3. Кубинська революція 1959 року. Ф. Кастро

Боротьбу проти військово-політичної диктатури аме­риканського ставленика Батісти розпочали молоді револю­ціонери на чолї з Фіделем Кастро, які організували напад на казарму Монкада 26 липня 1953 р.

Фідель Кастро Рус народився 13 серпня 1926 р. у селищі Біран провінції Орієнте в родині багатого землевласника. Закінчивши католицький коледж 1945 p., вступив до Гаванського університету на фа­культет права, який закінчив 1950 p., отримавши диплом адвоката й ступінь доктора права. Світогляд та активна життєва позиція Ф. Кастро формувалися під впливом ідей героя кубинської національно-виз­вольної революції XIX в. Хосе Марті. Активну діяльність у суспільному та політичному житті він розпочав у студентські роки. 1952 р. був висунутий кандидатом у депутати парламенту, але вибори не відбулися через військовий заколот Ф. Батісти. Через декілька годин після перевороту Ф. Кастро звернувся до народу з маніфестом "Це не революція, а розбійний напад", яким поклав початок розробки стратегії й тактики повалення диктаторського режиму. З цією метою він створив підпільну організацію "Рух 26 липня". Реалі­зував розроблений ним план штурму казарми Монкада в Сантьяго-де-Куба, але зазнав невдачі. Більшість його товаришів загинуло. На суді над учас­никами штурму Ф. Кастро вимовив широко відому промову "Історія мене виправдає", яка стала про­грамним документом подальшої боротьби. Був засуд­жений на 15 років тюремного ув'язнення на острові Пінос, через 3 роки амністований та висланий до Мексики. 2 грудня 1956 р. на шхуні "Гранма" неве­ликий озброєний загін під керівництвом Кастро ви­садився на узбережжя Куби у Східній провінції. Озброєну боротьбу проти режиму Батісти Кастро продовжував до 1 січня 1959 р. — дати повалення диктатури. 1 січня 1959 р. революція перемогла. Ф. Кастро став прем'єр-міністром Куби. 1961 р. — один з ініціаторів створення Об'єднаної революцій­ної організації, перетвореної 1963 р. на Єдину партію соціалістичної революції, а 1965 р. — на Комуністич­ну партію, Генеральним секретарем якої він став. Відповідно до Конституції 1976 р. Ф. Кастро обраний головою Державної ради й Ради міністрів.

Так, у 1959 р. партизанська війна на Кубі завершилась поваленням проамериканського режиму Батисти. Лідер повстанців Фідель Кастро очолив новий уряд. Своїм завданням він вважав утвердження незалежності Куби та проведення соціальних реформ. Після націоналізації американської власності на території країни і встановлення нею тісних відносин із СРСР США організували збройну інтервенцію загонів гусанос на Кубу (1961 p.), але вона провалилась. Це прискорило реформи в країні і зміцнило співробітництво з СРСР.

М. Хрущов був захоплений ідеєю мати союзника у 90-а милях від США і заради збереження режиму Кастро пішов навіть на ризик ядерної війни (Карибська криза 1962 p.). На Кубі почалося будівництво соціалізму. У 60-х роках в країні було фактично відмінено гроші і введено прямий продуктообмін. Кастро вважав, що Латинська Америка вже дозріла для соціалістичної революції, і намагався розпочати їх в інших країнах. Під час однієї з таких спроб у Болівії загинув соратник Кастро — Ернесто Че Гевара.

