Методичні рекомендації до вивчення теми

При підготовці першого питання необхідно з’ясувати причини Лютневої революції, її характер та наслідки для України.

Причини Лютневої революції історики вбачають у глибокій економічній, політичній і соціальній кризі Російської імперії. Це кризове становище країни значною мірою викликала Перша світова війна: військові витрати Росії у 1917 р. становили 30 млрд. карб. (з них – 1/3 становили закордонні кредити); закривалися підприємства, а на тих підприємствах, які працювали, робочий день було збільшено до 15 – 16 год. на добу; катастрофічно зросла інфляція, змінилося співвідношення цін (до війни в Україні можна було за півтора пуда пшениці купити пуд заліза, а у 1916 р. пуд заліза коштував 6 пудів пшениці; за пуд пшениці можна було придбати 10 аршин ситцю, а у 1916 р. – тільки два). На продукти харчування було запроваджено тверді ціни і введено карткову систему. Саме з жіночих “хлібних” мітингів та демонстрацій і розпочалася 23 лютого 1917 р. революція у Російській імперії.

24 лютого 1917 р. страйковий рух у Петрограді набув масового характеру. 25 лютого діяльність Державної думи було призупинено. 27 лютого самодержавство впало, влада перейшла до Тимчасового комітету Державної думи. 2 березня 1917 р. члени комітету прийняли від царя акт про зречення і сформували Тимчасовий уряд. Більшість його членів належала до партії конституційних демократів, очолив уряд князь Г.Львов. Тимчасовий уряд проголосив політичні свободи і пообіцяв скликати Всеросійські установчі збори (парламент) – саме вони мали вирішити долю Росії і прийняти її конституцію. Виконавча влада на місцях перейшла до представників Тимчасового уряду – губернських і повітових комісарів. Владу на місцях також перебрали різні громадські організації, які досить активно стали формуватися після революції. В Україні органи царської адміністрації було ліквідовано 3 – 5 березня 1917 р.

Другим претендентом на політичну владу у Росії стала Петроградська рада робітничих, солдатських депутатів на чолі з меншовиком М.Чхеїдзе (до її складу ввійшли діячі партій соціалістів-революціонерів та соціал-демократів (меншовиків)). В Україні найбільш розвинутою мережа рад робітничих, солдатських та селянських депутатів була у Донбасі (70 %), великих містах (Харків, Київ, Катеринослав, Луганськ, Полтава) та прифронтовій смузі; ради фінансувалися Тимчасовим урядом і в Україні на владу спершу не претендували.

Крім двох вищезазначених центрів влади, в Україні склався і третій, представлений Центральною Радою (далі – ЦР). Її утворили 4 (за іншими даними – 7) березня 1917 р. представники різних політичних (Товариства українських поступовців, українських соціалістичних партій), наукових, освітніх, кооперативних та студентських організацій. Головою ЦР заочно був обраний М.С.Грушевський. На перших порах Рада відігравала роль київської міської організації, висуваючи культурно-національні вимоги (вперше вони були висловлені у відозві від 9 березня 1917 р.).

Отже, нова система влади, утворена після Лютневої революції, у Росії отримала назву двовладдя, а в Україні – тривладдя. Серед причин встановлення такої рівноваги сил історики називають: практичну відсутність демократичних інститутів у Російській імперії, соціально-політичне розшарування суспільства та поляризацію політичних сил (розклад політичних сил, втілений у системі двовладдя, став компромісним варіантом їх існування після революції), а також невирішеність національного питання (останнє зумовило утворення ЦР та початок Української революції).

Характер Лютневої революції більшість істориків оцінюють як буржуазно-демократичний. Вагомим її досягненням стала демократизація суспільного життя: населення Російської держави отримало політичні права та свободи, було проголошено амністію політичним в’язням, ліквідовано репресивні органи царської влади, скасовано національні та релігійні обмеження. Соціалістична ідеологія, під гаслами якої проводились зазначені перетворення, охопила майже всі верстви населення.

Основними завданнями для населення колишньої Російської імперії після перемоги Лютневої революції стали: утворення нової держави, визначення щодо її участі у війні, ліквідація негативних рис економічного розвитку, вирішення аграрного і національного питань. Однак Тимчасовий уряд не зробив рішучих кроків для розв’язання цих болючих для суспільства проблем й до осені 1917 р. став втрачати авторитет. Закономірним результатом політичного розвитку Російської держави після Лютневої революції став державний переворот у ніч з 25 на 26 жовтня 1917 р. і прихід до влади більшовиків.

Таким чином, розглядаючи наслідки Лютневої революції для України, варто перш за все відзначити формування нових органів влади, демократизацію суспільства (по всій колишній Російській імперії), політизацію суспільних рухів та зростання національно-культурної активності українського народу.

У другому питанні семінарського заняття аналізується доба Центральної Ради: її законотворча діяльність, спроби вирішити національне питання, проголошення української державності (Української Народної Республіки) та її боротьба проти Радянської Росії. Законодавчу діяльність ЦР студенти мають проаналізувати на основі чотирьох Універсалів (їх прийняття відроджувало традицію законотворчої діяльності козацько-гетьманської доби ХVІІ ст.) та законів, ухвалених Радою.

З часу утворення і до осені 1917 р. Центральна Рада пройшла досить складний шлях самоствердження: від національно-культурного представництва до загальнодержавного органу влади. Склад Центральної Ради формувався з квітня до серпня 1917 р.: спочатку становив 118 осіб, а остаточно – 798 (за іншими даними – 822 особи). Повний склад Ради збирався на загальні збори (сесії або пленуми, яких було проведено 9). Основні напрямки політики ЦР визначав спочатку Комітет ЦР, а з початку липня – Мала Рада (діяла у перервах між сесіями). Найбільшою у ЦР була фракція Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Однак досить тривалий час (до січня 1918 р.) політику Ради визначала фракція Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), яка була менша за чисельністю, але більш впливовою і професіональною. Опозицію цим партіям у Раді складала Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), утворена на основі колишньої Української радикально-демократичної партії. Головою Центральної Ради протягом всього періоду її існування був М.С.Грушевський (29 квітня 1918 р. його було обрано Президентом УНР).

Головними політичними вимогами ЦР, які визначили основу її законотворчої діяльності у 1917 р., стали: автономія для України у складі Російської Федерації та створення необхідних умов для національно-культурного розвитку українського народу. Загалом у діяльності Центральної Ради умовно можна виділити три етапи.

Перший етап (4 березня – 10 червня 1917 р.) характеризується становленням ЦР як законодавчого органу та її боротьбою за національно-територіальну автономію України. Весна – літо 1917 р. в Україні пройшли під знаком “українізації” суспільно-політичного життя і зростання популярності ЦР. Ідею національно-персональної автономії України висунув Всеукраїнський національний конгрес, який відбувся 6-8 квітня 1917 р. у Києві. Участь у його роботі взяли близько дев'ятисот делегатів від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій. Вимоги самоуправління для України та надання їй автономії у складі Російської Федерації повторили скликані Радою у травні Всеукраїнські військовий та селянський з'їзди.

Переговори з російським Тимчасовим урядом про надання автономії України розпочала 16 травня 1917 р. делегація ЦР на чолі з В.Винниченком та С.Єфремовим. Однак українська делегація отримала категоричну відмову Тимчасового уряду щодо автономії. Спираючись на підтримку народних мас (вимоги самочинного проголошення автономії висловили Всеукраїнський селянський з’їзд, який пройшов 28 травня – 2 червня, та Другий військовий з’їзд, скликаний 5-10 червня), Комітет Центральної Ради самостійно ухвалив взяти у свої руки керівництво національним життям. 10 червня 1917 р. Центральна Рада проголосила І Універсал, який декларував автономію України. 15 червня було створено український автономний уряд – Генеральний Секретаріат (далі – ГС) на чолі з В.Винниченком (до його складу ввійшло 9 осіб, більшість посад зайняли члени УСДРП).

