2. Філософія та світогляд. Поняття світогляду. Типи світогляду. Філософський світогляд.

Філософія як специфічний феномен людської культури виникла у VII—VI ст. до н. е. Саме там, в архаїчних структурах стихійного світогляду, формувалися ті характерні моменти та особливості, Що згодом стали від­мітними рисами філософської форми суспільної свідомості. Таким чином, філософія своїм походженням і специфікою свого існування найтісніше пов'язана зі світоглядом, вона є своєрідною формою його існування.

Що таке світогляд? У найзагальнішому розумінні - це усвідомлення людиною навколишнього світу, свого місця в ньому, свого ставлення і відношення до цього світу й до себе, своїх претензій і намірів щодо світу і шляхів реалізації життєвих програм. Отже, світогляд - це певного роду знання про світ, людину і одночасно оцінка людиною світу і самої себе.

Головна специфіка світоглядних знань полягає в тому, що вони визначають відношення людини до світу, до природи, до суспільства, до свого «Я», адже кожний з нас - «дзеркало і ехо Всесвіту», і в той же час - унікальна частина світу.

У свій час англійський філософ Ф. Бекон поділив світ на три частини: природа, суспільство, людська свідомість. Звідси і пішла традиція виділяти три аспекти світогляду: натуралістичний (відношення людини до природи), соціокультурний (відношення до суспільства) і егоїстичний (відношення «Я» до себе, до своїх власних суб'єктивних можливостей). Відповідно до цього, узгоджуючись зі своїм світоглядом, кожна людина, як проголошує давньоіндійська мудрість, послідовно реалізує три мети. Перша мета - жи­ти, друга - жити краще, третя - бути кращою. Знання про те, як потрібно відноситися до світу, щоб успішно реалізувати три мети, - це і є світоглядні знання.

Будь-яка філософська система є світоглядним знанням, але не кожний світогляд є філософією. Поняття «світогляд» ширше, ніж поняття «філософія». Подібно до того як поняття «людина» передбачає, на­приклад, не тільки українця, але й француза, китайця, італійця і т. д., так і поняття «світогляд» не можна звести тільки до філософії. Воно містить інші види світогляду: міфологічний, релігійний тощо.

Ціннісний характер світоглядного знання визначає поєднання в ньому інтелектуально-розумової компоненти з почуттєво-емоційною. Світогляд — це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму і по­чуття, інтелекту і дії, критич­ного сумніву і свідомої недоско­налості. Інтегративний характер світогляду передбачає його струк­турну складність, наявність у ньо­му різних шарів і рівнів, з-поміж яких насамперед вирізняються емоційно-психологічний рівень - світовідчуття і світоспоглядання. Тут фіксуються лише окремі, зов­нішні прояви буття, світ явищ, а не сутностей. Наступні за глиби­ною відображення рівні - світо­сприйняття і світоуявлення. На цих рівнях формується вже ціліс­на картина світу, визначається взаємозв'язок процесів і явищ, відбувається фіксація їх тотожностей і відмін­ностей. Однак світогляд тут обмежено безпосереднім досвідом, почуття відіграють більшу роль, ніж розум. І тільки тоді, коли відображення відбу­вається через поняття, формується світогляд, здатний розкрити закономір­ності та сутність явищ і процесів. Світогляд на цьому рівні пов'язується з абстрактним мисленням, теоретичним пізнанням, і його можна назвати світорозумінням. Саме його і демонструє філософія.

Світогляд - це система узагальнених, ціннісно-орієнтаційних знань про відношення людини до світу. Системність світогляду полягає в тому, що він репрезентує цілісність переконань, які не суперечать одне одному. Ці пере­конання поєднуються одне з одним за принципом необхідності і достатнос­ті, і виходить, що світогляд прагне до цілісності, закінченості, завершеності.

Світогляд захищає психіку людини від сумбурності зовнішньої інфор­мації, служить фільтром, який послаблює, розділяє інформаційний потік.

Світогляд вбирає в себе знання тільки узагальнені, тобто правильні для широкого класу явищ. Світоглядні знання допомагають нам орієнтуватись у світі цінностей: «добре - погано», «шкідливо - корисно», «прекрасно - потворно», «розумно - безглуздо» тощо.

Світогляд - це систематизований комплекс уявлень, оцінок, установок, що забезпечують цілісне бачення та усвідомлення світу і місця в ньому людини разом із життєвими позиціями, програмами та іншими складовими поведінки, активного діяння взагалі. Тим самим світогляд інтегрує пізнаваль­ну і спонукально-діяльну настанову людської життєдіяльності. Філософія є найвищим рівнем і видом світогляду, його теоретичним оформленням.

Успішне функціонування специфічно людської життєдіяльності світо­гляд допомагає здійснювати на різноманітних рівнях. За ступенем загаль­ності існує світогляд особистості, груповий, професійний, національний світогляд, загальнолюдські світоглядні настанови. Стосовно ступеня істо­ричного розвитку виділяємо античний, ренесансний і т. п. світогляд, а щодо ступеня теоретичної «зрілості» - стихійно-повсякденний, «житейський» і теоретичний, філософський світогляд.

Світогляд постійно пульсує, оскільки весь час прагне до змістового на­повнення. Але все ж таки світогляд має в собі певний стійкий «осад», який вміщує головні принципи (правила) відношення до світу: любов, справед­ливість, доброзичливість, впевненість у своїх пізнавальних можливостях, сенс життя. Філософія — квінтесенція світогляду, концентрат найважли­віших методів і принципів світовідношення.

