35.Джерело права, в вузько юридичному значенні. Конститутивні ознаки джерела права. Відмінність джерела права від правового припису.

36. Гетерогенність джерел прана: правило, що виникло спонтанно та встановлене правило. Легальне правило та правило преторіанського типу.

З7.Характеристика нормативно-правового акта.

Основним джерелом права бiльшостi сучасних держав є нормативно-правовий акт. Нормативно-правовим актам властивий ряд особливостей.

По-перше, вони мають державний характер. Держава наділяє органи, організації, посадових осіб правом приймати нормативно-правові акти, тобто правотворчою компетенцією. Вона ж забезпечує і реалізацію прийнятих нормативно-правових актів, включаючи і примусовий вплив на осіб, що ухиляються від їхнього виконання.

По-друге, нормативно-правові акти приймаються не всіма, а строго визначеними суб'єктами, спеціально уповноваженими на те державою. При цьому кожен суб'єкт правотворчої діяльності має рамки своєї компетенції. Міністр, наприклад, може видати нормативний наказ, але не уповноважений приймати укази або постанови.

По-третє, ці акти приймаються з дотриманням певної процедури.

По-четверте, вони мають тимчасові, просторові і суб'єктні межі дії.

По-п'яте, завжди містять юридичні норми. Наявність у цих актах юридичних норм і робить їх нормативними, загальнообов'язковими.

Нормативно-правові акти:

а) диференційовані, оскільки механізм держави має розгалужену структуру органів з визначеними правотворчими повноваженнями та значним об'ємом інших функцій, які реалізуються за допомогою видання юридичних актів;

б) ієрархієзовані, тому що ця система будується на основі різної юридичної сили актів;

в) конкретизовані за предметом регулювання, суб'єктах виконання і реалізації права, вказівки на які містяться в джерелах.

Таким чином, нормативно- правовий акт - це письмовий документ, який вмiщує юридичнi норми. Це найрозповсюдженiша форма сучасного права.

Б) види і форми нормативно-правових актів:

За юридичною силою всі нормативні акти поділяються на законодавчі і підзаконні.

Законодавчі акти - це акти органа законодавчої влади - Верховної Ради України, які мають найвищу юридичну силу, приймаються в особливому порядку і спрямовані на регулювання найосновніших суспільних відносин. До законодавчих актів відносяться Конституція України, регламент Верховної Ради України, закони України, кодекси, постанови.

За своїм значенням законодавчі акти поділяються на конституційні (основні) і звичайні (поточні).

Конституційні акти (закони) - це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами, мають юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні.

Усі закони мають вищу юридичну силу, яка проявляється в тому, що:

- ніхто, крім органів державної влади, не може приймати закони, змінювати чи відміняти їх;

- усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися у відповідності з законами;

- у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону;

- тільки законодавчий орган може підтвердити чи не підтвердити прийняття закону в разі повернення його Президентом за відкладним вето.

Звичайні законодавчі акти приймаються на основі Конституції і конституційних законів України в розвитку їх основних положень.

Кодеси України регулюють комплекс відношень і охоплюють своєю дією певні галузі права України. Зміни і доповнення в Кодекс вносяться тільки законодавчими актами.

Постанови - це також одна з різновидностей законодавчих актів, але, на відміну від кодексів, регулюють певний вид відносин, який охоплюється дією норм тих чи інших галузей права.

Особливе місце серед законодавчих нормативних актів займає Регламент Верховної Ради України, який є по суті законом конституційного характеру і детально визначає порядок діяльності органу законодавчої влади України.

Підзаконні нормативно-правові акти - це результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених на те державою громадських об'єднань по встановленню, впровадженню в дію, зміні чи відміні нормативних письмових документів, що розвивають чи деталізують окремі положення законів.[1]

За суб'єктами нормотворчості нормативні акти поділяються:

- Верховної Ради України - закони і постанови;

- Президента - укази;

- органів виконавчої влади:

- Кабінету міністрів - декрети і постанови;

- керівників міністерств і відомств - інструкції, вказівки, нормативні накази;

- місцевих рад народних депутатів - рішення і нормативні ухвали;

- виконавчих комітетів місцевих рад - рішення;

- керівників управлінь і відділів місцевих рад та керівників обласних і районних державних адміністрацій;

- адміністрацій державних підприємств, установ, організацій - нормативні накази.

У деяких випадках нормативного характеру набувають волевиявлення населення в результаті всеукраїнського чи регіонального референдумів, певних громадських об'єднань, трудових колективів, форма яких може бути різною (рішенні, постанова і т. ін.).

Нормативно-правові акти діють у часі, просторі і по колу осіб.

