1. Право власності на майно припиняється в разі його знищення.

2. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру.

1. Попередньому законодавству підстава припинення права власності,вказана у ст. 349 ЦК, була невідома, але цілком справедливо було і є розглядати у якості підстави припинення права власності знищення майна. Наприклад, поділ речей на споживані та неспоживані, відомий науці цивільного права та закріплений у ст. 185 ЦК, передбачає існування такого роду речей, використання яких можливе виключно шляхом їх знищення. Ця підстава є цілком природною і в силу того, що право власності на річ припиняється її знищенням (загибеллю), тому що припиняє існувати сам об'єкт права власності. При цьому причини через які відбувається таке знищення, не впливають на існування права на річ. Певне юридичне значення має питання, чи річ загинула за волею власника, чи за відсутності чиєїсь вини, в силу випадкового збігу обставин.

За загальним правилом ст. 323 ЦК України ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. Тому всі негативні наслідки такого випадкового знищення (пошкодження) несе власник речі, а інші особи не відповідають за результати настання таких подій. Якщо ж річ знищено з вини інших осіб або за таких обставин, коли певна особа відповідає за шкоду без вини у випадках, передбачених законом (зокрема, у випадку відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки тощо), останні несуть відповідальність за завдану майнову шкоду.

2. Правилом ч. 2 ст. 349 ЦК введено норму, відповідно до якої власник майна, права на яке підлягають державній реєстрації, подає заяву про внесення змін до державного реєстру прав на певне майно. З моменту внесення відповідних змін до реєстру припиняється право на певне майно. Умовою внесення відповідних змін до державного реєстру з метою унеможливлення зловживанням цим правом має бути доведеність (перевірка) фактичних обставин їх викладу у заяві власника, тобто наявність та підтвердження самого факту знищення майна

Положення ч. 2 статті, що коментується, здається, вводять певну правову фікцію, що дозволяє забезпечити оборотоздатність майна, право власності на яке за загальним правилом мало б вже припинитись, в силу припинення існування його як такого. Прикладом є ситуація, коли знищено будинок, на відновлення якого у власника немає достатньо коштів. Це правило надає повноваження власнику майна його реалізувати іншій особі, надавши їй таким чином можливість вже як власнику його відновити. Слід застерегти, що викладене положення не вирішує питання щодо порядку ведення будівельних відновлювальних робіт, оскільки це питання регулюється нормами іншої галузі права.

Стаття 350. Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю

1. Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю здійснюється за згодою власника або за рішенням суду в порядку, встановленому законом.

2. Рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю приймається у межах своєї компетенції органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування.

3. Орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, зобов'язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про це не пізніше ніж за рік до викупу земельної ділянки.

4. Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), строки та інші умови викупу визначаються за домовленістю з власником ділянки, а в разі спору - судом.

5. До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі.

6. За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, може надати йому іншу земельну ділянку, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

1. У коментованій статті врегульовані цивільні правовідносини, пов'язані з припиненням права власності на земельну ділянку за рішенням органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у зв'язку з суспільною необхідністю. Викуп земельної ділянки як підстава припинення права власності займає окреме місце серед норм про припинення права власності. Це пов'язано з тим, що в цілому зазначена підстава припинення права власності не є характерною для приватноправового регулювання. Вона наділена не характерними для природи норм ЦК публічно-правовими рисами. Оскільки ця підстава передбачає врахування публічних інтересів шляхом обмеження (припинення) прав приватних осіб (тобто, відбувається задоволення публічного інтересу за рахунок приватних інтересів окремих осіб), то мають бути визначені і порядок застосування цієї правової підстави, і підстави її застосування.

Принциповий характер при визначенні правил регулювання підстав примусового припинення права власності носять положення ч. 5 ст. 41 Конституції України, згідно з якими примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Тобто у Конституції України передбачаються два способи припинення права власності проти волі власника з мотивів суспільної необхідності: за умови попереднього відшкодування вартості майна, що відчужується, та за умови наступного відшкодування. Останнє допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Серед положень ЦК не міститься визначення категорії «суспільна необхідність», задоволення потреб якої є підставою для припинення права власності на землю. Примусове відчуження такого об'єкта права власності, як земельна ділянка, за умови попереднього відшкодування її вартості у ст. 146 ЗК називається викупом земельних ділянок для суспільних потреб. Вичерпний перелік суспільних потреб, які можуть бути задоволені шляхом вилучення земельної ділянки, міститься у п. 1 ст. 146 ЗК. До таких суспільних потреб віднесені: ділянки під будівлі, споруди органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, оборони та національної безпеки; під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури та інші.

