«Ще не вмерла Україна»

Створення українського Гімну бере початок з осені 1862р. Український етнограф, фольклорист, поет П. Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», якому у майбутньому судилося ста­ти Національним, а згодом і Державним Гімном українського на­роду. Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, що­йно об'єднаних у Громаду, сталося миттєво. Проте, уже 20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умьі простолюди-нов» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Перша публікація вірша П. Чубинського відбулася у львівському журналі «Мета» (1863).

Поширившись Західною Україною, патріотичний вірш не за­лишився поза увагою релігійних діячів того часу. Один із них, отець Михайло (Вербицький), ще й знаний композитор свого часу, захоплений віршем Чубинського, пише музику до нього. Уперше надрукований у 1863 р., а з нотами — у 1865 р., його почали ви­користовувати як Державний Гімн у 1917 р., проте, він не був за­конодавчо затверджений як Державний Гімн (використовували й інші гімни).

Лише 15.01.1992 р. музичну редакцію Державного Гімну було затверджено Верховною Радою України, що знайшло своє відо­бражання у Конституції України, а 06.03.2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний Гімн України». Зако­нопроектом пропонувалося затвердити як Державний Гімн Націо­нальний гімн на музику М. Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». У той же час перша строфа гімну, згідно з пропозицією президента, звучатиме «Ще не вмерла України і слава, і воля». Із прийняттям цього закону ст. 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику М. Вербицького отримав сло­ва, віднині затверджені законом.

Проте, дата створення пісні «Ще не вмерла Україна» й досі за­лишається дискусійною. Тривалий час уважалося, що її було ство­рено у 1862—1863 рр., але без відповідних наукових аргументів. Текст П. Чубинського у Галичині вперше було опубліковано у грудневому числі часопису «Мета», який фактично вийшов близько 1 15.01.1864 р. Імовірно, це й наштовхнуло отця Михайла, який мав замовлення від перемишльської Громади на написання патріо­тичної пісні. Хоча, можливо, що Вербицький скористався наддні­прянською публікацією тексту. Відразу після створення пісня «Ще

по вмерла Україна» стала дуже популярною серед свідомої молоді Галичини.

Біографія м. Колачевського»

Михайло Колачевський народився у 1851 р. в с. Попівка на Пол­тавщині (нині Кіровоградської обл.). Дитячі роки його минули її оточенні, де звучала народна музика. Професійну музичну освіту пін здобув у Лейпцизькій консерваторії, яку закінчив у 1876 р. Навчався юнак на кілька років пізніше від М. Лисенка й у тих самих педагогів. Повернувшись на батьківщину, Колачевський оселився у Кременчуці. Не маючи можливості працювати за об­раним фахом, він займається активною музично-просвітницькою діяльністю, виступає як диригент; якийсь час працює у Кремен­чуцькому повітовому мировому суді. Помер М. Колачевський у 1907 р.

Та частина творчої спадщини М. Колачевського, що дійшла до нас, невелика — це струнний квартет, фортепіанне тріо, романси, фортепіанні твори, «Реквієм» тощо. Збереглося також 19 роман­сів, 4 п'єси для фортепіано і партитура «Української симфонії».

Найголовнішим твором Колачевського є його симфонія. На­писана як дипломна робота композитора, вона прозвучала на ви­пускному екзамені та в публічному концерті, програма якого скла­далася з творів випускників консерваторії. В Україні симфонію Колачевського неодноразово виконував оркестр під керуванням Д. Ахшарумова в Полтаві, а потім у Харкові й Кременчуці. За ра­дянських часів цей твір міцно ввійшов до репертуару оркестрів. Він звучить по радіо, його записано на грамплатівку; опубліковано також партитуру.

Про розвиток (хоча й незначний) симфонічного жанру в Укра­їні у XVIII—XIX ст. свідчать перші симфонії кінця XVIII ст.: «Українська симфонія» Е. Ванжури, Концертна симфонія Д. Борт­нянського, а також Симфонія соль мінор початку XIX ст. невідо­мого автора. Лише в 1869 р. М. Лисенко написав свою «Юнацьку симфонію». Через кілька років з'являється твір М. Колачевського. Поза сумнівом, що композитор уже був обізнаний із доробком Ли­сенка. Уже було написано багато Лисенкових романсів на вірші Т. Шевченка. Можливо, Колачевський знав і його «Українську сюїту у формі старовинних танців на основі народних пісень» для фортепіано, і симфонію, адже вони навчались композиції в одного педагога.

Відзначимо, що у добиранні музичних тем та принципах їх розвитку Колачевський пішов за М. Лисенком і російськими

композиторами-класиками. В основі усіх тем «Української симфо­нії» — мелодії народних пісень. Характерно, що композитор збері­гає жанрові особливості пісні, прагне повніше розкрити засобами оркестру, через велику музичну форму її образний зміст. Безпере­чно, на Колачевського мала вплив і західноєвропейська музика, зокрема симфонії німецьких композиторів-романтиків Ф. Мендельсона і Р. Шумана.

Отже, XIX ст. в історії музики відзначається виходом на світо­ву арену багатьох національних шкіл, що пов'язано з ростом на­ціональної свідомості європейських народів, які перебували під владою імперій. За польською та російською постає і українська національна композиторська школа.

Услід за українськими письменниками і поетами професій­ні музиканти XIX ст. почали звертатися до народної тематики, обробляти народні пісні, що виконувалися талановитими амато­рами в супроводі народних інструментів — кобзи, бандури, цим-бал, скрипки, ліри та ін. На початку XIX ст. в українській музиці з'являються перші симфонічні та камерно-інструментальні твори. Діяльність аматорських і відкриття перших професійних теа­трів (Київ, 1803, Одеса, 1810), у яких ставилися музично-сценічні твори на національні сюжети, сприяла становленню української оііери, першою з яких уважається «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського. У Західній Україні в різних жанрах хоро­вої та інструментальної (у т. ч. симфонічної) музики працювали композитори М. Вербицький, М. Колачевський та ін.