29. Інтегративні підходи до праворозуміння.

В останній час в юридичній науці здійснюються спроби щодо визначення поняття права поєднати декілька підходів до його розуміння. Такі спроби мають місце як у західній, так і у вітчизняній науці. Наприклад, Р. Шайнер вважає, що юридичний позитивізм "по мірі того, як він становиться більш уточненим та реагує на критику, прямує до позицій схожих до теорії природного права, і навпаки". Аналогічну точку зору стосовно факту інтеграції різних підходів до праворозуміння, знаходимо в інших західних та вітчизняних авторів (зокрема, Г. Дж. Бермана, В. Лазарева, І. Гойман-Калинського, Г. Іванця, І. Червошока та ін.).

Дуже лаконічно та чітко висловився з цього приводу О. Лейст, коли відзначав, що "Кожне праворозуміння має свої підстави, тому вони існують одночасно і мають прихильників ... кожна концепція виражає реальну сторону права та слугує її здійсненню ... річ у тім, що між крайніми точками зору знаходиться не істина, а дуже складне суспільне явище - право"⁵⁵.

Наведена вище думка є співзвучною з точкою зору Г. Бермана, який вважає, що для того, щоб дати істинне визначення права всім школам праворозуміння необхідно відмовитися від ствердження своєї власної переваги, оскільки інтегративне визначення права (яке є правильним) полягає в визнанні взаємозалежності цих підходів. При цьому "розходження між позитивістами і юстиналістами не принципове, воно стосується первинності правди стосовно блага" або "даним школам не вистачає історичного виміру: те, що справедливо при одному збігу обставин, може бути несправедливо із цієї точки зору при іншому; те, що необхідно з політичної точки зору при одному збігу історичних обставин, може викликати заперечення при іншому". Тільки "життєвий досвід суспільства може звести мораль і політику в одне ціле. Право цілком можна визначити як підтримку рівноваги між справедливістю й порядком у світлі досвіду".

Підходи, які пов'язані із зазначеною точкою зору, в літературі називають інтегративними. Серед підходів, що можуть бути віднесені до інтегративних, можна назвати: марксистську концепцію права; неонормативну, комунікативну теорії та ін.

Нижче буде подана характеристика названим трьом теоріям, оскільки перша з них фактично визначила в силу відомих історичних обставин характер та специфіку розвитку сучасної вітчизняної юридичної науки та практики, а дві інші є результатом теоретичного осмислення сучасних державно-правових реалій пострадянського суспільства на базі інтегративного праворозуміння.

Слід враховувати, що деякі юридичні теорії, які згадувались вище, також мають ознаки інтегративности (див., зокрема, погляди К. Олівекрона).

Все сказане, певною мірою, свідчить, що інтегративне праворозуміння сьогодні є досить поширеним, а розвиток сучасного теоретичного юридичного знання в сфері праворозуміння (а відповідно, і всіх інших питань на які впливає праворозуміння) має тенденцію до визнання правильності інтегративного розуміння права.

Марксистська теорія права

Відповідно до поглядів К. Маркса й Ф. Енгельса, право розглядається як похідне від економічних відносин явище, у термінології марксизму, держава й право - це явища надбудовні, надбудовні над базисом, під яким розуміються пануючі в суспільстві економічні відносини. Однак, хоча держава й право визначаються системою економічних відносин, вони у свою чергу впливають на ці відносини, тобто на базис.

Головне в праві, з погляду основоположників марксизму - його класова сутність. Взагалі в усіх надбудовних явищах (культура, наука, право, держава і т. д.) ця класова сутність присутня, але особливо вона проявляється саме в державі та праві. Тому К. Маркс і Ф. Енгельс розглядають право як зведену в закон волю пануючого в даному суспільстві класу.

Механізм утворення права К. Маркс і Ф. Енгельс представляли винятково через діяльність держави, тобто держава породжує право, а останнє виражає волю держави. "Крім того, що пануючі при даних відносинах індивіди повинні конституювати свою силу у вигляді держави, вони повинні додати своїй волі, обумовленої цими певними відносинами, загальне вираження у вигляді державної волі, у вигляді закону — вираження, зміст якого завжди дається відносинами цього класу".

Важливим аспектом цієї теорії є те, що вона чітко й однозначно підкреслювала нормативність права. Право розглядалося марксистами в якості закону, утвердженої волі держави, яка має всезагальне значення. Юридичні норми представляють собою один із різновидів соціальних норм. Тому соціальна цінність нормативності витікає перш за все з призначення, яке мають соціальні норми в суспільному житті. Вони мають загальний характер, що розраховано на програмування поведінки особи.

У той же час марксистська теорія права розглядає правову норму (обов'язкове правило поведінки людей), як один із проявів суспільного життя людей, тобто як явище реального світу, яке підпорядковується як і всі інші явища, закону причино-наслідкових зв'язків. На відміну від інших теорій права, марксистська теорія пояснює, виходячи з класового розуміння суспільних явищ, чому люди стали створювати правові норми, чому ці норми мають той чи інший зміст: суспільно-економічні відносини - це причина, а форма їх регулювання (право), а також механізм забезпечення панування певної економічно пануючих/ої груп/и (держава) - це наслідок.

Слід також звернути увагу на те, що марксистська концепція права виділяла як одну з головних ознак права його класово-вольовий компонент. Тобто представники даної концепції беззаперечно вважали, що сутність права виражається тільки в його класовості. Тому оскільки право - класовий регулятор суспільних відносин, який володіє міцною класовою силою. За своєю суттю воно (право), як це вже відзначалося вище, представляє собою відтворену в законі волю пануючого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами його життя. Класові інтереси, які визначаються матеріальними умовами життя відповідного класу, виражались через волю пануючого класу у вигляді законів.

Тут деякі автори вбачали проблему. Так, А. Венгєров зазначає, що не зрозуміло про яку саме волю йде мова в цій концепції. Якщо це воля в психологічному значенні, то вона є здатністю у виборі діяльності і внутрішніх зусиль, необхідних для її здійснення. Це може бути прийняття рішень, боротьба мотивів і т. д. Якщо це воля в соціологічному значенні - це веління, бажання, перевтілене в повеління. У цьому разі воля є компонентом влади, під якою розуміється здатність здійснювати відповідний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою будь-яких засобів - авторитету, насильства.