Викуп земельної ділянки є однією з підстав припинення права власності, передбачених ст. 346 ЦК, яка може бути застосована до припинення права приватної власності.

Із змісту ст. 350 ЦК випливає, що викуп може бути здійснений двома способами — у добровільному та примусовому порядку. У добровільному порядку викуп відбувається у разі наявності згоди власника ділянки. Згода власника на викуп своєї ділянки для суспільної необхідності передбачає досягнення домовленості щодо наступних питань: згода власника в цілому на викуп земельної ділянки, що передбачає як припинення права власності на саму ділянку, так і на споруди, будови, насадження як окремі об'єкти права власності, розташовані на ній; домовленість щодо форми, строків, розмірів оплати та інших умов викупу ділянки; домовленість щодо надання власникові ділянки іншої земельної ділянки замість тієї, що вилучається, з урахуванням її вартості при визначенні викупної ціни; визначення вартості земельної ділянки, що буде надана замість тієї, що викуповується.

2. У ч. 2 цієї статті визначається перелік органів, наділених повноваженнями щодо прийняття рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю. Ними є органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Ці повноваження закріплені у наступних нормах ЗК, а саме: у п. «ґ» ст. 12 — для сільських, селищних, міських рад; у п. «в» ст. 13 — для Кабінету Міністрів України; у п. «ґ» ст. 16 — для Ради Міністрів Автономної Республіки Крим:» у п. «ґ» ст. 17 — для місцевих державних адміністрацій.

3. Орган, який ухвалив рішення про викуп земельної ділянки, зобов'язаний письмово повідомити її власника про викуп, який передбачається здійснити, не пізніше ніж за один календарний рік до цього викупу. Цей строк імперативно визначений законом, тому не може бути зменшеним тим органом, що ухвалив рішення про викуп ділянки (як і іншим органом), а також подовженим без згоди цього органу за вимогою власника ділянки. Ці положення не позбавляють відповідний орган права повідомити власника ділянки про майбутній викуп за більш тривалий строк до моменту викупу ділянки.

4. Плата за земельну ділянку, що викуповується, набула назви у ЦК викупної ціни. За загальним правилом викупна ціна визначається за домовленістю сторін. Підставою для визначення викупної ціни є вартість ділянки, що викуповується. Вона встановлюється згідно із грошовою та експертною оцінкою земель, що проводиться за відповідними методиками — Методикою грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів (тимчасовою), затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. N° 213, та Методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1531. Вказані Методики є обов'язковими для органу, який ухвалив відповідне рішення при формуванні пропозиції власникові викупної ціни, яка включає певні складові, передбачені, зокрема, ч. 5 та ч. 6 цієї статті, але мають застосовуватися з урахуванням положень як ЗК, так і ЦК.

5. Визначення викупної ціни відбувається шляхом встановлення ринкової ціни земельної ділянки і нерухомого майна. Під ринковою вартістю земельної ділянки та нерухомого майна розуміється та ціна, за якою зазначене майно могло б бути реалізованим у даній місцевості за умовами вільного продажу на момент викупу.

При визначенні вартості земельної ділянки має враховуватись категорія земель, її місцезнаходження тощо. Крім цього, якщо власнику земельної ділянки також належить і нерухоме майно, розташоване на ній, то викупна ціна має включати ринкову вартість цього нерухомого майна, яке викуповується разом із самою ділянкою. Якщо майно, що розташоване на ділянці, не належить власни­кові ділянки, то питання про його викуп вирішується за правилами ст. 351 ЦК за умови залучення власника цього майна до участі у справі.

6. Викупна ціна може бути зменшена, якщо власнику ділянки, що викуповуватиметься, буде надана інша земельна ділянка, на суму вартості останньої. Це питання відповідно до положень ч. 6 ст. 350 ЦК вирішується за домовленістю сторін, але слід враховувати, що згідно із ч. 4 ст. 351 ЦК особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту.

Стаття 351. Припинення права власності на нерухоме майно у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене

1. Право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені (стаття 350 цього Кодексу), може бути припинене за рішенням суду шляхом їх викупу і з обов'язковим попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі.

2. Позов про викуп житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, може бути поданий органами, встановленими частиною другою статті 350 цього Кодексу.

Вимога про викуп зазначеного майна підлягає задоволенню, якщо позивач доведе, що використання земельної ділянки, викупленої у зв'язку з суспільною необхідністю, є неможливим без припинення права власності на це майно.

