7. Напрямки реформування системи сс в Україні

Політика реформування сис-ми соц. послуг на нац. рівні має стосуватись певн. соц. концепцій.

На цьому рівні реформування повинно торкнутись основи – принципів і цілей, структури (спектр послуг, певні інститути, адміністр. стр-ра), людей (кадрів).

На рівні місцев. влади потрібне впровадження оцінки потреб у соц. послугах та визначення на цій основі стратегій розвитку соц. послуг.

На рівні організації доцільне впровадження сучасних методів і методик, пов’язаних з управл-я випадком клієнта, впров-ня сучасних методів реабілітації та соц. роботи, оцінка індивідуальних потреб клієнта.

На індивідуальному рівні важливим є створення умов та запров-ня стимулів для підвищ. проф-ї компетентності працівників.

Задля досягнення мети концепції та виконання її завдань слід спрямувати діяльність у таких напрямах:

• модернізація існуючих та створення нових видів соціальних послуг, які базуються у громаді;

• визначення гарантій держави щодо забезпечення соціальними послугами окремих вразливих груп населення, встановлення гарантованого пакету соціальних послуг для кожної вразливої групи, планування бюджетних коштів для забезпечення цих гарантій;

• розроблення та впровадження стандартів якості соціальних послуг;

• створення системи контролю за дотриманням державних стандартів, встановлення відповідальності за недотримання стандартів якості надавачами послуг;

• вдосконалення системи моніторингу та оцінки соціальних послуг;

• впровадження систем управління якістю в соціальних закладах та організаціях;

• забезпечення підготовки персоналу моніторингових та контролюючих служб, інспекцій;

• створення умов для функціонування незалежних інспекцій та громадського моніторингу якості соціальних послуг;

• вдосконалення системи підготовки та підвищення кваліфікації фахівців соціальних служб та закладів усіх форм власності, забезпечення атестації фахівців недержавних надавачів соціальних послуг у державній системі;

• формування ринку соціальних послуг шляхом забезпечення рівних можливостей надання соціальних послуг для організацій різних форм власності, вдосконалення механізмів регулювання їхньої діяльності;

• вдосконалення звітності щодо надання соціальних послуг;

• формування єдиної бази даних соціальних послуг, що надаються різними відомствами;

• створення умов для інформування населення щодо ринку соціальних послуг шляхом формування та забезпечення широкого доступу до електронних та друкованих баз даних.

• вдосконалення законодавчої та нормативної бази для забезпечення функціонування системи соціальних послуг.

8. Модель Бісмарка.

Отто фон Бісмарк заснував систему державного соціального забезпечення. Саме він був першим, хто запровадив закони про страхування на випадок інвалідності, медичне страхування, страхування на випадок нещасного випадку та пенсію на старість. Метою програми канцлера, яка називалася «прикладним християнством» було як привернути політичні симпатії робітників до юнкерського уряду, так і збільшити продуктивність їх праці. Пенсійний вік в законі про пенсійне забезпечення Бісмарком було встановлено 70 років, хоча середня тривалість життя робітника тоді в Німеччині була приблизно 45 років. Такі ж складові частини соціального забезпечення почали запроваджуватися й у інших європейських країнах.

У Німеччині була створена найрозвиненіша соціальна мережа. Широка система страхування на випадок хвороби, пенсійного страхування, страхування від нещасного випадку і в разі потреби догляду, а також по безробіттю захищає від фінансових наслідків життєвих проблем. Поряд з тим така соціальна система Німеччини охоплює такі виплати, які фінансуються і з бюджету: допомога на дітей, податкові пільги або забезпечення прожиткового мінімуму для пенсіонерів і непрацездатних.

Ця модель встановлює жорсткий зв’язок між рівнем соціального захисту та тривалістю професійної діяльності. В основі цієї моделі лежить механізм соціального страхування, отже соціальні видатки фінансуються, переважно, за рахунок страхових внесків роботодавців і застрахованих працівників. Таким чином, ця модель передбачає реалізацію правила еквівалентності, коли величина страхових виплат визначається насамперед величиною страхових внесків. В момент свого народження (1880-ті роки) німецька система соціального захисту відтворювала саме цю модель.

В класичному вигляді, ця модель базується на принципі соціального страхування і професійній солідарності, що передбачає існування страхових фондів, якими на паритетних засадах керують власники підприємств та наймані робітники. Такі фонди акумулюють соціальні відрахування з заробітної платні, за рахунок яких здійснюються страхові виплати. Фінансування таких систем відбувається, як правило, незалежно від державного бюджету, оскільки така модель соціального захисту суперечить принципу бюджетної універсальності (згідно якого бюджет повинен містити всі без виключення державні прибутки і видатки, не допускаючи зміни однієї суми за рахунок іншої).

Сьогодні ця модель, як правило, ґрунтується не лише на принципі соціального страхування. Для малозабезпечених членів суспільства, що не мають можливості отримувати страхові соціальні виплати (наприклад, через відсутність страхового стажу), соціальний захист реалізується через принцип соціальної допомоги. Мова йде про допоміжні механізми, які є відступами від початкових засад бісмарківської моделі. Таким чином, розвиток системи соціальної допомоги приводить до модифікації цієї моделі й збільшення частки бюджетного фінансування системи соціального захисту.

Соціальне страхування в Німеччині поділяється на обов'язкове і добровільне, і до нього входять 5 основних компонентів: пенсійне, медичне, від нещасних випадків, по безробіттю та інвалідності.