Активна державотворча діяльність Центральної Ради (у першу чергу проголошення І Універсалу) викликала занепокоєння Тимчасового уряду та обурення російських лівих партій. Пошуки шляхів порозуміння з ними у справі автономії України стали змістом другого етапу діяльності Центральної Ради (10 червня – початок листопаду 1917 р.). Компромісним рішенням у подоланні конфліктної ситуації з російською владою стали: окрема постанова Тимчасового уряду та ІІ Універсал ЦР, прийнятий 3 липня 1917 р. Тимчасовий уряд визнав легітимність Української ЦР та ГС і дозволив формування окремих українських військових частин. ЦР, у свою чергу, відмовилася від національно-територіальної автономії до рішення Всеросійських Установчих зборів. До її складу увійшли представники національних меншин, а до ГС – 2 росіянина, 2 євреї і 1 поляк. Таким чином, ЦР стала політичним органом всього населення України. Розширився і склад ГС.

4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд ухвалив “Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріатові”, яка визначала статус і повноваження українського уряду. Згідно з нею, ГС визнавався виконавчим органом Тимчасового уряду, який затверджував його склад (кількість секретарів зменшилася з 14 до 7). Повноваження ГС поширювалися на п’ять (із дев’яти) українських губерній: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську. Інші губернії залишалися підвладні Тимчасовому уряду.

Документи, ухвалені у липні – серпні 1917 р., звели нанівець усі досягнення національно-демократичних сил на попередньому етапі. ЦР стала повільно, але неухильно втрачати здобутий раніше авторитет (до кінця літа Рада вже змогла поширити свій вплив на більшу частину України). Незважаючи на обурення лідерів та провідних політичних сил ЦР, рішучого протесту Тимчасовому урядові ЦР не змогла заявити і фактично погодилася з його рішеннями. Не склалося між ними й конструктивної співпраці. Тимчасовий уряд не поспішав визнавати повноваження українського уряду і особливо обурився у жовтні 1917 р. заявою Центральної Ради про проведення Українських Установчих зборів. 22 жовтня В.Винниченко виїхав до Петрограду давати пояснення, але Тимчасовий уряд вже був усунутий від влади.

Перемога більшовиків у Росії змусила Центральну Раду діяти рішуче і визначитись із основними напрямками внутрішньої та зовнішньої політики і, перш за все, з утворенням власної держави. У резолюції про владу в країні від 27 жовтня 1917 р. ЦР засудила більшовицький переворот у Росії, наголосивши, що влада “повинна перейти до рук усієї революційної демократії”, а не до рад робітничих і солдатських депутатів, які “становлять лише частину революційної демократії”. 30 жовтня ГС взяв під свій контроль справи військові, продовольчі та шляхи сполучення. 31 жовтня Центральна Рада ухвалила поширити свої повноваження на територію Харківщини, Херсонщини, Катеринославщини, материкової Таврії та етнічні території Курської і Воронезької губерній.

Події у Києві набули кризового характеру. Протягом 29 – 31 жовтня у місті тривала жорстока збройна боротьба за владу між прибічниками Тимчасового уряду (штаб Київського військового округу) та більшовиками, яких підтримали робітники заводу “Арсенал”. Центральна Рада, яка спершу дотримувалася нейтралітету, змогла опанувати ситуацію і з допомогою своїх військ встановила контроль над містом. Київ став перетворюватися на важливий політичний центр, у якому зосередилися конкуруючі політичні сили: національно-демократичні на чолі з Центральною Радою, різні російські організації та більшовики (вони контролювали Ради робітничих і солдатських депутатів).

Третій етап у діяльності ЦР (початок листопаду 1917 – квітень 1918 рр.) – характеризується проголошенням і діяльністю Української Народної Республіки, її боротьбою проти більшовицьких сил та війною з Радянською Росією.

Визначною історичною подією стало ухвалення 7 листопада 1917 р. ІІІ Універсалу ЦР. Документ проголосив широку програму дій:

– утворення Української Народної Республіки у межах дев’яти українських губерній (приєднувалися Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська); УНР залишалась автономною частиною федеративної Російської Республіки (ця неіснуюча федерація була суттєвою суперечністю ІІІ Універсалу);

– проведення низки соціально-економічних реформ – скасування поміщицького землеволодіння та приватної власності на землю, встановлення 8-годиного робочого дня і державного контролю над виробництвом;

– підтверджувалися широкі демократичні права і свободи, скасовувалася смертна кара;

– 9 січня 1918 р. мали розпочати свою роботу Українські Установчі збори;

– формулювалася вимога негайно розпочати мирні переговори з воюючими державами про закінчення війни (до підписання миру війська мали залишатися на своїх позиціях).

Однак стрімкий розвиток подій в Україні та нерішучість самої Центральної Ради стали на перешкоді реалізації проголошених у ІІІ Універсалі заходів. Непослідовність політики ЦР викликала восени 1917 р. критику з боку українських соціалістичних партій (УСДРП, ліва фракція УПСР). Українські більшовики розгорнули активну агітацію проти ЦР, вимагаючи її переобрання.

Значний вплив на політичну ситуацію в Україні наприкінці 1917 – навесні 1918 рр. справили зовнішньополітичні чинники: зміцнення влади більшовиків у Росії і їх бажання утримати під контролем українські землі, посилення анархії на фронтах Першої світової війни та зростання ролі німецького чинника. Центральна Рада не визнала центральний уряд Радянської Росії – Раду Народних Комісарів (РНК) і недостатньо серйозно оцінила його можливості (РНК вважав усі інші периферійні державні утворення, у т.ч. і УНР, контрреволюційними). Протистояння між Центральною Радою і РНК пройшло декілька етапів: 4 грудня 1917 р. Рада отримала від РНК “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради”, 11-12 грудня більшовики проголосили у Харкові радянську владу в УНР, а 14 грудня – утворення першого радянського уряду – Народного Секретаріату України. Завершилося українсько-більшовицьке протистояння війною Радянської Росії з Центральною Радою: 25 грудня 1917 р. розпочався вирішальний наступ на Донбас і Південь України червоногвардійських загонів, сформованих на Україні, та радянських військ, які прибули з Росії.

У критичних умовах, 11 січня 1918 р., Мала Рада ухвалила ІV Універсал, у якому було проголошено Українську Народну Республіку самостійною державою. 18 січня Рада ухвалила радикальний земельний закон, який скасував приватну власність на землю і безкоштовно передавав її у користування безземельним та малоземельним селянам. Однак ці акти не змогли змінити політичну ситуацію в Україні, яка у січні 1918 р. набула драматичного характеру. На місцях все більше посилювалася анархія – селянські пограбування поміщицького майна та самовільні захоплення землі набули досить широких масштабів, у деяких містах (Миколаїв, Одеса, Київ) відбулися збройні виступи робітників проти ЦР. У самій Раді ліві українські есери організували спробу перевороту з метою проголошення незалежної радянської України, яка завершилася невдачею. ЦР не змогла організувати збройну відсіч більшовикам (недостатньо дослідженим залишається питання про стан і діяльність у цей час військ Центральної Ради – чому вони не виступили на її захист, у той час як мало не єдиними захисниками УНР виявилися кількасот київських студентів і гімназистів, які героїчно загинули у битві під Крутами 15-17 січня 1918 р.).

25 січня члени Малої Ради та уряду покинули Київ (переїхали спершу до Житомира, потім – до Сарн). 26 січня до столиці вступили радянські війська під командуванням М.Муравйова. У Києві та на більшій частині України була встановлена радянська влада. Її політика втілення в Україні постанов та декретів РНК РСФРР (про землю, робітничий контроль, націоналізацію промислових підприємств) погіршила соціально-економічне становище в Україні та посилила протистояння у суспільстві (жертвами більшовицького терору лише у Києві стало не менше 3 тис. чол.). У січні 1918 р. почався територіальний розкол України: 17 січня було проголошено Одеську радянську республіку (в межах Херсонської і частково Бессарабської губерній), а 30 січня – у Харкові – Донецько-Криворізьку радянську республіку.