3. Суд може постановити рішення про знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх, за бажанням власника, на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо.

У разі знесення або перенесення цих об'єктів на іншу земельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування збитків, у тому числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки, та упущеної вигоди.

4. Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту.

5. Знесення житлового будинку не допускається до забезпечення особи, яка проживала у ньому як власник, та членів її сім'ї, а також особи, яка проживала в ньому як наймач, та членів її сім'ї помешканням у розмірі та в порядку, встановлених законом.

6. Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв'язку з суспільною необхідністю, є власником житлового будинку, інших будівель, споруд чи насаджень, що розміщені на ній, вимога про припинення права власності на ці об'єкти розглядається разом з вимогою про викуп земельної ділянки.

7. Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв'язку з суспільною необхідністю, не є власником житлового будинку, інших будівель, споруд та насаджень, що розміщені на ній, власник цих об'єктів залучається до участі у справі.

8. До набрання законної сили рішенням суду про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю власник має право розпорядитися житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що розміщені на цій земельній ділянці, на власний розсуд.

1. Із аналізу змісту ст. 350 та ст. 351 ЦК випливає: якщо на земельній ділянці, стосовно якої прийнято рішення про її викуп у зв'язку з суспільною необхідністю, розташовані житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження, то вирішення питання про майбутню долю цього майна залежить від того, чи є власник земельної ділянки, що вилучається, також і власником цього майна. Якщо влас­ник земельної ділянки одночасно є власником і відповідного нерухомого майна, що на ній розташоване, то згідно із ч. 6 ст. 351 ЦК вимога про припинення права власності на ці об'єкти розглядається разом з вимогою про викуп земельної ділянки. Якщо земельна ділянка та нерухоме майно на ній належать різним особам ,зазначені вимоги розглядаються, у разі недосягнення домовленості між сторонами, окремо. Під нерухомим майном слід розуміти житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження, а також інше майно, яке є таким відповідно до критеріїв, встановлених у ч. 1 ст. 181 ЦК.

2. При відсутності домовленості про умови припинення права власності на нерухоме майно з його власником у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розташоване, спір може бути вирішений у судовому порядку. В цьому випадку право власності припиняється за рішенням суду шляхом викупу зазначеного майна з обов'язковим попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі. Цей спір вирішується за позовною заявою, право на подачу якої належить органам, визначеним ч. 2 ст. 350 ЦК. Метою цього позовного провадження є: встановлення правової підстави для задоволення вимоги про викуп зазначеного нерухомого майна, передбаченої абз. 2 ч. 2 ст. 351 ЦК; визначення розміру збитків, які підлягають попередньому та повному відшкодуванню власникові; вирішення питання про знесення розташованого на земельній ділянці нерухомого майка або про перенесення його на іншу земельну ділянку тощо.

Розгляд позову про викуп розташованого на земельній ділянці майна відрізняється від розгляду вимог про викуп самої ділянки тим, що у першому випадку предметом доведення має бути той факт, що використання земельної ділянки, викупленої у зв'язку із суспільною необхідністю, є неможливим без припинення права власності на розташоване на ній майно. Питання про забезпечення власника житлового будинку, членів його сім'ї, наймача, що проживає в ньому, та членів його сім'ї помешканням не є перешкодою для припинення права власності на житловий будинок, а лише висуває додаткові вимоги до порядку схвалення уповноваженим органом відповідного рішення.

3. Уповноважений згідно із ч. 2 ст. 350 та ч. 2 ст. 351 ЦК орган має право вимагати від суду, який розглядає вимогу про викуп розташованого на ділянці майна, ухвалює рішення про знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень, їх перенесення на іншу ділянку та відбудову за бажанням власника. При цьому суд у ході дослідження обставин справи повинен з'ясувати можливість такого перенесення та відбудови.

4. Власник земельної ділянки, що викуповується, має право вимагати надання йому іншої земельної ділянки, яка відповідає критеріям рівноцінності за якістю та розташована в межах даного населеного пункту. У такій ситуації вартість цієї земельної ділянки враховується згідно із ч. 6 ст. 350 ЦК при визначенні викупної ціни.

Розмір земельної ділянки, яку вимагає надати власник, не повинен, з однієї сторони, бути меншим за розмір ділянки, що вилучається, а з іншої, — не повинен перевищувати максимальних розмірів земельної ділянки даної категорії, визначеної земельним законодавством.

