Позичковий капітал та особливості його розвитку.

Позичковий капітал – грошрвий капітал, яеий надається в позику та приносить власнику доходів у вигляді процента.

Як форма промислового капіталу виокремлюється позичковий капітал, що також є формою руху банківського капіталу, органічно пов'язаного з кредитом.

Кредит (лат. creditum — позичка, борг) — позичка у грошовій або товарній формі на умовах повернення в певний строк з виплатою відсотка, в процесі руху якої між кредитором і позичальником виникають відносини економічної власності (привласнення).

Виник кредит у період розпаду первіснообщинного ладу на основі становлення товарно-грошових відносин і майнової диференціації общини. З погляду об'єктів власності кредит початково надавався у речовій формі (у вигляді зерна, худоби та ін.), пізніше — у грошовій. У рабовласницькому і феодальному суспільствах кредит з позицій суб'єктів економічної власності набув форми лихварської позички, а кредиторами (лихварями) виступали насамперед купці, відкупщики податків і храми. Вони надавали позички рабовласникам під великі відсотки, а також дрібним виробникам (селянам і ремісникам), за несплату яким загрожувало боргове рабство. Відсоток був при цьому формою економічної реалізації лихварського капіталу.

За феодалізму кредиторами-лихварями були купці, церкви і монастирі, а в селах — ще й багаті селяни. Вони надавали позички дрібним виробникам, феодальній знаті (королям, дворянам). Ставки за кредитами були високі — сягали 100 і навіть 160 %, що сприяло процесу первісного нагромадження капіталу, зокрема, прискорювало перетворення частини селян і ремісників на найманих робітників, активізувало руйнування феодальної економічної системи, відносин феодальної власності. Кредит виражав певну сукупність відносин економічної власності між різними класами і соціальними верствами, а частково всередині них.

У період первісного нагромадження капіталу торгова і промислова буржуазія боролася з лихварством, оскільки виплата високих відсотків поглинала більшу частину їх прибутків. У невеликих розмірах лихварський капітал існує і нині (наприклад, ломбардні позички). Відносини економічної власності виникали і за такого виду кредитування, як продаж товарів у кредит з відстрочкою платежів.

За капіталізму кредит є рухом позичкового капіталу, тобто грошового капіталу (грошової позички), який власник (кредитор) надає іншим особам у кредит за заздалегідь обумовлену плату (відсоток) за умов повернення у певний строк. Суб'єктами економічної власності у цьому процесі виступають торговельні і промислові капіталісти, держава, різні верстви населення, фінансові інститути (комерційні банки, страхові компанії та ін.) тощо. Якщо за лихварського кредитування надана позичка була капіталом лише для кредитора, то за капіталізму — стає капіталом і для кредитора, і для позичальника. Рушійною силою відносин економічної власності між позичальниками і кредиторами є привласнення відсотка. Ця мета спонукає власників тимчасово вільних коштів або особливого товару (позичкового капіталу) тимчасово відчужувати ці кошти як товар. Тому відсоток за кредит є ціною позичкового капіталу. Його величина не повинна перевищувати норму підприємницького прибутку. В іншому разі брати в позичку гроші функціонуючому капіталісту немає економічного сенсу.

Основними джерелами формування позичкових капіталів є:

1) грошові капітали, що тимчасово звільняються у процесі кругообігу промислового і торговельного капіталів, нагромаджені у формі амортизаційних відрахувань, частини оборотного капіталу (внаслідок незбігу часу продажу товарів і купівлі предметів праці — сировини, палива, матеріалів), тимчасово вільних коштів для виплати заробітної плати і призначеної для капіталізації додаткової вартості (внаслідок поступового нагромадження необхідної величини для купівлі нових машин, устаткування, будівництва складів тощо);

2) особисті грошові доходи і заощадження різних класів, соціальних верств і груп: класу капіталістів (рантьє, вищих менеджерів та чиновників державного апарату, землевласників, осіб вільних професій, генералітету, духовенства та ін. ), заощадження найманих працівників;

8) грошові нагромадження держави, зумовлені процесами одержавлення економіки і насамперед національного доходу.