Передумовою філософського світогляду є міфологія і релігія. Виникнен­ня філософії, її становлення пов'язуються з особливостями історично най­давнішої світоглядної форми, яка по суті була ровесницею самої людської історії - міфології. У міру того як розпочався «відхід» від тваринного існування, як середовище почало перетворюватися на розмаїтий навколиш­ній світ, на своєрідний «фокус», «клубок», активне «ядро» зв'язків, сто­сунків, претензій і намірів, виникає міфологія (від грец. «міфос» - слово, сказання) - первісна світоглядна форма, покликана забезпечити нелегкі ви­моги існування на перших щаблях історичного буття. Як початкова світоглядна форма, міфологія містила в нерозчленованому, зародковому (синкретичному) вигляді всі наступні форми суспільної свідомості — релігію, мистецтво, мораль тощо, в тому числі й філософію. «Роз­митість» меж між індивідом і колективом знаходила світоглядне відобра­ження у розмежуванні образу і реальності, думки і дії, предмета і слова. Для первісної міфології характерне іносказання, яке повинно було позбави­ти, людину від появи реального звіра або страшної істоти. Наприклад, у «Лісовій пісні» Лесі Українки фантастичні істоти позначено як «Той, що в скалі сидить», «Той, що греблі рве» тощо. Первісні міфи не розповіда­лися, а колективно «переживалися», «відтворювалися», «програвалися» у ко­лективних містеріях-діяннях. Первісна міфологія, реально діяльна, емоційно-життєва, фактично ототожнювала образ-слово з самою реальністю.

З розвитком суспільного буття через міф, тобто сказання, людина намагається відповісти на такі глобальні питання, як поява, упорядкування світу в цілому, виникнення тваринного світу, явищ природи. Значну частину міфологічних поглядів створюють космологічні уявлення, питання наро­дження і смерті, сказання про досягнення людей: отримання вогню, винай­дення ремесел, розвиток землеробства. Світопорядок у міфі тлумачився як єдність людини і космосу, вона «розчинялася» у природі, зливалася з нею як її невід'ємна складова.

Основний принцип розгляду світоглядних питань у міфології — гене­тичний, тобто проблема початку світу, походження природних і суспіль­них явищ вирішувалась через розповідь про те, хто кого народив. Розпо­відаючи про минуле, пояснюючи сучасне і пророкуючи майбутнє, міф за­безпечував духовний зв'язок поколінь, був необхідною формою орієнтації (адже завдяки йому світ ставав зрозумілим), здавався правдивою реальніс­тю, яка заслуговувала на абсолютну довіру. Відповідаючи традиційному (наявному) стану речей як єдино можливому і через те гармонійному «по­рядку» буття, міфи утверджували в суспільстві дану систему цінностей. Вони сформували певні норми поведінки, стабілізували суспільне життя.

Неухильний розвиток суспільного життя приводить до втрати первіс­ною міфологією свого сенсу, вона вже не здатна світоглядно забезпечити ефективне функціонування нових форм співіснування, що розвину­лись на руїнах первісного роду. Міф - «слово», «розповідь» - починає протиставлятися логосу, первісне значення якого також «слово», «мова», а з VIІ -VІ ст. до н. е. — здатність до мислення, розум. Відбувається процес форму­вання автономних форм суспільної свідомості, що становили колись (у міфології) синкретичну цілісність. Ними є насамперед релігія і філософія.

Релігія (від лат. побожність) на ранніх стадіях розвитку сус­пільства складає одне ціле з міфологією. Але щодо змістової сторони (з точки зору світоглядних конструкцій) вона є відокремленою, відмінною. Спе­цифіка релігійного світогляду полягає в тому, що він виходить із принципу монізму (від грец. один). Основним елементом релігії є культова система, тобто система обрядових дій, спрямованих на встановлення пев­них відносин з надприродним. Кожний міф стає релігійним тією мірою, якою входить у культову систему як її змістова сторона.

Певним чином релігія пов'язується з магією, яка поєднує те, що ре­ально не поєднується, - предмет, його зображення чи ім'я. Зв'язок між ма­гічною дією і магічним заклинанням є безпосереднім, тоді як у релігії (між молитвою і релігійним обрядом) він залежить від сили вигаданої, надприродної особистості, яка може як прийняти, так і не при­йняти молитву. Магія в релігії відіграє допоміжну роль.

Світоглядні конструкції, вклю­чаючись у культову систему, на­бувають характеру віровчення, ста­ють основою формальної регуляції, регламентації, впорядкування і збере­ження звичаїв, норм, традицій. За допомогою культової обрядовості вихо­вуються почуття любові, доброти, терпимості, милосердя, справедливості тощо. Вони стають особливо цінними, якщо пов'язані зі священним, над­природним.

У багатьох відношеннях релігія відіграє позитивну роль, адже її ос­новне значення полягає в тому, щоб допомогти людині подолати істо­рично мінливі, відносні аспекти її буття і досягти абсолютного, вічного в єднанні з ідеальною істотою - Богом. У духовно-моральному аспекті релігія відіграє роль катарсису, тобто очищення людини від негатив­них явищ повсякденності. Вона надає нормам, цінностям та ідеалам характеру абсолютного, незмінного, незалежного від кон'юнктури просторово-часових координат людського буття, соціальних інститутів тощо, намагається утвердити принципи Добра і Краси людської душі. Таким чином, релігія надає сенсу, значення і сталості людському бут­тю, допомагає перебороти життєві труднощі і йти шляхом постійного вдосконалення.