5. Вирішуючи питання про викуп житлового будинку та його знесення, суд має з'ясувати, чи було вирішено відповідним органом питання про забезпечення власника та членів його сім'ї, наймача та членів його сім'ї помешканнями у розмірі та порядку, встановлених законом.

Стаття 352. Викуп пам'ятки історії та культури

1. Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури робить власнику пам'ятки відповідне попередження.

2. Якщо власник пам'ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп.

3. Уразі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про Ті викуп може бути пред'явлено без попередження.

4. Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави.

5. Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору — судом.

1. Правила коментованої статті мають на меті обмежити повноваження власника щодо визначення напрямків господарювання стосовно такого об'єкта права власності, як пам'ятки історії та культури. Враховуючи те, що у ЦК не наведено визначення пам'ятки історії та культури, слід виходити із визначення, що міститься у Законі України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р. Відповідно до нього пам'яткою є такий об'єкт культурної спадщини національного або місцевого значення, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, та який являє собою місце, споруду (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Державним органом з питань охорони пам'яток історії та культури є Державна служба охорони культурної спадщини, утворена у складі Міністерства культури і мистецтв України як урядовий орган державного управління відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від ЗО березня 2002 р. № 446.

У разі встановлення такого утримання пам'ятки, що загрожує їй пошкодженням або знищенням, державний орган з питань охорони пам'яток робить власнику відповідне попередження.

За загальним правилом таким майном є не тільки будівля (дім), а й майно, що представляє значну історичну, художню або іншу цінність для держави та суспільства в цілому (рукописи відомого письменника, вченого, композитора, картини відомого художника, унікальні книги, музейні експонати тощо). У попередженні мають бути зазначені вимоги щодо припинення безгосподарного ставлення власника до належної йому пам'ятки, тобто вказано на ті конкретні дії або бездіяльність, які призводять до створення загрози пам'ятці, і які мають бути усунуті. З метою непорушення прав та інтересів власника пам'ятки попередження компетентного державного органу має містити реальний термін, протягом якого власник має вжити заходів щодо збереження пам'ятки.

2. Лише у випадку, якщо власник не виконає вимоги, визначені у попередженні, державний орган з охорони пам'яток вправі звернутися до суду з позовом про викуп пам'ятки, яка утримується безгосподарно, і це загрожує їй пошкодженням або знищенням.

З об'єктивної сторони, поведінка власника по відношенню до власної пам'ятки може характеризуватись як бездіяльністю, так і певними діями, що призводять до руйнування, знищення тощо. Бездіяльність може виявитись у непроведенні відповідних ремонтних та реставраційних робіт, консервації пам'ятки тощо. Дії, що загрожують пошкодженням або знищенням пам'ятки, виражаються в експлуатації з метою, що суперечить законодавству з питань охорони культурної спадщини; у проведенні ремонтних та реставраційних робіт із порушенням відповідних правил та нормативів тощо.

3. У виключних випадках державний орган з питань охорони пам'яток може звернутися до суду з позовом до власника про викуп пам'ятки без попередження. Відповідний державний орган має такі повноваження у разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження відповідної пам'ятки. Таке звернення до суду допускається у випадку надзвичайної цінності пам'ятки, реальної загрози втрати пам'ятки, якщо не вжити термінових та кваліфікованих заходів щодо її збереження, та в інших випадках, коли невжиття відповідних заходів може призвести до незворотної її втрати. Всі ці обставини є предметом доведення у суді з боку відповідного державного органу, тому в іншому випадку, у разі недоведенння зазначеної невідкладної необхідності викупу пам'ятки історії та культури, у задоволенні відповідного позову суд може відмовити і зробити власникові відповідне попередження щодо необхідності усунення недоліків утримання пам'ятки історії.

4. Відповідно до правила ч. 4 коментованої статті викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність української держави. Із аналізу змісту ст. 352 ЦК та ст. 21 Закону України «Про охорону культурної спадщини» слідує, що таке майно може бути вилучено на умовах викупу у будь-якого власника, у тому числі майно може бути вилученим з комунальної власності.

Правило коментованої статті не має винятків, тому до відносин стосовно вилучення пам'ятки з комунальної власності застосовуються правила про обов'язковість оплати викупної ціни. Тому правило ст. 21 Закону України «Про охорону культурної спадщини» щодо вилучення пам'ятки, яка належить на праві комунальної власності, тобто без повного відшкодування її вартості, у власність держави, слід тлумачити як таке, що протирічить нормам ст. 352 ЦК і не підлягає застосуванню.