Сумнівною є можливість функціонування як грошового капіталу невеликих сум заощаджень найманих працівників, менших за обсяги початкового капіталу, тобто мінімального розміру грошей для того, щоб розпочати підприємницьку діяльність (у США в середині 90-х років XX ст. така сума становила приблизно 20 тис. дол., а в Канаді — 12,5 тис. дол.). Проте такі заощадження, зливаючись із кредитом на вкладах у банківських установах або в акціонерних компаніях, набувають нової якості — перетворюються на колективний, або асоційований, позичковий капітал. Отже, кредитні установи перетворюють акумульовані грошові кошти на позичковий капітал, який набуває таких форм:

1. Капітал-власність, який передається його власником (позичковим капіталістом) у тимчасове користування функціонуючому капіталісту (підприємцю) і перетворюється на капітал-функцію. Економічною реалізацією цієї власності є отримання позичковим капіталістом відсотка. Отже, з виникненням позичкового капіталу відбулось роздвоєння капіталу на капітал-власність і капітал-функцію, кожен з яких розвивається як відповідно до спільних для всіх форм капіталу економічних законів, так і лише притаманних їм.

2. Своєрідний товар, тобто товар, де предметом купівлі і продажу слугує капітал. Суспільно-економічна характеристика капіталу як відносин економічної власності (а, отже, експлуатації) між найманими працівниками і власниками капіталу не відтворює ситуацію, коли позичковий капіталіст (як власник) віддає певну суму капіталу у кредит функціонуючому капіталісту, оскільки вони обидва є власниками. Між ними виникають відносини конкурентної боротьби за частку додаткової вартості у формі відсотка і відносини економічної власності з приводу привласнення цієї частки прибутку. Ці відносини можуть набувати ознак експлуатації у тому разі, коли позичковий капіталіст за певних обставин нав'язує надмірну плату за свій товар, зокрема тоді, коли розмір відсотка (точніше його норма) є вищою за норму підприємницького прибутку. За такого перевищення об'єктом експлуатації з боку позичкового капіталіста стає промисловий або торговельний капіталіст, який, у свою чергу, експлуатує найманих працівників. Про появу відносин експлуатації між різними верствами капіталістів свідчить боротьба торговельної і промислової буржуазії проти лихварства в період первісного нагромадження капіталу.

Джерелом відсотка є насамперед створена у сфері безпосереднього виробництва найманими працівниками частка додаткової вартості, праця (організаторська, управлінська та ін.) підприємців, менеджерів різного рівня; відповідні види праці позичкових капіталістів, найманих банківських працівників, особливо за сучасних умов, коли гігантські банківські установи надають понад 300 видів послуг населенню, торговельним, промисловим фірмам та ін.

На попередніх етапах розвитку капіталістичного суспільства, коли банки були лише простими посередниками у платежах, позичкові капіталісти і наймані банківські працівники своєю працею також створювали частку додаткової вартості (у формі прибутку), оскільки за допомогою кредиту вони організовують рух нових масивів капіталу, прискорюють рух існуючих форм капіталу, що сприяє розширеному відтворенню сукупного капіталу і формує нове джерело додаткової вартості. Рух позичкового капіталу мусить здійснюватися відповідно до реальних потреб суспільного відтворення, законів грошового обігу.

Повніше деякі продуктивні властивості кредиту, а отже, і риси позичкових капіталістів, найманих працівників банківських установ розкриваються у виконуваних кредитом функціях.

3. Специфічна форма відчуження: як особливий товар він рухається в односторонньому порядку від кредитора до позичальника, а потім (у процесі погашення кредиту) — від позичальника знову до кредитора, але вже разом зі сплатою відсотка. Звичайний товар та його грошовий еквівалент здійснює двосторонній рух: товар надходить від продавця до покупця, а відповідна грошова сума — від покупця до продавця.

