5. Шляхи врегулювання конфлікту
У літературі по конфликтологи виділяються чотири можливих варіанти вирішення конфлікту між конфронтуючими сторонами А и Б:
А виграє за рахунок Б.
Б виграє за рахунок А.
Обидві сторони виявляються в програші, хоча кожна сподівалася на благополучний результат.
Обидві сторони можуть виявитися у виграші в різних відносинах на основі компромісу, взаємних поступок, зважування можливих втрат у ході самого конфлікту.
Вибір шляху дозволу конфлікту цілком залежить від конфліктуючих сторін, але вирішальну роль у цьому можуть зіграти супутні фактори. Приміром, на вибір мирного шляху врегулювання конфлікту можуть уплинути такі фактори, як наявність у суспільстві рівноваги сил, що відповідає історичного досвіду, гласності, інституціональних умов для консультацій і переговорів.
Далі, у моральному й етичному відношеннях до конфлікту як явищу продовжує істотно переважати переконаність, що будь-якого конфлікту на будь-якому соціальному рівні завжди можна в принципі уникнути: що коли виникнутий конфлікт може бути зм'якшений, пригашений, а потім урегульований і остаточно дозволений на основі угоди між його учасниками; і що таке рішення, при щирому прагненні до нього і належній його підготовці, може бути дійсно остаточним, тобто таким, котре не дозволить конфлікту прорватися і відкритися знову, нехай навіть і через дуже тривалий час
У той час до другої половини 80-х років в конфліктології узагалі, дослідженнях міжнародних конфліктів особливо склалося ясне розуміння того, що врегулювання конкретного конфлікту - задача виняткової складності навіть при самих сприятливих для досягнення згоди передумовах.
Серед усіх типів міжнародних конфліктів найбільш небезпечними є воєнні (або збройні), оскільки у їх результаті світове суспільство зазнало колосальних людських втрат, руйнувань та знищень матеріальних цінностей. Особлива небезпека такого типу конфліктів пов”язана, також з тим, що на відміну від усіх інших, у фазах ескалації та початкової деескалації, зупинити надзвичайно важко. Людські та мкатеріальні втрати завдані збройнми силами противника визначають собою жорсткість, безкомпромісність та нееластичність позицій конфліктуючих сторін. Характер воєнних конфліктів, а отже і можливості їх розв”язання прямо пов”язані з тою міжнародною системою в якій вони відбуваються.
У мультиполярній системі воєнні конфлікти, спалахуючи на локальному рівні мають тенденцію до переростання у регіональні та глобальні. В умовах політичного маневрування наддержав, повязаною з відшуканням найвигідніших умов та позицій для боротьби між собою (як і коаліціями, ними очолюваними) можливість будь якого мирного врегулювання є мінімальною.
У біполярній системі збройні конфлікти переважно відбуваються на локальному рівні, хоча і можуть мати затяжних характер. Воєнні конфлікти відбуваються на тлі загальносистемної конфронтації між двома наддержавами, кожна з яких прямо чи опосередковано підтримує одного супротивника. Тобто, у даному випадку, політика і дії наддержав стають “каталізатором” конфлікту, служать його ескалації та затягуванню. Приблизно за таким сцнарієм відбувалися конфлікти у Кореї, Вєтнамі, Афганістані та у цілому ряді інших країн.
Імовірність невоєнного розвязання конфлікту, у такому випадку, вкрай утруднена так як вона можлива лише у випадку досягнення компромісу між двома наддержавами та їх спільного впливу на конфліктуючі сторони.
У монополярній системі імовірність воєнних конфліктів значно менша ніж у інших типах систем. Значно, однак, зростає можливість переростання в міжнародних відносинах – внутрішніх конфліктів, повязаих з дезінтеграцією та розпадом держав (наприклад, конфлікт у бувшій Югославії). Разом з тим зростає можливість мирного розвязання міжнародних суперечностей, чому значною мірою сприяє політика глобальних та регіональних наддержав, міжнародних організацій, тощо.
Наддержави, як і будь які, зрештою інші сторони зацікавлені у мирному розвязанні воєнних конфліктів, у тому випадку, якщо:
конфлікт загрожує їх власній безпеці, тобто може перекинутись на їх територію або спричинити потоки біженців з районів охоплених конфліктом до них (як наприклад діяли США у випадку Центрально-Американського конфлікту);
участь у мирному розвязанні конфлікту дає змогу зберегти за собою або встановити вплив у певному регіоні (участь Росії у конфліктах в Закавказзі та Середній Азії);
розвязання конфлікту може принести до значних економічних та політичних вигод (участь США, Російської Федерації, Франції та Федеративної Республіки Німеччини у Югославському конфлікті);
припинення конфлікту тим чи іншим чином забезпечую стратегічно важливі інтереси наддержав (конфлікт у Перській затоці).
