3. Виникнення Давньоруської держави
Поглиблення кризи родоплемінних відносин, прискорення економічного розвитку, посилення загрози з боку тюркських кочових племен, пришвидшили процес соціально-політичної консолідації та етнокультурної інтеграції союзів племен. Виникають утворення вищого політичного рівня – племінні княжіння (землі) – своєрідні протодержави східних слов’ян. На чолі кожної з земель стояла власна місцева династія правителів. Час утворення таких племінних княжінь на півдні Східної Європи припадає на VII-VIII ст. Військова демократія поступово перетворюється у військово-ієрархічне правління-княжіння. Вождь великого союзу племен стає правителем-князем. Після розпаду Антської конфедерації виникло кілька менших військово-політичних об’єднань на територіальній основі: “союз семи племен” на Нижньому Дунаї, держава Валінана на території Волині та Прикарпаття в землях дулібів, волинян і бужан. Подібні об’єднання називались “землями” і були своєрідним аналогом варварських королівств Західної Європи. Започатковане у цей період племінне княжіння (земля) Кия, у VIII ст. стало основою федерації племінних земель – союзу союзів племен під назвою Русь. Кожна з племінних земель по суті була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву данину та виставляло на вимогу великого князя певні військові контингенти. Очолювала це об’єднання місцева правляча династія Києвичів. На початок IX ст. припадає завершення тривалого періоду формування Київської держави, центром якої була Руська земля, що об’єднувала регіони Київського, Переяславського і Чернігівського князівств. Арабські джерела фіксують наявність у східних слов’ян крім Куявії (Руської землі з центром у Києві), також Славії (Новгородська земля) та Артанії (ототожнюється дослідниками з Рязанню, Черніговом, Білозером, Тмутараканською Руссю).
Під час правління останнього Києвича – Аскольда, молода феодальна подніпровська держава здобула міжнародне визнання і утвердила свій статус першим договором з Візантією.
Аскольд проводив політику об’єднання земель навколо Києва, воюючи з союзами древлян та уличів. У 860 р. Аскольд здійснив успішний похід на Константинополь, результатом якого було дипломатичне визнання Русі Візантією. Вдалими були також походи 863, 866, 874 рр., одним із наслідків яких було прийняття християнства самим князем та його найближчим оточенням. Але часті воєнні походи, прийняття християнства правлячою верхівкою викликали опір з боку племінної аристократії та волхвів. Внутрішня опозиція знайшла велику підтримку серед тієї частини суспільства, що зайняла ворожу до християнства позицію, усвідомлюючи небезпеку, яку воно несе в собі для звичних язичеських богів, давніх релігійних звичаїв і традицій. Це призвело до політичної кризи, що завершилась на початку 80-их рр. династичним переворотом, наслідком якого стало об’єднання північного і південного політично-територіальних утворень східних слов’ян – Славії та Куявії. На зміну правління Києвичів прийшла династія Рюриковичів.
4. Розвиток Давньоруської держави в ранньофеодальний період
Утвердження нової династії не внесло істотних змін у політичне життя східних слов’ян. Форма правління в Київській державі залишалась монархічною (на відміну від Новгорода, де вищим адміністративно-політичним органом було віче); змін у княжіннях також не відбулося, місцеві династії зберігали статус володарів своїх земель. Однак поняття “Руська земля” тепер набуло нового значення і стало вживатися не тільки як територіальна назва метрополії, тобто Південної Русі (Київщини, Чернігівщини і Переяславщини), а також як назва всієї різноликої в етнічному відношенні території Давньоруської держави. У IX ст. у Київській державі, як і у варварських державах Західної Європи, сформувалась родоплемінна знать – князь, бояри, дружинники. Вона захоплювала землі сільської общини, обкладала вільних общинників даниною і поступово перетворювала їх на феодально залежних. Головною формою експлуатації на Русі була продуктова рента, а не відробітки, як у феодальних державах Західної Європи. Відчуження привілейованим класом феодалів додаткового продукту відбувалось у формі данини. В цей час фактично сформувалась багатоступінчаста феодальна ієрархія, на вершині якої стояв великий князь руський. На нижній ланці перебували “світлі князі”, які очолювали союзи племен. Службовими відносинами з князем було зв’язане боярство, яке поділялося на великих бояр, бояр і мужів. Далі за ієрархією розташовувались гості-купці, а також основна маса населення – вільні общинники “люди”, смерди (залежні селяни), холопи, челядь та раби.
Династія Рюриковичів продовжила державотворчі процеси на Подніпров’ї, започатковані Києвичами. Князювання Олега в Києві розпочалось зі створення міст – опорних пунктів центральної влади у племінних князівствах. Він також намагався систематизувати стягнення данини на підвладних князеві землях. Активна державотворча діяльність Олега увінчалась певним результатом: в останні роки його правління владі князя підкорились княжіння древлян, кривичів, радимичів, уличів, сіверян, ільменських слов’ян, а також неслов’янські племена чудь і меря. Землі інкорпорованих до держави князівств обкладалися даниною, на них поширювалася система князівського судочинства й адміністрації.