4. Поверхова (фетишистська) форма позичкового капіталу. Рух позичкового капіталу на поверховий погляд набуває форми Г — Г1, тоді як промисловий капітал проходить три функціональних форми кругообігу — грошову, продуктивну і товарну (Г — Т...В...Т1...Г1). У цьому разі позичковий капітал є найбільш фетишистською формою капіталу, оскільки виникає ілюзія, що гроші самі породжують ще більші гроші. Реальний обіг позичкового капіталу відбувається у двох або трьох функціональних формах: у двох (грошовій і товарній) — якщо кредит надається торговому капіталістові, у трьох — якщо функціонуючому. Поверхова форма позичкового капіталу створює також ілюзію його збігання з грошима. Насправді гроші є лише речовим змістом позичнового капіталу. Якщо розглядати їх у контексті виконуваних функцій, то певне збігання грошей з позичковим капіталом має місце при виконанні грошима лише функції платежу. Кількісні розбіжності між цими категоріями полягають у тому, що у разі виконання грошима функції засобу платежу сума позичкових капіталів значно перевищує відповідну суму грошей (у функції засобу платежу), оскільки одна грошова одиниця може бути речовим носієм позичкового капіталу багаторазово.

Централізація банками тимчасово вільних грошових коштів фізичних і юридичних осіб та їх перетворення на позичковий капітал здійснюються на ринку позичкових капіталів, де інструментами є векселі, цінні папери, депозитні сертифікати, банківські акцепти.

Позичковий ринок — сукупність відносин економічної власності з приводу купівлі-продажу грошового капіталу через посередництво фінансово-кредитних установ і фондової біржі відповідно до законів попиту і пропозиції, конкурентної боротьби.

Складовими цього ринку є грошовий ринок (короткострокові кредити до 1 року, що обслуговують рух оборотного капіталу) і власне ринок капіталів (середньо- і довгострокові кредити), які обслуговують рух основного капіталу.

Ринок капіталів поділяють на іпотечний ринок, де кредит надають під заставу нерухомості, і фінансовий, на якому оперують цінними паперами. Грошовий ринок і ринок капіталів відрізняються рівнем відсоткових ставок, терміном проведення кредитних операцій, інструментами здійснення купівлі-продажу, обсягами здійснюваних операцій та ін. Водночас між цими ринками здійснюється безперервне переливання капіталів: короткострокові кредити перетворюються на середньострокові і довгострокові за наявності гарантій з боку банків і держави.

Залежно від сфери охоплення ринок позичкових капіталів поділяють на національний, міжнародний (або іноземний) і світовий. Найбільшою різноманітністю форм, методів та інструментів проведення операцій відзначається національний ринок.

У структурі конкретних джерел нагромадження позичкового капіталу найважливішу роль відіграють: 1) амортизаційні відрахування, які зберігаються на банківських рахунках; 2) частина нерозподіленого прибутку, що нагромаджується для розширення виробництва; 3) нагромадження позичкового капіталу в кредитній системі, тобто зростання власного капіталу і резервів банків; 4) капітали пенсійних фондів, які перебувають у довірчому управлінні банків, страхових компаній та інших кредитних інститутів.

Основними формами усуспільнення позичкового капіталу та особливостями його розвитку у розвинутих країнах є: 1) централізація кредиту у наймогутніших банках, монополізація ними кредитно-розрахункових операцій з промисловістю, торгівлею, державою, населенням; 2) укрупнення кредиту; 3) централізація грошових заощаджень і доходів різних класів, соціальних верств і груп; 4) збільшення доходів останніх; 5) зростаюче кредитування держави і збільшення виплат за відсотками по державному боргу; 6) активізація міжнародного обігу позичкового капіталу, зростання обсягів міжнародних кредитів; 7) посилення ролі міжнародних фінансово-кредитних організацій у кредитуванні держав.

