3. Розвиток психо­логії в епоху Від­родження в Ні­ме­ччині Філіп Меланхтон (Philipp Melanchton) (16.02.1497, Бреттен, Баден – 19.04.1560, Віттенберг)

н імецький гуманіст, теолог і педагог, представник бюргерського напряму Реформації, друг та сподвижник М.Лютера, систематизатор лютеранської теології

Справжнє прізвище – Шварц’єрд. Народився у сім’ї оружейника, був учнем і внучатим племінником Іоганна Рейхліна.

У 12 років вступив до Гейдельбергзького універси­те­ту, у 1514 р. у Тюбінгені отримав ступінь магістра і читав

там лекції про римських класиків та грецькій граматиці, вивчав текст Біблії.

З 1509р.замість свого справжнього прізвища почав використовувати його переклад на грецьку – Меланхтон (Μελάγχθων; і те, й інше означає «чорна земля»), під яким і ввійшов в історію.

Стараннями Рейхліна Меланхтон отримав кафедру грецької мови у Віттенбергу. Його вступна лекція (1518р.) склала цілуепоху в історії німецької школи, у ній він виклав свою гуманістичну програму, схвалену Лютером.

Дружба з Лютером почалася у Меланхтона навесні 1518р. З тих пір, не дивлячись на часові розмовки, ця дружба не переривалася до самої смерті Лютера, багато в чому, завдяки м’якості самого Філіппа. Лютер призначив собі його у приємники, і після смерті Лютера (1546р.) Меоанхтон дійсно став на чолі лютеранства. Після своєї смерті Ф.Меланхтон був захоронений поряд з могилою М.Лютера.

Праці: «Коментарі про душу» та ін.

Меланхтон був авторитетом в галузі викладання психології та панував в деяких німецьких університетах до середини ХVІІІ ст.

Родольф Гокленіус (1547 - 1628)

представник пізньої протестантської неосхоластики, послідовник вчення Ф.Меланхтона.

Гокленіус отримав освіту в Марбурзі (доктор медицини, 1601р; доктор фізики, 1608; доктор математики, 1612р.).

Гокленіус ввів у науковий обіг термін «психологія» (1590р.), який підхопили його учні О.Кассман.

Вчений створив «Філософський словник» (1613р.), де вперше використав такі поняття, як «онтологія», «антиномія».

Гокленіус розрізняв зовнішнє підпорядкування, яке переживає суб’єкт через зовнішні причини, і внутрішнє підпорядкування, яке походить від начал, що лежать в самій душі.

Еразм Роттердамський вважав, що честолюбні домагання, що застосовувалися як засоби стимулювання навчання, шкідливі для морального розвитку. Підтримуючи ідею сполучення наочності з по­зитивними емоціями, випробовуваними дітьми під час занять, він замінив букви зі слонової кісти на «запечені букви», тобто на бук­ви, що випікалися з борошна й під час навчання з’їдалися дітьми. Таким чином, емоційні прояви стали пов’язуватися з більш безпо­середніми і, з погляду Еразма, моральними і керованими емоціями. Ця система, що прагнула збільшити в учнів ретельність і допит­ливість шляхом заохочення з боку викладачів, особливо послідовно була розроблена єзуїтами. Вюртемберзький шкільний закон 1559 р. вимагав «доставляти дитині любов і радість» та навчати відповідно до індивідуальних здібностей дітей.

Однак, як справедливо відзначала німецький психолог Шарлотта Бюлер, усе, що в цей час починалося для поліпшення процесу викладання, робилося в інтересах викладання у вузькому розумінні. Психічний розвиток дитини вивчали лише тому, що це служило цілям оптимізації навчання. Такий підхід характерний не тільки для Еразма Роттердамського, але і для Х.Вівеса, Р.Бекона, Я.А.Коменського. Справедливо виступаючи проти схоластики і зубріння, що не тільки отупляли дітей, гальмували розвиток їх творчої і пі­знавальної активності, але й знижували мотивацію до навчання, ці вчені прагнули до відповідності з природними методами, до обліку психічних можливостей дітей. Недоліком їхнього підходу було те, що закликаючи наслідувати природі, вони розуміли під природою, насамперед, не внутрішній світ дітей, їхні психічні особливості, а навколишній світ, де відбувається перехід від простої, низькоорганізованої матерії до складних високоорганізованих істот. Цим переходам, від простого до складного, і прагнули наслідувати педаго­ги того часу, розробляючи свої методи навчання. Однак і в такому механістичному підході була та цінність, що, аналізуючи етапи роз­витку природи, вчені дійшли висновку про наявність відповідних етапів у психічному розвитку дітей.

З епохою Відродження завершується також і етап розвитку психології в рамках вчення про душу. Кінець цьому поклав Френсіс Бекон (1561-1626). Він відмовлявся досліджувати душу і пропонував перейти до експериментального вивчення й описання її здібностей, що сприяло появі нових підходів до предмета вивчення психічних явищ. Такою була думка про становлення нової науки про сві­домість. Бекон розвиває ідеї єдиної науки про людину, складовою якої є психологія.