5. Власнику, у якого викуповується майно, що є пам'яткою історії та культури, відшкодовується її вартість, яка визначається за згодою сторін. При визначенні викупної ціни мають бути враховані вартість пам'ятки, яка визначається у процесі проведення незалежної оцінки на певну дату з урахуванням історичної, архітектурної, художньої, наукової та іншої цінності; схоронність пам'ятки, тобто показник збереження первісного (автентичного) вигляду пам'ятки як в цілому, так і окремих її елементів.

Викупна ціна має враховувати ринкову ціну пам'ятки, яка визначається з урахуванням найбільш ефективного використання та безумовного виконання умов охоронного договору стосовно режимів її використання у спосіб, що потребує якнайменших змін і доповнень пам'ятки та забезпечує максимальне збереження її автентичності та просторової композиції.

За пунктами 41—43 Методики грошової оцінки пам'яток, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 р. № 1447, під час проведення грошової оцінки пам'ятки враховується також оцінка місця її розташування. Грошова оцінка пам'ятки провадиться на основі потенційних доходів від її використання, визначених на дату оцінки. При цьому аналізується доход, що може бути отриманий від передачі пам'ятки в оренду, або доход від її експлуатації з іншою метою, що не суперечить законодавству з питань охорони культурної спадщини.

Якщо між сторонами не досягнуло зголи щодо викупної ціни пам'ятки історії та культури, спір вирішується судом, який визначає розмір відшкодування вартості майна, що викуповується, з урахуванням художньої, історичної та іншої цінності. У необхідних випадках відповідно до процесуального законодавства суд може призначити проведення відповідної судової експертизи.

Стаття 353. Реквізиція

1. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція).

2. В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.

3. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

4. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

5. У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо.

6. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо.

У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

1. Реквізиція є однією з підстав примусового припинення права власності на майно. Реквізицію слід відрізняти від інших підстав примусового припинення права власності, зокрема, від конфіскації, викупу земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю тощо. Різниця, наприклад, з конфіскацією майна полягає у тому, що, по-перше, конфіскація має в якості своєї мети покарання особи, і тому майно вилучається у неї безоплатно на відміну від реквізиції, яка відбувається за умови повного відшкодування вартості реквізованого майна; по-друге, реквізиція, не маючи мети покарання особи, переслідує певну суспільно корисну мету, захищає інтереси держави та суспільства в цілому.

Реквізиція є виключним способом припинення права власності, яка здійснюється в особливому порядку, спеціально встановленому для неї та за умови повного відшкодування вартості реквізованого майна для певної державної або іншої суспільно корисної мети. Отже, реквізиція, по-перше, передбачає доведеність загальнокорисності тих заходів, заради здійснення яких вона проводиться (зменшення негативних наслідків або недопущення їх настання); по-друге, реквізиція вимагає безумовного відшкодування вартості майна. У разі настання надзвичайних обставин майно, що реквізується, може бути відчужене у власника, за загальним правилом, за умови попереднього та повного відшкодування його вартості.

2. За правилом, сформульованим ч. 1 коментованої статті, реквізиції має передувати повне відшкодування вартості реквізованого майна. З цього правила є виняток, який дозволяє проводити наступне (за реквізицією) повне відшкодування вартості реквізованого майна. Проводити таке відшкодування вартості реквізованого майна можливо виключно в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч.5 ст.41 Конституції України).

Умови оголошення воєнного або надзвичайного стану визначені Конституцією України у ст. 83; п. 31 ст. 85, п. 19 ст. 92, п. 21 ст. 106, п. 10 ст. 138. Поняття, особливості та порядок введення воєнного або надзвичайного стану та інші питання розглянуті у Конституції України, законах України «Про правовий режим воєнного стану» та «Про правовий режим надзвичайного стану».

Наступний характер такого відшкодування слід розуміти таким чином, що власник має право вимагати його отримання після ліквідації негативних обставин та припинення воєнного або надзвичайного стану, за яких майно було реквізовано.

3. У ч. З ст. 353 ЦК визначається доля реквізованого майна. Воно або переходить у власність держави, або знищується. Наприклад, в умовах воєнного стану, в інтересах оборони, держава може бути зацікавлена саме у знищенні певного майна — будівель, устаткування, яке не може бути евакуйованим. В умовах масової епідемії або епізоотії можуть прийматися рішення про реквізицію у осіб власного майна. Воно може сприяти поширенню епідемії та епізоотії і тому підлягає знищенню, або навпаки, реквізоване власне майно може бути використане у боротьбі із такими проявами. За таких обставин може бути проведена реквізиція ліків, що використовуватимуться для боротьби із хворобами тощо.

