Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Припинення (1).docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
13.08.2019
Размер:
59.61 Кб
Скачать

1. Підстави припинення права власності

1. Право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам'яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації;

11) припинення юридичної особи чи смерті власника.

2. Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

1. У коментованій статті встановлюється примірний перелік підстав, настання яких призводить до припинення права власності. Цей перелік не є вичерпним ч. 2 ст. 346). Але за ст. З ЦК особа не може бути свавільно позбавлена права власності на підставі, не передбаченій Конституцією України або законом.

Загальні засади припинення права власності визначені у ст. 41 Конституції України. В цілому більшість підстав набуття права власності, розглянутих у главі 24 ЦК, одночасно є підставами і припинення права власності. Зокрема, власник майна втрачає право власності на нього, якщо не може відповідно до ст. 388 ЦК витребувати його від добросовісного набувача (ст. 330 ЦК). Лише в окремих випадках припинення права власності на майно не призводить до виникнення цього права на це майно у іншої особи (наприклад, при споживанні майна, знищенні тощо). Найбільш поширеною підставою припинення права власності є відчуження власником свого майна іншій особі. Слід враховувати, що відчуження майна власником також є найбільш поширеною підставою набуття права власності.

Відчуження власником свого майна охоплює випадки, коли власник за власною волею та за загальним правилом на підставі домовленості передає право власності на певне майно іншій особі (особам). Цією підставою не охоплюється ситуація, коли таке відчуження відбувається проти волі власника (тобто всупереч його волі або без врахування такої). Ця підстава характеризується єдністю волі та волевиявлення відчужувача та набувача майна. Також додатковою умовою є те, що воля власника має формуватися вільно. Якщо власник змушений здійснити відчуження майна, наприклад того, що не можна мати на праві власності, то таке відчуження відбувається всупереч його волі, і правовідносини сторін у наведеному прикладі будуть регулюватися правилами ст. 348 ЦК.

Підстави припинення права власності, перелічені у ч. 1 ст. 346 ЦК, можуть бути класифіковані за порядком припинення на такі, що передбачають:

а) добровільне припинення права власності (за волею власника) - відчуження власником свого майна, знищення ним його, відмова власника від свого майна, припинення юридичної особи за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами;

б) примусове припинення права власності, що відбувається проти волі власника (або без врахування її) — припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; викуп пам'яток історії та культури; викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; викуп нерухомого майна у зв'язку із викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки,на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи за рішенням суду про визнання недійсною державну реєстрацію юридичної особи, про визнання банкрутом, а також в інших випадках, встановлених законом (ст. ПО ЦК);

в) об'єктивні причини, що не залежать від волі осіб, на виникнення та перебіг яких власник не може впливати (знищення майна в результаті стихійного лиха, смерть власника тощо). Фізична особа може скласти заповідальне розпорядження, яке вступає в силу на випадок смерті, але внаслідок незворотності процесу (настання смерті) смерть власника є тією об'єктивною обставиною, яка також має бути визнана такою, на настання якої особа впливати не може.

Серед інших підстав припинення права власності у коментованій статті згадується звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника. Ця норма є новою для ЦК, хоча її положення містились в інших нормативних актах і широко застосовувалися у правовій практиці ще за попередніх часів. Порядок звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника визначений ЦПК Украни та ГПК України, а порядок примусового звернення стягнення на майно -Законом України «Про виконавче провадження».

2. Призначення правила ч. 2 ст. 346 ЦК полягає не тільки в тому, щоб визначити перелік підстав припинення права власності, що міститься у ч. 1 цієї статті, невичерпним. Реалізуючи положення Конституції України про неприпустимість свавільного позбавлення права власності, законодавець зазначає, що підстава має бути визначена виключно законом. У ч. 2 ст. 346 ЦК вказується, що право власності може бути припинено в інших випадках. Слід мати на увазі, що це правило розповсюджується виключно на випадки примусового припинення права власності на майно.

Згідно із ч. 2 ст. 346 ЦК, на підставі аналізу чинного законодавства, до інших підстав, встановлених законом, за якими право власності може бути припинено, відносяться наступні:

- примусове припинення прав власності на земельну ділянку, передбачене ст.143 ЗК України (у разі використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених ЗК);

- припинення права власності на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників на підставі ст. 365 ЦК;

- припинення права власності на частку у праві спільної власності у разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника на вимогу кредитора про переведення на нього прав та обов'язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку (ч. 2 ст. 366 ЦК);

- припинення права власності на частку у спільному майні у разі порушення набувачем та (або) попереднім власником правил переважної купівлі іншими співвласниками частки у спільному майні (ч. 4 ст. 362 ЦК);

- поділ майна, що є у спільній частковій власності або у спільній сумісній власності (статті 367,372 ЦК), за рішенням суду у разі відсутності домовленості щодо поділу майна між співвласниками та інші, передбачені законом підстави примусового, проти волі власника, припинення права власності.