Врятувати Центральну Раду від остаточного більшовицького розгрому могли лише зовнішні союзники. Ними стали держави австро-німецького блоку. 26 січня (8 лютого за нов. ст.) 1918 р. УНР і держави Четверного союзу підписали мирну угоду у Брест-Литовську: Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися надати ЦР військову допомогу, за що отримували від неї поставки сировини і продовольства. 7 березня 1918 р. з допомогою німців Центральна Рада повернулась до Києва. До кінця квітня майже вся Україна була звільнена від більшовиків, а її територія поділена на дві зони окупації: більшу частину, Крим та Донбас зайняли німецькі війська, а Південно-Західну Волинь, Поділля, Херсонську і частину Катеринославської губернії контролювали австрійські війська. Уряд УНР у зверненні до населення проголошував, що німці приходять як союзники і не мають права втручатись у внутрішні справи. Для підтвердження своєї соціально-економічної політики ЦР планувала скликати 12 травня 1918 р. Установчі збори. Однак союз з німецькими й австрійськими військами був незрозумілим для більшості українського населення.

Політика ЦР у березні – квітні 1918 р. викликала невдоволення всіх прошарків населення, а особливо заможних селян та поміщиків (їх інтереси представляли Українська демократично-хліборобська партія та Союз земельних власників), промислово-фінансових кіл. Безземельні та малоземельні селяни, які самовільно наприкінці 1917 – на початку 1918 р. переділили поміщицькі землі та майно, тепер змушені були повертати їх поміщикам, що приходили на села разом з “каральними загонами”. Німецька військова адміністрація запровадила військово-польові суди, фактично встановивши в Україні окупаційний режим. Український уряд не контролював ситуацію на місцях, не зміг відновити адміністративну систему, навести лад та виконати свої зобов’язання перед австро-німецьким командуванням. За участю німецького командування був підготовлений державний переворот і 29 квітня 1918 р. Рада була усунута від влади. У цей останній день свого існування, безпосередньо перед гетьманським переворотом, Центральна Рада схвалила проект Конституції УНР (“Статут про державний устрій, права і вільності УНР”) та обрала Президентом УНР М.С.Грушевського.

Аналізуючи причини поразки ЦР і УНР, варто відзначити їх об’єктивний і суб’єктивний характер, залежність розвитку Української революції у 1917 – на початку 1918 рр. від зовнішніх сил (російських більшовиків чи німців).

Третє питання семінарського заняття присвячене наступному етапу в історії Української революції – державотворчої діяльності національних консервативних політичних сил, які утворили Українську Державу на чолі з П.Скоропадським (29 квітня – 14 грудня 1918 р.).

Основні напрямки своєї політики та характер нової державної системи новообраний гетьман проголосив 29 квітня 1918 р. у двох документах: “Грамоті до всього українського народу” та “Законах про тимчасовий державний устрій України”. Серед основних напрямків своєї політики у “Грамоті...” гетьман визначав: скасування УНР і проголошення Української Держави, необхідність зміцнення державної влади в Україні (“тимчасово” гетьман брав на себе усю повноту державної влади), ліквідацію анархії, відновлення приватної власності (на землю, фабрики і заводи).

Повноваження гетьмана розкривалися у “Законах...”: гетьман П.Скоропадський зосередив у своїх руках виконавчу і законодавчу владу (чим була невдоволена опозиція), затверджував закони, призначав голову Ради міністрів і затверджував його склад, був головнокомандуючим армії. Таким чином, в Україні було встановлено монархічну форму правління, а форма гетьманату свідчила про орієнтацію на українські історичні традиції ХVІІ ст.

Розвиток України П.Скоропадський намагався спрямувати в іншому напрямку, ніж Центральна Рада: “моя Батьківщина не повинна стати ґрунтом для соціалістичних експериментів” – заявив він в одному із своїх перших інтерв’ю. Своє бачення майбутнього для України він описав у “Спогадах”, підготовлених в еміграції: “мій кінцевий ідеал був – бачити Україну, вкриту одними лише дрібними, високопродуктивними, власницькими господарствами, які продають буряки цукровим заводам, що стали акціонерними, причому заводи повинні мати і частину капіталу у дрібних акціях, щоб більш заможні та культурні хлібороби-власники могли їх придбати”. Соціальною опорою гетьманського режиму мав стати міцний середній клас заможних селян-власників (козаків-фермерів), поки що відсутній в Україні.

П.Скоропадському вдалося сформувати досить дієздатну місцеву адміністрацію: керівництво губерніями покладалося на губернських старост (змінили губернських комісарів), а повітами – повітових старост. Ці посади зайняли великі землевласники, колишні земські діячі та військові, які були носіями консервативних ідей і байдужими до національної державності (а часто й самі постраждали від революції). Охоронні та каральні функції здійснювала Державна варта, а часом і окупаційні війська. В Україні було введено досить жорстку цензуру друку, почалися переслідування політичних партій (есерів, більшовиків, анархістів). Шляхом репресивних заходів Скоропадському на деякий час вдалося ліквідувати анархію та навести порядок у державі.

Економіка України у період гетьманату П.Скоропадського, як відзначають сучасники та історики, зазнала певного піднесення (велику роль в організації порядку відіграли німці): було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, уперше за часів революції створено бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії. Стали відроджуватися промислові підприємства та біржі, відновився залізничний рух і зміцнився флот.

Значних успіхів уряд Української Держави досяг у галузі національної освіти, культури і науки: було відкрито близько 150 українських гімназій, 2 державних університети (у Києві і Кам’янці-Подільському), національний архів, бібліотеку на 1 млн. томів. 24 листопада відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став В.Вернадський (засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник вчення про біосферу та ноосферу). Також стали працювати Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, декілька українських національних театрів.

Певних успіхів досяг гетьманат у зовнішній політиці: Українську Державу визнали 30 країн світу, у 23 країнах вона мала своїх представників. Німецько-українські зв’язки зміцнилися, однак ускладнилися відносини з Австро-Угорщиною. Прелімінарний (попередній) мирний договір про припинення стану війни та відновлення залізничних і поштово-телеграфних сполучень 12 червня 1918 р. було підписано між РСФРР і Українською Державою.

Однак українське суспільство не зрозуміло і не підтримало консервативну ідеологію, а її носії – заможні селяни-власники – залишалися у меншості і не перетворилися у соціальну верству. Українське суспільство періоду Української Держави розкололося за соціальними і національними ознаками. Основною опорою гетьманського режиму були великі землевласники, колишні земські діячі, військові та буржуазія (байдужі до національної ідеї, вони підтримували гетьмана виключно з прагматичних міркувань). В опозиції гетьману перебувала більшість населення країни: селяни, робітники, значна частина інтелігенції та українські політичні партії. Формування опозиційних настроїв викликали свавілля окупантів, репресії українських органів влади, а особливо – відновлення дореволюційних соціально-економічних відносин.

Уряд Української Держави відновив поміщицьке землеволодіння і одночасно розпочав розробку аграрної реформи. Її метою мало стати обмеження великого землеволодіння: власність на землю не могла перевищувати 25 десятин (свої володіння зберігали цукрові заводи, а культурним поміщицьким господарствам планувалось залишити до 200 десятин землі). Однак поміщики всіляко саботували розробку аграрної реформи і змушували селян під контролем каральних загонів повертати захоплену за часів Центральної Ради поміщицьку власність (сільськогосподарський реманент, хатнє майно та ін.). Закон від 8 липня 1918 р. “Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства” надав поміщикам право встановлювати податки та примусово залучати до сільськогосподарських робіт місцеве населення, що фактично означало відновлення панщини.