Важливим фактором мирного розвязання воєнних конфліктів є активні діх міжнародних організацій які (у мульти- чи біплярних системах з огляду на їх конфронтативність) не могли бути еффективними механізмами у врегулювання міжнародних конфліктів. Власне після краху біполярної системи (на початку 90-х років) ООН, НАТО та цілий ряд інших міжнародних організацій розпочали активні дії щодо “погашення” конфліктів, з різним ступенем успішності. Якщо, у Перській затоці чи на Балканах, вони, в основному, досягли поставленої мети, то, наприклад, миротворча операція у Сомалі закінчилася повним крахом. Такі результати були до певної міри повязані з особливостями тих фаз, у яких перебували вказані воєнні конфлікти. Важливо застановитись в тому, що найбільш сприятливими до врегулювання є фази: загострення та ескалації, а найменш – фаза ескалації.
У фазі загострення стосунків між учасниками міжнародних відносин між потенційними конфліктуючими сторонами сторонами, можливість врегулювання визначається тим, що конфліктуючі сторони не встигли задіяти збройні сили тананести один одному жодної серьйозної шкоди. Не дивлячись на те, що зацікавленість сторін у мирному розвязанні зменшується по мірі розвитку подій, всеж існують ефективні засоби, що дозволяють не допустити до вибуху воєнного конфлікту. Серед них, у першу чергу, слід виділити міжнародне посередництво та превентивну дипломатію.
Фаза ескалаціії полягає у тому, що мирне врегулювання міжнародного конфлікту виглядає досить гіпотетичним, оскільки при умові того що обидві сторони зазнають людських та матеріальних втрат,то вони зовсім не схильні до примирення між собою.
У фазі деескалації сприятливість мирного врегулювання конфлікту визначається тим, що:
-обидві сторони конфлікту через значні втрати людських та матеріальних ресурсів, відчувають потребу у припиненні бойових дій;
- принаймі одна зі сторін, переважно та, яка терпить воєнну поразку, має зацікавлення до припинення конфлікту.
У будь-якій з окремих ситуацій активне міжнародне посередництво може бути ефективним, особливо за допомогою спеціальних місій. Спеціальні місії служать попередньому зближенню позицій ( хоча б принциповій згоді на участь у переговорах ) та підготовці до припинення воєнних дій і укладенню мирного договору, як на двосторонній основі, так і шляхом проведення міжнародних мирних конференцій.
В обох вище охарактеризованих ситуаціях у якості спонукаючого засобу широко використовується силовий тиск, тобто економічна і політична ізоляція, погроза застосувати збройні сили проти тої сторони конфлікту котра принципово відмовляється від припинення бойових дій тощо.
3. У фазі ескалації мирне розв’язання конфлікту малоймовірне, через те що, обидві сторони сподіваючись на перемогу, мало зацікавлені у будь-якому іншому розв’язанні.
Врегулювання конфлікту у такій ситуації можливе при послідовному задіянні як силових так і несилових засобів.
На першому етапі застосовується силовий тиск на обох учасників конфлікту, що змушує їх переглянути свої позиції та погодитись на мирне розв’язання.
На другому - сторона-ініціатор розв’язання конфлікту, розпочинає дії пов’язані з посередництвом, яке має на меті призвести до припинення бойових дій та остаточного примирення.
При такому врегулюванні конфлікту, однак, існує реальна можливість втягнення у бойові дії збройних сил тої сторони, що намагається примусити конфліктуючі сторони до їх припинення.
.
Ідея мирного врегулювання конфліктів, з особливою гостротою постала після Карибської кризи, коли заледве не розпочалась ядерна війна. Усвідомивши небезпеку, яка могла відбутися, у системі міжнародних відносин розпочався процес випрацювання шляхів мирного врегулювання конфліктів.
Актуальність даного напрямку зумовлена ще й тим,що:
крім ядерної війни в наш час готуються і проводяться традиційні війни
у світі існують масові армії, накопичена значна кількість зброї, виділяється все більше коштів на військові потреби – і все це ініціюється певною політикою і політиками. Це зумовлено тим, що мир в даний час тримається на рівновазі страху, яка має ризик:
випадкової війни,
порушення рівноваги через внутрішню нестабільність
носить суперечливий характер, оскільки до уваги приймається не об”єктивне співвідношення, а уява однієї сторони про сили і наміри іншої
оскільки рівновага страху породжує недовіру, то кожна сторона виходить з можливості найгіршого варіанту поведнки супротивника.
сила і загроза силою залишаються істотним чинником у системі міжнародних відносин
відбувається процес постійного вдосконалення ядерної зброї та іншої зброї масового знищення.
Загальновизнаної теорії як конфліктів так і шляхів їх врегулювання наразі немає. Дослідження в цій сфері являють собою значну кількість розробок окремих авторів.
Свого часу Ген секретар ООН Б.Бутрос-Гали в своїй відомій доповіді”Повестка во имя мира” виділяє чотири напрямки миротворчої діяльності під егідою ООН:
“Превентивну дипломатію” , націлену на попередження і недопущення конфліктів
операції і діяльність по досягненню миру там, де його немає
операції і діяльність по підтриманню миру там, де він був досягнутий і де ймовірно його порушення
діяльність по закріпленню миру не етапі після припинення військової фази конфлікту.
(При цьому Б-Г наголошує на необхідності зважати на глибинні причини конфлікту, особливо на 1-му і 4-му напрямкахбез чого операції по підтриманню миру виявляться дієвими лише на короткий період.) (Косол МеМ10-95, с. 15)
В науці й і суспільній свідомості в цілому розуміння того, що одного тільки бажання уникнути конфлікту ще вкрай недостатньо; чи врегулювання запобігання конфлікта вимагають стратегій не менш складних і професійно здійснюваних, чим стратегії ведення війн і конфліктів.
Будь-яка перемога, однак, завжди залишає в переможця й у частини інших суб'єктів політики переконаність у допустимості і головне, практичній вигідності військового рішення конфлікту, а в програшу - психологічну незадоволеність, чим зберігає, а і визначених змістах і стимулює поява цілей і політики реваншу. Саме тому багато війн і конфлікти в історії ставали традицією, що характеризується поперемінними успіхами те однієї, те іншої їхньої сторони. Розрив з цією традицією, правове рішення конфлікту можуть у таких випадках прийти тільки з боку, а не зсередини крутий учасників самого конфлікту.
Механізм реалізації принципів мирного врегулювання суперечок існує у вигляді системи міжнародно-правових засобів такого врегулювання. Згідно ст. 33 Статуту ООН країни, що приймають участь у суперечці, продовження якої може загрожувати процесу підтримки міжнародного миру повинні перш за все вирішити суперечку ненасильницькими методами. До таких відносять:
Мирні засоби врегулювання міжнародних суперечок
Держави — члени ООН прийняли на себе зобов'язання проводити мирними засобами, у згоді з принципам справедливості і міжнародного права вирішення міжнародних суперечок і ситуацій, що можуть привести порушенню прав світу. (п. 1 ст. 1 Статуту ООН).
Механізм реалізації принципу мирного вирішення міжнародних суперечок існує у виді системи міжнародно-правових засобів такого врегулювання.
У фазі загострення стосунків між учасниками міжнародних відносин між потенційними конфліктуючими сторонами сторонами, можливість врегулювання визначається тим, що конфліктуючі сторони не встигли задіяти збройні сили тананести один одному жодної серьйозної шкоди. Не дивлячись на те, що зацікавленість сторін у мирному розвязанні зменшується по мірі розвитку подій, всеж існують ефективні засоби, що дозволяють не допустити до вибуху воєнного конфлікту.
Прtвентивна дипломатія є конкретизацією міжнародного посередництва , так як, передбачає конкретні дії відповідальних за здійснення зовнішньої політики органів та інституцій, пов’язані з запобіганням міжнародним суперечкам, пом’якшенням відносин між імовірними противниками та недопущенням до вибуху воєнного конфлікту.Зрозуміло, що превентивна дипломатія має випереджуючий характер і тим ефективніша, чим менше загострення відносин між потенційними конфліктуючими сторонами.
Превентивна дипломатія спрямована або на безпосередній розвиток ситуації*, або ж на вирішення тих проблем що лежать в основі конфлікту.
Переговори - це найбільш доступний, гнучкий та ефективний засіб мирного вирішення спорів, що відіграє ведучу роль серед інших мирних засобів. Це обумовлено тим, що конкретні цілі, склад учасників, рівень представництва на переговорах, їх організаційні форми та інші процедурні питання узгоджуються зі самими сторонами, що сперечаються. Відповідно до основних принципів і норм міжнародного права переговори повинні вестися на рівноправній істині, що виключає порушення суверенної волі зацікавлених сторін. Незалежно від предмета переговорів вони повинні починатися і протікати без яких-небудь попередніх ультимативних умов, примуса, диктату і погроз.
Позитивний результат переговорів може виразитися або в дозволі суперечки власне кажучи, або в досягненні домовленості про застосування іншого мирного середовища на дозволи суперечки. Однак якщо переговори не привели до визначеної угоди, сторони зобов'язані продовжити пошук шляхів взаємоприйнятого врегулювання розбіжностей.
Переговори . Це найбільш доступний і ефективний засіб врегулювання, оскільки рівень представництва, склад учасників в встановлюється самими сторонами. Пер повинні вестися на рівноправній основі за виключенням погроз і інших видів тиску.
Закінчення може мати вигляд як вирішення суперечки по суті або як домовленість про пошук інших шляхів мирного врегулювання суперечки.
Консультації сторін. Є різновидом переговорів. Почали застосовуватись після Другої світ війни. СУть в періодичності зустрічей сторін, створенні консультативної комісії, яка як шукає шляхи компромісних рішень, так і здійснює заходи по недопущенню потенційних суперечок і конфліктів.
Дослідження. Застосовується, коли сторони, що сперечаються розходяться в оцінці фактичних обставин, що викликають суперечку. Дл яздійснення процедури дослідження створюється комісії за участю третьої сторони, обумовлюється колофактів, що підлягають дослідженню, повноваженння комісії.
Результатом роботи комісії є доповідь, яка лише констатує факти, рішення за якими приймають сторони на власний розсуд
Розслідування - це засіб мирного врегулювання до якого прибігають у тих випадках, коли сторони, що сперечаються розходяться в оцінці фактичних обставин, що викликають спір і приводять до суперечки. Для здійснення процедури обстеження сторони створюють на паритетних засадах міжнародну слідчу комісію, іноді на чолі з представником третьої міжнародної організації. Слідча комісія повинна засновуватися на підставі спеціальної угоди між сторонами, що сперечаються. В угоді визначаються підлягаючі розслідуванню факти, порядок і термін створення комісії, обсяг повноважень її членів, а також місце перебування комісії, її право переміщатися, термін у який кожна сторона, що сперечається, повинна буде представити свій виклад фактів, і т.д. Результати роботи комісії фіксуються в доповіді, які повинні обмежуватися лише встановленням факторів. За сторонами зберігається повна воля скористатися висновками слідчої комісії зі свого розсуду.
.
Примирення (єднальна процедура). Як засіб мирного врегулювання спорів примирення, і відмінність від обстеження, включає не тільки з'ясування фактичних обставин, але і вироблення конкретних рекомендацій для сторін. При застосуванні єднальної процедури сторони, як і у випадку з обстеженням, утворять на паритетних засадах міжнародну погоджувальну комісію, що і виробляє свої рекомендації.
Висновки погоджувальної комісії носять факультативний характер, тобто не є юридичними обов'язковими для сторін, що беруть участь у суперечці. Найбільше докладно порядок створення і функціонування погоджувальної комісії викладений в Акті про мирний дозвіл міжнародних суперечок 1928 року, переглянутому Генеральною Асамблеєю ООН у 1949 році.
Добрі послуги - це дія не брати участь у суперечці сторони (держави, міжнародної організації, відомого суспільного чи політичного діяча), спрямовані на встановлення контактів між сторонами, що сперечаються. Добрі послуги можуть виявлятися як і у відповідь на відповідне прохання однієї чи обох сторін, що сперечаються, так і з ініціативи самої третьої сторони. Пропозиція добрих послуг не повинне розглядатися як недружній акт стосовно сторін, що сперечаються. Той хто дає добрі послуги в самих переговорах з дозволу суперечки особистої участі не приймає. Добрі послуги нерідко переростають і посередництво.
Міжнародне посередництво у випадку конфлікту полягає в тому, що певна третя сторона (держава чи міжнародна організація) вступає у стосунки між потенційними противниками, ворогуючими сторонами, втягуючи їх в переговорний процес. Тобто у другому випадку такий посередник передає інформацію про позицію та пропозиції сторін. Слід окремо виділити активне посередництво, при якому третя сторона переговорного процесу є сама джерелом ініціатив та пропозицій, спрямованих на відновлення компромісу між ворогуючими сторонами.
Посередниками найчастіше виступають:
наддержави в існуючій державі,
країни-сусіди,
країни, які мають вплив в даному регіоні чи будь-яка інша країна, якщо:
конфлікт загрожує її особистій безпеці або зачіпає опосередковано,
участь у розв’язанні конфлікту дає можливість уберегти або встановити вплив в регіоні конфлікту,
участь у розв’язанні конфлікту надасть значні економічні і/чи політичні вигоди,
припинення конфлікту підвищить рейтинг суб’єкта на міжнародній арені.
Однак для третьої сторони існує небезпека бути втягнутою в даний конфлікт, оскільки згідно норм міжнародного права посередник в своїх діях може керуватися:
стратегією примирення і узгодження інтересів сторін,
жорстка стратегія, яка проявляється в економічних санкціях, застосування ембарго, загрозою застосування сил.
Міжнародний арбітраж. –це добровільна згода сторін передати свою суперечку на розгляд третьої сторони, рішення якої буде розглядатися як обов’язкове до виконання. Розрізняють 3 випадки передачі справ в арбітраж:
добровільне рішення сторін,
положення міжнародних угод, які передбачають передачу справи в арбітраж у випадку суперечки,
норми міжнародного права, які передбачають обов’язкову передачу певних видів суперечок в арбітраж.
Обов'язковість визнання і виконання рішення є те головне, що відрізняє арбітражну процедуру від приведених вище засобів мирного врегулювання спорів.
До складу арбітражу входять арбітри від сторін, що сперечаються, не від безсторонньої третьої сторони. Сторони, що сперечаються, самі визначають компетенцію арбітражу, обмежуючи її рамками предмета своєї суперечки.
Судовий розгляд. В своїй основі судовий розгляд є подібним з третейським. До найбільш істотних факторів, що обумовлюють подібність між судом і арбітражем варто віднести остаточність рішення, що виноситься, і його юридично обов'язковий характер для сторін у суперечці. Рішення між арбітражем і міжнародним судом полягає головним чином у порядку їх освіти і стосується переважно способу формування численною і персонального складу, функціонування і т.д.
Першим постійним міжнародним судом стала Постійна палата міжнародного правосуддя, статут якої був прийнятий Зборами Ліги Націй у 1930 році. Палата припинила своє існування в 1946 році. В даний час основним судовим органом міжнародного співтовариства є Міжнародний Суд ООН. Суд здійснює свою діяльність на основі Статуту Міжнародного Суду (Статут — невід'ємна складова частина Статуту ООН), а також Регламенту Суду.
В даний час принцип мирного врегулювання міжнародних спорів знаходить широке призначення в рамках превентивної дипломатії, а саме використання її з метою обстеження чи запобігання напруженості до того, як така напруженість переросте в конфлікт. Превентивна дипломатія може здійснитись Генеральним секретарем ООН або через старших посадових осіб, або спеціалізованими установами і програмами, а також Радою Безпеки чи Генеральною Асамблеєю і регіональними організаціями в співробітництві з ООН.
Навряд чи правомірно і доцільно, однак, ставити при цьому задачу ліквідації конфліктності як явища. Це неможливо теоретично, тому що життя будується на протиріччях. Це було б шкідливо практично. оскільки штучно консервувало б віджилі форми і відносини і, навпаки, перешкоджало б становленню нових. Нарешті, це імовірніше всього породжувало б явище вторинної конфліктності, коли спроби позбутися від конфліктності природної чи рано пізно вибухали б протиріччями між природою життєвих процесів і суб'єктивним небажанням визнавати цю природу, її де-факто запереченням.
Початок Першої світової війни. Сараєвський інцидент. За період з 1908 по 1914 роки було 4 гострих конфлікти: три – мирно; четвертий – війна.
Отже, навіть в умовах глибокої кризи залишається можливість вирішення суперечок шляхом компромісу. Конфлікт виникає внаслідок ЗП діяльності держав, що не можуть досягнути згоди. Тому вважають, що конфлікти потенційно можуть бути вирішені з практик взаємовідносин країн. Все це відноситься до війн, як до найбільш гострої форми конфлікту.
Війна – збройна боротьба між державами. Але по своїй суті – це та ж політика, яка здійснюється військовими засобами.
Криза не завжди вирішується за допомогою конфлікту, він може супроводжуватися кількома. При цьому війна не є єдиним проявом конфлікту.
Тому слід задумуватися не просто про врегулювання тих чи інших конкретних конфліктів, але і про сукупний рівень правозаконості - будь то в світі чи цілому в окремих його частинах - відбивали б інтерес до пошуків неправових рішень спорів, проблем, робили б невигідними і відчутної карними крайні форми конфліктного поводження, насамперед будь-які прояви незаконного насильства, особливо стосовно мирного населення.
Лінійні причинно-наслідкові зв'язки практично ніколи не дозволяють об'єктивно оцінити процес втручання в конфлікт: майже не можливо довести спекулятивно або підтвердити експериментально, що те або інше втручання в міжнародний конфлікт призвело до його припинення або, навпаки, загострення. Тому теорія і практика управління конфліктами побудована на очікуваних та лише іноді встановлених на практиці сценаріях розвитку міжнародних конфліктів.
Втручання в конфлікт, внаслідок цього, є не стільки окремим самостійним полем діяльності, скільки комплексним завданням, в якому однаково важливу роль відведено зовнішній політиці, політиці в сфері розвитку, торгівельній, фінансовій, екологічній політиці та політиці безпеки, які доповнюють одна одну.
Приклади втручання в міжнародні конфлікти періоду постбіполярності свідчать, що іноді для досягнення миру потрібна: значна військова складова (як-то в Косово, Македонії або Афганістані), але досягненні за рахунок її використання успіхи можуть швидко зникнути, якщо не виконуються заходи іншого характеру: не створюються громадянські структури, не відбудовується економічна система та ін. Крім того, управління міжнародними конфліктами потребує взаємодії різних учасників: міжнародних організацій, державних структур, неурядових організацій. Чисті національні стратегії, які не інтегровано в багатосторонню концепцію, як правило, не приносять вагомих результатів і, як свідчить досвід втручання європейських держав до кризи на Балканах в 90-х роках, можуть бути абсолютно неефективними. Управління конфліктами передбачає комплекс заходів на різних рівнях, і така структура тематики та учасників обумовлює потребу в координації таких зусиль як на національному, так і на міжнародному рівні. Проблема запобігання війнам та масштабним збройним конфліктам є одним з основних питань міжнародної політики.
Регулювання конфлікту, у вузькому розумінні, означає один із засобів управління конфліктом, який передбачає контроль за інтенсивністю протистояння, мінімізацію втрат сторін. Мета в даному випадку полягає не в ліквідації чи попередженні конфлікту, а в перетворенні його на продуктивний процес. Для регулювання конфлікту необхідно усвідомлювати його роль, функції, умови їх реалізації. Головну увагу спрямовано на виявлення різних форм, сценаріїв та варіантів розвитку конкретного конфлікту. За виключенням тих випадків, коли військова сила використовується для тотального знищення опонента, процес переговорів і знаходження компромісу завжди є прихованою суттю конфлікту. Взаємні інтереси, цілі, бажання беруться до уваги. Різноманітні ресурси і можливості перевіряються. Рішучість і впевненість випробовуються. І ця прихована суть конфлікту, переговори, можуть стати його фазою. Дипломатичні переговори, участь третіх сторін, звернення до Міжнародного Суду можуть супроводжувати процес вирішення конфлікту. В будь-якому випадку, незалежно від форм переговорів і вирішення, ведеться пошук компромісів між сторонами; визначаються винагороди чи покарання сторонам з метою примусити їх до врегулювання. Результатом конфлікту може бути повне завоювання однієї сторони та панування іншої. На державному рівні це може означати зникнення однієї з держав і захоплення її території та населення іншою. Результатом також може бути капітуляція однієї із сторін або вихід її з конфлікту. Або такого чіткого припинення конфлікту може не бути. Він може тривати із періодичними спалахами та затуханнями; або просто поступово зійти нанівець без очевидних переможців або умов припинення – як результат мовчазного сприйняття status quo antebellum.
Управління конфліктами можна в загальному вигляді визначити як систематичні зусилля міжнародного співтовариства або окремих держав з попередження криз, що загрожують насильством або внесок у трансформацію насильницьких конфліктів в мирні форми вирішення протиріч. Предметом управління конфліктами є, таким чином, не стільки запобігання кризам, скільки вплив на процеси, які ведуть до використання або ескалації насильства.
Тривалі конфлікти свідчать про природу існуючої рівноваги сил. Конфлікт і війна можуть траплятися і в межах стабільної силової рівноваги, зачіпаючи баланс сил нижчого порядку. З іншого боку, конфлікт може тривати як один з етапів або аспектів протистояння на вищому рівні. Насилля в цьому випадку може бути припинено. Але підґрунтя конфлікту існує і далі, і конфлікт триває.
Врегулювання міжнародного конфлікту – це знаходження такого стану рівноваги у відносинах між його суб'єктами, порушення якої не було б вигідним жодному з них, тобто стану оптимальності.
В більшості випадків, процес мирного регулювання носить комплексний характер і триває протягом майже всього конфлікту. Ключовими етапами врегулювання конфлікту як для його учасників, так і для третіх сторін є фази його ескалації, деескалації та постконфліктного врегулювання. Останнім часом поширилася тенденція до втручання в конфлікт на його початкових етапах за допомогою т.зв. “превентивної дипломатії”. Таке втручання, ефективне з точки зору запобігання насильству, по-перше, не завжди є можливим (оскільки вимагає вчасної діагностики конфлікту, яку не завжди можна зробити до початку фактичного збройного протистояння), і, по-друге, не у всіх випадках є бажаним з точки зору встановлення довгострокової стабільності, оскільки метою його часто є просто повернення конфлікту до латентної фази. При цьому причини конфлікту залишаються.
Основними принципами міжнародного права, що покладені в основу вирішення міжнародних конфліктів, є принципи добросусідських відносин, утримання від використання сили та погрози, недопущення ускладнення та ескалації суперечок. До основних загальновизнаних засобів врегулювання міжнародних спорів, згідно статті 33 Статуту ООН, належать: переговори, обстеження (моніторинг), посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів чи мирні засоби за власним вибором. Міжнародна практика визнає додаткові засоби врегулювання, такі як консультації чи добрі послуги.
Важливого значення набувають проблеми легітимізації та інституалізації конфлікту, що знаходить прояви не лише у визнанні невідворотності та правомірності конфлікту, але й у застосуванні до нього певних норм, вироблених всіма сторонами конфлікту. В якості прикладів таких норм можуть розглядатися міжнародні угоди, конвенції, регламенти і т. п., а їх ефективність визначатиметься тим, наскільки прийнятними вони є для всіх сторін конфлікту, тобто збереженням ситуації оптимальності.
Звідси головний акцент робиться не на воєнних, а на політичних аспектах ядерних озброєнь, не на стратегії збройного конфлікту, а на стратегії залякування противника. Породжена стратегією залякування "рівновага терору" дозволяло утримувати глобальну міжнародну систему в стані відносної стабільності. Проте це була, по-перше, статична стабільність в її конфронтаційній формі, і, по-друге, вона не сприяла усуненню збройних конфліктів на рівні регіональних і субрегіональних підсистем. Наприкінці 80-х років, із приходом до влади в головних країнах Заходу неоконсервативних сил, з'являється спроба подолання вищезгаданого парадоксу ядерних озброєнь, прагнення вийти за рамки стратегії залякування і реабілітувати поняття воєнної перемоги в ядерний вік. З іншого боку, виникають нові тенденції в американській і західноєвропейської політиці в області озброєнь і військових технологій. Були початі ініційовані адміністрацією Рейгана в США і французькими офіційними політичними колами в Європі спроби виробити нову "велику стратегію", що дозволила б відкрити нову, "постядерну" еру у світовій політиці. У рамках проектів, відомих як, відповідно, СОІ і "Евріка", ставиться мета створення принципово нових типів озброєнь, що дають перевагу не наступальної, а оборонної стратегії і мінімізують можливі наслідки гіпотетичного ядерного удару, а в перспективі покликаних забезпечити їхнім власникам "ядерну невразливість". Водночас обидва проекти мають і самостійне значення, стимулюючи наукові і технологічні вишукування в ключових галузях економіки і суспільного виробництва. Закінчення "холодної війни", розвал Радянського Союзу й крах биполярної структури глобальної міжнародної системи знаменують поворот до нової фази в розробці "великої стратегії". На передній план висуваються задачі адекватної відповіді на виклики, які диктуються поширенням у світі нових типів конфліктів, які генеруються ростом децентралізованого політичного насильства, агресивного націоналізму, міжнародної організованої злочинності і т.п. Більш того, складність зазначених задач, що набувають особливої актуальності в умовах усе більшої доступності новітніх видів зброї масового знищення як ядерного, так і "звичайного" характеру, знижує можливості їхнього вирішення на шляху стратегічних досліджень із традиційною для них "точкою зору "солдата", який намагається обрати найкращу поведінку перед лицем противника, і який не ставить перед собою питань про причини і кінцеві цілі конфліктів". У цьому зв'язку все більшого поширення отримують інші підходи, і зокрема ті, що знаходять застосування в рамках такого напрямку, як "дослідження конфліктів". Центральними для цього напрямку є саме ті питання, які не ставляться в рамках "стратегічних досліджень" - тобто питання, пов'язані насамперед із з'ясовуванням походження і різновидів міжнародних конфліктів. При цьому з кожного з них існують розбіжності. Значну роль у розвитку першого підходу продовжує грати створений у 1955 році при Мічіганському університеті "Journal of Conflict Rеsо1ution". Прихильники даного підходу приділяють центральне місце аналізу питань, що відносяться до механізмів розв'язання і контролю конфліктів і пошуку на цій основі шляхів переходу від конфронтації до співробітництва. Велике значення надається розробці математичних і ігрових методів вивчення соціального конфлікту. Одна із широко поширених позицій полягає в тому, що конфлікти є універсальним феноменом, властивим усім сферам громадського життя. Це означає, що вони не можуть бути усунуті - у тому числі і з області міжнародних відносин. Тому мова повинна йти про такий аналіз конфліктів, який дозволив би управляти ними з метою відшуковування спільної користі для кожного з учасників. З цього погляду, існує чотири засоби вирішення соціальних конфліктів: 1) угода в peзультаті співпадіння думок всіх сторін; 2) угода відповідно до законодавчої або моральної волі зовнішньої сили; 3) угода, нав'язана однієї зі сторін конфлікту, 4) ситуація, коли застарілий конфлікт утрачає свою актуальність і вирішується самий собою. У усвідомленні можливостей вирішення міжнародних конфліктів мирними засобами велику роль зіграли публікації періодичного видання - Journal of Peace Researche, що виходить в Осло. Одним із важливих висновків, зроблених у рамках формованої ним ідейно-теоретичної течії, став висновок про те, що мир - це не просто відсутність війни, але насамперед - законність і справедливість у відношеннях між державами. І. Галтунг йде ще далі, рахуючи, що мир - це не просто відсутність прямого насильства, але і відсутність будь-яких форм насильства, у тому числі і тих, що виникають із структурних примусів. Однієї з характерних рис даної течії західної конфліктології є властивий йому значний ступінь нормативизму. Мир розглядається його представниками не тільки як цінність, але і як ціль, досягнення якої припускає активні дії його прихильників. Засоби таких дій можуть бути різними - деякі з авторів не виключають навіть тимчасового використання сили, поглиблюючи тим самим внутрішню суперечливість течії. Розходження між аналізованими школами носять значною мірою умовний характер. Підтвердженням може служити тісне співробітництво їхніх представників у дослідженні походження, природи і засобів врегулювання конфліктів. Так, Д. Сінгер, один із відомих представників американської школи біхевіоризму в науці про міжнародні відносини, у 1972-73 р. обирається президентом Міжнародного товариства дослідників миру (Peace Research International Society), а з 1974 р. очолює Комітет з вивчення конфліктів і миру Міжнародної Асоціації політичних наук. Не менш важливою є і та обставина, що обидві течії одним із найважливіших засобів врегулювання конфліктів вважають переговори. Проблема переговорів приймає відносно самостійне значення в західної конфліктології із середини 60-х років. На роботи з міжнародних переговорів уплинули два напрямки, які багато в чому суперечать один одному: з одного боку, це розробка проблем миру (Peace Research), а з іншого боку - ідеї "силового підходу". Відповідно, якщо перша тенденція сприяла формуванню уявлення про переговори як засобі вирішення міжнародних конфліктів і досягнення миру, то друга була спрямована на розробку оптимальних шляхів досягнення виграшу на переговорах. Водночас, завершення епохи холодної війни і глобальної конфронтації призводить до нових тенденцій у стані переговорів. У цілому, ці тенденції зводяться до наступного: По-перше, міжнародні переговори стають основною формою взаємодії держав. Вони активно впливають на подальше зменшення ролі військового чинника. По-друге, росте обсяг і кількість переговорів. Їхнім об'єктом стають усе нові області міжнародної взаємодії (екологія, соціально-політичні процеси, науково-технічне співробітництво і т.п.). По-третє, зростає переговорна роль міжнародних організацій. По-четверте, у сферу переговорів утягуються спеціалісти, що не мають дипломатичного досвіду, але які володіють тією компетенцією в області складних науково-технічних і економічних проблем, що необхідна при аналізі нових сфер взаємодій між державами. Нарешті, по-п'яте, виникає необхідність корінного перегляду процесу керування переговорами: виділення найбільш важливих проблем для вищого державного керівництва; визначення сфери компетенції різних робочих рівнів; розробка системи делегування відповідальності; підвищення координуючої ролі дипломатичних служб і т.п. Розробка проблеми міжнародних переговорів, збагачуючись новими висновками, все більш помітно виходить за рамки конфліктології. Сьогодні переговори стають постійним, тривалим і універсальним інструментом міжнародних відносин, що викликає необхідність вироблення "переговорної стратегії", що має прикладне значення. Така стратегія, на думку спеціалістів, припускає; а) визначення чинних (действующих) осіб; б) класифікацію, відповідно до підхожих критеріїв, їхніх характеристик; в) виявлення ієрархії цінностей (ставок) у тому порядку, у якому її уявляють собі сторони; г) аналіз співвідношення між цілями, яких хочуть досягти, і засобами, якими володіє певна сторона в тих областях, де вона має можливість діяти. У аналізі міжнародних переговорів явно намітилися спроби цілісного, системного підходу, розуміння їх як процесу спільного ухвалення рішення - на відміну від інших видів взаємодії (наприклад, консультації, дискусії, що необов'язково потребують спільного прийняття рішень), прагнення виділити їхні окремі фази (структуру), із метою віднайдення специфіки дій учасників на кожній із них. Водночас було б помилкою вважати, що сьогодні вже існує якайсь загальна теорія переговорів, частиною якої була би теорія міжнародних переговорів. Скоріше можна говорити лише про існування деяких теоретичних основ аналізу і ведення переговорів. І не тільки тому, що переговори не займають самостійного місця в розв'язанні міжнародних проблем. Вони не являють собою ціль, а є лише одним з інструментів її досягнення. Втрата монополії на легітимне насильство й обвальна дезинтегрованність раніше унітарних держав, а в декотрих випадках з'єднання обох цих процесів ("ліванізація") викликали до життя нові види конфліктів, що не вкладаються в звичну типологію, побудовану на основі відмінностей у застосовуваних засобах (політичний тиск, економічна блокада, збройна сутичка), ступенів використовуваного насильства (війни малої інтенсивності і т.д.), геостратегічних (глобальні, локальні і регіональні конфлікти), мотиваційних (територіальні і нетериторіальні конфлікти), структурних (ідеологічні, економічні, політичні і т.п.) і інших відомих критеріїв. Одночасно відбувається і баналізація вищевідзначених типів недержавних конфліктів. Як і нові їхні види, вони вже не можуть бути врегульовані за допомогою механізмів з арсеналу класичної міжнародної стратегії (військове придушення, "баланс сил", "рівновага страху" і т.п.). У конфліктах у Північній Ірландії, на Ближньому Сході, на півдні і на півночі Індії, у Камбоджі, в Афганістані, між республіками колишньої Югославії, на території колишнього СРСР, за звичай, можна знайти подібні риси. Проте ця подібність у більшому ступені стосується відсутності якої-небудь повної ясності щодо природи і шляхів врегулювання зазначених конфліктів, їх "неправильності", із погляду співвідношення цілей і засобів їхніх учасників, небезпеки, яку вони представляють для світового співтовариства. Кожний із цих конфліктів багатовимірний, містить у собі не один, а декілька криз і протиріч, кожний унікальний за своїм характером. Переговори, консультації, посередництво, угоди і т.п. засоби врегулювання виявляють тут свою дуже низьку ефективність. Їхня дієвість визначається можливостями формалізації конфлікту, надання йому офіційного статусу, чіткого визначення його причин і ідентифікації явних легітимних представників сторін - тобто саме тим, що, як правило, заперечується учасниками аналізованих конфліктів. Звідси порушення вже укладених угод, неповага до посередників (і навіть їхнє фізичне усунення). Відсутня ясність і щодо протагоністов конфліктів, їх головних чинних осіб. "Бойовики", "мафіозні угрупування", "сепаратисти", "бандформування" і т.п. терміни відбивають не стілько розуміння проблеми, скільки її емоційне сприйняття. Таким чином, відомі сьогодні результати дослідження міжнародних конфліктів якщо і не втрачають свого значення у світлі нових явищ, то виявляють безпідставність своїх претензій на загальність, відбивають лише частину міжнародних реалій. Даний висновок вірний і у щодо міжнародного співробітництва
це такоож було зумовлено і міркуваннями створення сфери впливу на Балканах.
*
*маються на увазі конкретні конфронтативні дії та контрдії.