Без згоди власника можуть бути продані речі, не витребувані ним за певними договорами, наприклад за договором зберігання майна в камерах схову (ч.4 ст.972 ЦК).

Стаття 347. Відмова від права власності

1. Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

2. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.

3. Уразі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

1. Новелою ЦК України стало введення у якості підстави припинення права власності відмови від права власності. На відміну від інших підстав припинення права власності, які, у першу чергу, мають на меті визначити порядок та межі втручання держави у відносини власності, закріпивши підстави такого втручання, ця підстава знайшла своє місце у структурі коментованої глави ЦК внаслі­док зрозумілої публічності процесу відмови від права власності, а також того, що такі дії є значущими для необмеженого кола осіб у суспільстві.

Відмовитись від права власності на майно може будь-яка особа, як фізична, так і юридична. Отже, правом відмови від права власності не може скористатись держава, Автономна Республіка Крим та територіальні громади як власники майна. Відповідно, не можуть відмовитись від права власності відповідні органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування стосовно закріпленого за ними майна, оскільки вони не є його власниками.

Характерною ознакою цієї підстави є те, що особа свідомо та за власною волею відмовляється від права власності, тобто мета (мотив) припинення її права власності цілком зрозуміла. Якщо ж особа, наприклад, залишає майно, але не має наміру відмовитись від права власності на нього, то це не може розглядатися як відмова від права власності на нього та давати підстави розглядати дану річ як безхазяйну. При відмові від права власності на річ, за ЦК, воля власника маэ бути чітко виражена та об'єктивована ззовні. Так, якщо особа бажає відмовитись від права власності на певну річ, але таке її бажання ніяким чином не вплинуло на її поведінку, також не можна говорити про припинення права власності з цієї підстави. І протилежною буде ситуація, якщо особа заявила про відмову від права власності, але фактично продовжує здійснювати щодо цього майна повноваження власника. Тут також відсутні підстави до припинення права власника. Здається, головним правилом у розглянутій ситуації буде дотримання співпадіння та органічного поєднання свідомої волі та чітко вираженого й зрозумілого ззовні волевиявлення власника щодо відмови здійснювати у майбутньому будь-які повноваження стосовно певного майна. При цьому така відмова має бути висловлена без застережень та умов (щодо настання певних подій тощо).

Мотиви відмови від права власності не мають юридичного значення. Наприклад, власник може відмовитись від речі внаслідок виходу її з ладу, застаріння, фізичного та морального зносу, з інших міркувань тощо. На підприємстві може відбутись переоснащення, внаслідок якого власник відмовляється від того або іншого майна (здає на металобрухт, знищує старе обладнання тощо).

Власник може відмовитись від права власності двома способами: або заявити про це певному колу осіб, але так, щоб це стало надбанням громадськості, або вчинити активні та зрозумілі для оточуючих дії, які також свідчать про наміри власника щодо припинення права власності на певне майно. І заява, і вчинення дій мають бути спрямовані по відношенню до певного майна, чітко визначеного його власником. Відмова не може стосуватись невизначеного кола речей та майна, невизначеного за індивідуальними ознаками тощо. Необхідною є також вимога до відмови. Незалежно від будь-якого обраного власником способу відмови остання повинна безперечно свідчити про його намір не зберігати за собою будь-які права на це майно.

2. Момент припинення права власності на майно, від якого власник відмовляється, передбачений правилом ч. 2 коментованої статті. Припинення права власності на майно, право на яке не підлягає державній реєстрації, визначається моментом вчинення дій, які свідчать про таку відмову.