При характеристиці дії нормативно-правових актів у часі слід розрізняти:

а) введення в дію;

б) припинення дії;

в) зворотну силу дії.

У теорії права розглядаються такі варіанти введення нормативно-правового акту в дію:

а) після 10 днів з моменту його опублікування;

б) термін установлюється у самому нормативному акті чи спеціально прийнятому акті;

в) якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання виконавцем.[6]

Припиняють свою дію нормативно-правові акти внаслідок:

а) закінчення терміну давності, на який видавався акт;

б) прямої відміни конкретного акта;

в) фактичної відміни акта іншим актом, прийнятим з того самого питання.

Зворотня дія - це така дія на правовідношення, де припускається що новий нормативний акт існував у момент виникнення правовідношення. Загальне правило таке: "Норма права зворотної сили не має". Але вийнятки, наприклад у кримінальному, адміністративному законодавстві мають місце. Так, якщо нормативний акт прийнятий після скоєння правопорушення, пом'якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то акт має зворотну силу, а якщо установлює чи обтяжує - то така норма (чи акт) зворотної сили не має.

Дія нормативних актів у просторі характеризується певною територією:

- держави в цілому;

- відповідного регіону;

- адміністративно-територіальної одиниці;

- відповідного підприємства, організації.

Щодо кола осіб нормативно-правові акти діють на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян.

Вийнятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юриздикції держави перебування. Це окремі дипломатичні і консульські працівники, питання яких про юридичну відповідальність вирішується на підставі юридичних угод.

Крім того нормативно-правові акти класифікуються за:

- суб'єктами ухвалення:

1) акти органів держави;

2) народу в процесі референдуму;

3) громадських об'єднань;

4) трудових колективів;

5) спільні акти органів держави і недержавних формувань;

- за галузями законодавства;

1) цивільні;

2) кримінальні;

3) кримінально-процесуальні та ін.

З8.Характеристика правового прецеденту (судового та адміністративного).

Судебный прецедент — наиболее своеобразный источник права англосаксонской правовой системы. Его своеобразие состоит не только в специфике правила прецедента, но также в том, что современное его содержание в Англии существенно отличается от "классического" его аналога, а его интерпретация в других англоязычных странах не во всем соответствует английскому образцу. Суть доктрины прецедента, или stare decisis, — в обязанности судов следовать решениям судов более высокого уровня, а также в связанности апелляций онных судов своими прежними решениями1.

Последнее правило применительно к английской Палате" лордов уже не имеет силы.

Условием действия системы прецедентов является наличие источников информации о прецедентах, т. е. судебных отчетов (law reports).

Доктрина прецедента обусловливает особую роль суда в формировании и развитии права. Если на Европейском континенте судьи лишь применяют правовые нормы, то в условиях прецедентного, или общего, права (common law, judge-made law), вынося решение или приговор, они одновременно объявляют или издают право, т. е. выступают в роли законодателей. При этом в одном случае они лишь ссылаются на уже существующее решение суда (деклараторный прецедент), в других — создают новую норму права (креативный прецедент). Обязательным в судебном решении является лишь та его часть, которая называется ratio decidendi. Это принцип, лежащий в основе решения. Данному принципу в дальнейшем и будут следовать судьи. Другой составной частью судебного решения является obiter dicta (попутно сказанное), т. е. умозаключение, либо основанное на факте, существование которого не было предметом рассмотрения суда, либо хотя и основанное на установленных по делу фактах, но не составляющее сути решения2. Для английского права характерно деление прецедентов на обязательные, или связывающие, и убедительные. Если ratio decidendi является прецедентом, то obiter dicta может им стать лишь в силу своей убедительности. Вместе с тем отграничение ratio decidendi от obiter dicta представляет собой проблему, поскольку "методология их выделения до конца не разработана"3.

Говоря о соотношении прецедента и закона, следует учитывать, по меньшей мере, три фактора. Во-первых, утрату прецедентом со второй половины XIX в. своего верховенства в правовой системе. Во-вторых, неоднозначность взаимоотношений закона и прецедента, ибо приоритетом обладает и закон по отношению к прецеденту, поскольку последний может быть отменен нормой закона, и судебный прецедент по отношению к закону, что вытекает из обязанности суда толковать акты парламента. При этом лишь нормы законодательства, полчцвшие судебное истолкование, считаются частью общего ррава. В итоге при рассмотрении дел судьи применяют не нор-щу закона как таковую, а норму, возникшую при ее толкова-лии. Наконец, третий фактор — это в известном смысле над-государственный характер общего права, действующего в боль-щой группе англоязычных стран. Вследствие этого судьи в известных случаях обязаны применять иностранные прецеденты, что вступает в конфликт с принципом верховенства юрисдикции национальных судов и верховенства конституции в системе источников права. Вместе с тем, будучи санкционированным применившим его судом, судебный прецедент перестает быть иностранным и становится источником национального права1.