Репресій зазнали і робітники: робочий день на металургійних підприємствах становив 12 годин, страйки були заборонені. Досить часто підприємці не виконували умов трудових угод, знижували й нерегулярно виплачували заробітну плату, закриваючи підприємства (безробітними залишилося не менше 400 тис. робітників).

Невдоволення робітників і селян гетьманським режимом набрало великих масштабів. У страйку залізничників (липень – серпень) взяло участь майже 200 тис. осіб. Селянські повстання у травні – червні 1918 р. охопили Київщину, Чернігівщину та Катеринославщину (повстанські загони налічували до 30 тис. осіб.). Масових масштабів набув селянський повстанський рух восени 1918 р.

Аналізуючи ставлення політичних партій до режиму П.Скоропадського, варто відзначити три позиції. Першу групу становили партії, які підтримали гетьмана: Українська народна громада, Союз земельних власників, кадети (сформували уряд) та “Протофіс” – об’єднання промисловців, торговців і фінансистів України. Другу групу склали партії, які знаходилися в легальній опозиції до гетьмана (вона виникла відразу ж після державного перевороту і намагалася добитися впливу на державну політику). Це була більшість українських партій (УСДРП, УПСР, УПСФ, УДХП) та найбільші профспілки (Об’єднання ради залізниць України і Поштово-телеграфна спілка). У травні 1918 р. вони об’єдналися в Український національно-державний союз (у середині червня до опозиції приєднався Всеукраїнський земський союз на чолі з С.Петлюрою). У серпні УНДС був перейменований в Український національний союз (УНС), своєю метою він проголосив встановлення в Україні відповідальної перед парламентом влади і боротьбу за демократичний виборчий закон. Третю групу політичних партій становила нелегальна опозиція, яка виступала за повалення гетьманського режиму. До неї належали більшовики (більшовицькі організації в Україні налічували 4400 членів партії), ліві російські есери, ліве крило УПСР, ліве крило УСДРП або так звані незалежники (на ґрунті ставлення до гетьмана обидві партії розкололися) та анархісти. Щоб досягти певного компромісу у суспільстві, гетьман змушений був лавірувати між різними політичними силами, змінюючи часом внутрішньополітичний курс.

Гарантом стабільності держави П.Скоропадського були окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини, саме їм належала реальна влада в Україні. Поразка Німеччини у Першій світовій війні (її капітуляція 11 листопада 1918 р.) позбавила уряд Української Держави опори і гаранту його стабільності. Проголошення федерації з небільшовицькою Росією 14 листопада 1918 р. не врятувало гетьманський режим. Проти нього виступила опозиція – УНС. Антигетьманське повстання очолила Директорія, тимчасовий верховний орган УНР, утворений 13 листопада 1918 р. До її складу ввійшли 5 осіб – В.Винниченко (голова), С.Петлюра (головний отаман), Ф.Швець, О.Андрієвський, А.Макаренко. Повстання, яке розпочалося 14 листопада з Білої Церкви, до кінця листопада охопило майже всю територію України. 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський відрікся від влади і виїхав до Німеччини. Київ зайняли війська Директорії.

Спроба консервативних політичних сил стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Гетьманська влада не змогла розв’язати низку внутрішніх і зовнішніх протиріч, визначитись із основними напрямками державної політики, соціальною опорою та заручитись політичною підтримкою.

Четверте питання характеризує події, пов’язані із закінченням Першої світової війни на західноукраїнських землях. Серед чинників, що активізували національно-визвольний рух на західноукраїнських землях, які входили до складу Австро-Угорської імперії, варто відзначити: революційні події у Росії та Наддніпрянській Україні, а також закінчення Першої світової війни.

Восени 1918 р. в умовах розпаду Австро-Угорської імперії національно-демократичні сили Західної України рішуче виступили за утворення української держави у її етнографічних межах. 18 жовтня 1918 р. у Львові українські політичні та церковні діячі Східної Галичини та Буковини проголосили представницьке утворення, найвищий орган майбутньої держави – Українську Національну Раду. Рада заявила про свої претензії на Східну Галичину, Північну Буковину і Закарпаття.

Однак на землі Східної Галичини претендувала і відроджена після розпаду Австро-Угорської та Російської імперій Польща, яку підтримували країни Антанти. Для передачі влади в краї представникам польської адміністрації 28 жовтня у Кракові було утворено польську ліквідаційну комісію. Акт передачі був призначений на 1 листопада 1918 р. Українська сторона ухвалила рішення не допустити цієї передачі влади, а взяти її збройним шляхом (ініціатором виступу був сотник легіону Українських січових стрільців Дмитро Вітовський). У ніч на 1 листопада 1918 р. Національна Рада розпочала повстання: захопила Львів, а потім і всю територію Східної Галичини. Ці події отримали назву “листопадового зриву” – українське військо, яке захопило 200 тисячний Львів, складало всього 1,5 тис. чол.

13 листопада 1918 р. у Львові було офіційно проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Головою уряду – Державного секретаріату – став Кость Левицький (Президентом було обрано 4 січня 1919 р. голову Національної Ради Євгена Петрушевича). Територія держави охоплювала 70 тис. км², а населення налічувало майже 6 млн. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором – блакитно-жовтий стяг.

Внутрішня політика ЗУНР (листопад 1918 – червень 1919 рр.) була спрямована на вихід з економічної кризи. З цією метою було: монополізовано продаж продовольчих товарів; відновлено рух залізничного транспорту; введено власну валюту – гривні і карбованці (4 квітня 1919); затверджено аграрний закон (14 квітня 1919 р.) про ліквідацію поміщицького землеволодіння і розподіл землі між малоземельними і безземельними селянами, який не був реалізований. Уряд ЗУНР не зміг взяти під свій контроль видобування нафти (більшість родовищ належала іноземним власникам), припинити інфляцію та процвітання “чорного ринку”.

Процес державотворення на західноукраїнських землях відбувався на тлі жорстокої боротьби з польськими військами, які з початку листопада 1918 р. стали відвойовувати втрачені позиції. 21 листопада вони захопили Львів. Незабаром польські війська контролювали 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила свою владу. Уряд ЗУНР звернувся по допомогу до Наддніпрянської України: 6 листопада делегація ЗУНР почала переговори з представниками гетьмана П.Скоропадського. Переговори завершилися безрезультатними обіцянками гетьмана, а ЗУНР не подобалась німецька орієнтація і федеративні наміри союзу з Росією. Значно конструктивнішими виявилися відносини з Директорією УНР: 1 грудня 1918 р. у Фастові був укладений попередній договір між УНР і ЗУНР про наміри об’єднання двох держав. 3 січня 1919 р. у Станіславі (нині Івано-Франківськ) Українська Національна Рада проголосила об’єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) і УНР (Наддніпрянська Україна) у єдину державу. Підписання Акту злуки відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. ЗУНР було перейменовано у Західну Область УНР. Однак цей акт мав декларативний характер і не справив реального впливу на політичну ситуацію. Обидві держави втрачали у цей час свої позиції.

Війна ЗУНР з польськими військами (для її ведення було створено Українську Галицьку армію – УГА) йшла із змінним успіхом. Переломний момент настав влітку 1919 р., коли польські війська, озброєні Антантою, наприкінці червня – на початку липня окупували всю територію Східної Галичини. Були ліквідовані урядові структури та органи місцевого самоврядування. ЗУНР перестала існувати, залишки УГА 16-18 липня 1919 р. переправилися за Збруч і приєдналися до військ Директорії, а у листопаді 1919 р. – до білогвардійських військ. Деякі частини УГА у грудні 1919 р. підписали договір про об’єднання з військами УНР, а прорадянсько налаштований отаман Никифор Гірняк – договір з ревкомом Поділля про перехід УГА на бік більшовиків. Це розкололо і деморалізувало армію.

