2. Головні економічні закони розвитку сг і мев

Розвиток національного господарства кожної країни світового співтовариства, як і всього світового господарства, здійснюється під впливом низки законів, найважливішими з яких є:

1. Закон вартості.

2. Закон міжнародної конкуренції.

3. Закон нерівномірного економічного розвитку держав.

4. Закон інтернаціоналізації виробництва.

5. Міжнародного поділу праці.

6. Економічної інтеграції.

Сутність закону вартості полягає в тому, що ціна товару визначається витратами праці. Його інтернаціональна форма виявляється в тому, що ціна товару на світовому ринку залежить від кількох факторів, серед яких:

• середня інтенсивність праці в масштабах світового господарства та інтенсивність національної праці в різних країнах світу;

• середня продуктивність праці у світовому господарстві та продуктивність національної праці;

• рівень складності праці: чим складніше, тим дорожче.

Вплив національної вартості праці на інтернаціональну вартість залежить від питомої ваги товарів, вироблених у конкретній країні стосовно їхнього загальносвітового виробництва.

Закон міжнародної конкуренції є головним джерелом розвитку світової системи господарства, сприяє розвитку НТП, зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості продукції.

Головні об'єкти міжнародної конкуренції – світові ринки збуту.

Суб'єкти конкуренції – національні компанії й багатонаціональні (транснаціональні) корпорації (МНК, ТНК), окремі держави та міжнародні організації.

Конкурентна боротьба ведеться між ТНК, усередині ТНК, між різними представництвами (закордонними філіями) і фірмами.

Різного роду державні та приватні організації в багатьох країнах світу тримають конкуренцію під невсипущим контролем (приміром, у сенаті США щорічно проводиться кілька слухань із цих питань). Вона перебуває в центрі уваги міжнародних інтеграційних об'єднань.

Міжнародний інститут розвитку та керування, Всесвітній економічний форум (ВЭФ) визначають 8 найважливіших факторів конкурентноздатності країни:

1. внутрішній макроекономічний потенціал країни;

2. рівень участі в міжнародній торгівлі й потоку інвестицій;

3. ступінь впливу державної політики на створення конкурентного середовища;

4. якість та ефективність фінансової системи;

5. стан інфраструктури;

6. рівень керування (із позицій нововведень, прибутковості, відповідальності);

7. науково-технічний потенціал (із точки зору успішності фундаментальних і прикладних досліджень);

8. стан і кваліфікація трудових ресурсів.

Особливого значення в підвищенні конкурентноздатності економіки країни набуває господарське керування. Для постсоціалістичних країн це особливо важливо, тому що їхній персонал не навчений і не пристосований до наступальної стратегії в конкурентній боротьбі на світовому ринку. У цій боротьбі виграють ті країни, у яких внутрішній попит орієнтований, насамперед, на продукцію вітчизняних підприємств.

Закон нерівномірного економічного розвитку держав обумовлений низкою історично сформованих причин: різна забезпеченість природними ресурсами; економіко-географічне положення; темпи й час процесу нагромадження капіталу.

На нерівномірність економічного розвитку держав впливає також нерівномірність розвитку галузей світового господарства (ті країни, які спеціалізувалися на малоефективних галузях, виявляються в гіршому становищі); нерівномірно розвиваються й підприємства усередині галузей.

Закон нерівномірного економічного розвитку держав діє не тільки глобально, а й усередині окремих економічних угруповань і навіть ТНК (між її різними національними представництвами).

Закон інтернаціоналізації виробництва виявляється в міжнародному географічному поділу праці, що у своєму розвитку йде від загального співробітництва країн у виробництві продукції до предметної та подетальної спеціалізації та кооперування. Це призводить до економії витрат суспільно-корисної праці, матеріально-технічних ресурсів і підвищення загальнонаціональної продуктивності праці.

Крім названих вище загальекономічних законів, на розвиток і розміщення світової економіки впливають закономірності:

1. пропорційності розвитку компонентів територіальних соціально-економічних систем;

2. раціоналізації територіально-економічних зв'язків (економіко-географічного тяжіння);

3. територіальної концентрації продуктивних сил (просторової агломерації);

4. територіальної диференціації;

5. територіального комплексування.

Завдяки дії 1-ої закономірності забезпечується найбільш раціональний обмін енергією, речовиною, інформацією між соціальними, економічними, технічними та природними складовими територіальних соціально-економічних систем (від окремих районів до глобальної світової системи в цілому). Під дією цієї закономірності досягаються раціональні пропорції розвитку галузей народного господарства окремих країн і світової економіки.

Під впливом 2-ої закономірності здійснюється процес добору вигідних контрагентів економічного співробітництва (економіко-географічне тяжіння технологічних ланок, джерел сировини та іхньої переробки, трудових ресурсів і місць використання праці тощо). Вона визначає міжнародну економічну кооперацію країн і народів.

Дія 3-ої закономірності полягає в тому, що після досягнення певного рівня нагромадження в окремих регіонах і країнах світу виробничих потужностей, капіталів, матеріально-технічних і трудових ресурсів, у них розвиваються практично не підвладні керуванню процеси концентрації виробничої діяльності, що дає змогу формувати великі промислові вузли, агропромислові комплекси, індустріальні райони світу тощо (Рурский район Німеччини, Північний схід США, Донбас і Придніпров'я в Україні й інші.).

Дія 4-ої закономірності полягає в тому, що під впливом природних, соціальних, економічних, демографічних та інших факторів створюються умови для міжнародної спеціалізації країн і народів на виробництві окремих товарів і видів послуг у межах глобального географічного поділу праці (Швейцарія – найважливіший регіон міжнародного туризму та банківської діяльності, Австралія – найбільший район вівчарства й настригу вовни).

Завдяки дії 5-ої закономірності забезпечується взаємозв'язок систем розселення з розвитком і розміщенням виробництва, підприємств невиробничої сфери, а також створення й розвиток раціональних технолого-економічних ланок, що формують міжнародні територіальні виробничі комплекси й комбінати на базі регіональної економічної інтеграції (у колишньому СРСР, у ЄЕС та інших регіонах світу).