Життєвий і творчий шлях м. Лисенка

Його ім'ям названо Львівську консерваторію, Харківський Державний театр опери та балету, Колонний зал Національної фі­лармонії, Київську спеціалізовану музичну школу, Полтавське музичне училище. Його зображення ми можемо зустріти на юві­лейних марках та пам'ятних монетах, українським музикантам щорічно присуджується премія, названа на його честь, під його ім'ям у Києві проводиться Міжнародний музичний конкурс. Його ім'я — центральна постать в історії розвитку музичної куль­тури України. Це — ім'я Миколи Віталійовича Лисенка. Чому його так ушановують не тільки в нашій країні, але й за кордоном,— ми дізнаємось сьогодні на уроці. Також ми розглянемо особливо­сті музичної творчості, виконавства й освіти в Україні в XIX ст.

Творчість М. Лисенка (1842—1912) — видатного українсько­го композитора, блискучого віртуоза, талановитого хорового ди­ригента* педагога, музикознавця та активного громадського ді­яча демократичного напряму — становить цілу епоху в музичному житті України. Йому судилося стати основоположником україн­ської класичної музики, створивши впродовж тривалого творчого

життя (понад півстоліття) сотні творів, виступати як піаніст і ди­ригент, займатися педагогічною працею, збирати й досліджувати фольклор, здійснювати широку музично-громадську діяльність. Лисенко започаткував або розвинув усі музичні жанри: опер­ний, симфонічний, кантатно-ораторіальний, хоровий, камерно-иокальний і камерно-інструментальний. У багатьох із них він сяг­нув справжніх художніх вершин. У 1867—1869 рр. він — студент Лейпцизької консерваторії, згодом опановує курс інструменту-иання у М. Римського-Корсакова — професора Петербурзької кон­серваторії, глибоко вивчає музику західноєвропейських компо-ниторів — класиків і романтиків, пропагує творчість М. Глінки, 0. Даргомижського, М. Мусоргського, активно цікавиться твор­чістю 0. Бородіна, П. Чайковського, М. Римського-Корсакова.

Основні творчі здобутки М. Лисенка створені у 1870—1890-і рр. Творчий доробок: понад 600 обробок українського музичного фольклору; великий цикл «Музика до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка», [цо містив понад 80 творів різних жанрів і форм; різноманітні за те­мами й настроями романси, дуети і хори на тексти І. Франка («Без-межнеє поле»), Є. Гребінки («Човен», «Ні, мамо, не можна...»), С. Руданського («Ти не моя»), Г. Гейне («Коли розлучаються двоє») та ін.

Зразком національної героїко-патріотичної опери стала мону­ментальна народна музична драма М. Лисенка «Тарас Бульба». Він написав опери «Різдвяна ніч», «Утоплена» на сюжети повістей М. Гоголя, створив музику до п'єси І. Котляревського «Наталка-Полтавка», оперету «Чорноморці», дитячі опери «Коза-Дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».

На високий щабель професіоналізму підніс М. Лисенко інстру­ментальну музику. Він є автором симфонічної фантазії «Козак-шумка», «Фантазії» та «Елегійного капричіо» для скрипки і фор­тепіано, струнних квартетів і тріо, п'єс для віолончелі. Він створив багато творів для фортепіано («Героїчне скерцо», «Українська сю­їта», «Концертний полонез № 1», «Мрія», «Баркарола», «Елегія» та ін.). (Слухання «Елегії»,)

Теоретичні праці М. Лисенка стали науковим підґрунтям на­ціональної музичної фольклористики, а творча спадщина — не­вичерпним джерелом української музичної культури. Відгуком на піднесення визвольної боротьби трудящих мас у період рево­люції 1905—1907 рр. був величезної ідейно-художньої сили хор-гімн «Вічний революціонер» на слова І. Франка, що швидко по­ширився серед робітників і студентської молоді, ставши однією

з найулюбленіших пісень, виконуваних під час політичних зборів, демонстрацій та мітингів.