Неважко побачити, що в марксистському підході в якійсь мірі поєднано декілька підходів, а саме вузький, соціологічний та психологічний. Саме визначення права, як волі пануючого класу, яка зведена у закон, дає змогу в цьому переконатися. Вказівка на те, що право - закон дає підставу намагатися довести, що марксистське вчення про право за своєю природою захищає вузьке розуміння права. Якщо сконцентруватися на тім, що право - воля, то ми можемо прийти до точки зору, що ця теорія повинна бути кваліфікована, як психологічна. Ну, а якщо сконцентрувати увагу на те, що право визначається панівним класом, тобто проявляється в системі конкретно-історичних суспільних відносин, то ми попадаємо в лоно соціологічного розуміння права.

Саме ця інтегративність марксистського погляду на право (котру називають прихованою або неявною) разом із прагненням до цілісності теоретичної конструкції (як її прояв відмови від інтегративного розуміння права), а також специфічний історичний контекст реалізації марксистського вчення про державу й право на практиці, визначило плюралістичність розуміння права у вітчизняній юридичній науці радянського періоду. Ця плюралістичність виявилася в спробах інтерпретувати на базі марксистського вчення право або в рамках або вузького (нормативного), або соціологічного, або психологічного розуміння права. Утім, вона у вітчизняній юридичній науці радянського періоду у свою чергу багато в чому визначила розвиток юридичної науки на сучасному етапі на пострадянському просторі.

У той же час, на жаль, у конструюванні юридичної теорії інтегративність марксистської теорії права не була реалізована. Вчені-юристи-марксисти постійно сповзали на те або інше "одиничне" праворозуміння, хоча юридична практика багато в чому використала інтегративні моменти марксистської теорії права.

Недоліки марксистського розуміння права, а також його переваги, у першу чергу залежать саме від того, у якій саме іпостасі ми її розглянемо: у нормативній або соціологічній, психологічній або інтегративній. Недоліки нормативної, соціологічної й психологічної версії марксистської теорії права в цілому ті ж, що були відзначені при розгляді відповідних підходів. Однак особливо слід враховувати також класовий аспект марксистської теорії, що багато в чому й визначає особливу специфіку марксистської теорії (про це більш докладно йтиметься нижче).

Неонормативне розуміння права

Концепцію ненормативного розуміння права висунув М. Байтін, який вважає, що:

• нормативне розуміння права відповідно сучасним умовам перетерплює істотних змін, потребує осмислення нових для нього моментів. Один з них полягає в необхідності пізнання права не тільки із класових, а й загально-соціальних позицій";

• "Будь-яке визначення права є неповним, відносним, тому що не може охопити всього різноманіття окремих його властивостей, рис, характеристик, зв'язків. Коротке визначення покликане відобразити лише найбільш загальні, основні, головні ознаки цього складного явища"⁶².

Вій пропонує наступне "загальне визначення поняття права. Право є система загальнообов'язкових, формально-визначених норм, які виражають державну волю суспільства, її загальнолюдський і класовий характер; видаються або санкціонуються державою й охороняються від порушень, поряд з мірами виховання й переконання, можливістю державного примусу; є владним-офіційним регулятором суспільних відносин".

Начебто б незначні відмінності від чисто нормативного визначення права, але насправді кардинальні. Звернемо увагу на основне (а) державна воля - це вже не воля властива державі - це воля суспільства; (б) визнається природно-правовий аспект права. Те, що це дійсно так видно з наступних висловлень М. Байтіна: "державна воля суспільства, втілена в правових нормах, і є право. Сутність і зміст права визначаються не тільки економічним ладом суспільства на даному етапі його розвитку, а й політикою, мораллю, правосвідомістю, наукою, культурою й усіма іншими реаліями соціального життя, досягнутим рівнем цивілізації". І далі: "Особливо слід виділити такий духовний загальнолюдський фактор, що от уже кілька сторіч здійснює потужний вплив на формування й розвиток права, як вчення про природні, природжені, невід'ємні права людини, які повинні лежати в основі позитивного, офіційно діючого в межах тієї або іншої держави права. Лише в цьому випадку останнє, з позицій природно-правової теорії, оцінюється як відповідне людському розуму, природі людини, а тому гуманне й справедливе.

Відтоді, як проголошені природно-правовою теорією закони, що синтезують загальнолюдські уявлення про ідеї й принципи моралі й правосвідомості, вперше одержали вираження як державна воля в одному із чудових документів Великої французької революції - Декларації прав людини й громадянина (1789), вони пройшли великий і складний шлях, що ознаменувався їхнім міжнародно-правовим визнанням у прийнятої ООН Загальній декларації прав людини (1948).

Питання про те, відповідає або не відповідає право тієї або іншої держави ідеям визнання й охорони основних, фундаментальних прав і свобод людини і громадянина, став фактично міжнародно визнаним критерієм віднесення даної держави й права до демократичних або тоталітарних. Вплив ідей природно-правової теорії на розвиток сучасного російського права вперше одержало офіційне визнання й вираження в Декларації прав і свобод людини й громадянина РСФСР (1991) і особливо в Конституції Російської Федерації, прийнятої 12 грудня 1993 р.

Безпосередньо із цим пов'язаний процес, що відбувається нині, поглиблення моральних початків вітчизняного права, зближення права й моралі демократичного суспільства.

Природне право практично нездійсненне без позитивного, а духовна основа, моральна сила позитивного права корениться в праві природному. Відповідно один з нових моментів, що характеризують нормативний підхід до права, полягає в прагненні до повного подолання існуючого раніше відриву від ідей природної школи права, забезпеченню єдності природного й позитивного права в теорії й на практиці"⁶⁴.

Тому, робить висновок М. Байтін "право - державна воля суспільства на даному етапі його розвитку, зумовлена економічними, духовними й іншими умовами його існування, складається загальнолюдська й класова сутність права".

Фактично схожу, але більш чітку й послідовну позицію ми знаходимо у В. Лазарєва, який дає таке визначення права: "Право - це сукупність визнаних у даному суспільстві та забезпечених офіційним захистом нормативів рівності та справедливості, які регулюють боротьбу та узгодження вільних воль у їх взаємовідношенні одна з одною".

Оскільки головна проблема нормативного підходу - це відмова від загальнолюдських цінностей, невизнання природних і невід'ємних прав людини, що на практиці веде до сваволі з боку держави. Цей недолік і намагається вирішити М. Байтін, а також ті автори, які стоять на близьких до нього позиціях. Він вважає, що в рамках нормативного підходу праву властива не тільки нормативність, державно-вольовий і владний-регулятивний характер, але в той же час воно носить загальнолюдський і класовий характер, забезпечує "інтереси, права й свободи громадян".

Іншими словами, нормативізм радянської юридичної науки слід скорегувати положеннями природно-правової школи.

При цьому вказується, що природно-правова теорія "ніколи не виявляла негативного відношення до позитивного права, позитивним законам взагалі, а виступала лише проти таких, які вступали в суперечність з природними законами".

Передумовою виникнення цієї концепції ? те, що на початку 90-х років XX ст. пострадянська загально-юридична теорія перебувала у кризі, пов'язаній перш за все з критикою марксистської інтерпретації вузького розуміння права, яка фактично панувала у вітчизняній юридичній науці. У той же час радянська політична та юридична практика поставила на досить серйозний рівень проблему прав особи, що і спричинило спроби кооптувати у юридичну науку природно-правові тези та постулати. Погляди М. Байтіна є спробою це зробити, при цьому не досить вдалою.

До слабких сторін неонормативної теорії права можна віднести:

• незрозуміло як же поєднується загальнолюдське та класове у праві, і як вирішуються протиріччя між ними. А ці протиріччя будуть обов'язково у наявності у зв'язку з принциповою розбіжністю цих аспектів;

• як розмежувати право і нормативно-юридичні акти (зокрема, закон)? і розмежовуються вони чи ні? На це питання фактичні відповіді ми не отримуємо;

• державно-вольовий характер права - це камінь спотикання вузького розуміння праві як був так і залишився.

До недоліків вузького розуміння права до далися теоретичні проблеми, що притаманні природно-правовій теорії.

До сильних сторін цього підходу слід віднести ті переваги, які притаманні всім школам вузького розуміння права (див. вище), а також спробу постановки питання про необхідність захисту за допомогою правових механізмів прав і свобод людини.

Комунікативна концепція права

Ще однією теорією, що може бути віднесена до інтегративного праворозуміння, є комунікативна концепція права. Дана концепція запропонована російським ученим із Санкт-Петербурга А. В. Поляковим. У її рамках право обґрунтовується як особлива форма комунікації, що має свою специфіку порівняно з іншими варіантами комунікативної дії. Тут слід зазначити, що вона спирається на висновки, уже визнані іншими науками, але поширює їх і на правознавство, являючи собою досвід побудови цілісного, інтегрованого правового знання.

Соціальна реальність уявляється А. Полякову нічим іншим, як сайрою взаємодії суб'єктів, опосередкованого текстами. Отже, ця осмислена взаємодія, і цей зміст задається самими суб'єктами, що створюють тексти культури й інтерпретують їх. А це означає, що соціальне, інтер суб'єктивне й комунікативне - поняття одно порядкові Тому й право, якщо визнавати його соціальну природу, неминуче з'являється як форма комунікації, але зі своєю специфікою в порівнянні з іншими варіантами комунікативної дії.

Ця специфіка виражається в засобах і формах комунікації, тобто в правових текстах й опосередковуючих їх нормативних правах й обов'язках учасників соціальної взаємодії, тобто правової комунікації. Звідси випливає для А. Полякова й основна проблематика комунікативної теорії права: людина і його права.

У рамках комунікативної теорії права виділяється три плани правової реальності: ментальний (психічний), текстуальний (культурологічний) і діяльний (праксіологічний). їхня взаємозалежність і дозволяє характеризувати право як психо-соціокультурну цілісність, створювану безперервністю правової комунікації.

Однак у контексті правової структури право виникає як функціонуючий комплекс нормативних правовідносин.

Неважко помітити, що фактично А. Поляков намагається сполучити нормативну теорію із соціологічним праворозумінням. Це визнає і сам А, Поляков, оскільки для нього право з'являється у разі припису із суб'єктом і перекладі припису в соціальну дію, виправдану й очікувану іншими соціальними суб'єктами, тобто при виникненні правової комунікації. Таке

трактування права, звичайно, з одного боку, відрізняється прагматизмом і реалізмом, але, з другого боку, націлює суб'єкта на самостійні дії заради втілення власних комунікативних ідеалів, у тому числі, правових. Щоправда, слід зазначити, що в розглянутій теорії є елементи властиві і психологічній школі праворозуміння.

Сильні сторони комунікативного розуміння права фактично ті ж, що й у теорій, які воно намагається об'єднати.

Водночас цьому підходу властиві й негативні моменти, зокрема, до них можна віднести:

• зникнення чіткої межі між правом і правовідношенням;

• відсутність ясного й обґрунтованого розмежування соціального й правового регулювання;

• можливий суб'єктивізм тлумачення "лозна-чуваного" (тобто приписання) у процесі перекладу його в соціальну дію;

• значна психологізація правореалізаційного механізму;

• затушовування забезпечувальної (правоохоронної) ролі держави в його розумінні. Це, до речі, відбувається при тому, що інтегрується в розглянутій концепції нормативна теорія права і т. д.

Інтегративна юриспруденція Дж. Холла

Концепція праворозуміння і інтегративного характеру також існує і у західній державно-правовій думці. Прикладом такої концепції можуть слугувати теоретичні побудови Дж. Холла.

З точки зору Дж. Холла, слід виділяти юридичну та динамічну структуру права. Перша - нормативний аспект права - це система норм, яка установлює права та обов'язки суб'єктів права, друга - норми, що реалізуються - процес реалізації юридичних норм. Якщо юридична структура стабільна та стала, то динамічна структура, навпаки має характер, який постійно змінюється, та розвивається. Динамічна структура права проявляється (а відповідно, і може бути зрозуміла) у правовому досвіді. Останній розуміється, як "застосування організованої сили у певних ситуаціях, у яких зачіпаються суспільні інтереси, які виражені через приписи, що містяться у нормах, та які представляють цінності, які захищаються у суспільстві"⁷⁰.

Право як норма, і право як процес, не протистоять одне одному, а доповнюють один одного. Вони складають одне ціле, яке і слід розглядати як право.

Утім, як бачимо, Дж. Холл намагається поєднати юридичний позитивізм з соціологічним праворозумінням.

Сильні сторони теорії Дж. Холла фактично ті ж самі, що й у теорій, які він намагається об'єднати. У той же час їй властиві й негативні моменти, зокрема, до них можна віднести:

• зникнення чіткої межі між правовим приписом (нормою) і правовідносинами (право-процес);

• фактичне визнання судової правотворчості;

• надання визначального значення для теоретичних побудов категоріям, які мають досить невизначений розпливчатий характер, наприклад, "соціо-правовий комплекс", "суспільно визнаний досвід" тощо.

Утім, розглядаючи сильні та слабі сторони інтегративного підходу до праворозуміння слід мати на увазі, що вони залежать від того, які саме підходи намагається поєднати той чи інший прихильник інтегративного підходу. Це пов'язано з тим, що в інтегративному розумінні проявляться (бажають того чи ні його прихильники) окремі негативні та позитивні аспекти праворозумінь, які поєднуються. При цьому, як правило, виникають також неузгодженості та проблеми, які не притаманні окремим формам праворозуміння, які не є інтегративними. Більше того, взагалі, кожна школа інтегративного праворозуміння тяжіє до якогось одного праворозуміння з тих, що поєднуються. Скажімо, неонормативний підхід до права М. Байтіна тяжіє до нормативної теорії (тобто до вузького розуміння права), тоді як концепція А. А. Попова - до соціологічного.

І, насамкінець зауважимо, що цей підхід стосовно інтегративного праворозуміння є достатньо новітнім.

ЗО. Ознаки права.

Використовуючи вищезазначене, можна визначитись і з питанням стосовно ознак права. Отже, ознаки права можна, як і у випадку з державою, поділити на:

• обов'язкові, тобто ті, які притаманні будь-яким державам незалежно від форми, типу стадії розвитку тощо, і факультативні, тобто наявність яких не є обов'язковою;

• відмітні, тобто такі ознаки, які відрізняють право від інших однорідних соціальних інституцій; особливості, які відносяться до права як специфічного соціального явища; Очевидно, що ознаки будь-якого явища залежать від того, як ми його (що ми під ним) розуміємо. Тому визначення ознак права залежить безпосередньо від право розуміння.

Для представників вузького розуміння права основними ознаками права будуть - нормативність, державно-вольовий характер, загальнообов'язковість, гарантованість

(забезпеченість) державним примусом.

Слід зазначити, що дуже часто зміст цих ознак у юридичній літературі навіть у рамках вузького розуміння права трактуються по-різному. При цьому деякі трактування, м'яко кажучи, можна назвати не зовсім вдалими.

Водночас слід звернути увагу на те, що багато в чому перелік ознак, які притаманні праву, практично не зазнали серйозних змін, починаючи з початку XX ст. Щоб у цьому переконатися наведемо кілька суджень щодо цього питання.

Так, у "Питаннях теорії права" (виданої у 1961 р. О. Йоффе та М. Шаргородським) читаємо, що "Право є державна воля пануючого класу, виражена в сукупності норм, які охороняються державою як класовий регулятор суспільних відносин".

Наведене визначення засноване на тих же посиланнях, що й загальне визначення поняття права, дане в 1938 р., що говорить: "Право є сукупність правил поведінки, що виражають волю пануючого класу, установлених у законодавчому порядку, а також звичаїв і правил співжиття, санкціонованих державною владою, застосування яких забезпечується примусовою силою держави з метою охорони, закріплення й розвитку відносин і порядків, вигідних і бажаних панівному класу"¹¹⁶.

Разом з тим ці визначення дещо відрізняються один від одного, хоча ці відмінності навряд чи можна розглядати, як принципові. Як пише І. Фарбер, порівнюючи наведені визначення:

"По-перше, за міркуваннями, викладеними вище, ми користуємося поняттям норми, а не поняттям правила поведінки. До того ж у нашому визначенні на перше місце поставлена не норма, а воля пануючого класу. Цією обставиною нормативна природа права жодною мірою не применшується. У цьому випадку підкреслюється лише той дуже важливий момент, що державна воля панівного класу становить сутність права, тоді як норми служать вираженню цієї сутності. Не слід забувати, що право характеризується Марксом й Енгельсом як воля пануючого класу, зведена в закон, а не як закони, що виражають волю панівного класу.

По-друге, у нашому визначенні немає згадування про те, що норми можуть або встановлюватися державою, або санкціонуватися нею, а поняття державного примусу замінено більш широким поняттям державної охорони. Перший момент ставиться до питання щодо формування права, а не до його поняття. Нерозривний зв'язок права з державою одержує досить чітке вираження у вказівці на те, що в праві втілюється державна воля пануючого класу. Поняття державного примусу замінено нами поняттям державної охорони тому, що мова йде про формулювання загального визначення, здатного охопити всі історичні типи права, тим часом як поняття примусу не передбачає всіх можливих форм охорони правових норм. Воно не передбачає, зокрема, таких специфічних заходів, якими забезпечується дотримання норм соціалістичного права.

По-третє, широко поширені в радянській юридичній літературі визначення не виявляють ролі права як регулятора суспільних відносин і переносять центр уваги на те, що право застосовується з метою охорони, закріплення й розвитку відносин і порядків, вигідному й бажаних пануючому класу. Ця цільова настанова права відзначена й у нашому визначенні, у якому право розглядається не просто як регулятор, а як класовий регулятор суспільних відносин, що забезпечує, отже, їхній розвиток у напрямку, бажаному й вигідному панівному класу. Але така ціль досягається правом саме завдяки тому, що воно є регулятором суспільних відносин".

Справді, визначення, яке було взяте у О. Йоффе й М. Шаргородського, не сильно відрізняється від позиції вчених юристів 20-30-х років минулого століття, а також загалом збереглося у процесах трансформації нормативного розуміння права, що мали місце в 60-і роки XX ст. (періоду "відлиги") порівняно з періодом становлення нормативного розуміння права в рамках тоталітарного режиму 30-х років.

Тут принципово те, що фактично в межах розглянутих підходів до права, вважається, що його ознаками є, як це зауважувалось вище, - нормативність, державно-вольовий характер, загальнообов'язковість, гарантованість (забезпеченість) державним примусом.

Однак поява такого розуміння права - це результат розвитку радянської юридичної науки.

Ще за 50 років до появи у світ книги О. Иоффе й М. Шаргородського (у 1911 р.) В. Хвостов писав, що "Під ім'ям права розуміють ті соціальні норми нашого поводження, які відрізняються примусовістю найвищою мірою. Примусовість цих норм полягає в тому, що вони мають тенденцію панувати над членами людського співжиття незалежно від згоди кожного з них підкорятися цим нормам. Член союзу, що відмовляється коритися цим нормам, може бути змушений до цього різними засобами, що перебувають у розпорядженні права; за свою непокору праву він може поплатитися навіть своїм життям ... Тут зрозуміло, що норми людського поводження можуть одержати таку силу лише в тому випадку, коли за ними стоїть який-небудь загальновизнаний авторитет, наділений достатньою могутністю, щоб передавати цю силу своїм велінням. Таким авторитетом може бути тільки вища влада людського сполучника.... Такою силою обдарована верховна влада в державі. Тому ми в цей час звикли вважати поняття права й держави корелятами ... Ми вважаємо за право ті норми поводження, які взяті під захист державною владою й у силу її авторитету претендують на панування над членами союзу незалежно від їхнього бажання підкорятися цим велінням ... всі ці норми представляють собою складне ціле. Вони мають завданням установити міцний порядок у державі"^П9. Тут також неважко помітити ознаки близького до нормативного розуміння права, хоча слід зазначити, що це лише ознаки.

Майже через 40 років після виходу у світ книги О. Йоффе й М. Шаргородського, в академічному курсі М. Марченка ми знаходимо схожу позицію, де вказується, що якщо ми перебуваємо в пошуку "найбільш прийнятного в теоретичному й практичному плані визначення права, то ним, на думку автора, могло б слугувати визначення, відповідно до якого право розуміється як "система загальнообов'язкових, формально визначених норм, забезпечуваних державою й спрямованих на регулювання поводження людей відповідно до прийнятого в даному суспільстві підвалинами соціально-економічного, політичного й духовного життя".

При цьому, визначаючи ознаки права автор розглянутого академічного курсу вказує нате, що: "Право насамперед є сукупність, а точніше, система норм. Це не випадковий набір випадкових норм, а строго вивірена, упорядкована система цілком певних правил поведінки".

"Право - це не просто система норм, а система норм, установлених або санкціонованих державою";

"Право завжди виражає державну волю як його основу, що у свою чергу, згідно з різними існуючими у вітчизняній та закордонній юридичній науці концепціями, втілює в собі волю класу, що править групи, народу, суспільства або націй";

"Право є системою норм, або правил поведінки, що мають загальнообов'язковий характер. Загальнообов'язковість означає, що всі члени суспільства неодмінно виконують вимоги, що містяться в нормах права";

"Право охороняється й забезпечується державою, а у випадку порушення вимог, що містяться в нормах права, застосовується державний примус".

Таким чином, можна стверджувати, що у вітчизняній науковій літературі вже досить тривалий час панує точка зору відповідно до якої основними ознаками права є: системність; нормативність, державно-вольовий характер, загальнообов'язковість, гарантованість (забезпеченість) державним примусом.

Однак зауважимо, що перелік основних ознак права, у рамках розглянутого підходу, може бути розширений. Так, В. Діаконов, розуміючи право, як "систему встановлених або санкціонованих державою, загальнообов'язкових, формально-певних норм загального характеру, забезпечених державним захистом", у такий спосіб характеризує право з погляду його ознак:

"Нормативність. Вихідні від держави владні приписи можна розділити на дві групи

- індивідуально-правові та нормативні. Перші - суто конкретні вказівки, другі - правила загального характеру. Право є системою норм, тобто не конкретних вказівок - кому, що і як робити, а найбільш загальних, типових моделей поводження. Саме тому правові норми часто називають зразками, еталонами, критеріями, масштабом правомірного поводження, відповідно до яких будується поводження кожної особи, що потрапила в нормативно регламентовану ситуацію. Нормативність права зумовлена типовістю, однорідністю, масовістю, повторюваністю окремих соціальних ситуацій, явищ, взаємодій.

Правові норми регулюють не якийсь окремий випадок, а широке коло однорідних обставин, суспільних відносин, поширюючи свою регулюючу дію на всі випадки даного роду. Норма права показує, як треба поводитися в тій або іншій нормативно описаній ситуації, яке поводження є правомірним, що можна, потрібно або не можна робити в певній, урегульованій правовій соціальній взаємодії. Таким чином, на відміну від індивідуально-правових приписів норми є загальними моделями правомірного поводження особи...

Загальнообов'язковість. Не правові соціальні норми носять локальний характер, замикаючись у певнім співтоваристві людей. Право ж регулює поводження кожної особи, що перебуває в нормативно передбаченій ситуації. Ніхто не випадає з-під дії права. Всі суб'єкти без винятку повинні виконувати правові вимоги. Право носить загальний характер, поширюючи свою дію на всю територію країни, на все її населення. При цьому правові норми обов'язкові для всіх, у тому числі й для держави. Іноді норми права регулюють вузьке, обмежене коло суспільних відносин або суб'єктів, діють строго певний період часу.