Норма позичкового процента

виробничі відносини визначають соціально-економічну природу процента. В умовах ринкової економіки його сутність полягає в тому, що позичковий процент є платою за користування позичковим капіталом, його ціною. При цьому між кредитором і позичальником відносно величини процента, строків і методів його сплати виникають певні економічні відносини, тому процент є економічною категорією. Абсолютна величина доходу, який отримують від надання грошей у борг у будь-якій формі, називається процентними грошима, або, коротко, процентами. І який би вид чи походження не мали проценти, це завжди конкретний прояв такої економічної категорії, як позичковий процент.

Джерелом сплати процента є додаткова вартість, що створюється у процесі виробництва, а його кількісним визначенням – його ставка, або норма. Норма позичкового процента – це відношення суми річного доходу, одержаного на позичковий капітал, до суми капіталу, наданого в позичку, помножене на 100. Наприклад, якщо позичковий капітал дорівнює 200 тис. грн., а отриманий на нього річний дохід – 30 тис. грн., то норма процента становитиме 15% річних. На практиці норма позичкового процента виступає у формі процентної ставки – відносної величини доходу за фіксований проміжок часу, тобто відношення доходу (процентних грошей) до суми боргу за одиницю часу. Процентна ставка визначається в процентах і у вигляді десяткового чи звичайного дробу.

Інтервал часу, до якого застосовується процентна ставка, називається періодом нарахування процентів. За такий період беруть рік, півріччя, квартал, місяць або день. Щоб визначитись із величиною процентної ставки, потрібно її привести до річної ставки, помноживши ставку, за півріччя, квартал, місяць чи день відповідно на 2, 4, 12 чи 365. Норма позичкового процента перебуває у певній залежності від норми прибутку: у звичайних умовах середня норма прибутку є максимальною межею для норми процента. Нижню (мінімальну) межу норми процента точно визначити не можна. Але вона не повинна дорівнювати нулю, бо інакше надання кредиту втрачає всякий сенс для кредитора.

Рівень норми позичкового процента встановлюється під впли-! вом конкуренції на ринку позичкових капіталів і залежить від співвідношення попиту та пропозиції позичкового капіталу. Чим більший попит на кредит, тим вища норма процента. Слід розрізняти ринкову норму процента, котра існує в кожен даний момент на грошовому ринку, і середню норму процента, тобто норму процента за певний період.

Банківська система

В організаційному аспекті банківська система є сукупністю взаємопов'язаних та взаємодіючих банків, кожний з яких виконує функції, які випливають з його призначення. Розрізняють емісійні, комерційні, інвестиційні, іпотечні, ощадні банки, різні фінансові компанії (пенсійні, соціальні, інноваційні). В сукупності всі ці фінансово-кредитні установи утворюють банківську кредитну систему.

Емісійний банк (центральний банк) - має монопольне право виписку білетів (грошових знаків, банкнот). Основним його завданням є проведення державної політики в сфері грошового обігу, кредиту, регулювання діяльності всієї банківської системи. Цей банк завжди націоналізований і його діяльність знаходиться під контролем держави. Тому його називають державним або центральним банком. Інвестиційні банки - спеціалізуються на фінансуванні та довгостроковому кредитуванні різних підприємств і цілих галузей. Розрізняють фінансові інвестиції, здійснювані шляхом купівлі банком цінних паперів, а також реальні інвестиції, що здійснюються шляхом вкладання капіталу в промисловість, будівництво та інші. Іпотечні банки - спеціалізуються по наданню довгострокових позик під заставу нерухомості. Інноваційні банки (або фонди) - здійснюють кредитування (в основному пов'язані з деяким ризиком) на всіх етапах інноваційного процесу створення і впровадження різних наукових розробок. Ощадбанки - є простими фінансово-кредитними установами для заохочення вільних грошових коштів населення, включаючи операції з цінними паперами. Комерційні банки - найбільш універсальний тип банків, що займаються широким колом операцій, в тому числі надання кредитів промисловим, торговим та іншим підприємствам переважно за рахунок грошових коштів у вигляді депозитних вкладів. Такі банки здійснюють також різноманітні комерційні послуги та операції. Звичайно, вони не є державними. Комерційні банки - основна ланка кредитної системи країни, яка включає в себе кредитні установи, які здійснюють різні банківські операції для своїх клієнтів на базі комерційного розрахунку. Для цього вони використовують не тільки свій власний капітал, але й залучений фінансовий капітал у вигляді вкладень, депозитів міжбанківських кредитів та інших джерел. При цьому залучені кошти, як правило, значно перевищують обсяги власного капіталу комерційних банків.