Спроби встановлення контактів з урядом УСРР та налагодження взаємодопомоги (утворити спільний фронт проти Польщі та Румунії), які декілька разів пропонувалися радянським урядом у 1919 р., галицькі політики відкинули.

Доля західноукраїнських земель обговорювалася на Паризькій мирній конференції (18 січня 1919 – 21 січня 1920 рр.). 25 червня 1919 р. Антанта дала дозвіл польському війську вести воєнні дії по р. Збруч (території на захід від р. Буг вважалися польськими). Холмщина, Надсання, Берестейщина перейшли до Польщі. З ініціативи прем’єр-міністра Франції Ж.Клемансо Польща отримала мандат на Східну Галичину на 25 років, після чого долю краю мав вирішити всенародний плебісцит. Ризький мирний договір між Польщею, РСФРР і УСРР, укладений 18 березня 1921 р., залишив ці землі за Польщею. Рішення приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономії ухвалила у березні 1923 р. Конференція послів Антанти. Міжнародна ситуація виявилась несприятливою для державотворчої діяльності ЗУНР.

Сен-Жерменський мирний договір з Австрією, підписаний 10 вересня 1919 р., закріпив приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Буковину та Бессарабську губернію, яка належала Росії, включила до свого складу Румунія. Таким чином, національно-визвольний рух західноукраїнського населення зазнав поразки, українські землі виявилися розділеними між різними державами.

У п’ятому питанні семінарського заняття необхідно розкрити всю складність розвитку воєнно-політичної ситуації в Україні наприкінці 1918 – на початку 1921 рр. При визначенні основних претендентів у боротьбі за владу в Україні перш за все варто зупинитися на характеристиці військової та державотворчої діяльності наступних політичних сил: Директорії УНР, більшовиків, білогвардійського руху тощо. На основі діяльності цих провідних політичних сил студенти мають охарактеризувати подальший розвиток національно-демократичної революції, а також сутність, особливості та масштаби громадянської війни в Україні.

А) Третій етап Української революції складає діяльність Директорії УНР та її боротьба за українську державність. Добу Директорії умовно можна розділити на періоди: “київський” (грудень 1918 – початок лютого 1919 р.), “кам’янецький” (друга половина 1919 р.) та українсько-польського зближення у 1920 р.

“Київський” період Директорії УНР виявився нетривалим. Війська Директорії контролювали владу на більшій частині української території протягом грудня 1918 р. – початку лютого 1919 р. Найбільшого успіху Директорія досягла у грудні 1918 р. Серед п’яти учасників Директорії найбільш відомими та авторитетними політичними діячами в Україні були В.Винниченко та С.Петлюра (М.Грушевський, який був прихильником відновлення Центральної Ради, на думку повстанців, скомпрометував себе співробітництвом з німцями і до Директорії не був запрошений).

14 грудня 1918 р. влада у Києві перейшла до Директорії. 26 грудня було утворено перший уряд Директорії – Раду Народних Міністрів, яку очолив соціал-демократ В.Чехівський (до складу уряду ввійшли представники всіх партій, які об’єдналися в УНС). Того самого дня, 26 грудня, було оприлюднено перший законодавчий документ “Декларація Української Директорії”, у якому визначалася програма діяльності Директорії (її автором вважають В.Винниченка). Директорія проголошувала себе тимчасовим революційним органом з диктаторськими повноваженнями: їй належала вища законодавча, виконавча і судова влада в Україні.

Лідери Директорії – В.Винниченко та С.Петлюра – дотримувалися полярних поглядів на шляхи національно-державного будівництва. В.Винниченко був прихильником “радянської” системи влади, союзу з більшовицькою Росією проти Антанти та першочергового вирішення соціальних проблем. С.Петлюра схилявся до парламентської (пізніше президентської) системи влади, зближення з Антантою, а першочерговим завданням вважав досягнення незалежності держави, посилюючи для цього армію та органи управління. Переможцем у особистій боротьбі за лідерство у Директорії виявився С.Петлюра, якого підтримало військо. Політичні партії та громадські організації, яких об’єднала спільна боротьба проти гетьмана, теж виявилися розколеними на два табори, що негативно вплинуло на розвиток подій.

Перші тижні перебування при владі Директорії характеризуються спробою відновлення УНР (вже на іншій основі) та основних революційних досягнень. Найбільш важливими з них можна відзначити: встановлення 8-годинного робочого дня, передачу земель селянам, широке соціальне законодавство, а також національно-персональну автономію (багато в чому політика Директорії була схожою з більшовицькою).

Однак багато з намірів уряду УНР мали непослідовний, половинчатий характер або залишилися нереалізованими. Показовою є доля земельного закону Директорії УНР. Ухвалений 8 січня 1919 р. “Закон про землю в Українській Народній Республіці” проголосив ліквідацію приватної власності на землю і безкоштовне наділення нею селян (не менше 5 і не більше 15 дес.). Однак із розподілом землі між селянами Директорія не поспішала, а у березні 1919 р. уряд відмовився від принципу безкоштовного наділення селян землею, запровадивши продовольчу плату за землю (1/3 врожаю ярового хліба, вартість оранки та податки). Селянське обурення земельною політикою Директорії призвело до виступу проти Директорії та перехід на бік більшовиків деяких провідних отаманів (Григор’єв, Зелений).

Наміри реформування промисловості (введення 8 год. робочого дня та робочого контролю на підприємствах) виявились непослідовними, самі робітники до них не залучалися. Не дала очікуваних результатів фінансова реформа 6 січня 1919 р., метою якої було введення власних грошей (гривна або карбованець) та вилучення іноземної валюти. Розчарування українського населення підсилили репресії щодо робітників, єврейські погроми, які у період Директорії набули широких масштабів та неконтрольованого з боку влади характеру.

Реальна влада на місцях у період Директорії УНР належала комендантам і отаманам. Військо Директорії представляло напівпартизанські формування, де кожний отаман вважав себе головним і не бажав виконувати накази командування, діючи на власний розсуд (таке явище стало досить поширеним у війську і отримало назву “отаманщини”). Досить часто при перших сутичках з ворогом повстанці розбігалися: під час антигетьманського повстання Директорія мала 100 тисячну армію, а наприкінці січня 1919 р. – 21 тис.

Зовнішньополітична ситуація наприкінці 1918 – на початку 1919 р. розвивалася досить драматично. У грудні 1918 р. на півдні України висадилися війська Антанти (французький десант), які виступали за відновлення небільшовицької єдиної і неподільної Росії і вороже ставилися до національних урядів. На північно-східних кордонах України боротьбу проти Директорії розпочали більшовицькі війська, які підтримували український радянський уряд (3 січня 1919 р. вони захопили Харків). 16 січня 1919 р. Директорія офіційно оголосила стан війни з РСФРР. Більшовицький наступ йшов одночасно у декількох напрямках: на Полтаву, Катеринослав і Донбас. На південно-східних кордонах України розпочинала наступ майже 150-тисячна Добровольча армія генерала А.Денікіна.

В умовах досить складного внутрішнього та зовнішнього становища 22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт злуки – об’єднання УНР із Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР). Він декларував об’єднання всіх українських земель в єдину державу, а також армій (УНР зобов’язувалася надавати військову допомогу ЗУНР в боротьбі з польською агресією) та зовнішньої політики обох державних утворень. 23 січня Акт злуки був ратифікований Трудовим конгресом. Проте цей акт, як і інші рішення Конгресу, носив формальний характер і не справив реального впливу на розвиток подій. 2 лютого 1919 р. Директорія УНР (5 лютого – війська) залишила Київ, владу у якому захопили більшовики.

