2.1. Поділ норм права за суб‘єктами правотворчості

Норми права мають подвійну обумовленість:

— матеріальними умовами життя суспільства;

— особливостями норм тієї галузі матеріального права, із якою вони тісно пов'язані і потреби якої обслуговують.

Всі розпорядження норм мають процедурний характер, тобто визначається найдоцільніший порядок здійснення правотворчої, правозастосувальної, правоохоронної, установчої і контрольно-наглядової діяльності держави. Багато розпоряджень процесуальних норм визначають порядок організації органів держави і здійснення ними своєї компетенції.

Розпорядження норм, як правило, адресуються суб'єктам, які наділені владними повноваженнями щодо засто­сування норм матеріального права (слідчим, суддям, прокуро­рам та ін.).

Таким чином, норми права визначаються:

— змістом, який виражається у своірідністі їх розпоряджень;

— особливостями адресата;

— структурою побудови.

За суб'єктами правотворчості розрізняють норми, що виходять від держави і безпосередньо від громадянського суспільства. У пер- шому випадку це норми органів державної влади, у другому — нор- ми приймаються безпосередньо населенням на референдумі.

Норми державної влади розрізняють за юридичною силою (нор­ми вищих представницьких органів законодавчої влади, норми ор­ганів виконавчої влади та ін.).

Норми процесуального права походять від норм матеріаль­ного права: процесуальні норми регулюють вже не фактичні, а юридичні зв'язки, що склалися в соціально-правовій сфері, у пра­вовідносинах, викликаються до життя потребою реалізації норм матеріального права.

Норми права за суб'єктами правотворчості:
Норми органів представницької влади	норми глави держави	норми органів виконавчої влади	норми громадських об'єднань, комерційних організацій, трудових колективів підприємств

За суб'єктами правотворчості — центральні та місцеві; законодавчої, виконавчої та судової влади; норми, встановлені загальноукраїнським чи місцевим референдумом та ін.

Наведений перелік видів правових норм не є вичерпним і їх класифікацію можна продовжити й за іншими ознаками.

2.2. Поділ правових норм за соціальним значенням і роллю в правовій системі

Будь-яка спільність людей, а тим більше суспільство в цілому, вимагає певної внутрішньої організації, узгодженості та упорядкованості, відповідних правил людських стосунків і поведінки.

Упорядкування суспільних відносин або соціальне регулювання здійснюється за допомогою соціальних норм – правил поведінки загального характеру, що регулюють різні сфери суспільних відносин, маючи зміст, зумовлений рівнем економічного, соціального і культурного розвитку суспільства, та забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.

Оскільки суспільне життя складне і різноманітне, то соціальні норми відрізняються одна від одної не лише за регульованими сферами суспільних відносин, а й за способами свого встановлення та забезпечення¹⁴.

За сферами суспільних відносин розрізняють політичні, економічні, організаційні, культурні, естетичні, соціально-технічні та інші норми.

За способами встановлення і забезпечення соціальні норми поділяються на норми права, норми моралі, звичаї, традиції, норми об’єднань громадян, релігійні норми.

Крім того соціальні норми поділяються на усні та письмові; свідомі та стихійні, а також залежно від того чим забезпечується їх виконання (внутрішнім переконанням суб’єктів, об’єднаннями громадян, суспільством чи державою).

Серед усіх соціальних норм найбільш поширеними і значущими для суспільства є мораль і право. Мораль і право відрізняються належністю та мають ряд спільних рис. Їх єдність засновується на тому, що обидва засоби соціального регулювання є соціальними нормами, існують у реальній поведінці людини, мають основним змістом права та обов’язки, протидіють свавіллю і беззаконню, певним чином встановлюються, закріплюються та гарантуються.

Але наявність цих рис не означає повної тотожності норм права та моралі, кожна з яких виконує своєрідні функції у процесі впорядкування суспільних відносин. Вони й визначають відмінності вказаних норм.

Право існує лише в соціально неоднорідному суспільстві, в межах якого виникає держава, а мораль існує як у державному, так і додержавному суспільстві.

Право регулює лише найважливіші суспільні відносини, а мораль такі відносини, які здебільшого не регулюються правом (дружба, кохання).

Право має, як правило, письмовий характер та існує у формі офіційного документа, а моральні норми існують в основному в усній формі.

Правові норми поширюються на громадян держави та осіб, які перебувають на її території, а моральні лише на те населення або соціальну групу, яка дотримується саме цих моральних норм.

Право має обов’язковий характер, а моральні норми виконуються лише у випадку авторитетності норми для суб’єктів.

Право реалізується за допомогою спеціальних органів держави, а мораль гарантується суспільством у цілому, а не окремими його структурами.

Порушення правових норм веде до застосування одного з видів юридичної відповідальності, а наслідком порушення норм моралі є застосування засобів громадського впливу, які не мають примусового характеру¹⁵.

Отже, мораль і право характеризуються як спільним призначенням у процесі регулювання суспільних відносин, так і різним впливом та значенням у забезпеченні системності суспільства.

Правові норми розподіляються на окремі види за певними суттєвими ознаками, які визначають специфічну роль кожного різновиду норм у процесі регулювання суспільних відносин.

1. За функціями:

– регулятивні норми, що визначають зміст суб’єктивних юридичних прав і обов’язків та умови їх дії, наприклад, норма, що визначає порядок укладення шлюбу;

– охоронні норми, що визначають умови застосування до суб’єкта засобів державно-примусового характеру у випадку скоєння правопорушення, а також зміст цих засобів.

2. За галузями права визначають норми конституційного, адміністративного, трудового, цивільного, кримінального та інших галузей права.

3. За юридичною силою розрізняють норми законів і підзаконних актів.

4. За характером правил поведінки:

– зобов’язуючі норми, що встановлюють обов’язок вчиняти позитивні дії (норма про сплату за проїзд у міському транспорті);

– уповноважуючі норми, що дають учасникам правовідносин можливість здійснювати конкретні дії з метою задоволення своїх інтересів (право отримати певний рівень освіти);

– заборонні норми, що встановлюють заборону вчиняти недозволені дії чи зловживати правом (заборона переходити вулицю на червоне світло).

Існує також поділ норм на загальні та спеціальні; постійні та тимчасові; імперативні та диспозитивні, а також на загальні, відомчі, місцеві та локальні.

Норми права, як первинні ланцюжки системи права, можуть об'єднуватися в інститути і галузі права. Є різні визначення інституту права. Його розглядають як:

- певну сукупність правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини, зв'язані між собою як якісно самостійна відокремлена група;

- сукупність норм права, таких суттєвих і самостійних, що утворюють окремий інститут права в межах комплексної галузі права (наприклад, морського права);

- сукупність правових норм, що регулюють окремий вид чи рід суспільних відносин і становлять відокремлену частину галузі права.

До ознак інституту права належать: наявність сукупності нормативних приписів; юридична однорідність названих приписів; об'єднання правових норм стійкими закономірностями і зв'язками, які відбиваються в юридичних приписах і в цілому в юридичній конструкції.

Отож, правовий інститут можна визначити як відокремлену групу взаємозв'язаних правових норм (приписів), що регулюють певний вид чи рід суспільних відносин і утворюють самостійний елемент системи права.

Залежно від підстав розрізняють групи правових інститутів: за галузями права (державні, кримінальні, цивільні, сімейні, житлові та ін.); за роллю, яку вони виконують (предметні й функціональні); залежно від відносин, що ними регулюються (матеріальні, процесуальні); залежно від закріплення загальних понять, принципів, завдань, функцій чи спеціальних складів, угод чи зобов'язань (загальні та спеціальні).

Важливим є також питання об'єднання правових інститутів, розгляд комплексних інститутів. Загальновизнано, що між галузями права не існує закритих кордонів, які роз'єднували б галузі на винятково ізольовані. Правові інститути, як і нормативно-правові приписи, об'єднуються між собою. Такі об'єднання також називають правовими інститутами¹⁶.

У теорії права розглядають загальні та предметні об'єднання інститутів права. Об'єднання в загальні інститути має місце тоді, коли кожен простий інститут, як комплекс правових приписів, визначає предмет, завдання, принципи, межі дії, функції галузі (підгалузі) права. Предметне об'єднання - це об'єднання двох чи більше правових інститутів, що характеризують окремі збільшення різних інститутів за родовим критерієм у межах конкретного предмета правового регулювання.

Найбільш розвиненою формою об'єднання правових інститутів є підгалузь права - об'єднання інститутів права в межах конкретної галузі права, яке містить загальний і предметний інститути чи їхні асоціації.