Найвидатнішим твором М. Лисенка є опера «Тарас Бульба» за сюжетом однойменної повісті М. Гоголя (лібрето М. Старицького). Робота над твором тривала десятиліття (1880—1890), і вперше він був поставлений 1924 р. у Харкові, а 1927 р.— у Києві.

Перші вистави не мали значного успіху, що зрештою спонука­ло поета М. Рильського й композиторів Л. Ревуцького та Б. Лято-шинського переробити як літературну основу опери, так і музи­ку. Прем'єра «Тараса Бульби» в новій редакції відбулась в 1937 р. і мала значний успіх. Проте в деяких моментах редактори надто далеко відійшли від оригіналу опери, що стало причиною появи третьої редакції опери, завершеної на початку 1950-х рр. Прем'єра «Тараса Бульби» у третій редакції відбулася навесні 1955 р. (ди­ригент О. Климов, режисер В. Скляренко, художник А. Петриць-кий) — у цій редакції оперу було записано на грамплатівки, видано друком клавір. Сьогодні ця опера посідає чільне місце у репертуарі українських театрів, гастролює у Вісбадені (1982), Дрездені (1987), Загребі (1987

Музична творчість, виконавство та освіта

Музика, співи завжди були невід'ємною складовою життя українців. За жанрами пісні були найрізноманітнішими (ліричні й жартівливі, канти й романси, для виконання соло, дуетом або хором у супроводі бандури, скрипки, гітари, іноді фортепіано). Здебільшого це були авторські твори, що згодом поширювалися се­ред народу і ставали безіменними («Там, де Ятрань круто в'ється», «Чи я в лузі не калина була», «Дівчино, рибчино, серденько моє» та ін.). У панівному середовищі меломани поряд із українськими захоплювалися французькими та італійськими піснями й роман­сами.

Сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні спі­ви. Доволі поширеними в Україні були сімейне музикування, ама­торські молодіжні розважальні співи. Осередками розвитку музич­ної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, у яких значна увага приділялася вивчен­ню нотної грамоти й теорії музики. Багато професійних музикантів здобували високу спеціальну підготовку в церковних хорах. Слава про пісенний талант українців сягала Петербурга, де при царському дворі існувала капела хлопчиків. З минулого уроку ви пам'ятаєте, що навесні 1838 р. М. Глінка перебував в Україні з метою набору співаків. Він відвідав Київ, Чернігів, Полтаву, Харків, Качанівку (Чернігівська обл^) і обрав 19 хлопчиків і 2 дорослих для зараху­вання до капели. Серед них був С. Гулак-Артемовський — небіж видатного письменника П. Гулака-Артемовського. Згодом він став основоположником української національної опери.

Концертна діяльність. У містах України концертну діяльність розгортали аматорські й професійні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечо­ри, де, зокрема, виступали М. Лисенко, Г. Квітка-Основ'яненко, М. Старицький. Улаштовувалися численні благодійні концерти. Музичне життя вирувало під час проведення великих ярмарків (контрактів). На знаменитих київських контрактах улаштовува­лися театральні вистави, музичні ранки, бали, маскаради.

Хорові товариства. Розвиток музики на західноукраїнських землях відбувався завдяки розвитку драматичного театру. У ба­гатьох п'єсах музичні номери були органічною складовою спек­таклів, що називалися «комедіо-опера», «мелодрама», «оперета». Значного поширення набув хоровий рух, завдяки якому виникла велика кількість музичних шкіл і музично-видавничих організа­цій. Діяли хорові товариства «Торбан», «Львівський Боян». Ма­совим захопленням стало збирання і вивчення музичного фольк­лору.