Акціонерний капітал

Акціонерний капітал утворюється з внесків акціонерів шляхом придбання ними цінних паперів - акцій. У зв'язку з особливостями утворення акціонерний капітал існує в двох вимірах: у формі засобів виробництва, залучених на підприємстві, і у формі цінних паперів - акцій та облігацій. Капітал, що функціонує у виробництві, має певну вартість і в процесі кругообігу та самозростання послідовно виступає в одній із трьох функціональних форм і виконує відповідну функцію. Промисловий капітал з усіма його відособленими формами являє собою реальний капітал. Інакше кажучи, реальний капітал - це той, що функціонує у виробництві. Але поряд з реальним капіталом, що зайнятий у виробництві, існують акції і облігації, які представляють засоби виробництва. Акції та облігації самі по собі ніякої вартості не мають, крім мізерної вартості паперу, на якому вони віддруковані. Вони становлять собою лише титул вчасності, який дає право на доход у формі дивіденду чи проценту. Завдяки здатності приносити доход їх власникам акції та облігації сприймаються як капітал. Але це капітал не дійсний, а фіктивний. Отже, фіктивний капітал - це сума всіх акцій та облігацій даного суспільства. В той час як реальний капітал функціонує в процесі виробництва, фіктивний у формі цінних паперів здійснює самостійний рух на фондовій біржі. Одна з особливостей реального капіталу полягає в тому, що після завершення кругообігу він повертається до його власника. А ось власник акції не має права на одержання назад свого грошового капіталу. Щоб вернути свій капітали, він повинен продати акції на ринку цінних паперів. В залежності від курсу акцій він може одержати при цьому більше чи менше грошей в порівнянні з тими, що сам вклав у акції, проте за будь-яких обставин грошовий капітал, що повернеться, не буде частиною реального, того що функціонує у виробництві.

Фіктивний капітал виникає на основі реального капіталу. Якби не було капіталу, який створює додаткову вартість, то не міг би виникнути і розвиватися фіктивний капітал, який претендує на присвоєння частини додаткової вартості, хоча сам її не створює. Фіктивний капітал не є чимось випадковим для розвинутого товарного виробництва: він закономірно виникає на основі позичкового капіталу. Всі цінні папери, які дають право на доход, за своєю економічною суттю - документи, що відображають рух позичкового капіталу. Щоправда, позичковий капітал у більшості випадків використовується функціонуючим капіталістом, відтворюється в ході, кругообороту промислового капіталу і після повертається до йоги власника з процентом. В той час як фіктивний капітал ніякого безпосереднього відношення до руху промислового капіталу не має. Після першого випуску акцій, коли капітал, що дорівнює їх величині, почав свій рух у виробництві як реальний капітал, цінні папери попадають на фондову біржу і стають об'єктом купівлі-продажу відносно до ходу відтворення і руху всього промислового капіталу. Одна і та ж акція може бути продана і куплена десятки разів. Ця особливість фіктивного капіталу є типовою для всіх його форм - векселів, застав, акцій, облігацій тощо. Грошова сума, що позначена на акції, називається номінальною вартістю акції. Ціна, за якою продаються і купуються акції на ринку цінних паперів, називається курсом акцій. Покупець купує акції задля одержання доходу у вигляді дивіденду-Тому, чим вищий дивіденд, тим вищим буде курс акцій, і навпаки. Поряд з цим, купуючи акції, покупці розраховують одержати доход на свій капітал не менший, ніж той, який вони могли б одержати, якби свій капітал віддали в позику. Покупець погодиться заплатити за акцію таку суму грошей, яка, будучи покладеною в банк, давала б такий же доход, як і дивіденд на дану акцію. Оскільки дивіденд і процент за величиною, як правило, не співпадають, остільки ціна акції досить часто не співпадає її номіналом.

