3. Характер філософських проблем.

Успадкувавши від міфології і релігії їх світоглядний характер, світо­глядні схеми, а також весь обсяг позитивного знання, філософія разом із тим вирішує свої проблеми під іншим кутом зору, а саме з позицій раціо­нальної оцінки (з позицій розуму). Як теоретично сформований світогляд, система загальних поглядів на світ у цілому, що передбачає існування різноманітних форм самовизначення людини, філософія є формою знання і має впорядкований характер. Цей момент суттєво зближує філософію і науку. Існують принаймні три аспекти щодо інтерпретації питання про спів­відношення філософії і науки.

Перший аспект. Не можна заперечувати науковий характер філософії взагалі як один із грандіозних проявів людського знання і культури. Якщо розглядати філософію не тільки стосовно конкретних концепцій, а й з по­зицій історії, то можна виявити спадкоємність розвитку філософського знання, його проблематики, спільність категоріального апарату і логіки до­слідження. Ще Арістотель виділив зі свого вчення логіку - науку про пра­вильне мислення; психологію — науку про душу; етику - науку про мо­ральне вдосконалення; метафізику — власне філософію. Він вважав мета­фізику «царицею всіх наук», що було зумовлено вищим рівнем її розвитку (на той час) порівняно з іншими науками. Гегель розглядав філософію на­самперед із точки зору «науки логіки».

Висновки, одержані у філософії, не тільки служать засобом отри­мання наукового знання, але й самі входять у зміст науки. Не випадково багато відомих вчених у галузі конкретних наук є видатними представ­никами філософської думки. Досить назвати імена Піфагора, Арістотеля, Бруно, Коперника, Декарта, Паскаля, Лейбніца, Фрейда, Рассела, Ейн­штейна, Вернадського і багатьох інших. Філософія має свою специфічну мову і свій категоріальний апарат. Вона здійснює науковий пошук і вже завдяки цьому має науковий характер.

Другий аспект - взаємодія філософії і конкретних наук. Сучасна філософія вже не може претендувати на роль «науки наук», містити всі знання. Із XVI ст. наука почала виділятися у самостійний соціальний інститут. Відбувається диференціювання конкретних наук, які освоюють окремі аспекти розвитку природи і суспільства, спираючись на емпіричні методи дослідження. Філософія ж вбачає своє завдання в синтезі людських знань, у формуванні цілісної картини світу. Її основним методом виступає теоретичне мислення, яке спирається на досягнення конкретних наук. У цьому виявляється її специфіка як форми універсального теоретичного світогляду, оскільки вона має справу з фундаментальними характерис­тиками людського буття.

Великі відкриття в конкретних науках сприяли інтенсивному роз­виткові філософії. Досить згадати величезний вплив, який справили , успіхи природознавства в Новий час або наприкінці XIX - на по­чатку XX ст. на розвиток філо­софського знання. Разом з тим і філософія впливає на розвиток конкретних наук, причому як позитивно, так і негативно. Філо­софський світогляд так чи інакше впливає на позицію вченого, а отже на його ставлення до необ­хідності розвитку тієї чи іншої конкретної галузі знання (наприк­лад, ядерної фізики, євгеніки, ге­нетики, кібернетики тощо).

Третій аспект - філософія і позанаукове знання, під яким розу­міється паранаука (антинаука, «альтернативна наука»), магія тощо. По­зиція світоглядного плюралізму, нейтральності наукового світогляду щодо псевдонауки веде до інтелектуального анархізму, що може спричинити перемогу марновірства та забобонів.

Найбільший вплив паранаука має саме в критичні моменти розвитку суспільства та індивіда Це пов'язано з тим, що паранаука справді виконує певну психо- та інтелектуально-теоретичну функцію, служить засобом адаптації до життя в період соціальної та індивідуальної нестабільності. Адже у важку хвилину завжди простіше звернутися до астролога, чаклуна тощо, оскільки це звільняє від необхідності робити свій власний, іноді важ­кий, вибір, від відповідальності і відносно легко забезпечує душевний ком­форт. Індивід боїться залишатися сам на сам з безкомпромісними науковими висновками.

Загальнокультурне значення і просвітницька функція філософії несуміс­ні з псевдонауковими теоріями, які звалюються на сучасну людину. Ігнору­вання наукового світорозуміння може призвести до небезпечних соці­альних наслідків, особливо коли паранаука вступає в спілку з по­літичною владою. Це не тільки релігійний фанатизм, фундаменталізм та інквізиція, але й распутінщина, лисенківщина, пересліду­вання генетики та кібернетики, соціал-дарвінізму тощо. Тому байдужість до зусиль науки є ви­явом власної моральної убогості.

Філософію вважають матір'ю науки, і перші вчені-природознав­ці були одночасно філософами, а сама філософія прагне використати теоретичні методи дослідження, логічний інструментарій для обґрунтування своїх положень, вироблення достовірних, загальнозначущих принципів і законів. У процесі нагрома­дження емпіричного матеріалу і вдосконалення методів наукового до­слідження відбувається розділення форм теоретичного освоєння дійс­ності. У XV-XVII ст., відповідаючи на запитання часу, наука починає визначатися у самостійний соціальний інститут. Відбувається виділення конкретних наук, які освоюють окремі аспекти природи і суспільства, спираючись на дослідні методи пошуку.

Філософія ж вбачає своє завдання в синтезі людських знань, у форму­ванні єдиної картини світу. Вона має справу з фундаментальними харак­теристиками людського буття.