Своє завдання, як голова уряду, Ф. Кастро бачив у зміцненні незалежності Куби від США. Але, наштовхнув­шись на опір США, націоналізував всю американську власність і пішов на зближення з СРСР, що сприяло швидкому перетворенню Ф. Кастро на ревного комуніста, а Куби — на типову тоталітарну соціалістичну країну. Збереглася традиційна залежність кубинської економіки від експорту цукру, але тепер не до США, а до СРСР та країн Східної Європи. СРСР став головним кредитором Куби. США, зі свого боку, після несподіваної перемоги Кастро проголошують новий курс у відносинах з країнами Латинської Америки. 1961 р. з ініціативи президента Дж. Кеннеді було створено "Спілку заради прогресу" — програму економічної допомоги країнам Латинської Аме­рики. Ця програма діяла з 1961 по 1971 pp. США, пропо­нуючи свою допомогу в подоланні відсталості, радили робити наголос на соціальні реформи, щоб запобігти ку­бинському варіанту розвитку подій. Країнам Латинської Америки було надано кредит у сумі 20 млрд дол. терміном на 10 років. Передбачалися також щорічне збільшення валового національного доходу на душу населення на 3,6%, проведення аграрної реформи, ліквідація неписьменності. До 1967 р. було відкрито 186 тис. шкільних помешкань і підготовлено 800 тис. вчителів, збудовано тисячі лікарень. У 14 країнах були проведені аграрні реформи, споруджува­лися дороги, електростанції, системи водопостачання й каналізації. Проте, це не вирішило основних економічних, соціальних та політичних проблем.

У 70-х роках від комуністичних експериментів довелося відмовитись. Куба перетворилась у звичайну тоталітарну соціалістичну країну. Розпад СРСР позбавив її зовнішньої підтримки. Керівництво республіки намагається врятувати становище: економіка працює у надзвичайному режимі, скорочуються соціальні програми, створюються умови для розвитку туризму, робляться перші кроки на шляху модернізації економіки.

Соціальна напруга 50-60-х років, перемога Ф. Кастро на Кубі змусили США змінити політику у регіоні. У 1961 р. президент США Кеннеді проголосив новий курс у відносинах з країнами Латинської Америки — "Союз заради прогресу". Щоб уникнути кубинського варіанту, США запропонували допомогу у подоланні відсталості, акцентуючи увагу на соціальних реформах. Одночасно США приступили до організації у Латинській Америці спеціальних антиповстанських збройних сил.

«Союз заради прогресу» (програма Дж. Кеннеді, 1961 р.)
Характеристика
Мета	• Прискорення індустріалізації країн Латинської Америки. • Створення багатогалузевої економіки країн регіону. • Мирний, регульований перехід до демократії. • Приборкання партизанських, повстанських рухів. • Зведення нанівець впливу лівих сил
Умови надання допомоги	• Аграрна і податкова реформи. • Заходи з покращення охорони здоров'я та освіти
Розміри допомоги	• 20 млрд дол. протягом 10 років
Результати	• Зростання внутрішнього ринку держав регіону. • Зростання іноземних інвестицій в економіку країн Латинської Америки. • Ослаблення позицій латифундистів у політичній та економічній сферах. Зняття соціальної напруги на селі. • Зміни соціальної структури населення. Зростання населення міст

У Чилі спробу побудувати соціалізм у 1970-1973 pp. здійснив уряд президента Сальвадора Альенде, який складався з комуністів і лівих соціалістів. Побудова соціалізму відбувалась у рамках конституції. Радикальні перетворення, які включали і націоналізацію мідної промисловості — провідної галузі економіки, викликали у країні справжній хаос і масове невдоволення, які посилювалися провокаціями з боку ЦРУ США. Скориставшись із цього, генерал Аугусто Піночет здійснив державний переворот і встановив у країні диктаторський режим. Президент Альенде загинув під час штурму президентського палацу.

Незважаючи на кривавий характер диктатури Піночета, було проведено жорстку модернізацію країни, яка після падіння режиму дала феноменальні результати економічного зростання. Чилі стала однією з провідних держав регіону.

У Нікарагуа в результаті тривалої партизанської війни у 1979 р. до влади прийшов Фронт національного визволення ім. Сандино. Сандиністи скинули режим Сомоси, який правив країною понад ЗО років. Події в Нікарагуа розгорталися за кубинським зразком і з такими ж результатами. Соціалістичні експерименти сандиністів спричинили повстанський рух, який об'єднав як колишніх сомосівців, так і представників демократичних рухів. Після вільних виборів 1990 р. президентом Нікарагуа було обрано Віолетту Чаморро. Міністром оборони став лідер сандиністів Дані-ель Ортега.