ФОРМУВАННЯ РАННЬОФЕОДАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ КИЇВСЬКА РУСЬ
1. Етногенез слов’ян
Слов’яни – автохтони Східної Європи, які жили тут ще в епоху раннього заліза. Археологічні дані вказують, що їхньою прабатьківщиною були території, які сягали на заході Середньої Вісли і Карпат, на сході – середньої течії Дніпра, на півночі – Прип’яті, а півдні – середніх течій Дністра й Південного Бугу.
Перші писемні згадки про слов’ян, яких називали венедами, відносяться до початку І тис. н.е. Хроністи І-ІІ ст. н.е. Пліній Старший, Птоломей, Тацит свідчать, що венеди в розглядуваний період були великим, етнічно стійким масивом і заселяли територію сучасного Полісся, Волині, Поділля та Середньої Наддніпрянщини. На заході вони межували з германцями, кордон з якими пролягав орієнтовно між Віслою і Західним Бугом, а на Півдні, в лісостепу – з іраномовними скіфами та сарматами.
Венедська єдність праслов’ян була порушена вторгненням у ІІ-ІІІ ст. з Балтії германського племені готів. Готське вторгнення розірвало через Полісся ранньослов’янську (венедську) спільноту на дві частини – західну (склавини) і східну (анти). Так називали ці племена в VI ст. готський історик Йордан і візантійський історик Прокопій Кесарійський. За свідченням останнього, анти і склавини спілкувались однією мовою, мали однаковий побут, спільні звичаї та вірування. Вчені вважають, що відмінності між склавинами й антами носили лише етнографічний характер.
2. Формування державності у східних слов’ян
В кінці ІІ– на початку ІІІ ст. анти і склавини утворили два сильних політичних об’єднання на зразок примітивних імперій – Антське царство на сході і Словінське на заході, започаткувавши процес становлення слов’янської державності.
Антське царство було своєрідною конфедерацією племен, які заселяли територію Середнього Дніпра, Лівобережного Дніпра і Південного Побужжя. Основу конфедерації складав добровільний військово-політичний союз племен, який в період Великого переселення народів міг успішно протистояти експансії кочівників Степу, та, в свою чергу, здійснювати вторгнення в землі сусідів. Йдеться про війни антів у союзі з готами проти римського панування (ІІІ ст.); балканські війни антів і склавинів з Візантією, які завершились суцільним ослов’яненням Нижньої Наддунайщини та Північних Балкан (VI ст.). Антське царство мало такі елементи державності: територія, поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада, прообраз апарату для стягнення данини, професійна дружина, віче, яке обмежувало царські прерогативи, спадкове право управління.
IV-VI ст. - період найвищого піднесення Антського царства. Після розпаду Готського королівства під тиском гунів, а потім падіння й самої Гунської імперії, воно залишалося єдиною політичною силою в Східній Європі, здатною протистояти Візантії.
Наприкінці 50-х рр. VI ст. у Східній Європі з’являється нова хвиля завойовників - тюркських племен аварів. Протягом десяти років їхні орди просувались через південні степи і пониззя Дунаю до Трансільванії, де авари утворили примітивну державу - каганат. Внаслідок слов’яно-аварських воєн (558-568 рр.) і масових міграцій Антське царство припинило своє існування. Основна маса слов’янського етносу відступила на північ від причорноморських шляхів руху орд – на Полісся, Київщину, Чернігівщину. З 602 р. з писемних джерел зникають згадки про антів. Сформувались нові племінні групи, які визначили остаточний поділ слов’ян на південних, північних та західних.
Відомості про суспільно-політичний устрій Антського царства періоду його найвищого розвитку вказують, що у IV-VI ст. антське суспільство перебувало на завершальному етапі остаточного розкладу первіснообщинного ладу. Воно вступило в епоху військової демократії - перехідної форми управління суспільством, яка поєднувала в собі елементи суспільної самоорганізації та публічної влади; головною формою суспільної організації були союзи племен, що складались з окремих племен, які мали власних вождів, свої племінні ополчення (дружини). Основою суспільства стає територіально-сусідська община. Плем’я втрачає свої економічні функції, набуваючи натомість значення військово-політичної сили, формується дружина, для якої війна стає професійним заняттям. На відміну від народного ополчення - первісного елементу військової організації слов’ян в ранні часи - дружина стала постійною організацією професійних воїнів, що слугувала опорою для аристократії. Поступово дружина перетворювалась на самостійний орган публічної влади. Вся влада зосереджувалась в руках військової аристократії, в розпорядженні якої знаходилась громадська скарбниця, яка поповнювалась за рахунок військової здобичі, общинних внесків, міжплемінного оподаткування та судових штрафів.
В антів існувала хутірна (мизна) форма землеволодіння, яка закономірно призвела до виникнення приватної власності на землю, що сприяло накопиченню надлишкового продукту. У VI-VIII ст. відбувається перехід родового колективу до окремої сім’ї – диму, від якого здійснювалося внутрішньоплемінне оподаткування.
З поглибленням другого суспільного поділу праці (відокремлення ремесла від сільського господарства) виникло орієнтоване на ринок ремісниче виробництво та більш-менш регулярна торгівля, яка досить швидко набувала характеру грошової. Прогресивний розвиток виробництва поглиблював майнове розшарування. Виділення малих сімей як окремих виробничих колективів призводило до соціальної поляризації членів суспільства. Військова здобич, контрибуції, подарунки сприяли накопиченню багатства антських племінних вождів, що прискорювало майнову та соціальну диференціацію суспільства. В цей період східні слов’яни здійснюють перехід від первіснообщинного ладу до ранньофеодального.
На чолі Антського царства (конфедерації) стояли царі (рекси), оточені можновладцями (приматами). На етапі формування і становлення Антського царства влада рекса була виборною, тимчасовою (на час війни з сусідами та тюркськими ордами). На цю посаду обиралися військові вожді, які мали найбільший суспільний авторитет. В період найвищої воєнно-політичної активності Антського царства влада рекса стає спадковою, з посиленням централізаторських тенденцій, але все ж не абсолютною. Антам був характерний демократизм політичної організації (Прокопій Кесарійський: “живуть у народоправстві”). Царські прерогативи обмежувало віче (народні збори) Існували племінні віча і загальноплемінні вічові збори царства. На останніх були присутні цар, його найближче оточення і представники від племен на чолі з племінними аристократами, так звана рада племінного союзу. На загальновічових зборах вирішувались політично важливі для Антського царства питання оборони, військових походів, укладення миру тощо.
Формування та зміцнення спадкової влади місцевої племінної аристократії, зародження централізаторських тенденцій в політиці рекса поширили сепаратистські настрої серед представників владних структур на місцях, що призвело до виникнення внутрішньої опозиції царській владі. З поширенням цих тенденцій послаблювалась антська конфедерація, що було однією з вагомих причин поразки антів у війні з аварами.