Навчання молоді. У І половині XIX ст. існували такі форми музичної освіти: спеціальні музично-співацькі школи, навчан­ня музики в загальноосвітніх навчальних закладах (гімназіях, пансіонах) і уроки музики, що давали приватні вчителі. Мережа спеціальних музичних навчальних закладів з'явилася пізніше, у II половині XIX ст., їх виникнення пов'язане з діяльністю музич­них товариств. М. Лисенко мріяв про те, щоб обдарована молодь із народу мала змогу здобути спеціальну вищу музичну освіту. 1904 р. він заснував у Києві музично-драматичну школу, якою ке­рував до самої смерті. Школа готувала диригентів, хормейстерів, виконавців гри на народних українських інструментах, співаків, режисерів, акторів. Для підготовки театральних спеціалістів тут було відкрито два відділи: російської та української драми. Випуск­никами цього навчального закладу були: композитор К. Стеценко, співак М. Микиша, актори Б. Романицький, О. Ватуля та ін.

Музичні осередки панських маєтків. У І половині XIX ст. му­зична культура України розвивалась у досить складних умовах. Основними концертними осередками були поміщицькі маєтки. Деякі великі землевласники (М. Овсянико-Куликовський, В. Тар-новський, Г. Ґалаґан, Д. Ширай та ін.), мали свої симфонічні орке­стри, оперні й балетні трупи. Артистами були здебільшого кріпаки.

Для керівництва музичною справою поміщики запрошували ві­домих музикантів, композиторів із-за кордону. Музичні центри в панських маєтках відіграли певну історичну роль. Деякі орке­стри продовжували своє існування і після скасування кріпацтва. Вони влились у музичну культуру великих міст і збагатили її.

Музичні традиції міст. Найбільші міста України (Київ, Львів, Харків, Полтава, Одеса) мали свої музичні традиції. І попри те, що у І половині XIX ст. культура розвивалась менш інтенсивно, ніж у наступні 1960—1970-і рр., саме тут зародились демократичне мистецтво, література, наука. Із відкриттям театрів, появою опер­них труп, організацією концертного життя (хоч і не періодичного) розпочинається новий етап культурного розвитку, у якому значну роль відіграло відкриття університетів у Харкові, Києві, Львові. При Харківському університеті існували музичні класи, де ціле­спрямовано готували професійні кадри. У Львові було відкрито консерваторію, і це також істотно позначилося на розвитку музич­ного життя міста.

Інтерес до народної пісні. У II половині XIX ст. українська музика досягла значних успіхів. Відбувається процес формуван­ня глибоко народного й реалістичного мистецтва. У зв'язку з цим великий інтерес викликала народна пісня. Науковці записують музичний фольклор, композитори активно використовують його у своїх творах. Величезну кількість українських народних пісень (мелодій і текстів) записав М. Лисенко.' Фольклором цікавився і П. Сокальський, який створив наукову працю «Русская народная музыка...».

Професійна музика. Істотно змінюється концертне й театраль­не життя України. Відкриваються оперні театри в Києві, Харкові, Львові. У містах України організовуються симфонічні концерти, музичні товариства, відкриваються філії Російського музичного товариства, а також товариства «Боян» (спочатку у Львові та ін­ших містах Західної України, а згодом у Києві). За самодержав­ства українське мистецтво не мало значних можливостей для свого розвитку, але передові російські діячі всіляко підтримували укра­їнську демократичну культуру. Про це свідчать творчі взаєми­ни між С. Гулаком-Артемовським і М. Глінкою, П. Сокальським і О. Даргомижським, М. Лисенком і М. Римським-Корсаковим та П. Чайковським. Уплив російської класичної музики на форму­вання українського національного мистецтва був величезним. Без­посередній поштовх до розвитку багатьох музичних жанрів дав український театр, який упродовж 1870—1880-х рр. досяг висо­кої професійності. Діяльність музично-театральних труп на чолі

з М. Кропивницьким, М. Садовським, М. Старицьким, П. Саксаганським, М. Карпенко-Карим, М. Заньковецькою замінила пев­ною мірою відсутній на той час український оперний театр. Для цих вистав почали створювати музику українські композитори, зо­крема, М. Лисенко. У П половині XIX ст. на музичному обрії поряд із Лисенком з'явилося багато здібних музикантів, але не всі змог­ли розвинути свій талант такою самою мірою, як Микола Віталі­йович. Лисенко мав своїх безпосередніх попередників, сучасників і найближчих послідовників.