Спроби Директорії УНР знайти підтримку у зовнішніх союзників, зокрема у країн Антанти, виявились безуспішними. Антанта (від її імені виступила Франція) віддавала перевагу білогвардійському рухові, а перед Директорією висунула низку вимог: вихід з Директорії і уряду В.Винниченка, С.Петлюри та В.Чехівського, зміна соціалістичного курсу, утворення 300-тисячної армії для боротьби з більшовиками та тимчасова передача під контроль Франції залізниць і фінансів України. Вимоги української делегації на переговорах 6 лютого 1919 р. – визнання Антантою суверенітету України, допомоги в боротьбі з більшовиками та участь делегації УНР у роботі Паризької мирної конференції – були відкинуті. Директорія, намагаючись знайти порозуміння з Антантою, відправила у відставку уряд В.Чехівського і 13 лютого призначила новий склад уряду на чолі з безпартійним С.Остапенком. Із складу Директорії вийшов В.Винниченко, а С.Петлюра і Ф.Швець відмовилися від членства у своїх партіях і залишилися на державних посадах. Однак відмова від влади обох соціалістичних партій (УСДРП і УПСР) не задовольнила Антанту, яка висувала все нові вимоги перед Директорією і не поспішала надати їй допомогу в боротьбі з більшовиками. У березні 1919 р. лідери Директорії зрозуміли, що Антанта не має потрібних сил для ведення війни проти більшовиків в Україні та Росії і що орієнтація на Антанту виявилася помилковою. Консервативний уряд С.Остапенка не знайшов підтримки у народних масах і опинився в ізоляції. У суспільстві все більшого поширення набували більшовицькі настрої. Директорія швидко втрачала територію, влада на більшій частині України перейшла до більшовиків.

Після відступу з Києва на початку лютого 1919 р. Директорія та уряд УНР переїхали до Вінниці, пізніше – до Проскурова, потім – Станіслава, Рівного (досить часто влада уряду обмежувалася територією вагона, у якому він рятувався від наступу ворога). Наприкінці квітня 1919 р. Директорія фактично втратила контроль над Наддніпрянською Україною (уряд переїхав у окуповану Польщею Східну Галичину – до Радзівілова). 6 червня уряд УНР повернувся на свою територію – до Кам’янця-Подільського, де він перебував декілька місяців. Цей період його діяльності, який характеризується певною стабільністю, отримав назву “кам’янецького”.

У травні – червні 1919 р. армію УНР було реорганізовано за регулярним принципом, що посилило її боєздатність. Уряд УНР, призначений у квітні 1919 р. на чолі з Б.Мартосом, відмовився від орієнтації на Антанту і намагався виправити політичне становище власними силами. Значну роль він надавав підтримці антибільшовицького повстанського руху.

20 червня 1919 р. військова делегація УНР підписала з представниками польської армії тимчасовий договір про припинення воєнних дій. Він дав можливість уряду УНР зосередити основні сили на більшовицькому фронті, де у середині червня Червона армія перейшла у контрнаступ. На початку липня більшовицькі війська наблизилися до Кам’янця-Подільського, і його втрата загрожувала ліквідацією УНР.

У критичній ситуації (у безвихідному становищі знаходився й уряд ЗУНР) у липні 1919 р. відбулося об’єднання армії УНР та Української Галицької армії (УГА). У політичному відношенні союз Директорії й ЗУНР виявився невдалим. Два українські державні центри, які перебували у Кам’янці-Подільському, дотримувалися різних поглядів щодо внутрішньої та зовнішньої політики, однак боротьба проти зовнішніх ворогів змусила їх досягти певного компромісу. На початку серпня почався спільний похід об’єднаних армій на Київ – Одесу. Він мав успішний характер – українські частини захопили Жмеринку, Вінницю, а 31 серпня вступили до Києва. На вимогу білогвардійських військ вони були виведені з Києва, що означало капітуляцію української армії перед денікінцями та негативно вплинуло на хід осінньої кампанії.

20 вересня білогвардійські війська розпочали наступ проти армії УНР. 24 вересня Директорія спільною декларацією (її підписав і диктатор ЗУНР Є.Петрушевич) оголосила війну Добровольчій армії. У вересні – жовтні 1919 р. велись жорстокі бої армії УНР на Правобережній Україні. Контроль Директорії поширювався лише на частину Поділля. Українське військо опинилося затиснутим у “трикутнику смерті”: між російськими білогвардійцями, поляками та більшовиками. Втрати армії УНР досягли 70 % свого складу: до бойових втрат додалася смертність від тифу, епідемія якого розпочалася наприкінці жовтня. Порятунок у цій катастрофічній ситуації УГА вбачала у таємних переговорах з Добровольчою армією. 6 листопада 1919 р. командувач УГА генерал М.Тарнавський підписав угоду про перемир’я та перехід армії під командування Денікіна. 16 листопада Кам’янець-Подільський захопили польські війська. Ці події в історії Директорії УНР отримали назву “листопадової катастрофи”.

С.Петлюра перебрав на себе “верховне командування справами Республіки” і переїхав на Північну Волинь. Інші члени Директорії (А.Макаренко та Ф.Швець) і частина уряду виїхали за кордон. Армію УНР було поділено на дві частини: одна мала перейти на територію Польщі, інша – під командуванням генерала М.Омеляновича-Павленка мала на меті вести партизанську боротьбу і зробити рейд по тилах Добровольчої та Червоної армії. Цей рейд відомий як Перший Зимовий похід (тривав з грудня 1919 р. до травня 1920 р.).

У порівнянні з більшовиками та білогвардійським рухом, сили Директорії у другій половині 1919 р. були недостатніми для проведення успішної внутрішньої політики та перемоги над більшовицькими військами. Діяльність Директорії у цей період була обмежена незначною територією Правобережної України і заяви її уряду мали декларативний характер. Все ж з боротьбою Директорії УНР ототожнюється подальший розвиток Української революції.

Заключний етап національно-демократичної революції розпочався у 1920 р. – він отримав назву “українсько-польського зближення”. З боку УНР цей компроміс пояснювався необхідністю продовжувати війну з більшовиками та через союз з Польщею отримати допомогу Антанти, а з боку Польщі – досить складними прагматичними розрахунками (зокрема, послабити загрозу більшовизму та розширити кордони).

Для продовження війни з більшовиками дипломатична місія УНР у квітні 1920 р. уклала таємну угоду з Польщею – Варшавський договір. Згідно з нею, Польща визнавала незалежність УНР та Директорію УНР на чолі з С.Петлюрою верховною владою, а УНР погоджувалася на приєднання до Польщі Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, частини Полісся і 7 повітів Волині. 25 квітня 1920 р. об’єднані польсько-українські війська розпочали наступ на Україну і 6 травня захопили Київ. Однак народні маси не підтримали цей виступ, вбачаючи у ньому реставрацію поміщицько-буржуазного ладу. У червні Червона армія звільнила Київ і розпочала похід на Варшаву. У вересні вона зазнала поразки, а у жовтні між польською і радянською сторонами було підписано перемир’я. Польський фронт був ліквідований, військо УНР (17 тис. чол.) розміщене у польських таборах для військовополонених. 18 березня 1921 р. між Польщею, РСФРР і УСРР було укладено Ризький договір, за яким Польща визнала Радянську Україну як самостійну державу. Західноукраїнські землі (Галичина, Холмщина, Підляшшя), а також західні райони Волині й Полісся ввійшли до складу Польщі. Підписанням Ризького мирного договору завершилася боротьба за відродження української державності.

Б) Розвиток подій в Україні наприкінці 1918 – у 1920 рр. характеризується частими змінами політичних режимів, загостренням військової боротьби та втягненням значної частини населення до армій воюючих сторін. Значних успіхів у боротьбі за владу навесні 1919 р. досягли більшовики (нагадаємо, що більшовики тричі завойовували владу в Україні: наприкінці 1917 – на початку 1918 р., на початку 1919 р. і на початку 1920 р.).

