Курс лекцій з дисципліни

„Методологія та організація наукової діяльності”

1. Система наукових знань. Наукова діяльність.

Однією із складових науки є система наукових знань, яка складається з таких основних елементів, як теорія, закони, гіпотези, поняття й наукові методи.

Теорія – вчення , система ідей, поглядів, положень, тверджень, спрямованих на тлумачення того чи іншого явища, а закон – це внутрішній зв’язок явищ, що зумовлює їхній закономірний розв’язок.

Гіпотеза являє собою наукове припущення, висунуте для пояснення будь-яких процесів (явищ) або причин, які зумовлюють даний наслідок.

Поняття – це думка, відбита у узагальненій формі. Поняття виробляються (уточнюються) не лише на початку наукової діяльності, а переважно як необхідні наукові наявні знання в постановці проблеми й формулюванні гіпотез.

Наукові методи, що входять до складу знань, - це весь арсенал накопичених методів дослідження, а також етап наукової діяльності (методи, методика), які використовуються у процесі наукової діяльності в даному конкретному циклі.

Наукова діяльність – інтелектуальна творча діяльність, що спрямована на здобуття й використання нових знань. Вона включає етапи отримання наукової продукції: 1) постановка (виникнення) проблеми; 2) побудова гіпотез і застосування тих, які вже є; 3) створення та впровадження нових методів дослідження, які спрямовані на доведення гіпотез; 4) узагальнення результатів наукової діяльності.

Наукова діяльність існує в різних видах, таких як: наукова-дослідна діяльність; науково-організаційна діяльність; науково-педагогічна діяльність; науково-інформаційна діяльність; науково-допоміжна діяльність та ін.

2. Історія розвитку науки.

Перші елементи науки з’явилися ще у стародавньому світі у зв’язку з потребами суспільної практики і носили суто практичний характер.

У 8 - 6 століттях до нашої ери у Древній Греції з’явилися такі форми пізнавальної діяльності, як систематичне доведення, раціональне обґрунтування, логічна дедукція, ідеалізація, з яких надалі могла розвиватися наука.

Ще на зорі свого розвитку людство поліпшувало умови життя за рахунок пізнання і певного перетворення навколишнього світу. Століттями досвід нагромаджувався, відповідним чином узагальнювався і передавався наступним поколінням. Механізм наслідування накопичених відомостей поступово вдосконалювався за рахунок встановлення певних обрядів, традицій, а потім і письменності.

Зазначені зміни сприяли утворенню нового соціального статусу знання: знання стає необхідним елементом, визначником соціальних дій, поведінки людей. У суспільстві з’являється потреба у духовних посередниках, які б переносили знання від одного соціального прошарку до іншого „по горизонталі” (від учителя до учня), на відміну від трансляції знань „по вертикалі” (від батька до сина, який унаслідує ремесло). Розшарування традиційного суспільства посилюється діяльністю перших філософів.

Саме зміна соціального статусу знання є передумовою виникнення нового типу знання – протонаукового (наука античного світу), предметом вивчення якого була природа в цілому. У цей період з’являються першооснови хімії, необхідні для видобування металів з руд, фарбування тканин. Потреби у відліку часу, орієнтування на Сонце, Місяць, визначення порядку зміни сезонних явищ заклали підґрунтя для астрономії. Дещо раніше виникли основи математики, які включали в себе одночас елементи арифметики і геометрії.

У античній науці застосовувалися методи наївної діалектики й стихійного матеріалізму, коли геніальні здогадки перепліталися із фантастичними вимислами про навколишній світ.

У 5 столітті до нашої ери в самостійну галузь починає виділятися математика, яка поділяється на арифметику і геометрію. Усередині 4 століття до нашої ери відокремлюється астрономія.

У науково-філософській системі Аристотеля позначився поділ науки на фізику й метафізику (філософську онтологію). Далі в середині цієї системи починають формуватися як самостійні наукові дисципліни логіка і психологія, зоологія і ботаніка, мінералогія і географія, естетика, етика та політика. Таким чином починається процес диференціації науки й виділення самостійних за своїм предметом і методами окремих дисциплін.

Новий поворот у системі культури відбувається в добу Відродження, що охоплює 14 – початок 17 століть. Відродження – доба становлення капіталістичних відносин, первісного нагромадження капіталу, підйому соціально-політичної ролі міст, буржуазних класів, утворення абсолютистських монархій і національних держав, епоха глибоких соціальних конфліктів, релігійних війн, ранніх буржуазних революцій, відродження античної культури, виникнення друкарства, епоха титанів думки і духу.

Однією з істотних особливостей культури Відродження можна вважати культ діалогу, відродження бесіди, яка була характерною для античності. Ця особливість також впливала на становлення наукового знання – пошук істини в безпосередньому живому спілкуванні.

Офіційна наука, яка викладалася в університетах, себе вичерпала і почала гальмувати прогрес. Тому учений доби Відродження виходить за межі університетських корпорацій, внаслідок чого не займає певного офіційного положення в ієрархії соціальних ролей. Знання оцінюється як особисте придбання мислителя, що досягається власним пошуком. Інтелектуали гуртуються навколо нових культурних центрів, якими з 16 століття стають академії та друкарні. Двома видатними здобутками цієї епохи були „система небес” М. Коперніка та перша детальна анатомія людського тіла А. Везалія, які були опубліковані у 1543 році.

У середині 16 століття в університетах починається викладання математики, фізики, хімії. Але до початку 17 століття математика являла собою науку лише про числа, скалярні величини, порівняно прості геометричні фігури і використовувалася переважно в астрономії, землеробстві, торгівлі.

Наука в сучасних її формах почала складатися у 18 – 19 століттях і перетворилася у наш час на безпосередню продуктивну силу, яка суттєво і всебічно впливає на життя суспільства.

Від середини 16 по кінець 19 століття було зроблено видатні відкриття у фізиці, хімії, механіці, біології, астрономії, геології: геоцентрична система побудови світу, створена Птоломеєм у 2 столітті, змінюється геліоцентричною (М. Коперник, Г. Галілей – 16 – 17 ст.); було відкрито закони всесвітнього тяжіння (І. Ньютон – кінець 17 ст.); збереження маси в хімічних перетвореннях (М.В. Ломоносов, А. Лавуазьє – друга половина 18 ст.); основні закони спадковості (Г. Мендель- кінець 18 ст.); періодичний закон у хімії (Д.І. Менделєєв – друга половина 19 ст.); еволюційна теорія (Ч. Дарвін); закон збереження та перетворення енергії.

У кінці 19 ст. І. Кант і П. Лаплас створили космогонічну теорію про постійний рух природи. Було відкрито електрон (Дж. Том сон, 1897 р.), закладено основи квантової механіки (М. Планк, 1890 р.), виявлено радіоактивне випромінювання.

У 20 столітті розвиток науки у всьому світі характеризується винятково високими темпами. На основі досягнень математики, фізики, біології та інших наук набули розвитку молекулярна біологія, генетика, хімічна фізика, кібернетика, біокібернетика тощо. Замість ізоляції окремих дисциплін наступила їх взаємодія, взаємопроникнення.