта було безпосереднім джерелом трьох суттєво від­мінних течій: матеріаліст Леруа відкинув метафізику і пов'язану з нею дуалістичну концепцію людини; оказіоналіст Мальбранш розробляв ідеа­лістичний бік системи Декарта^-, пантеїстичний матеріалізм Спінози був спробою моністичної переробки як метафізики, так і фізики Декарта.

Поряд з диференціацією слід розглянути поняття дивергенції філо­софських шкіл. Дивергенція — багатогранний процес. Це зв'язок з по­передніми теоріями і водночас взаємодія з незалежними вченнями, які формуються у спільних історичних умовах, але по-різному вирішують загальні спрямування епохи. Наприклад, емпіризм і раціоналізм - проти­лежні системи поглядів, але вони лише частково виключають одна одну. В деяких положеннях вони, навпаки, дотримуються спільних ідей, взаємодоповнюються. Не тільки раціоналісти XVII ст., але й сучасні їм емпірики розуміють мислення як найвищий ступінь пізнавальної діяльності. Дж. Локк, наприклад, як і раціоналісти, визнає інтелектуальну інтуїцію, солі­даризуючись із декартівським розумінням істини.

Необхідним результатом історично прогресуючої дивергенції є дум­ка про поляризацію філософії - створення принципово несумісних фі­лософій. Вона - заперечення всієї системи основоположень і виведених таким чином висновків. Тенденція до поляризації простежується в кож­ній філософській системі. Відомо, як зневажливо Гегель ставився до матеріалістично-сенсуалістичної думки філософії XVII-XVIII ст. Ніцше заявляв, що «його філософія - не для всіх». Разом з тим радикальна поляризація веде до збіднення історико-філософського процесу, абсо­лютизує, а отже й догматизує той чи інший напрям у філософії. Так було з марксистсько-ленінською філософією, в якій радикально поля­ризувалася протилежність між матеріалізмом та ідеалізмом, великого значення надавалося соціально-класовій обумовленості розвитку філо­софських вчень, підкреслювалась ідеологічна функція філософії.

Вважалося, що кожний філософ свідомо чи несвідомо висловлює найважливіші ідеї своєї епохи, свого народу і при цьому виражає і захищає інтереси тих чи інших соціальних класів або прошарків сус­пільства. Догматизм такої радикальної поляризації ігнорує відносну самостійність розвитку суспільної свідомості, а отже, можли­вість і відносного розвитку філософії, її випередження або ж відставан­ня від безпосередніх завдань суспільного життя, залежність філософсь­ких вчень від особистості мислителя.

Не можна обминути ще одну проблему, яка суттєво впливає на філософський процес, - проблему національної філософії в рамках всесвітньої. Кожна філософія національна вже мовою її творів (хоча це далеко не єдина ознака), вона є відображенням ментальності того чи іншого народу. Г. Гейне так характеризував відмінність між націо­нальними філософіями: «Поставимо перед англійцем, французом і німцем завдання охарактеризувати, що таке верблюд. Англієць поїде в Африку, вб'є верблюда, привезе в Британський музей і вивчатиме його: клас, вид, група тощо. Француз піде в Булонський ліс, не знай­де там верблюда і засумнівається в його існуванні. Німець зачинить­ся в кабінеті й почне продукувати верблюда з глибин своєї свідо­мості: верблюд окремий, верблюд загальний, верблюд відносний, аб­солютний та ін.». Щоправда, не, всі народи мали свою філософію, не завжди світогляд піднімався до рівня системно-раціоналізованого узагаль­нення. Наприклад, стародавні шумери так і не дожили до своєї філо­софії. Але й «філософські народи» не всі відразу йшли в авангарді загальнолюдського філософського прогресу. Вони заступали один од­ного. Наприклад, в епоху Відродження попереду йшли італійці, але в Новий час їх заступили англійці й французи, потім німці та ін. Тому національні історії філософії не завжди і не в усіх своїх частинах збігаються з всесвітньою історією філософії. Але це не означає, що національні історії філософії не мають наукового значення. Оскільки філософія — вид світогляду, то історія філософії - вид історії сві­тогляду. Це стосується як всесвітньої історії філософії, так і націо­нальної. Розглянута в контексті світогляду, у взаємовідношенні з парафілософією («біля філософії»), кожна національна філософія, якою бідною вона б не була, також має значення. Але при цьому не варто, - бо це не робить честі тому, хто зважується на подібне, - підміняти філософію парафілософією, видавати за філософію художній світо­гляд або різні суспільно-політичні вчення.