У травні 1919 р. радянська влада була встановлена майже на всій території України в межах колишньої Російської імперії (крім Надзбруччя і західних земель). Одночасно з наступом більшовицьких військ повернувся та активізував свою діяльність Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Він був утворений наприкінці листопада 1918 р. З 29 січня 1919 р. уряд очолював Християн Раковський. Місцем перебуванням урядових установ став Харків.

З початку 1919 р. більшовики встановили в Україні радянську форму державності – за декретом від 6 січня 1919 р. Україна стала зватися “Українською Соціалістичною Радянською Республікою” (таким чином було відмінено попередню назву – “УНР”). 10 березня 1919 р. ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад ухвалив першу Конституцію УСРР. Вона закріпила радянський лад в Україні та перемогу “диктатури пролетаріату”, тобто перехід влади до рук робітничого класу та трудящого селянства. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Основним завданням радянської влади проголошувався перехід від буржуазного ладу до соціалізму. Конституція закріпила скасування приватної власності та політичні права, які поширювалися тільки на трудовий народ (робітників та найбідніше селянство). Основні положення Конституції УСРР були запозичені з Конституції РСФРР.

Хоча Конституція юридично оформила організацію радянської державної структури, остання в Україні мала свої особливості. У 1919 р. ради існували в основному у губернських містах, а в регіонах діяли переважно військово-революційні комітети (ревкоми) та комітети бідноти (комбіди). Ці надзвичайні органи влади формувалися за участю більшовицької партії на основі класового принципу з робітників та бідних селян. Селяни-середняки, заможні селяни, ремісники, дрібні підприємці, промисловці та інтелігенція були оголошені експлуататорськими класами. Монополія на владу закріплялася за більшовицькою партією – ІІІ з’їзд КП(б)У у березні 1919 р. висловився проти політичних угод з дрібнобуржуазними партіями. Однак вирішальне значення у формуванні державних структур в Україні належало ЦК РКП(б), що перетворювало КП(б)У у філіал російської більшовицької партії.

В умовах громадянської війни посилюються об’єднавчі зв’язки між радянськими республіками, які прагнули спільними зусиллями відстояти радянську владу. 1 червня 1919 р. Україна, Латвія, Литва, Білорусія та Російська Федерація уклали угоду про об’єднання під керівництвом вищих органів РСФРР військової, державної і господарської діяльності (об’єднувалися республіканські збройні сили, промисловість, фінанси, залізниці, комісаріати праці). Таким чином утворився “воєнно-політичний союз” радянських республік.

Основу соціально-економічної політики радянської влади у 1919 – 1920 рр. склали заходи “воєнного комунізму”, запозичені з практики Радянської Росії. Його основними рисами були: прискорена націоналізація всіх підприємств, заборона свободи торгівлі і згортання товарно-грошових відносин (натомість вводилася карткова система розподілу продуктів), мілітаризація народного господарства, введення трудової повинності для всього населення (у першу чергу для нетрудових елементів), безоплатність комунальних послуг, транспорту і зв’язку. Відмова від ринкових законів, посилення адміністративного втручання прискорили розруху в промисловості та загалом економічний занепад в Україні.

Особливо неприйнятним, болючим для селянства заходом політики “воєнного комунізму” стало запровадження декретом уряду УСРР від 12 квітня 1919 р. продовольчої розкладки. Вводилася державна монополія на хліб, штучне утримання твердих цін і здача селянами “лишків” хліба за твердими цінами. Селянам мала залишатись певна норма, необхідна для ведення господарства та власного харчування, однак вилучення хліба набуло характеру примусової хлібозаготівлі. На початку липня 1919 р. в Україні діяло 46 продзагонів чисельністю 1500 осіб, які виконували продрозкладку. У 1920 р. продовольчий тиск на селян був посилений: крім зерна продрозкладка поширювалася на м’ясо, яйця та окремі продукти. Виконувалася продрозкладка з допомогою армії.

Аграрна політика більшовиків у 1919 – 1920 рр. була спрямована на перехід від одноосібного господарства до колективного і часом набувала характеру примусової колективізації (історики не мають єдиної позиції щодо точної кількості утворених в Україні колгоспів та радгоспів і це питання потребує подальшого вивчення).

Примусове вилучення хліба у селян, колективізація сільського господарства та ігнорування приватновласницького господарювання викликали значне невдоволення в українському селі та хвилю селянського протесту. Стихійний селянський рух активізувався навесні (у квітні було зареєстровано 93 виступи), а найвищого розвитку досяг влітку 1919 р. (207 виступів). Повстання розпочалися на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині й дуже швидко поширилися на всю територію УСРР. Озброєні загони, які складалися з десятків до кількох тисяч осіб, очолювали “батьки” та отамани. Найбільш відомими керівниками повстанського руху були отамани М.Григор’єв, Зелений (Д.Терпило), Струк, Соколовський, Ангел, Орловський (наприкінці травня 1919 р. проти більшовиків виступив і Н.Махно). Характерними гаслами повстанців були: “Геть комуну!”, “Геть надзвичайки!”, “За радянську владу без комуністів!”. У середині 1919 р. українські повстанці оволоділи майже всією Україною, за винятком Волині і Поділля, де перебувала армія УНР. Придушити селянський повстанський рух у 1919 р. більшовики не змогли.

Негативна реакція українського села на заходи політики “воєнного комунізму” позбавила радянську владу соціальної опори й викликала падіння боєздатності армії, яка в основному складалася з селян. Таким розвитком політичної ситуації в Україні скористалися білогвардійські війська, які захопили Лівобережну Україну. 25 червня денікінські війська увійшли до Харкова, а 28-го – до Катеринослава. 31 серпня вони зайняли Київ. Радянська влада на Україні впала. На початку осені 1919 р. більшість української території була окупована військами Добровольчої армії генерала А.Денікіна.

Утретє завоювання влади на Україні більшовики розпочали у листопаді 1919 р. – лютому 1920 р. Червона армія відтіснила Директорію, розгромила білогвардійські війська генерала А.Денікіна. Радянську владу було встановлено майже на всій території України, за винятком Волині і Західного Поділля, які були окуповані Польщею.

У лютому 1920 р. відновили свою діяльність вищі органи державної влади: Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який був вищим законодавчим та контролюючим органом, і Рада Народних Комісарів (РНК) – вищий виконавчий та розпорядчий орган. Замість ревкомів створювалися виконавчі комітети рад – губернські, повітові та волосні. Керівництво ними здійснювали відповідні комітети партії. Однак до кінця 1920 р. ревкоми переважали у структурі влади.

В Україні прискорено йшов процес формування однопартійної системи: у березні 1920 р. саморозпустилася партія боротьбистів (деякі її представники вступили до КП(б)У), а наприкінці року – партія борбистів. Лише незначний вплив зберігала новоутворена боротьбистами і незалежниками Українська комуністична партія (УКП).

У 1920 р. радянська влада деякою мірою врахувала допущені раніше помилки: нею було формально визнано самостійність України, селяни отримали частину радгоспних земель, було зменшено темпи націоналізації підприємств та обсяги продрозкладки. Однак збереження продрозкладки було однією з основних причин селянського невдоволення: віддаючи державі хліб за твердими цінами, вони не могли купити промислові товари, бо ті були дуже дорогими і знаходилися лише у спекулянтів. Продовольче питання мало політичний характер – українські селяни відповідали на політику “воєнного комунізму” активізацією повстанського руху. Навесні 1920 р. він набув загрозливих масштабів. У соціальному плані повстанський рух мав переважно селянську основу.

Найбільшим повстанським формуванням була селянська армія Н.Махна, яка діяла на Півдні України (епіцентром повстанського руху було с. Гуляй-Поле на Катеринославщині). Своєю метою махновський рух ставив розподіл поміщицьких земель, захист селян від експлуатації державою та містом (досить поширеними серед повстанців були грабунки міст). У політичному відношенні махновці категорично виступали проти союзу з білогвардійцями, однак уклали кілька тактичних угод з більшовиками. Наприкінці 1920 р. чисельність махновських формувань становила, за даними радянських органів влади, близько 5 тис. осіб, за даними махновського штабу – 12 тис.