Цивільним законодавством передбачено, що реквізицією є примусове відчуження майна у власника з позбавленням останнього права власності. Реквізиція майна не може передбачати вилучення майна без передачі державі права власності, а лише, наприклад, у користування. Такі заходи вилучення майна для використання для цілей держави без позбавлення власника права власності на нього, поки що чинним цивільним законодавством не розроблені.

4. Рішення про реквізицію не підлягає оскарженню у суді. Розмір відшкодування вартості майна має визначатися з урахуванням дійсних цін, що існували до настання надзвичайних обставин, які стали підставою реквізиції, у місці, де перебувало це майно або де мешкав його власник (переважно це стосується рухомого майна). При визначенні повної вартості реквізованого майна слід врахо­вувати також неотримані власником доходи, для одержання яких ним вжито було конкретних заходів, зроблено певні витрати тощо. У цьому питанні законодавець недостатньо чітко визначає критерії визначення повного відшкодування, зокрема, не визначає порядок компенсації за майно, що приносить власнику постійний прибуток і, відповідно, його реквізиція призводить до його зменшення або взагалі зникнення. Частина цього прибутку має бути врахована при оцінці упущеної вигоди, але у будь-якій ситуації відшкодування цих витрат має підкорятися критерієві розумності та справедливості оплати. При розрахунку повної вартості реквізованого майна має бути враховано зменшення доходів від решти майна, якщо реквізовано частину, те, що реквізиція призвела до зменшення доходів від нереквізованої решти майна.

5. У ч. 5 ст. 353 ЦК визначений ще один спосіб розрахунку з власником за реквізоване майно: власник реквізованого майна може вимагати надання йому взамін іншого майна. Такий розрахунок може повністю або частково замінити повне відшкодування вартості реквізованого майна. Не відкидається можливість включення в оплату вартості реквізованого майна права користування іншим майном.

6. Правилом ч. 6 коментованої статті передбачено право на повернення відчуженого у власника в порядку реквізиції майна, якщо припинились надзвичайні обставини та зникла необхідність у користуванні цим майном для тієї загальнокорисної мети, що і була підставою відчуження майна. Таке право колишнього власника реалізується не шляхом викупу свого колишнього майна, а у вигляді заявления особою вимоги про його повернення.

Право на повернення майна є важливим у тому відношенні, що воно підкреслює виключний характер реквізиції, тому що з відчуженням майна колишнє право власності на нього ще зберігає певне значення для його власника та може, так би мовити, поновитись.

Така вимога про повернення має бути задоволена, якщо майно після реквізиції, по-перше, не було знищено, у тому числі шляхом його використання (лікарські препарати, що застосовані у боротьбі з епідемією, епізоотією тощо); по-друге, збереглося в натурі (але, якщо майно в результаті його використання в умовах надзвичайних обставин, змінилося настільки, що вже не може розглядатись як той об'єкт, що був відчужений у власника, повернення реквізованого майна також є неможливим); по-третє, з урахуванням інших обставин, що мають суттєве значення, повернення реквізованого майна є можливим, тобто, наприклад, майно надалі не буде використовуватися для відведення негативних наслідків надзвичайних обставин. Правило про повернення реквізованого майна застосовується виключно стосовно речей, що є індивідуально визначеними; якщо речі є родовими, колишній власник не може вимагати повернення тієї ж кількості та того ж роду речей.

Правило розрахунків при поверненні реквізованого майна закріплене у ч. 6 ст. 353 ЦК. Воно передбачає повернення колишнім власником отриманої ним грошової суми або речі, що були ним одержані у зв'язку з реквізицією. При поверненні отриманого у зв'язку з реквізицією має бути вирахувана розумна плата за використання цього майна.

Розумна плата за весь час використання реквізованого майна має визначатися домовленістю сторін, а у випадку недосягнення узгодженого сторонами компромісу — судом. При визначенні розумної плати за використання майна беруться до уваги: час такого використання, його характер, спосіб використання тощо. При визначенні розумної плати за використання, оскільки не передбачено іншого механізму, також має бути враховано зменшення вартості реквізованого майна за час його примусового відчуження, у тому числі шкода, заподіяна майну. Розумна плата має враховувати ціни, що діяли не у час існування надзвичайних обставин, а у час, що передував їх настанню. У противному разі це мало б бути оціненим як недобросовісне використання тяжких для власника обставин і як правочин, що вчинений на вкрай невигідних умовах.

Стаття 354. Конфіскація