Розглянуті особливості філософського розвитку є формами, які не­обхідно відрізняти від змісту, пов'язаного з цими формами і все ж від­мінного від них. Ці форми специфічно характеризують саме розвиток філософії і тим самим відрізняють даний процес від розвитку в інших сферах знання.

Третій підхід до визначення сутності філософії - це її екзистенціаль­не самовизначення. Філософія розглядається як «трагічне прояснення смислу людського існування» (М. Бердяєв), як спосіб дійсного існування, котрий виявляє цінність і сенс життя. Цей підхід репрезентовано персона­лізмом, філософією життя, екзистенціалізмом,

В екзистенціалізмі К. Ясперса філософствування є комунікація між абсолютно вільними і рівними індивідами. Мета філософствування - ста­ти справжньою людиною завдяки розумінню буття. На відміну від науки, у філософії питання про буття ставиться не залежно від філософа, а так, як воно переживається людиною як філософом. Філософствування, згідно з М. Гайдеггером, є таким запитуванням, котре ставить під сумнів того, хто запитує. Представники цього підходу вважають, що філософія значно ближча до мистецтва, ніж до науки. Проте мистецтво осягає втілене ціле, а філософія - екзистенцію або цілісність, яка постійно змінюється.

ВИСНОВКИ

Філософія - це світ понять та ідей, проблем, питань, сумнівів, ві­рувань. Вона є концептуальним вираженням світоглядних проблем. Як методологія пізнання і дії, філософія окреслює магістраль­ні шляхи розвитку суспільства, визначає основні тенденції духовно- практичного осягнення світу. Вона постійно актуалізує докорінні проблеми людини і буття шляхом утвердження високих загальнолюдських цінностей. Філософія шукає відповіді на смисложиттєві пробле­ми людського буття. Озброюючи людину поглядами «вищого поряд­ку», філософія допомагає зрозуміти сутність світу і суспільства, в якому вона живе. Філософія є адекватною дійсності свідомістю свого часу, і тому людина, перш ніж діяти, повинна цією свідомістю озброїтись.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЛЕКЦІЇ

1. Да йте визначення поняттям:

філософія, мудрість, світогляд, рефлексія, міфологія, релігія, міф, онтологія, гносеологія, праксеологія, наука, монізм, діалектика, метафізика, екзистенціалізм.

2. Розкрийте сутність філософії як історичної форми світогляду стосовно міфології і релігії.

3. Як співвідносяться філософія і наука?

4. У чому полягає призначення філософії?

5. Яке місце посідає філософія в культурі?

6. У чому полягає роль філософії в індивідуальному розвитку людини?

7. Які основні типи історичного світогляду існують та в чому їх специфіка?

8. Що, на вашу думку, може становити предмет філософії?

• Наука про добро і зло, яка тільки одна і становить предмет філософії ( Сенека).

• Філософія є пізнання, що досягається завдяки правильному міркуванню (Т. Гоббс).

• Філософія - сучасна їй епоха, осягнута в мисленні (Г. В. Ф. Гегель).

• По суті, вся філософія є лише людський розум у туманних висловлюваннях (Й. В. Гете).

• Філософія легко торжествує над стражданнями минулими і майбутніми, але справжні страждання торжествують над нею (Ф. Ларошфуко).

• Предмет філософії - це знання про сутність суттєвого, «суттєве знання» (М. Гайдеггер).

• Головне питання філософії - це питання про те, чи варто людині жити (А. Камю).