У структурі акціонерного капіталу (власності) відокремлюють власний та запозичений капітал. Перший складається з коштів, отриманих від випуску і реалізації цінних паперів та резервного капіталу, що утворюється в результаті відрахувань від прибутку та їх інвестування у виробництво. Власний капітал також може збільшуватись від подальших випусків акцій. Запозичений капітал утворюється за рахунок банківського кредиту та коштів, отриманих від випуску облігацій.

Акціонерні товариства, акумулюючи великі капітали шляхом випуску і продажу акцій, у той же час не зобов’язані повертати їх через відповідний термін, як при звичайній банківській позичці. Можливість такої форми централізації капіталу була підготовлена всім попереднім ходом розвитку капіталізму. Тенденція норми прибутку до зниження, що мала місце, та інші фактори сприяли утворенню грошових капіталів, які не знаходили прибуткового використання через те, що ці капітали були недостатніми для організації крупних, конкурентоспроможних підприємств. Власники цих капіталів були змушені віддавати їх в позичку під звичайний процент. Щоб невеликі грошові капітали могли знайти використання в сфері виробництва, їх потрібно було об’єднати. Таку централізацію капіталів і було досягнуто в формі акціонерного капіталу.

Ці́нні папе́ри — грошові документи, що визначають взаємовідносини між особою, компанія яка їх випустила (емітувала, відтак називається емітентом), та їх власником: засвідчують право володіння корпоративними правами (як акції) чи відносини позики (як облігації), і здебільшого передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають із цих документів, іншим особам. Згідно з діючим законодавством за формою існування цінні папери поділяються на документарні та бездокументарні, а за порядком їх розміщення на емісійні та неемісійні. Відповідно з новим Законом України про акціонерні товариства, акції з документарної форми існування повинні бути переведені у бездокументарну.

До емісійних цінних паперів належать акції, облігації підприємств, облігації місцевих позик, державні облігації України, іпотечні сертифікати, іпотечні облігації, сертифікати фондів операцій з нерухомістю, інвестиційні сертифікати, казначейські зобов'язання України.

1. Пайові цінні папери

ЦБ, що засвідчують участь їх власника у статутному капіталі (крім інвестиційних сертифікатів та сертифікатів ФОН), надають власнику право на участь в управлінні емітентом (крім сертифікатів ФОН) і отримання частини прибутку, зокрема, у вигляді дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента ( крім сертифікатів ФОН). До пайових цінних паперів відносяться:

а) акції;

б) інвестиційні сертифікати;

в) сертифікати ФОН

2. Боргові цінні папери

ЦБ, що засвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента виплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання. До боргових цінних паперів відносяться:

а) облігації підприємств;

б) державні облігації України;

в) облігації місцевих позик;

г) казначейські зобов'язання України;

д) ощадні (депозитні) сертифікати;

е) векселя

3. Іпотечні цінні папери

ЦБ, випуск яких забезпечено іпотечним покриттям (іпотечним пулом) та які засвідчують право власників на отримання від емітента належних їм коштів. До іпотечних цінних паперів відносяться:

а) іпотечні облігації;

б) іпотечні сертифікати;

в) заставні

4. Приватизаційні цінні папери

ЦБ, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду

5. Похідні цінні папери

ЦБ, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання або продаж протягом терміну, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та / або товарних ресурсів

6. Товаророзпорядчі цінні папери

ЦБ, які надають їх держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах