Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ 1 ПРАВА.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
18.08.2019
Размер:
1.1 Mб
Скачать

14. Проблеми суверенітету: державного та народного.

Каждое понятие в юридической терминологии возникло в конкретных общественно-политических условиях и отражает какое-либо общественное явление на конкретном историческом этапе. С развитием общественных отношений меняется содержание тех правоотношений, которые характеризуются тем или иным правовым термином. В результате одни понятия уходят в небытие, другие наполняются новым смысловым и правовым содержанием.

Правовое содержание понятия "суверенитет", насчитывающее более чем четырехсотлетнюю историю, не могло не наполняться новым содержанием в условиях развития властеотношений. Понятие "суверенитет" многомерно и может быть рассмотрено в трех аспектах: "государственный суверенитет", "народный суверенитет" и "национальный суверенитет".

Доктрину суверенитета ввел в политическую науку французский мыслитель Жан Боден в своей работе "Шесть книг о республике" (1576). Теория суверенитета формировалась совместно с идеей абсолютной монархии - новой парадигмой государства, возникшей как реакция на притязания духовной власти, феодалов и Священной Римской империи на верховенство государственной власти. Боден определил суверенитет как абсолютную и пожизненную власть в государстве, принадлежащую чаще всего монарху, или, в более редких случаях, аристократии или народу. Монарх дает подданным закон без их согласия, отделен от народа и отвечает лишь перед Богом. При этом по Бодену, власть передается народом монарху в форме дарения, которое не оговаривается никакими условиями. Следовательно, суверенный монарх не уполномоченное народом лицо, реализующее свои полномочия путем участия в реализации естественных прав подданных, а образ Бога, отделенный от руководимого им союза. Боден в сформулированном им понятии суверенитета первый соединил внешнюю и внутреннюю стороны одного и того же явления - независимости государства в отношениях с иными государствами и верховенства государственной власти внутри страны, а также объединил в государственно-правовом понятии суверенитета все его признаки: абсолютность, неделимость, непрерывность во времени, независимость, неотчуждаемость.

Позднее Гуго Гроций отделил суверенитет государства от суверенитета конкретного носителя государственной власти и совокупности конкретных его прав. Разделение понятий, характеризующих различные политико-правовые явления верховенства государственной власти и полновластия, позволило рассмотреть суверенитет не как свойство государственной власти, а как свойство, существенный признак государства. Государственный суверенитет в классическом (абсолютистском) его понимании, будучи неотчуждаемым правом, на высшую независимость и верховную власть, представляет собой свойство государства, являющееся не более высоким относительно других элементов политической системы, а высшим в абсолютном смысле, неделимым, стоящим над политическим союзом и отдельно от него.

Отталкиваясь от понимания государственного суверенитета как понятия, характеризующего не верховенство власти, а абсолютную власть, не предполагающей возможности контроля и подотчетности, ученые нередко высказывают мысль об утере актуальности понятия суверенитета как характеристики ушедшего в небытие абсолютизма и более ближнего к современности явления тоталитаризма. Тем самым игнорируется то, что развитие идеи конституционного государства внесло коррективы в учение о суверенитете. Отказ от идеи безграничности суверенитета ("абсолютного суверенитета") позволил говорить о нем как о правовом понятии, характеризующем верховенство власти, а не произвол государственного аппарата. Государственный суверенитет предполагает способность юридически не связанной внешними силами государственной власти к исключительному самоопределению, а потому и самоограничению путем установления правопорядка, на основе которого деятельность государства только и приобретает подлежащий правовой квалификации характер.

Конечно, суверенитет нельзя признать таким свойством государства, которое ставит государственную власть над системой правового регулирования общественных отношений и правового статуса личности. Неотчуждаемость и неделимость суверенитета говорит лишь о невозможности лишения его носителя независимости от иных форм властей, права на определение своей судьбы без его воли. Как свойство государственной власти, суверенитет представляет собой, по выражению Э.Л. Кузьмина, "вполне осязаемое качество, реально проявляющее себя в наборе прав, возможностей, и гарантий, обеспечивающих в союзе именно государству особый, уникальный статус по сравнению с другими политическими институтами, равно как и в международном сообществе".

В процессе становления понятия "суверенитет" данная категория, начиная с конца XVIII века, стала использоваться для характеристики не только явления верховенства государственной власти, но и источника государственной власти. Категория "народный суверенитет" означает верховенство народа в решении вопросов компании и функционирования общественного и государственного строя, в определении основных направлений развития внутренней и внешней политики, а также осуществление полного и всестороннего контроля над деятельностью государственных органов.

Основоположником учения о народном суверенитете стал французский просветитель XVIII в. Жан-Жак Руссо.

В целом общественное соглашение, по словам Руссо, дает политическому организму (государству) неограниченную власть над всеми его членами. Эту власть, направляемую общей волей, он именует суверенитетом. По смыслу концепции Руссо, суверенитет един, и речь может и должна идти об одном-единственном суверенитете - суверенитете народа. При этом под "народом" как единственным сувереном у Руссо имеются в виду все участники общественного соглашения (т.е. взрослая мужская часть всего населения, всей нации), а не какой-то особый социальный слой федерации (низы союза, бедные, "третье сословие", "трудящиеся" и т.д.), как это стали трактовать впоследствии радикальные сторонники его концепции народного суверенитета.

С пониманием суверенитета как общей воли народа связаны и утверждения Руссо о том, что суверенитет неотчуждаем и неделим. Как отчуждение суверенитета от народа в пользу тех или иных лиц или органов, так и его деление между различными частями народа, по логике учения Руссо, означали бы отрицание суверенитета как общей воли всего народа.

Народ как суверен, как носитель и выразитель общей воли, по Руссо, "может быть, представляем только самим собою". "Передаваться, - подчеркивает он, - может власть, но никак не воля". Провозглашая неотчуждаемость суверенитета, автор "Общественного договора" отрицает представительную форму правления и высказывается за осуществление законодательных полномочий самим народом, всем взрослым мужским населением государства. Подчеркивая неделимость суверенитета, Руссо выступил против доктрины разделения властей. Народное правление, считал он, исключает необходимость в разделении государственной власти как аваля политической свободы. Для того чтобы избежать произвола и беззакония, достаточно, во-первых, разграничить компетенцию законодательных и исполнительных органов (законодатель не должен, например, выносить решения в отношении отдельных граждан, как в Древних Афинах, поскольку это компетенция правительства) и, во-вторых, подчинить исполнительную - власть суверену. Системе разделения властей Руссо противопоставил идею разграничения функций органов государства.

Законодательная власть как собственно суверенная, государственная власть может и должна, по Руссо, осуществляться только самим народом-сувереном непосредственно. Что же касается исполнительной власти, то она, “напротив, не может принадлежать всей массе народа как законодательнице или суверену, так как эта власть выражается лишь в актах частного характера, которые вообще не относятся к области закона, ни, следовательно, к компетенции суверена... ". Исполнительная власть (правительство) создается не на основе общественного договора, а по решению суверена в качестве посредствующего организма для сношений между подданными и сувереном.

Поясняя соотношение законодательной и исполнительной властей, Руссо отмечает, что всякое свободное действие имеет две причины, которые сообща производят его: одна из них - моральная, другая - физическая. Первая - это воля, определяющая акт; вторая - сила, его исполняющая. "У Политического организма - те же движители; в нем также различают силу и волю: эту последнюю под названием законодательной власти, первую - под названием власти исполнительной".

Исполнительная власть уполномочена сувереном приводить в исполнение законы и поддерживать политическую и гражданскую свободу. Устройство исполнительной власти в целом должно быть таково, чтобы "оно всегда было готово жертвовать Правительством для народа, а не народом для Правительства".

В своей идеализированной конструкции народного суверенитета Руссо отвергает требования каких-либо гарантий защиты прав индивидов в их взаимоотношениях с государственной властью. "Итак, - утверждает он, - поскольку суверен образуется лишь из частных лиц, у него нет, и не может быть таких интересов, которые противоречили бы интересам этих лиц; следовательно, верховная власть суверена нисколько не нуждается в поручителе перед подданными, ибо невозможно, чтобы организм захотел вредить всем своим членам".

Соответствующие поручительства, согласно Руссо, нужны против подданных, чтобы обеспечить выполнение ими своих долгов перед сувереном. Отсюда, по мысли Руссо, и проистекает необходимость принудительного момента во взаимоотношениях между государством и гражданином. "Итак, - отмечает он, - чтобы общественное соглашение не стало пустою формальностью, оно молчаливо включает в себя такое обязательство, которое одно только может дать силу другим долгам: если кто-либо откажется подчиниться общей воле, то он будет к этому принужден всем Организмом, а это означает не что иное, как то, что его силою принудят быть свободным".

Итак, классическая концепция суверенитета идеологами просвещения (Руссо, Локк, Монтескье) была пересмотрена таким образом, что стала приложимой ко всей совокупности граждан, выступающих именно в ипостаси граждан, а не подданных, и объединившихся для выражения их совместной или общей воли. Суверенитет был отождествлен с властью народа либерального типа. В Декларации прав человека и гражданина источником любого суверенитета объявляется нация. Но это, казалось бы, позитивное развитие теории в действительности вело ее в тупик, поскольку нация все еще оставалась только эмпирическим феноменом - ее узрели в текущих революциях, а потому никак не связывали с исторической и культурной традицией. Нацией оказывался народ, присвоивший себе суверенитет, отнятый у суверена.

Просветительская концепция народного суверенитета не могла не вызывать критики со стороны консервативных кругов. Так, для французского философа и политического деятеля де Местра вопрос заключался не в том, принесла ли новая французская Конституция свободу "народу-суверену", а в том, позволяет ли она народу в принципе быть сувереном. Де Местр критикует народный суверенитет, исходя из того, что народ "в принципе лишен возможности управлять" - в республике, как и в монархии, он неизбежно оказывается на положении управляемого. Народный суверенитет нереален, поскольку народ не обладает властной способностью.

Аналогично де Местру, Гегель также стремился снять мнимые противоречия между сувереном и нацией. Таким образом, Гегель порой перешагивал через собственные воззрения, лежавшие преимущественно в рамках классической теории. Он писал: "…в новейшее время о народном суверенитете обычно стали говорить как о противоположном существующему в монархе суверенитете, - в таком противопоставлении представление о народном суверенитете принадлежит к разряду тех путаных мыслей, в основе которых лежит пустое представление о народе. Народ, взятый без своего монарха и необходимо и непосредственно связанного именно с ним расчленения целого, есть бесформенная масса, которая уже не есть государство и не обладает больше ни одним из определений, наличных только в сформированном внутри себя целом, не обладает суверенитетом, правительством, судами, начальством, сословиями и чем бы то ни было". Гегель в принципе считал невозможным даже обсуждение такой конструкции, когда под народным суверенитетом понимается республика. Очевидно, что такая концепция полностью опровергнута временем.

Политическая судьба Европы была такова, что идея народного суверенитета, или верховной народного правления, пришла на смену идее династического суверенитета, обосновывавшей право монархов на монопольное осуществление физического принуждения и законодательной власти на определенной территории. На протяжении XIX и XX вв. идея народного суверенитета через революции и реформы шаг за шагом завоевывал устойчивые позиции в мире. Переход понятия "суверенитет" из разряда характеристик, закрепленных за абсолютной монархией в систему либеральных ценностей и связь его с народом, давал только теоретическую гарантию от деспотизма. Реальным результатом такого перехода было лишь ограничение власти государства определенными рамками - государство отныне не могло, открыто и явно переступать через основополагающие конституционные права граждан. Вместе с тем, государство сохранило свою роль единственного "исполнителя" публичного права и верховного управителя территорией, экономикой, системой безопасности.

При рассмотрении вопроса об актуальности понятия "суверенитет" нельзя оставлять без внимания общественное явление, характеризуемое понятием "национальный суверенитет". В последнее время, вслед за европейской научной традицией данное понятие и в российской науке нередко используется как синоним государственного суверенитета. Однако, исходя из принятой юридической терминологии, следует отметить, что категория "национальный суверенитет" характеризует иные явления, нежели категория "государственный суверенитет", и тем самым демонстрирует иной подход к носителю и содержанию суверенитета. Национальный суверенитет есть право на политическое, экономическое и культурное самоопределение нации для сохранения своей самобытности, образа жизни, языка, культуры, для обеспечения свободного развития нации.

Таким образом, понятие "суверенитет" в правовой науке используется во всех трех аспектах:

- как верховное, неотчуждаемое право государства самостоятельно решать свои вопросы внутреннего и внешнего характера, соблюдая законность и общепризнанные принципы и нормы международного права - государственный суверенитет;

- как верховное, неотчуждаемое право народа определять свою судьбу, быть единственным, ни от кого и ни от чего независимым носителем и выразителем верховной власти в государстве и союзе - народный суверенитет;

- как суверенитет национальный - верховное право нации на самоопределение, т.е. право определять свою судьбу, самостоятельно избирать ту или иную форму национально-государственного устройства, решать вопросы политического, экономического, социально-культурного, национального и иного характера с учетом объективных исторических условий, прав и интересов совместно проживающих наций и народностей, а также мнения других субъектов общества.

Содержание народного и государственного суверенитетов в совокупности составляют четыре элемента: верховенство, неотчуждаемость, единство и независимость. Применительно к народному суверенитету верховенство означает, что выше власти народа никакой иной власти нет. Все другие властные регуляторы общественных отношений в конечном итоге являются производными от народной власти, подотчетными и подконтрольными ей. От практической реальности этого положения зависят стабильность, законность и правопорядок в государстве и союзе.

Следует отметить, что в отечественной юриспруденции в настоящее время иногда возникает проблема соотношения государственного, национального и народного суверенитета. По этому вопросу также существуют различные суждения. Так, например, В.И. Кузнецов полагает, что народ - "суверен и источник суверенной власти государства... Государство является суверенным образованием лишь как особая компания властвования, призванная выражать (представлять на международной арене) суверенитет населяющего его народа... При анализе государственного суверенитета (точнее, суверенитета народа, объективированного в государстве) нельзя забывать, что государственный суверенитет и народный суверенитет выступают по отношению друг к другу как форма и содержание". Однако представляется, что суверенитет един и не может быть разделен между государством, народом и нацией в силу того, что это различные стороны одного и того же феномена (явления). По этому поводу справедливо замечает Б.С. Эбзеев: "Народный и национальный суверенитет лежат в основе суверенитета государства, а государственный суверенитет в свою очередь является политико-юридической формой выражения полновластия народа и суверенной воли нации и народностей... Под суверенитетом обычно понимают верховенство и полновластие народа, нации или государства".

Таким образом, категория суверенитета с древнейших времен и до наших дней находится под пристальным вниманием различных исследователей, наделяющих ее порой различным смыслом и содержанием. Также следует отметить, что категорию суверенитет для более точного и полного уяснения следует рассматривать в трех аспектах: как народный, национальный и государственный суверенитет. Можно выделить признак, объединяющий эти понятия: верховное право народа, государства или нации на определение своей судьбы и выражение власти.

15.Основні проблеми вітчизняної доктрини органу держави.\

Першоджерелом вітчизняних теоретичних конструкцій щодо державних органів треба вважати погляди німецьких учених XIX ст., найбільш відомим з яких є Г. Єллінек. Цей автор запропонував, по суті, цілісну теорію державних органів. Відзначаючи «багаточисельність» органів сучасної йому держави, він сформулював своєрідний постулат, за яким «необхідність державних органів випливає вже із самої суті держави як єдиного організованого союзу»‘. Тим самим непрямо засвідчувалося формальне поняття державного органу – структурний елемент «єдиного організованого союзу».

При цьому вчений зазначав, що не існує «двох осіб – особи держави і особи органу, які б перебували між собою у правових відносинах; держава і орган, навпаки, утворюють єдине ціле»2. На його думку, держава може існувати лише опосередковано, через існування своїх органів, поза якими вона є «юридичним ніщо». Проте органи виражають не свою волю, а волю держави. Тому вони практично не є самодостатніми суб’єктами права.

Орган представляє державу, але не як окрема особа у праві й тільки в межах своєї компетенції. Саме компетенція, за Г. Єллінеком, є стрижневою і якісною характеристикою державного органу, який не має жодних суб’єктивних прав. На практиці можливі колізії (конфлікти) компетенцій і компетенційні спори різних державних органів. Такі спори можуть вирішуватися у формі судового процесу. Однак од цього відповідні державні органи не набувають природи відокремлених від держави осіб (суб’єктів) у праві. Спори між ними - це спори в «середовищі представників одного й того самого суб’єкта права» – держави, спори не про права, а про компетенцію.

Іншими словами, це завжди спори про об’єктивне, а не суб’єктивне право. Доречно зауважити, що саме такий характер, очевидно, мають фактично компетенційні спори, що розглядаються Конституційним Судом України.

Г. Єллінек насамперед визначав безпосередні органи (тобто вищі органи держави), статус яких встановлений конституцією. Такі органи могли бути як одноособовими (монарх), так і колегіальними. Серед безпосередніх він виділяв креативні органи, або ті, які призначають. Ці органи, діючи на основі встановленої конституцією компетенції, уповноважені формувати склад інших, зокрема безпосередніх, органів. Г. Єллінек бачив відмінності між первинними і вторинними органами: вторинний орган є органом відносно первинного («орган органу») і представляє його. Пропонувались також поділи органів на самостійні й несамостійні, на нормальні й надзвичайні та деякі інші. Природно, що запропонована Г. Єллінеком класифікація (класифікації) органів грунтувалася на сучасних йому державній практиці та здобутках юридичної теорії.

Теоретичні здобутки німецької юридичної школи в царині проблематики державних органів були сприйняті вченими так званої дореволюційної школи.

Зокрема, О.О. Жилін, який певний час працював професором Київського університету, зазначав, що державний орган – це, власне, «технічний термін для позначення певних відносин у державному союзі, утворюваних існуючим у цьому союзі правопорядком»3. На його думку, державні органи покликані діяти від імені держави, виражаючи її волю. Ф.Ф. Кокошкін застерігав, що «органом держави можна назвати лише той, який здійснює певні юридичні акти, що вважаються проявом волі держави у праві, або, щонайменше, бере участь у здійсненні таких актів»4. Названі та інші автори виходили зі своєрідної інтегральності понять держави і державного органу, з тотожності їх загального смислу.

За радянських часів, знайшовши розвиток і оформлення в рамках загальної теорії держави і права, наук державного управління та радянського будівництва, проблематика державних органів була сферою інтересів багатьох дослідників. Стоячи на позиціях «класового аналізу» держави і водночас запозичивши певні здобутки старої доктрини стосовно поняття і сутності державних органів, вони сформулювали низку теоретичних положень, зміст яких значною мірою залишається актуальним.

Зокрема, констатувалося, що не кожний державний інститут (елемент державного механізму, або державного апарату) є державним органом, і було визначене поняття органу.

Разом з тим, за радянських часів поняття державного органу (органу держави), що було тоді широко визнане, певною мірою протиставлялось поняттю органу державної влади. Згідно з тодішньою політико-правовою теорією, державний механізм розглядався як система різних органів держави – насамперед органів державної влади, а також органів державного управління, судових і органів прокуратури. І лише ради усіх рівнів вважалися власне органами державної влади.

Як зазначалось у літературі, «поняття «орган державної влади» народилось у нашій країні у зв’язку з необхідністю закріпити верховенство Рад як головної державної форми народовладдя»5. Проте внаслідок суспіль-

но-політичного і державно-правового розвитку ще за тих часів наведена характеристика державного механізму була коригована, і всі державні органи поступово почали визнавати органами державної влади.

Проблеми сучасного тлумачення поняття державного органу. Отже, термін «орган державної влади» увійшов до інструментарію вітчизняної юридичної теорії та практики обтяженим певними непорозуміннями. До таких непорозумінь слід віднести й ті, що виникають у зв’язку зі сприйняттям ідей Ш.Монтеск’є про розподіл влад (або, за прийнятою у нас термінологією, – поділ влади).

Зокрема, в ужиток увійшли формулювання «гілка влади» та похідні від нього, причиною чого є невдалий подвійний переклад вживаного Ш.Монтеск’є словосполучення «зерагаїіоп с!е$ рошюіге». Один із перекладів цього словосполучення російською – «разветвление властей». Однак українською воно має бути перекладене як «розгалуження влад». Тому, ймовірно, «галузь влади», а не «гілка влади».

Принцип поділу влади іноді помилково трактується як такий, що засвідчує наявність у державі трьох «влад» з особливими повноваженнями. Однак, за усталеною юридичною теорією, повноваженнями наділені державні органи та посадові особи, а не умовні «гілки».

Фактично в Конституції України йдеться про три головні функції державної влади, які реалізуються спеціалізованими органами. Ніяких «гілок влади» та їх повноважень в Конституції України не передбачено. Закріпивши принцип поділу влади як основу організації й здійснення державної влади, Конституція тим самим наголошує на тому, що влада реалізується насамперед органами, що визначені як органи законодавчої, виконавчої й судової влади.

Важливо, що викладене не виключає можливості наукового формулювання інших функцій державної влади, аніж згадані три головних. Адже її зміст не обмежується змістом повноважень органів законодавчої, виконавчої й судової влади, хоча саме ці повноваження об’єктивно складають його основу.

Головним є не відповідне місце, а зміст повноважень конкретних державних органів, особливості компетенційних зв’язків з іншими органами. Спроби кваліфікувати нові галузі («гілки») влади, інші, ніж ті, що є конституційне зумовленими, навряд чи є конструктивними.

З цього приводу можна послатися на відомого російського адмініст-ративіста Ю.М. Козлова, який, обстоюючи практичну цінність ідеї розподілу влади, оцінював як «чисто арифметичний, а тому формальний підхід, коли влада подрібнюється на елементи, що відповідають системі державних органів, яка складалась з тих або інших (нерідко суб’єктивних) причин»6. Така оцінка є адекватною стану вітчизняної юридичної теорії. Конструювання будь-якої четвертої, п’ятої тощо галузі влади не створить додаткових можливостей для удосконалення функціонування державного механізму.

У літературі, виданій ще за радянських часів, сформульовані визначення державного органу, яких загалом дотримуються вітчизняні автори.

Практично всі подібні визначення спираються на виділення певних ознак державного органу. До таких ознак насамперед віднесені виокрем-леність органу як відносно самостійної частини державного механізму (апарату) і його наділення державно-владними повноваженнями з метою безпосередньої участі в реалізації функцій держави. Таким чином, державний орган - це виокремлена і відносно самостійна частина (елемент) механізму держави, яка наділена юридичне встановленими владними повноваженнями для здійснення визначених завдань, що безпосередньо пов’язані з реалізацією тієї чи іншої функції держави.

Принциповою умовою є врахування того, що влада держави не розподіляється між її органами, а є цілісним явищем: державні органи наділені не частинами влади, а повноваженнями. За змістом повноважень державний орган має право видавати акти (владні приписи), які створюють юридичні наслідки зовні самого органу і є обов’язковими для інших суб’єктів права. Реалізація цих актів у необхідних випадках забезпечується державним примусом. При цьому природу державного органу не може змінити обсяг – більший або менший – його повноважень.

Поширеним є підхід, за яким повноваження органу складають його компетенцію. Водночас компетенцію державного органу нерідко визначають як сукупність не тільки повноважень, а й предметів відання, що є сферами суспільних відносин, у яких відповідний орган є компетентним. Компетенція державного органу об’єктивно походить від самої держави. Вона обов’язково фіксується у правових формах, і за її змістом визначається статус органу.

Конституція України передбачає певні підходи до визначення державного органу, або органу державної влади. Згідно з частиною другою її статті 19, органи державної влади «зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» (виділено автором. – В.Ш.). З цього випливає, що, за змістом положень Основного Закону, повноваження органу державної влади (державного органу) мають бути визначені конституційне і (або) законодавче.

Такий висновок, зокрема стосовно органів виконавчої влади, підтверджується частиною другою статті 120 Конституції України, за якою організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.

Разом з тим, у співвідношенні наведених конституційних положень з положенням п. 10 статті 116 Конституції України, яким передбачено визначення функцій Кабінету Міністрів України Конституцією та законами України, актами Президента України, виникає протиріччя. Зміст цього протиріччя в тому, що функції уряду можуть бути визначені підзаконни-ми актами (указами Президента України), а встановлення у такий спосіб його повноважень неприпустиме. Смисл же відповідного протиріччя в тому, що, за прийнятими в державно-управлінський науці підходами, функції органу є більш загальним явищем, ніж його повноваження, і реалізуються шляхом здійснення повноважень.

Повноваження державних органів можуть бути визначені й підзакон-ними актами. Така можливість об’єктивно передбачена у змісті статті 92 Конституції України, відповідно до якої виключно законами визначаються: організація і діяльність органів виконавчої влади (п. 12 частини першої); судоустрій, судочинство, статус суддів, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, органів і установ виконання покарань (п. 14 частини першої); організація і порядок діяльності Верховної Ради України (п. 21 частини першої) тощо. За будь-яких умов, названа стаття не містить передбачень щодо законодавчого унормування статусу усіх тих державних органів, статус яких конституційно не встановлений.

З огляду на вищенаведене, є підстави обговорювати як наукову гіпотезу такий варіант розуміння поняття державного органу, згідно з яким це поняття можна сприймати як ширше, ніж поняття органу державної влади. Якщо статус державного органу може бути визначений підзаконними актами, прийнятими, звичайно, на основі так званих статусних законів, то статус органу державної влади визначається виключно Конституцією і (або) законами України. Тим самим органи державної влади можуть вважатися різновидом державних органів, який має вищий рівень правового забезпечення статусу.

І хоча такий підхід є суто формальним і може видаватися дещо штучним, проте він відповідає змісту Конституції України і реаліям державної практики.

Його певна штучність значною мірою зумовлена самим терміном «орган державної влади», який не має змістових особливостей порівняно з терміном «державний орган» і, як було засвідчено, укорінений у практиці державного владарювання за радянських часів. Прикметне, що в жодному з основних законів, прийнятих в інших країнах, ніж так звані соціалістичні й пострадянські, термін «орган державної влади» не вживається. Відповідним цілям слугує термін «державний орган» («орган держави»), хоча в конституційній практиці, зазвичай, взагалі уникають будь-якої термінології узагальненого характеру, пов’язаної з визначенням державного механізму та його складових.

В Конституції України поняття органу державної влади (державного органу) послідовно відокремлюється від поняття органу місцевого самоврядування. Таке відокремлення зумовлене відображенням в Основному Законі України ідей, які характеризують теорію природного права общини (громади), відому ще із середини XIX ст. За цією теорією, місцеве самоврядування є окремим видом публічного владарювання, відмінним від державного владарювання. Однак у сучасних розвинутих країнах відповідні ідеї звичайно не дискутуються, хоча б через їх нереальність7.

Зауважимо, що з метою чіткішого розуміння значення зіставлення понять державного органу і органу місцевого самоврядування в цій главі далі (гл. 1.4) будуть висвітлені спільні й особливі ознаки юридичної природи органів місцевого самоврядування і органів виконавчої влади.

16. Визначення поняття органу держави у сутнісному (субстанціональному)

підході.

17. Загальна характеристика французької та германської теорій органу держави

та їх критичний аналіз.

18.Класифікація органів держави у французькому та германському ученнях.

19.Проблема публічних суб'єктивних прав органів держави. Компетенція, повноваження, суб'єктивні прана органу держави у публічній сфері.

20. Проблема юридичної відповідальності органу держави.

Інститут відповідальності держави перед особою — це одна з головних гарантій прав і свобод людини, закріплених у чинному законодавстві. Держава встановлює механізм власної публічно-правової відповідальності, бере на себе обов’язок забезпечити також можливість її реалізації, зробити доступною її для громадян. Цим досягається послаблення тиску держави на суспільство і водночас підвищується можливість його контролю за діями держави, за рішеннями її органів та посадових осіб.    Проблема відповідальності держави перед особою — це проблема відповідних правовідносин (конституційних, цивільно-правових тощо), в яких держава, проте, має виступати не суб’єктом особливої значущості, а суб’єктом — відповідальною стороною. Це і є правові відносини рівних сторін, в яких держава, однак, має ряд переваг перед особою.Усю сукупність теорій і поглядів, що існували в історії політико-правової думки і стосуються співвідношення “держава — особа”, можна звести до двох підходів:     1) індивідуалістичний, особистий, гуманістичний (природно-правовий підхід). Цей підхід випливає із розуміння особи — як цілі, держави — як засобу для досягнення мети. Його зміст — права належать людині від природи. Вона має їх незалежно від держави, і ці права є невід’ємними. Завдання держави і суспільства полягають у тому, щоб додержуватися цих прав, не допускати їх порушення, створювати умови для їх реалізації. Конкретні зміст і обсяг прав змінюються і розширюються з розвитком суспільства, самі ж фундаментальні права залишаються незмінними;    2) державний, статичний (юридико-позитивістський). Цей підхід випливає із розуміння держави — як мети, а особи — як засобу для досягнення мети. Його зміст — свої права людина одержує від суспільства і держави, природа цих прав патерналістична; держава — джерело і гарант прав людини завдяки закріпленню їх у законі; право і закон не мають істотних відмінностей; права особи змінюються залежно від державної доцільності і можливості.    З юридико-позитивістським підходом багато в чому схожа марксистська теорія, яка схильна підпорядковувати права людини державній доцільності. Відмінність між ними полягає у тому, що марксизм орієнтований на соціально-економічну, класову детермінацію права (право  — виведена в закон воля панівного класу), а не на його раціональну самоцінність. За марксистського підходу розгляд питання про права особи стає зайвим внаслідок визначення особи, як виразника сукупності суспільних відносин.    Якщо перший підхід характерний для демократичних держав, то другий — для антидемократичних, тоталітарних. Лише у наші дні відбувається формування справді демократичного уявлення про права людини. У відносинах “людина — держава” пріоритет належить людині, а держава та її структури (гілки державної влади — законодавство, управління та правосуддя) покликані підпорядкувати свою діяльність охороні та захисту прав людини.    Закріплення в ст. 1 Конституції України положення про те, що Україна — правова держава, ставить перед юридичною наукою завдання обµрунтовування і подальшого розвитку цього складного поняття. У теорії права найважливішою функцією правової держави названо охорону і захист інтересів людини і громадянина. На думку вчених, сутність сучасної правової держави характеризують декілька моментів: 1) визнання людини, її прав і свобод вищою цінністю, а їх захист — найважливішим обов’язком держави; 2) встановлення і обмеження за допомогою права меж державної влади. Отже, правова держава — “держава, межі влади якої, формування, повноваження, функціонування її органів регламентовані правом; найвище призначення якої полягає у визнанні, дотриманні і захисті прав і свобод людини і громадянина” [4, с. 277-291]. Закріпленням у Конституції даного положення в Україні було офіційно визнано взаємну відповідальність держави і громадянина, зокрема, відповідальність держави перед людиною і громадянином. У державі, яка проголошує себе правовою, юридична відповідальність має застосовуватися не тільки до приватних осіб, але передусім до публічних суб’єктів права. На думку вчених, “сенс публічної влади — в служінні людині, забезпеченні її прав і свобод” [1, с. 300].    Питання про відповідальність держави перед особою слід розглядати, враховуючи їх взаємозв’язки, взаємодію, оскільки це двосторонні відносини, а не односторонні, отже, завжди має бути взаємовплив сторін.    Крім того, слід зазначити, що об’єктивно між державою і громадянином можуть і навіть повинні існувати суперечності. Проте, завдання держави — запобігати зростанню, посиленню цих суперечностей, не доводити їх до гострого конфлікту. Слабка діяльність держави в соціальній сфері часто стає причиною гострих соціальних конфліктів, призводить до порушень прав громадян, що закріпленні у Конституції України.    Завдання держави — передбачати, попереджати наростання, посилення цих суперечностей, не доводити їх до гострого конфлікту, протистояння [5, с. 28]. У даному випадку має йтися про відповідальність держави, бездіяльність її органів і посадовців, грубі порушення конституційних прав громадян. На жаль, на практиці це відбувається вкрай рідко. Подібне положення породжує відчуття безкарності, вседозволеності в окремих державних урядовців і у держави в цілому [5, с. 47–54].    Однією з причин безвідповідальності держави є відсутність ефективних механізмів реалізації відповідальності держави перед особою. Завдання українського суспільства — їх створити, оскільки держава не зацікавлена в здійсненні, і тим більше, в удосконаленні механізму власної відповідальності. В правовій державі такої невідповідності у відносинах “держава — громадянин” бути не повинно.    Зрозуміло, що ступінь, рівень відповідальності держави перед громадянином визначається рівнем зрілості громадянського суспільства, його самоорганізацією, активністю впливу на державно-правові механізми, взаємозв’язком суспільства, держави і громадянина. Слід також враховувати, що саме незнання закону звільняє державу, а не громадянина від відповідальності. Цілком очевидно, що відповідальність може настати передусім там, де є можливість у громадян контролювати дії влади. Тому держави, особливо ті, в яких відсутній демократичний режим, а переважає інший (авторитарний, тоталітарний, адміністративно-командний), зводять до мінімуму можливості контролю зі сторони суспільства і окремих громадян дій органів влади і посадових осіб, і в такий спосіб уникають відповідальності перед ними [3, с. 444].    За такого стану речей, коли у держави в особі різних органів і безлічі урядовців переважними є привілеї і права, а у пересічних громадян — здебільшого обов’язку, не може навіть йтися про реалізацію принципу взаємної відповідальності держави і громадянина.    У ст. 3 Конституції України зазначається, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.    Проте, з історії відомо, що для уникнення відповідальності держави перед громадянами за неправомірні дії посадових осіб та її органів у політичній доктрині країни було проголошено панівну ідею про те, що держава, як суб’єкт права, безпосередньо не вступає у відносини зі своїми громадянами, цю роль виконували державні органи.    Одним із перших законів України, в якому чітко обµрунтовується принцип відповідальності держави перед особою, був Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” (1991 р.). Ця ідея також проголошена і в Законі України “Про порядок відшкодування шкоди громадянину, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” (1995 р.). Цей конституційний принцип конкретизований в інших нормах Основного закону. Таким чином, на рівні Конституції України визнано принцип верховенства права.   Відсутність відповідальності держави перед громадянином ставить під сумнів реалізацію одного з основних принципів, проголошених Конституцією України, — принципу пріоритету прав і свобод людини та громадянина, адже права і свободи людини і громадянина можуть бути реалізовані переважно у правовідносинах з державою. Отже, саме держава зобов’язана забезпечити реалізацію цих прав, оскільки обов’язок, не забезпечений відповідальністю, перетворюється на фікцію.    Повільний прогрес у вирішенні проблеми відповідальності держави перед особою, в налагоджуванні збалансованого правового механізму, їх взаємозалежність, можливо пояснити, в тому числі, і відсутністю необхідних теоретичних напрацювань. Юридична наука повинна швидше позбутися синдрому перебільшення ролі і значення держави щодо особи