Як поліетнічна держава, Київська Русь не була консолідованою політично. Влада київського князя в землях племінних княжінь була слабкою, іноді формальною, а системи управління, стягнення данини й судочинства – примітивними й діяли періодично (під час наїзду київських дружинників).
За князювання Ігоря, представника династії Рюриковичів, влада Києва поширилась на територію Східного Криму та Таманського півострова, де було створене Тмутараканське князівство. Ігор зумів призупинити вторгнення печенігів.
Ольга, яка розпочала управління державою після смерті Ігоря, зробила виключно важливий внесок у державотворчі процеси Київської Русі тієї доби. Вона здійснила масштабну реформу економіки: організувала фінансову систему, регламентувала повинності залежного населення, визначивши розміри збирання данини - уроки, оброки, дані, місця звозу данини – погости, двори. Впорядкована система виключала можливості подвійного полюддя, обмежила свавілля князів та воєвод. Княгиня вела мирну зовнішню політику, що сприяло зміцненню державності.
За часів князювання сина Ольги Святослава послабилось економічне, політичне й культурне життя держави. Він займався переважно військовими походами. У 965 р. Святослав знищив Хозарський каганат, який відігравав значну роль в державотворчому процесі Київської Русі. Каганат загороджував своїми військами шлях зі сходу, через який у східну Європу безперервно проникали дикі азійські орди. Під владу Києва потрапили численні народи Північного Кавказу, які були під впливом Хозарії, території Причорномор’я та Криму. Однак ці завоювання виявились не тільки не корисними Київській державі, але й в майбутньому мали згубні для неї наслідки.
Завершив процес державотворення у східних слов’ян Володимир Святославович, який здійснив ряд важливих реформ. Першим важливим заходом була реорганізація варязької дружини, яка прийшла з князем із Новгорода і бажала пограбувати Київ. Щоб запобігти цьому, Володимир частину норманської дружини відіслав на службу в Константинополь, частину ворожих ватажків підкупив, надавши їм за службу бенефіції на правах володіння.
Князь провів першу релігійну реформу, запровадивши так зване “шестибожжя”. На Перуновому пагорбі поряд із київським полянським кумиром Перуном постали ідоли ще п’яти східнослов’янських князівств: новгородського, смоленського, полоцького, дреговицького, древлянського. В такий спосіб князь намагався оформити союз з князівствами, які входили до складу Київської Русі. Зміцнивши порубіжні володіння шляхом підкорення в’ятичів, радимичів та литовських племен ятвягів, Володимир провів адміністративну реформу. Він ліквідував племінні княжіння, в яких влада князя була обмеженою через значну віддаленість від центру. Місцеві князі та представники могутніх боярських кланів були замінені намісниками князя; вся територія країни була поділена на вісім волостей. Пізніше на чолі кожної волості були поставлені його сини. Реформа призупинила сепаратистські наміри племінної аристократії і посилила владу Києва над усією східнослов’янською територією.
Військова реформа Володимира була спрямованою на зміцнення оборонної сили держави, на ліквідацію родоплемінної верхівки в обороні окремої землі і її заміну на загальнодержавну систему оборони. Наділяючи землею усіх, хто бажав охороняти кордони держави, князь спричинив великий приплив на військову службу представників нижчих суспільних верств; була створена боєздатна армія, спроможна обороняти всю державу. Нова група землевласників потіснила стару боярську еліту і стала опорою влади Володимира на місцях. Військова аристократія із представників бояр, селян, ремісників виконувала роль дорадчого органу при князеві. Складовою частиною військової реформи було створення системи фортець на порубіжжі зі Степом.
Через сім років після запровадження “шестибожжя” Володимир провів іншу релігійну реформу. “Шестибожжя” не виконало роль консолідуючого чинника. Об’єднання князів під владою Володимира було хитким. Він намагався встановити сильну централізовану владу, яка б сприяла зміцненню як внутрішнього так і зовнішнього становища держави. У 988 році державною релігією стає християнство. Князівська влада знаходить ідеологічну підтримку в своїй діяльності, що сприяло її посиленню та централізації. Прийняття християнства дозволило Київській державі вийти на рівень рівноправних відносин з країнами християнського європейського світу; держава активно включилась в загальноєвропейський політичний та торгівельно-економічний процес.
Внаслідок здійснення судової реформи відбулось розмежування світського та церковного судів. Зазнала невдачі спроба впровадити смертну кару. Русь залишилась єдиною в Європі державою, де вона не була узаконена.
На схилі свого правління Володимир допустився політичного прорахунку, що в подальшому мало негативні наслідки. Залишаючи державу в спадщину багатьом своїм синам, він чітко не визначив, кому із них мала належати першість в державному управлінні; між ними розпочалася міжусобна боротьба.
Завершив реформаторську діяльність Володимира його син Ярослав Мудрий. За його правління Київська Русь набула ознак ранньомонархічної держави європейського Середньовіччя. Князь зумів остаточно зламати місцевий сепаратизм, що посилився внаслідок спроб децентралізації з боку племінної аристократії. Князь удосконалив апарат управління, виступив ініціатором кодифікаційних робіт, результатом чого була поява першого письмового збірника норм давньоруського звичаєвого права – “Руської Правди”. За роки правління Ярослава істотно зріс міжнародний авторитет Русі.