При визначенні моменту та правових наслідків припинення права власності шляхом відмови від нього слід враховувати наступне. Відмова від права власності на річ є актом особи щодо реалізації своїх повноважень власника та може розглядатись як спосіб використання об'єкта права власності, але при цьому буда-яке використання не може завдавати шкоди правам і інтересам осіб, або створювати загрозу цим правам та інтересам у майбутньому. Власність гарантує не лише права власників, а й зобов'язує, покладає на них певні обов'язки. Саме про це йдеться у статтях 13 і 41 Конституції України, відповідно до яких використання власності не може завдавати шкоди людині, правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства (див.: Рішення Конституційного Суду України від 12 лютого 2002 р.№ З-рп/2002 у справі про електроенергетику). Тому будь-яке здійснення відмови від права власності (у тому числі шляхом викидання тощо) не повинно створювати загрозу правам та інтересам осіб, інших учасників цивільних відносин, держави, не повинно створювати небезпеку для екологічної ситуації у суспільстві. Тому шкода, заподіяна такою річчю, не дивлячись на те, що згідно із правилом ч. 2 ст. 347 ЦК право власності у власника вже може бути припиненим, повинна бути відшкодована таким власником. Тобто, реалізація власником свого права на відмову від права власності не виключає можливості покладання на нього відповідальності за заподіяну цією річчю шкоду, якщо викинута власником річ наділена якими-небудь шкідливими властивостями, як, наприклад, старий телевізійний кінескоп, отрута тощо (Маттеи У., Суханов Е. А. . Основные положения права собственности. — М.: Юристъ, 1999. — С. 377).

З точки зору визначення меж повноважень власника щодо відмови від права власності на річ, взагалі слід виходити із загальних правил, встановлених ст. 13 ЦК України, зокрема, правил про утримання від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Тому такі речі, які є екологічно небезпечними, вибухонебезпечними тощо, не можуть бути викинуті, а передбачають або певні технологічні процеси знезараження, або утилізації тощо. Від права власності на певні види речей власник не може взагалі відмовитись та має нести зобов'язання власника до повного припинення їх шкідливої дії (наприклад, радіоактивні речовини та предмети).

Отже, припинення права власності шляхом відмови від майна не припиняє самі по собі обов'язки власника стосовно нього. Це положення обґрунтовується тим, що при обранні способу відмови власник має виходити з принципу добросовісності і розумності та враховувати індивідуальні особливості майна, характер його небезпеки для довкілля, суспільства в цілому. Тому судова практика, спираючись на ст. 13 ЦК, при розгляді спору має виходити з неприпинення відповідальності колишнього власника за майно, від якого він відмовився.

3. Положення коментованої статті перебувають у логічному поєднанні зі статтями 335 та 336 ЦК. Зокрема, при оцінці положень про відмову від права власності слід враховувати правило ст. 336 ЦК, відповідно до якого особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею. У якості заперечення проти можливого позову колишнього власника набувач може посилатися на перебування речі у його володінні та на факт публічної та недвозначної відмови колишнього власника від спірної речі.

Способами відмови від права власності є: викидання майна, залишення майна, виселення з нерухомого майна без наміру повернутися до нього та інші.

4. У ч. З ст. 347 ЦК визначається процедура та момент припинення права власності при відмові від нього на майно, права на яке підлягають державній реєстрації. Таким майном є нерухомі речі (ст. 182 ЦК) та інші види майна, з яким законом пов'язано момент виникнення на нього права власності у зв'язку з його державною реєстрацією. Ця норма має на меті виключити можливість існуван­ня нерухомих речей, власник яких є невідомим. У коментованій статті не визначається правова доля нерухомого майна, стосовно якого зареєстровано відмову від нього власника. Згідно із ч. 2 ст. 335 ЦК з моменту реєстрації відмови така річ стає безхазяйною, тобто за загальним правилом після спливу одного року з моменту взяття на облік такої речі, вона може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

Стаття 348. Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати

1. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.

Якщо майно не відчужене власником у встановлені законом строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

2. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому частиною першою цієї статті.

1. Правова мета положень ст. 348 ЦК — визначити долю майна, яким володіла особа на підставах, передбачених законодавством, але пізніше набув сили закон, який заборонив особі мати на праві власності це майно. Норма коментованої статті поширюється на об'єкти цивільних прав, які визначені у розділі ІІІ книги першої ЦК.

Вищезазначена норма встановлює підстави втручання держави у відносини власності на певний вид (категорію) майна.

При визначенні механізму дії коментованої норми слід враховувати, що вона не підлягає самостійному застосуванню. Необхідна наявність схваленого закону, який би встановлював перелік видів майна, що не може надалі належати певним особам, строк, протягом якого це майно має бути відчужене тими власниками, які на момент набрання чинності зазначеним законом мали таке майно на праві власності, інші умови.