Імперативність. Обов'язковість права не залежить від розсуду або згоди окремих осіб підкорятися правовому впливу.

Крім того, право має безумовне верховенство в системі соціальних норм. У випадку протиріччя корпоративним правилам, моралі, релігії або звичаям діють саме правові норми.

Загальнообов'язковість права створює основу для формально-юридичної рівності суб'єктів перед законом і судом, для ліквідації якої-небудь дискримінації. У результаті цього в громадське життя вносяться елементи справедливості, єдності, рівності, принципової однаковості.

Формалізованість, Для права характерна документальна фіксація правових норм у певних джерелах, прийнятих за встановленою процедурою. Правові норми офіційно закріплюються в законах, указах, постановах й інших юридичних формах, що містять обов'язкові реквізити (найменування, нумерація, дата, підпис уповноваженої особи і т. п.).

Визначеність. Правові норми відрізняє особлива юридична мова, особлива юридична техніка. Мова насамперед йде про чіткість, ясність, недвозначність викладу нормативного матеріалу. Право повинно точно фіксувати вимоги, пропоновані щодо поводження людей, рамки й умови можливого, належного й забороненого поводження, докладно розписувати можливі або необхідні варіанти правомірних вчинків, наслідки їхнього порушення.... Визначеність права забезпечує єдиний для всіх, стійкий правопорядок у суспільстві.

Державна природа. Держава й право нерозривно пов'язані, взаємодіють, взаємозумовлюють один одного. У суспільстві діє безліч різних соціальних норм. Але тільки право безпосередньо виходить від держави. Тим самим праву надається офіційний, публічний характер. Норми права формуються не стихійно, а в результаті цілеспрямованої правотворчої діяльності, що виступає атрибутивною ознакою держави.

Правові норми завжди встановлюються або санкціонуються державою. Всі державні органи в рамках своєї компетенції видають нормативні акти. Представницькі органи влади спеціалізуються саме на реалізації нормотворчої функції.

Держава виявляє економічні, політичні, соціальні домагання окремих класів, груп, верств населення, а потім формує й зводить у закон погоджену волю суспільства. Таким чином, у праві виражається загальна, інтегрована воля населення. При цьому слід пам'ятати, що право й законодавство - не тотожні поняття. Правовим є лише закон, що відповідає демократичним правовим ідеям, принципам, цінностям, невід'ємним правам і свободам людини.

Державний захист. Ця ознака випливає із загальнообов'язковості права й доповнює його. У той час як моральні, корпоративні, звичайні, релігійні й інші соціальні норми підтримуються винятково суспільними санкціями, право охороняється й гарантується державою. У разі необхідності правопорядок забезпечується державним примусом. У випадку порушення правових норм, невиконання юридичних обов'язків і заборон застосовуються державні санкції.

Таким чином, держава контролює дотримання права учасниками правовідносин, припиняє правопорушення, залучає порушників до юридичної відповідальності. Особливе значення тут надається судовим органам, що вирішують правові конфлікти й гарантує кожному захист нею порушених прав і свобод.

Системність. Право є не випадковою сукупністю, а чіткою, цілісною системою норм - організована безліч структурних елементів, певним чином взаємозалежних і взаємодіючих між собою. Зрозуміло, ця система не виключає можливих колізій. Але в цілому право має внутрішню єдність, структурованість, несуперечність".

Як бачимо, тут у рамках нормативного підходу до права додані деякі ознаки права, які не згадуються авторами академічного курсу, виданого за редакцією М. Марченко, зокрема, формальність, визначеність і т. д., більше того, окремі ознаки трактуються дещо інакше ніж в академічному курсі М. Марченко. Але, власне кажучи, це не змінює основний висновок про те, що праву властиві насамперед такі ознаки - нормативність, державно-вольовий характер, загальнообов'язковість, гарантованість (забезпеченість) державним примусом - залишається в силі. При цьому слід зазначити, що центральною ознакою права в рамках розглянутого підходу є нормативність.

Трохи інакше буде полягати справа в історичній школі права, незважаючи на те, що вона віднесена нами до вузького розуміння права. Це зумовлено тим, що історична школа права не допускає (що можна трактувати, як заперечує) державно-вольовий характер права (у тому розумінні, що в держави існує можливість породжувати право). Для історичної школи права останнє з'являється спонтанно, поза залежністю від волі держави. Але нормативність як властивість права й для представників історичної школи права не викликає сумніву.

Для представників природно-правової школи, що розглядає право як "уявлення людей про ідеали справедливості й свободи, що виступають першоосновою, свого роду еталоном для права позитивного" і котре "виникає із природи людини, людського розуму, загальних моральних ідеалів", ознаки права, і це очевидно, будуть зовсім іншими. При цьому відзначається, що "основне, що характеризує переваги підходу до правових явищ із позицій природного права, полягає в тім, що таким шляхом виявляється можливим вийти із замкнутого кола одних лише суто юридичних явищ і безпосередньо з ними пов'язаних (ще з "епохи мононорм") феноменів

- етики, релігії, і побачити основи, точніше, бути може, - предоснови права".

Неважко помітити, що в рамках природно-правової доктрини під правом розуміється, як ми вже відзначали вище, справедливість та основні моральні ідеї й принципи. Зрозуміло, що в такому випадку, ознаками права (природного права) є ознаки саме цих моральних ідей та принципів.

З огляду на це можна стверджувати, що ознаками права для представників природно-правової доктрини можуть стати:

• справедливий і моральний характер права, тобто відповідність права вимогам добра. Право не перебуває "по іншу сторону добра й зла", воно є добро;

• нормативність права, тому що норми моралі мають цю якість, як і будь-які інші соціальні норми;

• абсолютний характер права;

• позатериторіальність, воно діє поза залежністю від державних, етнічних і т. д. меж;

• носить абстрактний характер права. Оскільки принцип поводження формує лише загальні контури вимог пропонованих до поводження, то зрозуміло, що в такому випадку норми природного права повинні бути досить абстрактними й обтічними;

• неподільність права;

• невід'ємність (невіддільність) права від його носія;

• невідчужуваність права;

• неподільність права;

• незалежний характер права від держави, що зумовлено первинністю права стосовно останнього, а також тим, що в праві виражені вищі принципи.

Неважко помітити, що ознаки права (природного права) відрізняються від тих, які прийнято називати при характеристиці права в рамках вузького розуміння права. При цьому слід підкреслити, що хоча деякі ознаки в цих підходах (вузькому і природно-правовому) і збігаються (наприклад, нормативність) зі змістовної точки зору вони якісно відмінні.

Очевидно, що до названих ознак природного права варто також додати, як мінімум, ще одну ознаку - надзвичайно важливу - суб'єктивний характер права. Це зумовлено тим, що в самій основі природно-правової доктрини лежить категорія, яка за своєю природою є вкрай суб'єктивною - справедливість. Поняття справедливості має не тільки різний зміст у різних суб'єктів, а й може варіюватися в інтерпретаціях одного й того суб'єкта залежно від ситуації в зовсім різний спосіб.

Психологічна школа права, котра останнє сприймає, як сукупність певних емоцій, переживань, внутрішніх спонукальних мотивів і т. д., які формують поводження суб'єктів, тобто фактично зводить право до правосвідомості, повинна визначати ознаки права виходячи з того, яку саме правосвідомість вона розглядає у якості права. Це зумовлено тим, що психологічна школа права представлена різними, іноді навіть дуже несхожими, теоріями. Саме в цьому контексті ОЛейст, стосуючись поглядів Л. Петражицького, писав, що "свою концепцію Петражицький називав "емоційною теорією" і протиставляв її іншим психологічним трактуванням права, що виходили з таких понять, як воля або колективні переживання у свідомості індивідів".

Однак у кожному разі можна все-таки виділити загальні риси права, які будуть визнавати практично всі представники психологічного праворозуміння. До них можна віднести:

• суб'єктність, а точніше буде сказати, суб'єктивність права. Ця ознака права пов'язана з тим, що право, як явище психіки суб'єкта, повинне за визначенням мати суб'єктивне забарвлення, що виражає психологічні особливості саме цього суб'єкта;

• казуальність права. Право для прихильника психологічної школи права завжди конкретно, воно безпосередньо пов'язане з життєвою ситуацією. Це зумовлено тим, що психічні реакції виникають як реакції на взаємодії з навколишнім світом;

• справедливість права. Психічна реакція в правовій сфері безпосередньо пов'язана з уявленням конкретного суб'єкта про справедливе й несправедливе, а відповідно інтуїтивне право завжди буде виражати індивідуальне подання про те, що є справедливим;

• двосторонність (точніше: полісторонність) права. Якщо виходити з логіки Л. Петражицького, це пов'язано з тим, що імперативно-атрибутивна емоція - це переживання однією особою обов'язку стосовно іншої особи, яке кореспондується з переживанням другої особи, пов'язаного із правом вимагати виконання згаданого раніше обов'язку;

• інтуїтивний характер права.

Треба відзначити, що зазначений перелік ознак права для кожної окремо взятої психологічної теорії права підлягає корегуванню, виходячи з того, як саме у рамках такої теорії трактується механізм формування й реалізації психологічних процесів, а також як розуміється суб'єкт, як індивід, група індивідів, клас, нації і т.д.

У рамках соціологічної школи права, так само як й в інших школах, визначення ознак права буде залежати від праворозуміння. Так, якщо право буде розумітися як "рішення, а не правило", як вважав Д. Френк, оскільки суддя вирішує справу не на основі норми або яких-небудь інших доводів, а на підставі інтуїції, емоційних спонукань, почуттів, симпатій й антипатій, різних біологічних імпульсів, забобонів й упереджень, настрою й інших ірраціональних підсвідомих факторів так званої "глибинної психології". Посилання на норму - це данина міфологічним пережиткам про право як стабільній нормативній системі, і робиться вона вже після того, як рішення фактично дозріло у свідомості судді, то очевидно, що ознаки права в такому випадку будуть близькі тим, що властиві психологічній школі права, з певним доповненням ознак, які характеризують судове рішення.

Якщо ж право буде підмінюватися поняттям "правопорядок", як це робить Р. Паунд, то й ознаки права варто шукати в розумінні такого явища державно-правової дійсності, як правопорядок. Хоча тут слід враховувати, що Р. Паунд виділяє в сучасному праві три аспекти:

• право - це правовий порядок або режим регулювання соціальних відносин за допомогою систематичного й упорядкованого застосування сили органами держави.

• правом називають офіційні джерела, які служать керівництвом при винесенні судових й адміністративних рішень (у цьому змісті говорять, наприклад, про право штату Індіана).

• право є судовий та адміністративний процес. Це давало йому підставу для зведення цих аспектів права воєдино, то, за словами Р. Паунди, право можна розглядати як "високоспеціалізовану форму соціального контролю, здійснюваного на основі владних приписів у рамках судового та адміністративного процесу". Однак, мабуть, що таке розуміння цілком підходить і до певних підходів щодо визначення правопорядку. А тут неважко перейти до розуміння, що фактично в такому випадку право - певна система правовідносин, які формують цей правопорядок. Тобто перейти до того, що в нашій науковій літературі й розглядається в якості основної відмінної риси соціологічного підходу до права.

Як пише В. Лазарев "самі суспільні відносини виступають у різних іпостасях: вони й передумова (джерело) права, і форма його реалізації (життя), і критерій справедливості, цінності, ефективності правових норм" Р. Паунд виділяє в сучасному праві три аспекти. По-перше, право - це правовий порядок або режим регулювання соціальних відносин за допомогою систематичного й упорядкованого застосування сили органами держави. По-друге, правом називають офіційні джерела, які служать керівництвом при винесенні судових й адміністративних рішень. По-третє, право є судовий та адміністративний процес. Якщо звести ці визначення воєдино, то, за словами Р. Паунди, ми прийдемо до розуміння права як "високоспеціалізованої форми соціального контролю, здійснюваного на основі

владних приписів у рамках судового та адміністративного пронесу".