Філософське узагальнення має значно більший обсяг, ніж наукове, його завдання - зведення всього суттєвого до думки, яка знімає супере­чність між знанням і предметом. Філософія - це така діяльність, - вважає М. К. Мамардашвілі, - такий роздум над будь-якими проблемами (природними, моральними, естетичними, соціальними тощо), вони розглядаються під кутом зору кінцевої мети історії світу. Остаточний сенс світу є частиною людського покликання, яке полягає в тому, щоб відбутися як людина, стати Людиною. Адже Людина не є викінченим витвором природи, - вона невпинно, знову і знову створю­ється в історії, з участю її самої, її індивідуальних зусиль.

Предмет і специфіку філософії неможливо достатньо повно розкрити без з'ясування питання щодо її функцій. Їх різноманітність надає культурі мислення життєву глибину, внутрішню зосередженість, що дає можливість філософському знанню бути засобом вироблення ціннісних орієнтацій, об'єднання глобальних і кінцевих цілей, які спонукають людину. Те, що дає змогу філософії бути явищем, яке завжди витримує багатоманітні соціальні, інтелектуальні випробування і навантаження, полягає в належності до простору, де абсолютне «як повинно бути» виявляється раніше визначеною метою і тому дійсною цінністю. Специфічна роль філософії, її принципово плідний, творчий характер щодо компонентів культури виявляється в евристичних функціях.

Аналітична функція виявляє помежові основи (змістові обґрунтування), які складають умови можливості всіх видів теоретичного і практичного до­свіду.

Рефлексивна функція: перетворення прихованих допущень на предмет спеціалізованого дослідження; пояснення загальних ідей, прагнень, ініціа­тив, які обумовлюють унікальні (культурні) або універсальні (цивілізаційні) принципи, форми організації і реалізації суспільно-історичної діяльності.

Онтологічна функціям введення фундаментальних гіпотез існування, визначення схем побудови дійсності, тобто «переведення» формалізму тео­рії в дійсність.

Гносеологічна функція: розроблення, оцінювання припущень пізнаваль­ного процесу. Чи є знання систематизацією суб'єктивного досвіду, чи фік­сує закономірні зв'язки світу? Аналізом цих проблем змушують займатися вчених труднощі їхньої науки.

Інтегративна функція: системне узагальнення і понятійна реконструк­ція різноманітності соціальної практики, багатства культури. Фокусуючи конкретні цінності з наступним розгортанням із них проектів світу (центру­вання «космосу» вичленує космізм, «Бога» - теїзм, «людини» - гуманізм, «волі» - волюнтаризм тощо), філософія узгоджує в межах цих проектів типи відношення людини до дійсності: теоретичні і практичні, пізнавальні і ціннісні, соціальні й екзистенціальні. Подібне узго­дження - не еклектика, а єдина умова створення універсальних сценаріїв життя, варіантів світо­розуміння і світоперетворення, що мають всезагальні значення і цінності.

Світоглядна функція пов'я­зується з абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу, на відміну від решти типів та рівнів світогляду.

Методологічна функція по­лягає в тому, що філософія ви­ступає як загальне вчення про, метод і як сукупність найбільш загальних методів пізнання і освоєння дійсності людиною.

Прогностична функція в ній формуються гіпотези про загальні тен­денції розвитку буття і свідомості, людини і суспільства. Ступінь віро­гідності прогнозу буде тим вищим, чим більше філософія спирається на науку.

Критична функція поширюється не тільки на інші дисципліни, але й на саму філософію. Античний принцип «піддавай усе сумніву» свідчить про важливість критичного підходу, наявність певної частки скепсису стосовно існуючого знання та соціокультурних цінностей. Позитивне значення та антидогматичну роль виконує конструктивна критика. Вона ґрунтується на діалектичному запереченні, а не на абстрактному нігілізмі.

Аксіологічна функція (від грец. цінний) дає можли­вість визначити соціальні, мо­ральні, ідеологічні, естетичні та інші цінності, особливо в пере­хідні періоди суспільного роз­витку, коли виникає проблема вибору шляхів розвитку і постає питання, що відкинути, а що зберегти зі старих цінностей.

Соціальна функція є досить багатоплановою і охоплює різні аспекти суспільного життя: покликання філософії - пояснити соціальне буття і сприяти його матеріальній та духовній зміні. Саме філософії належить прерогатива в розробці всеохоплюючих концепцій інтеграції і консолідації людського суспільства. Її завдання - допомогти усвідомити і сформувати суспільну мету і спрямувати зусилля на організацію колективних дій для їх досягнення. При цьому ступінь життєвості філософської концепції визнача­ється тим, наскільки кожний індивід може її зрозуміти і прийняти.

Гуманістична функція полягає в адаптаційній та життєствердній ролі філософії для кожного індивіда, у сприянні формуванню гуманістичних цінностей та ідеалів, ствердженню позитивного сенсу і мети життя. Її по­кликання - здійснювати функцію інтелектуальної терапії, яка є особливо важливою в періоди нестабільності в суспільстві, коли людське існування перебуває в «помежовій ситуації», на межі буття та небуття, і кожний повинен зробити свій нелегкий вибір.

Усі функції філософії діалектично взаємопов'язані, кожна з них перед­бачає інші, так чи інакше включаючи їх у себе. Тим самим філософія постає як цілісна система, виступаючи загальною методологією пізнання і осво­єння світу. Поряд з цим вона є особливою теорією, яка має свої категорії, закони і принципи дослідження.