81. Дисидентівський. Правозахисний і національно-визвольний рух в україні 60-80х 20ст

Одночасно зі спробами змін в офіційній політиці у суспільно-політичному житті України став розвиватися дисидентський рух — тобто рух невгодних. Він виник як протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Цей рух в Україні було започатковано в середині 50-х рр.— значно раніше, ніж у Москві. Його представники спочатку виступали проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті і друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії.

Дисиденський рух мав три основні течії:

1. Правозахисне дисиденство репрезентовано Українською Гельсінською Групою (УГГ) в листопаді 1976 року. Її очолив письменник М. Руденко. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, вільного обміну інформації та ідеями.

2.Національно-визвольний рух. Серед основних методів боротьби учасників національно-визвольного руху були такі:організація масових заходів,написання листів-протестів до керівних органів УРСР і СРСР,протести, відкрити звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн, акції солідарності з іншими народами, які зазнали утисків з боку тоталітарної системи (наприклад, з кримськимитатарами), видання і розповсюдження «самвидаву», випуск із січня 1970 р. «самвидавського журналу «Український вісник», розповсюдження листівок, індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів.

82. Українська рср в системі міжнародних відносин після другої світової війни. Створення оон і місце України в цьому процесі.

Період післявоєнної відбудови був одним із найбільш активних з огляду участі України у міжнародних відносинах. Але УРСР, залишаючись однією з республік СРСР, не була суб'єктом міжнародного права не мала власної зовнішньої політики.

Йшлося не про зовнішню політику України, а про Україну на міжнародній арені. Разом із тим, незважаючи на свої вкрай обмежені можливості, УРСР тією чи іншою мірою була причетна до світової політики, а її дипломати накопичували досвід, якого не мали відтоді, як Москва 1922 р. відібрала зовнішньополітичні повноваження у союзних республік. Сталін, що був зацікавлений в розширенні радянського політичного впливу у світі і зокрема в ООН, зміг виторгувати в цій організації місця не тільки для СРСР, а й для України і Білорусії як республік, що найбільш постраждали під час війни і зробили вагомий внесок у перемогу над фашизмом. Тому 1944 р. був створений наркомат (з 1946 р. міністерство) закордонних справ УРСР, очолений спочатку О. Корнійчуком, а згодом Д. Мануїльським. Важливими проявами присутності УРСР на міжнародній арені стали її участь у заснуванні ООН та прийняття України 1945—1949 рр. до 17 міжнародних організацій. Делегація Української РСР брала участь у роботі Паризької мирної конференції (липень 1946 — лютий 1947 р.), зокрема у підготовці договорів з країнами — колишніми союзниками гітлерівської Німеччини. Але республіка практично не мала власної позиції і виконувала московські директиви.