Завершення бойових дій на фронтах громадянської війни не означало остаточну перемогу більшовиків в Україні. У 1921 р. в Україні та Криму діяли 464 партизанських загони (від 20 до 500 осіб.). Армія Махна контролювала цілі регіони у центрі та на півдні України. Найбільшими центрами селянського антибільшовицького руху у цей період стали Київщина і Катеринославщина. У Катеринославській губернії, за офіційними повідомленнями (станом на 7 липня 1921 р.), існувало сім діючих повстанських формувань загальною кількістю 650 осіб. Однак уже в середині серпня їх кількість зросла до дванадцяти збройних загонів чисельністю більше 900 осіб. Наприкінці року (у середині грудня) на Катеринославщині за даними чекістів діяло 5-6 повстанських загонів загальною чисельністю у 90-130 осіб. Боротьбу з владою у цих та інших повітах Катеринославщини у 1922 р. продовжували загони отаманів Петраша, Голика, Начиненого, Свища, Іванова.

На керівництво повстанським рухом претендували різні політичні сили, а його масштаби залежали від політики радянської влади. Запровадження нової економічної політики примирило українських селян із владою. Зменшив селянську активність голод 1921-1923 рр. В Україні остаточно утвердилась радянська влада.

В) Білогвардійські війська боротьбу за владу в Україні вели влітку 1919 р. (Добровольча армія генерала А.Денікіна) і у 1920 р. (з квітня 1920 р. білогвардійський рух очолив барон П.Врангель).

Наступ на Україну білогвардійські війська активізували наприкінці весни 1919 р. У порівнянні з радянською владою, яка була знесилена селянськими повстаннями, “білий рух” переживав піднесення. Добровольча армія генерала Антона Денікіна спиралася на фінансову, збройну і політичну допомогу країн Антанти. Захопивши міста Східної України (Луганськ, Маріуполь, Харків, Катеринослав), 3 липня 1919 р. А.Денікін (головнокомандувач Збройних Сил Півдня Росії) підписав наказ про наступ на Москву. Його складовою частиною було захоплення території України. На початку осені 1919 р. білогвардійські війська контролювали більшість її території (31 серпня вони захопили Київ).

Основою ідеології білого руху було гасло “єдиної і неподільної” Росії – нова імперська версія великої демократичної Росії, об’єднаної величчю російської культури (однак сам Денікін неодноразово наголошував, що не був прихильником монархії). Денікін відкидав федеративні плани П.Скоропадського й самостійницькі – С.Петлюри і погоджувався надати українцям культурницькі права (мова, театр, народні танці). У той час, коли Антанта і генерал Колчак, головнокомандувач російськими білогвардійськими військами, наполягали на антибільшовицькому союзі армії УНР та Добровольчої армії, Денікін проголосив український рух зрадницьким, а назву “Україна” взагалі заборонив (натомість вживалися “Юг России”, “Малороссия”). Українською мовою заборонялося видавати книги й газети, закривалися національні школи.

Територію України було поділено на три області: Харківську, Київську та Новоросійську (з центром у Одесі). На чолі кожної області стояв губернатор з необмеженими повноваженнями. На місцях адміністративну владу здійснювали повітові начальники, волосні старшини. Політична та соціально-економічна політика А.Денікіна носила характер окупаційного режиму. Його характерними рисами були: терористична диктатура, політичні репресії, відновлення поміщицького землеволодіння, примусові контрибуції з селян, ліквідація 8-годинного робочого дня, грабунки і єврейські погроми. Ці заходи розкладали тил і деморалізували армію. Відновлення вільної торгівлі, приватної власності та обіцянки проведення аграрної реформи не знайшли підтримки серед селянства. Населення було невдоволене реставрацією поміщицько-буржуазного ладу, і незабаром у тилу Денікіна розгорнувся масовий повстанський рух. Важливу роль у розгромі денікінського тилу відіграли загони Н.Махна. Повстанська армія України (махновців) у своїх рядах восени 1919 р. налічувала від 20 до 100 тис. осіб. (за даними їх штабу, у жовтні 1919 р. вона збільшилась до 250 тис.). У листопаді 1919 р. під тиском Червоної армії й селянських загонів залишки денікінської армії відступили до Криму.

4 квітня 1920 р. Денікіна на посаді головнокомандувача Збройних Сил Півдня Росії заступив барон Петро Врангель. Він реорганізував білогвардійську армію та змінив політичний курс. П.Врангель відмовився від ідеї “єдиної і неподільної” Росії (та від походу на Москву) і запропонував федеративну концепцію. Він пообіцяв Дону і Кубані не порушувати автономних прав козацтва, спробував установити зв’язок з Петлюрою і Махном. Врангель змінив своє ставлення і до аграрного питання – радикальний аграрний закон, підписаний 7 червня 1920 р., передбачав розподіл землі між селянськими господарствами та закріплення її у приватну власність (у врангелівському тилу не було таких селянських повстань, як у денікінському, але не було і масової підтримки).

Радянсько-польська війна відволікла сили Червоної армії і зробила успішним наступ “білих”. 6 червня 1920 р. білогвардійці вийшли з Криму і 24 червня захопили Північну Таврію. 22 вересня армія Врангеля захопила ст. Синельникове, а 28-го – Маріуполь. Чисельність армії зросла майже удвічі, приєдналося кілька повстанських ватажків. Після закінчення радянсько-польської війни більшовики зосередили зусилля на ліквідації військ Врангеля. 15-16 листопада 1920 р. війська Південного фронту під командуванням М.Фрунзе спільно з махновськими частинами захопили Крим. Залишки білогвардійських військ поспіхом покидали півострів і евакуювалися за кордон (близько 120 тис.). Після розгрому Врангеля основні фронти громадянської війни були ліквідовані.

У шостому питанні необхідно розкрити причини поразки та основні уроки Української революції.

Під час національно-демократичної революції 1917 – 1921 рр. в Україні розгорілася громадянська війна. Її початком більшість вітчизняних істориків вважають події кінця 1917 р. – початку 1918 р. Події 1919 р. стали апогеєм громадянської війни. Втягнення у боротьбу основної маси населення України свідчило про загострення соціальних проблем українського суспільства. Підсумком національно-визвольних змагань українського народу у 1917 – на початку 1921 рр. стала поразка національно-демократичних сил.

Основними причинами поразки Української революції історики вважають:

– низький рівень національної свідомості народних мас та слабкість української політичної еліти, яку у найвирішальніші моменти усували або вона самоусувалася від визвольної боротьби (яскравим свідченням є діяльність М.Грушевського, В.Винниченка, П.Скоропадського);

– відсутність єдності в діях українських національних сил, непослідовність їх політики;

– непрофесіоналізм в питаннях державного будівництва керівників революції (М.Грушевський був за фахом істориком, В.Винниченко – письменником, С.Петлюра – журналістом) та її провідних діячів, більшість з яких не мала досвіду політичної діяльності;

– переважна увага питанням національного будівництва при зволіканні із розв’язанням соціально-економічних проблем (невирішеність аграрного, робітничого питань, соціально-економічна криза);

– відмова від організації власного війська;

– згубний вплив соціалістичної ідеології на народні маси, її нерозуміння більшістю населення, а також неприйняття політики національно-демократичних сил Півднем України;

– несприятлива міжнародна ситуація.

Українська революція зазнала поразки й її уроки здебільшого критичні, однак вона започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію української державності. Велике позитивне значення мало визнання більшовиками права українського народу на власну державність, яка була створена у формі УСРР (на Заході до 1991 р. діяв уряд УНР в екзилі).