Підставами застосування коментованої статті є наступні:

а) особа має право власності, яке вона правомірно набула на певний вид майна, або у особи виникло право власності на певний вид майна у період після введення в дію закону на підставі, що з'явилася до введення закону в дію;

б) закон, що встановлює обмеження мати особам на праві власності певний вид майна, та його дія поширені на попередній час, який передує введенню його в дію; або введений у дію закон, яким забороняється особам займатися певним видом діяльності, що, відповідно, встановлює обмеження особам мати у власності таке майно, яке може бути використано виключно при здійсненні забороненої діяльності;

в) спеціальним законом встановлений проміжок часу, протягом якого особ-власник має здійснити відчуження майна, визначеного ним виду (роду);

г) зазначеним законом встановлений порядок примусового відчуження (передачі) певного роду майна на випадок невиконання власником обов'язку щодо відчуження забороненого до приватного володіння майна.

У ч. 1 коментованої статті розглянуто механізм здійснення відчуження певного виду майна, розмежовано повноваження органів державної влади, задіяних у його реалізації. Зокрема, передбачено, що таке відчуження відбуватиметься виключно за рішенням суду. Підставою для початку такого провадження у суді має бути заява уповноваженого органу державної влади, який, як вбачається, має бути визначений або спеціальним законом, або іншими законодавчими актами.

Підстава припинення права власності, зазначена у коментованій статті, відрізняється від інших видів примусового припинення права власності на майно,передбачених статтями 350, 351, 353, 354 ЦК. Цю підставу відрізняють не тільки специфіка порядку припинення права власності, а й універсальний, на відміну від інших підстав, характер цього способу припинення права власності. Зазначена особливість обумовлюється тим, що мотив схвалення закону, який унеможливлює перебування майна на праві власності у осіб, може мати підгрунтя як економічного, так і політичного змісту, базуватись на міркуваннях національної безпеки тощо. Зокрема, на відміну припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати, мотиви конфіскації у більшості випадків не пов'язані з цивільним правом. За загальним правилом це є санкцією за скоєння адміністративного правопорушення або злочину, передбачених відповідно КпАП чи КК України.

2. У ч. 2 ст. 348 ЦК описана ситуація, подібна до зазначеної у ч. 1 цієї статті, але з тією різницею, що новий закон не забороняє мати особі на праві власності певне майно, а вводить вимогу отримання особливого дозволу для набуття права власності на певний вид майна, у видачі якого особі було відмовлено. Якщо ч. 1 цієї статті поширюється на майно, вилучене з цивільного обігу, то ч. 2 — на майно, обмежене у такому обігу.

3. Правило коментованої статті залишає за межами правового регулювання ситуацію, коли відсутні зміни у законодавстві, але особа правомірно набуває певне майно у власність, права на яке вона не має або для набуття якого їй потрібен особливий дозвіл, у видачі якого їй було відмовлено. При цьому правова конструкція коментованої статті виключає можливість поширювального тлумачення її змісту і залишає цю ситуацію невирішеною.

Одним із прикладів ілюстрування подібних випадків на практиці є набуття особою у порядку спадкування права на мисливську зброю, якщо нею не отриманий дозвіл на зберігання зброї або право мати її. Стосовно такої мисливської та іншої дозволеної для приватного володіння зброї застосовуватимуться процедури, передбачені публічним правом: невідчуження обмеженого в обігу майна судом може бути оцінено як порушення правил зберігання зброї та бути підставою до застосування судом як виду адміністративного стягнення — конфіскації цих предметів або їх оплатного вилучення (що не є конфіскацією) відповідно до статей 190, 191 КпАП України.

Іншим прикладом є припинення права власності на земельну ділянку особи, якій ця ділянка не може належати на праві власності відповідно до ст. 145 ЗК України. Якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка за ЗК не може перебувати у її власності, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права. У випадках, коли земельна ділянка цією особою протягом встановленого строку не відчужена, така ділянка підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду. Особа, до якої переходить право власності на земельну ділянку і яка не може набути права власності на землю, має право отримати її в оренду (ст. 145 ЗК). Зокрема, відповідно до ст. 22 ЗК землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Тобто відповідними положеннями ЗК України також передбачене ситуацію, відповідно до якої іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи та іноземні держави у разі правомірного набуття ними права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення повинні протягом року з моменту переходу до них цього права здійснити її відчуження. Ця підстава припинення права власності на земельну ділянку досить детально регламентована положеннями земельного законодавства та, хоча й не передбачена у ЦК, але відповідає змісту ч. 2 ст. 346 ЦК про визначення законом іншим підстав, за яким право власності може бути припинено.

Стаття 349. Припинення права власності внаслідок знищення майна

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.