Оскільки в рамках соціологічної школи права спостерігається надзвичайно широка палітра підходів до розуміння, що саме конкретно є правом, якщо, звичайно, не виходити з того, що фактично, зрештою, все зводиться до правовідносин, то очевидно, що дуже важко сформулювати, які саме ознаки права виділяються представниками соціологічної школи. Не випадково О. Лейст писав, стосовно школи "вільного права", у рамках якої "концептуально сформувався" соціологічний підхід до права, "школа "вільного права" не створила єдиної концепції права ("стільки ж теорій, скільки теоретиків")".

Незважаючи на зазначене представляється можливим стверджувати, що в соціологічній школі права основними ознаками права будуть:

• суб'єктно-вольовий характер права, право, як правовідносини, виникають у результаті реалізації волі суб'єктів, які вступають у ці відносини;

• реальний і динамічний характер права. Це означає, що право втілене в реальних відносинах між суб'єктами, а не написано на папері і т. п., при цьому воно завжди відповідає реальним потребам суспільства, тобто динамічно, а не статично стосовно викликів, з яким зіштовхується конкретне суспільство (людство);

• доцільність і прагматичність права, тобто правом є не те, що є якимсь абстрактним, дуже розмитим принципом справедливості, право - те, що є корисним і необхідним в даний конкретний момент часу. Інше питання, як визначити цю корисність і необхідність, тобто що саме корисно, доцільно, а отже, і необхідно. Саме у цьому підході, як представляється, центральне місце займає суддя (адміністратор), його діяльність, а відповідно й судовий прецедент;

• суб'єктивність права. Ця ознака зумовлена, насамперед, тим, що на формування волевиявлення й оцінки характеру відносин (див. абзац вище) з погляду їхньої правомірності величезне значення мають психологічні аспекти осіб, які в цьому задіяні (див. те, що було сказано вище щодо поглядів Д. Френка). Стосовно інтегративного підходу до права з погляду розглянутого питання слід сказати, що тут ситуація схожа до тієї, яку бачимо у соціологічній школі права: скільки ж теорій - стільки ж теоретиків. Хоча тут певний досить відмітний момент - практично всі теорії інтегративного права приймають у якості одного з підходів, які поєднуються, вузьке розуміння права, а отже, визнають наявність у права таких ознак, як: нормативність, державно-вольовий характер, загальнообов'язковість, гарантованість (забезпеченість) державним примусом. І вже після цього необхідні певні доповнення.

Наприклад, В. Гойман, що намагається з'єднати вузький (у цьому випадку нормативний), соціологічний і природно-правовий підходи до права (причому в більшій мірі вузький і соціологічний) вважає, що: "з урахуванням істотних властивостей доцільно відзначити такі ознаки права.

1. Право є система нормативного регулювання, заснована на врахуванні інтересів різних верств суспільства, на їхній згоді й компромісах.

Відповідність права погодженим інтересам або загальній волі надає йому реальність, а зрештою соціальну вагу. І, навпаки, якщо нормативні вимоги не виражають загальної волі, то ніякими механізмами, включаючи примусову силу держави, не можна забезпечити їхнє повне виконання. Вираження в праві погоджених інтересів учасників регульованих відносин надає йому обов'язковість, загальність, затверджує як пануюча система нормативного регулювання.

2. Право є міра, масштаб свободи й поводження людини. У зазначеному аспекті право відображає: а) міру повноти (обсягу), доступності, реальності прав, свобод особи, можливостей для її ініціативного поводження; б) міру припустимих обмежень свобод людини...

3. Право забезпечується державною владою. Держава бере участь у право утворенні, в охороні права.

4. Нормативність є вихідна й основна властивість права, що надає йому якість специфічного регулятора, координатора діяльності людей. Нормативність виражається через систему регулятивних засобів різного рівня. Найбільшою формально-юридичною визначеністю характеризуються норми-приписи - юридичні настанови, що виходять від держави. У той же час їм властиві й недоліки. Вони мають набагато менший рівень нормативності порівняно з принципами права, завжди вимагають офіційного задоволення в правотворчих актах. Найбільш універсальним регулятором виступають принципи права, які характеризуються високим рівнем нормативності й необов'язково вимагають закріплення в соціальних актах...

5. Право є реально діюча система нормативної регуляції. Право існує, "нагадує" про себе остільки, оскільки воно діє, тобто відображається у свідомості, психіці людей, здійснюється в їхніх практичних діях.

6. Право не тотожне закону. Законодавство виступає однією з форм вираження права. Закон (інший нормативний акт держави), що не відповідає ідеям права, його природі, цінностям і пріоритетам особистості, може у встановленому порядку бути визнаний недійсним і, отже, у цьому випадку правом не є".

При цьому, звичайно, у такому підході з неминучістю щодо ознак права повинне з'явиться (і воно з'являється) застереження, що "слідуючи інтегративному підходу, не варто наполягати на тому, що та або інша ознака права є неприйнятною або, навпаки, істотною, необхідною, без якої права взагалі немає. Очевидно, є такі якості, відсутність яких робить право недосконалим, збитковим, консервативним, реакційним і т. д. Навряд чи в дійсності мислимо цілком доконане право, але якщо й шукати істотні ознаки права, то робити це треба окремо стосовно змісту й форми права. І тоді справедливі міри свободи будуть характеризувати зміст права, а формальною властивістю істотного характеру буде загальнообов'язковість, що ґрунтується на примусі з боку чільної структури даного соціуму".

Таким чином, як бачимо, підходи до визначення ознак права залежать безпосередньо й у першу чергу від праворозуміння на базі якого вирішується це питання. Крім того, розходження в трактуванні ознак права багато в чому зумовлені специфікою змісту окремо взятою юридичною теорією. При цьому не всі теоретичні побудови чітко формулюють ті ознаки, якими вони наділяють право, що багато в чому зумовлене не тільки якісним рівнем таких теорій, а й тими споконвічними загально-філософськими та загальнонауковими передумовами (включаючи методологічні аспекти) на яких вони базуються.