В других (кроме Англии) странах общего права судебный прецедент действует лишь на определенную отграничивающую дату. Так, например, согласно ордонансу от 14 июля 1874 г., в английской колонии Золотой Берег (Гана) вводились общее право, справедливость и статуты общего характера, которые действовали на момент издания ордонанса. Аналогичный подход существовал и в других английских колониях.

Неодинакова и степень строгости в следовании правилу прецедента. Так, в США Верховный суд страны и апелляционные суды штатов не считают себя безусловно связанными своими прежними решениями. В англоязычных развивающихся странах отступления от принципа stare decisis стали обычными уже в колониальный период. В частности, на английских территориях в странах Азии и Африки с их значительным "пластом" традиционных и полутрадиционных структур английское право (и судебный прецедент как важнейший его источник) действовало обычно лишь в той мере, в какой позволяли местные условия. В этих странах существует трехчленное деление прецедентов на связывающие, в высокой степени убедительные и убедительные.

В странах романо-германского права судебная практика, Или "совокупность принципиальных решений верховных судебных инстанций по вопросам правоприменения", не рассматривается в качестве источника права2. Однако правотворческая роль судебной практики обусловлена здесь не столько ха-Рактером правовой доктрины, сколько ее эволюцией в ходе Двадцатого столетия. В итоге судебная практика "все чаще признается самостоятельным источником права, приравниваемым по своему правотворческому характеру к закону"1.

Противоречивость ситуации отмечают и западноевропейские авторы, признающие фактическое превращение судебной практики в этих странах в источник права. Таким образом здесь складывается парадоксальная ситуация, когда, с одной стороны, не действует доктрина судебного прецедента, а с другой -— решения высших судов нередко считаются источником права, равным закону и даже превосходящим его2.

З9.Характеристика нормативного договору.

Нормативно-правовий договір — це двостороння чи багатостороння угода між суб'єктами, що містить норми права.

Для нього характерні наступні риси:

1. Суб'єктом договору завжди є суб'єкт публічно-правових відносин, і перш за все той, що має владні повноваження. Держава, її органи, посадові особи, міжнародні організації — такі найбільш типові суб'єкти нормативних договорів. Від місця суб'єкта у механізмі держави залежить юридична сила договору. Чим вище місце, тим більша сила.

2. Формальність та об'єктивація забезпечується прийняттям правового акта у формі нормативно-правового договору.

3. Змістом нормативно-правового договору є норми права (правила поведінки — права і обов'язки сторін), що виникають в результаті згоди сторін та регулюють питання владування, управління та саморегулювання, але не всі, а лише ті, що допускають договірну форму регулювання. За харак- тером це норми-цілі, норми-наміри, норми-координатори, норми-узгодження, норми-утримання тощо.

4. Своєрідність зобов'язань сторін нормативно-правового договору та засобів їх забезпечення полягає у тому, що межі договору як засобу нормативно-правової саморегуляції сторін жорстко передбачені їх статусом, що не знижує обсяг їх інтересів та добровільності у визначенні предмета договору. Зміст договору не може суперечити конституції, в протилежному випадку укладання таких договорів може мати місце лише після внесення відповідних змін до конституції.

5. Тривалий термін дії.

6. Набуття чинності відбувається лише після проведення відповідної процедури: ратифікації парламентом (для міжнародних договорів), підписання керівником парламенту та президентом (для конституційних договорів) тощо.

7. Забезпечення виконання договірних зобов'язань державою та її органами включає багато різних засобів, у тому числі: організаційних, правових, економічних тощо. Відповідно норми, які містяться у договорах такого роду, є загальнообов'язковими для виконання, що забезпечується гарантіями держави шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державного примусу.

8. Нормативно-правовий договір є частиною національного законодавства, може бути підставою для укладання інших правових актів, у тому числі й договорів з метою реалізації норм, що в ньому містяться.

Складність дослідження юридичної природи нормативно-правових договорів як джерела права обумовлена їх багатоманітністю. Відповідно їх можна класифікувати за різними критеріями. За сферами правового регулювання суспільних відносин: конституційні, у тому числі й федеративні; міжнародні; колективні; господарські. За змістом: договори компетенції та договори про взаємодію.

Незважаючи на зазначені властивості, нормативно-правовий договір не може бути застосованим у всіх сферах суспільних відносин, а також у процесі регулювання відносин між фізичними особами.